Види антиінфляційної політики

Антиінфляційна політика має спрямовуватись на досягнення трьох основних цілей:

— розвиток ринкового механізму, оскільки саме ринок здат­ний найбільш ефективно і швидко відновлювати порушений з розвитком інфляційних процесів баланс між грошовою і товар­ною масою;

— проведення політики грошового регу­лювання, здійснюваного насамперед центральним банком країни і спрямованої на забезпечення оптимальної зміни грошової маси;

— скорочення бюджетного дефіциту до рівня, що не викликає великомасштабних негативних змін в економіці країни.

Антиінфляційна політика в більшості країн з розвинутою рин­ковою економікою проводиться за кількома напрямами — дефляційної політики (урегулювання попиту), політики доходів чи за одним і другим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження пла­тоспроможного попиту через фіскально-бюджетний і кредитно-грошовий механізми. Для того щоб зменшити надходження зай­вих грошей в оборот, скорочуються витрати державного бю­джету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. З метою вилучення з обороту зайвих грошей, які надійшли ту­ди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи та збільшення державних позик на грошовому ринку.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в оборот. Підвищуючи облікову ставку центрального банку, ре­гулюючи процентні ставки за пасивними й активними операція­ми комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси та платоспро­можного попиту. Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обі­гу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведен­ні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з певними труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться манев­рувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики — політика доходів — передбачає державний контроль за заробітною платою і ці­нами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого водночас. Широко цей метод використовувався в Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки, адже заморожування цін — це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Замо­рожування ж зарплати ставить у скрутне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціа­льне напруження.

Під впливом монетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямува­ла свої антиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підпри­ємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення держав­ної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підпри­ємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, яка сти­мулює підприємницьку активність і зростання грошових заоща­джень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Завдяки цьому країни Заходу з початку 80-х років змог­ли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі «повзучої». На такому, загалом прийнятному для нормального економічного розвитку, рівні вони утримували інфляцію до кінця 80-х і протя­гом 90-х років переважно методами дефляційної політики.

Досвід державного регулювання інфляції, накопичений роз­винутими країнами протягом 60—90-х років з урахуванням кейнсіанських і монетаристських рекомендацій, має велике значення для економічної теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з контрольованої перетвори­тися в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків. Тому більш на­дійною виявилася чітко виражена антиінфляційна політика.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вдається до прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприєм­ництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежува­тися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвитку виробництва на ринкових засадах.

По-третє, антиінфляційна політика теж може викликати певне напруження в економіці, незадоволення нею певних сил, які спо­дівалися на фінансову підтримку з боку держави і не одержали її. Тому проведення такої політики вимагає від її творців значної мужності і політичної волі, певних жертв з боку суспільства. Проте вони повністю окупляться завдяки забезпеченню економі­ки стабільними грошима.

Дата добавления: 2014-01-04