Лекція 12

СУЧАСНИЙ РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО

МЕДІА-СЕРЕДОВИЩА В УКРАЇНІ (АУДІОВІЗУАЛЬНІ ЗМІ)

Основні принципи розвитку національної системи телебачення та радіомовлення визначені законодавством України. Передусім це: Конституція України (статті 34, 92), Закон України "Про інформацію" (статті 5, 6), Закон України "Про телебачення та радіомовлення" (стаття 4). Зміст означених статей цілком відповідає обраному Україною курсу на побудову суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави і конкретизується наступними положеннями:

гарантованість права всіх осіб на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;

гарантованість кожному права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єктивність, вірогідність, повнота і точність інформації; законність її одержання, використання, поширення та зберігання;

створення умов для забезпечення засобами телерадіомовлення культурних та інформаційних потреб громадян України, а також потреб етнічних українців, які проживають за межами України;

проведення політики протекціонізму щодо розповсюдження програм і передач вітчизняного виробництва.

Враховуючи наведені вище положення, можна визначити основні параметри та тенденції розвитку аудіовізуальних ЗМІ в Україні.

Станом на початок 2007 року в Україні було зареєстровано 1268 телерадіоорганізацій (ТРО), з них: 647 – телемовних ТРО; 524 – радіомовних ТРО; 97 – телерадіомовних ТРО. З них більше половини є комерційними організаціями, що належать приватним особам, близько 300 – комунальними, 37 – державними. Згідно з даними, зібраними експертами Інтернет-видання "Телекритика", 15 % вітчизняних ТРО практично не працюють, а 60 % – "ледве виживають". Відтак, основу української системи аудіовізуальних ЗМІ фактично складають приблизно 25 % вітчизняних ТРО.

Відповідно до пункту 2 перехідних положень Закону України "Про телебачення і радіомовлення", до загальнонаціональних мовників прирівнюються телерадіоорганізації, які на день набрання чинності цього Закону вели мовлення в областях (з урахуванням Автономної Республіки Крим), де проживає не менше двох третин населення України. На сьогодні Національна рада з питань телебачення і радіомовлення визначила 15 загальнонаціональних мовників: Національна телекомпанія України, ТОВ "ТРК "Ера", ТРК "Студія 1+1" у формі ТОВ, АТЗТ "Українська незалежна ТВ-корпорація" ("Інтер"), ТОВ "Міжнародна комерційна ТРК "ICTV", ЗАТ "Новий канал", ЗАТ "ТРК "Україна", ЗАТ "Міжнародний Медіа Центр СТБ", "ТК "ТЕТ", ЗАТ "ТелеОдин", ТОВ "ТРО "Мульті Медіа Сервіс", ТОВ "ТРК "НБМ", ТОВ "ТС "Служба інформації", ТОВ "ТРК "Експрес-Інформ", ВАТ "ТК "Тоніс".

Сьогодні український ринок телебачення можна поділити на три сегменти. Абсолютними лідерами є канали Інтер та 1+1, кожному з яких належить частка аудиторії приблизно у 20 %. Ці канали мають дещо більшу частку загальних доходів від телевізійної реклами, ніж їх частка аудиторії. Другий рівень включає Новий Канал, ICTV, СТБ, TРК Україна та TET. Ці канали мають дещо більш обмежене географічне покриття, а їх аудиторія коливається в межах від 3 % до 7 %. Крім того, існує значна кількість каналів третього рівня, серед яких – 5 канал, Перший Національний, НТН, Toніс, M1, Мегаспорт та інші.

З точки зору програмного наповнення основними й сталими тенденціями у розвитку провідних мовників після 2000 року стали:

1. Спеціалізація. Основною економічною причиною є зростаюча конкуренція в галузі, що змусило деяких учасників ринку шукати нішові аудиторії. В результаті цього такі спеціалізовані канали, як M1 (музика), Meгаспорт (спорт, приблизно 15-й номер у рейтингах), TET (розваги), 5 канал (новини), зросли у рейтингах та збільшили своє географічне покриття.

2. Локалізація, тобто поступове заміщення в ефірі (і передусім у прайм-тайм) провідних каналів голлівудської продукції продукцією російського, вітчизняного, або спільного україно-російського виробництва. Поряд із тим, протягом останніх двох років, за висновками медіа-консалтингової компанії "Media Resources Management", спостерігається іще одна важлива тенденція: диференціюються інтереси та уподобання телеаудиторій Росії та України. Дедалі частіше популярний у РФ телевізійний продукт привертає значно менше уваги українського глядача.

Водночас, починаючи з 2003 року упевнено збільшується виробництво власного аудіовізуального продукту – телепрограм різних форматів, ток-шоу, фільмів, серіалів тощо.

Зокрема, спостерігається поступове кількісне і якісне зростання вітчизняного телевізійного кіновиробництва. У 2006 році лише на Першому Національному каналі, крім 15 нових програм власного виробництва, створено понад 70 документальних фільмів, знято 12 серій першого українського серіалу "Родичі". Загалом нині в Україні виробляється телевізійний кінопродукт практично всіх популярних форматів – від "мильних" серіалів (до 100 серій і більше) і телесеріалів (8-16 серій) до телефільмів (1-2 серії). Ця продукція є цілком конкурентоспроможною і досить успішно продається у багатьох країнах: Росії (насамперед), Казахстані, Латвії, США, Канаді, Ізраїлі, Китаї тощо. У середньостроковій перспективі фахівці прогнозують подальший динамічний розвиток цих індустрій в Україні.

Разом із тим у цих загалом позитивних процесах існує вагома негативна тенденція суто гуманітарного характеру. Парадоксальність (і водночас логічність з комерційного погляду) ситуації полягає у тому, що вітчизняна телефільмопродукція у принципі зорієнтована не стільки на внутрішній, скільки на значно більший та бізнесово привабливіший російський ринок і російського (в інших державах, включаючи Україну – російськомовного) глядача. Відтак майже весь цей продукт фактично не є національним з художньо-мистецької та змістової точки зору [з точки зору художнього змісту]. Показово, що створені в Україні серіали та телефільми наш глядач зазвичай ідентифікує як російські. Таким чином, вітчизняна телевізійна кіноіндустрія, яка могла б і мала би стати потужним інструментом формування цілісного національного культурно-інформаційного простору, об'єктивно є нині чинником консервації й зміцнення російського мовно-культурного ареалу. Основною причиною цього є суцільна комерціалізованість галузі.

При загальному зрості вітчизняного ринку реклами протягом

2001-2006 років на 500 %, ринок телевізійної реклами в Україні за цей же період збільшився у десять разів. У 2006 році він зріс на 47 % і досяг $370 млн. За результатами 2007 року експерти прогнозують його збільшення ще на 25 %, тобто майже до $500 млн. Подібно до більшості інших перехідних країн з ринковою економікою (але на відміну від розвинених країн) телевізійна реклама домінує в Україні, маючи частку ринку приблизно у 50 % при середньосвітовому показнику 38 %.

Поряд із цим рекламні витрати на душу населення в Україні є нині одними з найнижчих у світі і, наприклад, у 2006 році складали $15,90 проти $44,20 в Росії та до $300 у деяких країнах Центральної та Східної Європи. Витрати ж на медіа-рекламу в Україні за цей же рік досягли 0,7 % ВВП у порівнянні з середнім показником 2,5 % у країнах Центральної та Східної Європи. Таким чином, вітчизняний ринок телевізійної реклами має величезний ресурс зростання і є привабливим для іноземних інвестицій. За прогнозами консалтингової компанії "Media Resources Management", у середньостроковій перспективі він збереже високі темпи зросту, "що вимірюються двозначними числами", і досягне $1,8 млрд., або 0,9 % ВВП у 2010 році. Очевидно, що саме по собі це стане значним стимулом для розвитку аудіовізуальних ЗМІ в Україні.

Згідно із встановленими Законом України "Про рекламу" нормами, на неї може бути відведено не більше 15% добового ефірного часу та не більше 20 % часу в кожній конкретній годині. Крім того, починаючи з липня 2003 року, згідно із Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про рекламу", реклама алкогольних напоїв та брендів по телебаченню та радіо дозволяється лише з 11 до 18 години. Утім, на поточний момент у Верховній Раді зареєстрована ціла низка законопроектів щодо подальшого обмеження аж до заборони реклами алкоголю у телерадіоефірі. Загалом же, в частині загальних вимог до виготовлення та розміщення реклами українське законодавство повністю відповідає європейським нормам, закріпленим у Директиві про транскордонне телебачення.

На практиці, проте, ці регулятивні заходи не є ефективними. Так, виробники алкогольної продукції разом із виробниками споживчих товарів та операторами мобільного зв’язку є сьогодні лідерами серед рекламодавців і зокрема контролюють основну частку телевізійної реклами в Україні. Вони успішно "обходять" законодавчі обмеження за допомогою непрямої реклами – спонсорства та product placement (розміщення логотипу своїх товарів у телепрограмах, фільмах тощо). З іншого боку, більшість загальнонаціональних мовників прямо й систематично порушує вимоги Закону України "Про рекламу" щодо обмеження її обсягів в ефірному часі.

Протягом останніх років було суттєво оновлене законодавство у сфері забезпечення прозорості медіа-власності і запобігання концентрації ЗМІ. Так, на початку 2006 року був прийнятий важливий закон "Про внесення змін до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" № 3317-IV, в якому, зокрема, кардинально переглянуто підходи до ліцензування діяльності у сфері телерадіомовлення і, крім того, врегульовано низку питань щодо переходу ТРО від аналогового до цифрового мовлення. Ідеологічно близьким до нього є законопроект "Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації" № 2555, прийнятий в лютому 2007 року в першому читанні.

Бурхливе зростання кількості суб’єктів телерадіоінформаційної діяльності призвело до того, що на даний час радіочастотний ресурс, призначений в Україні для трансляції теле- та радіопрограм, вичерпаний приблизно на 90 %.

Досі неподоланою остаточно проблемою залишається наявність зон низької інформаційної насиченості, "білих плям" на інформаційній карті країни (ідеться про сигнал вітчизняних мовників). За даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, лише серед населених пунктів, де проживає більше 10 000 осіб, у 60 приймається менше п'яти ефірних телепрограм. Зате, наприклад, в ефірі Закарпаття ведуть мовлення 83 станції сусідніх держав. Подібна ситуація спостерігається в Чернівецькій, Волинській областях, на Сході України й у Криму.

Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення та Держкомтелерадіо планують виправляти це становище у контексті впровадження в Україні цифрового телерадіомовлення, яке намічено завершити до 2015 року. Державним департаментом з питань зв’язку та інформатизації Міністерства транспорту та зв’язку України розроблений проект відповідної Державної програми. Перехід на цей формат не лише суттєво покращить якість сигналу, але й дозволить вийти на ринок значно більшій кількості каналів. Утім, за спостереженнями експертів, учасники ринку поки що не зробили значних кроків в напрямку інвестування у чи адаптації до нових змін, передбачених на 2015 рік.

Кардинально важливим напрямком державної політики у сфері розвитку системи аудіовізуальних ЗМІ є запровадження системи загальнонаціонального Суспільного телерадіомовлення (СМ). Проте на поточний момент прогрес у цій царині є мінімальним. Проблема досі не вирішується у площині практичної політики і по суті, все ще знаходиться у фазі попереднього осмислення. Вітчизняними експертами та фахівцями запропоновано цілу низку концепцій створення та розвитку СМ в Україні, які в аспекті форми власності можна звести до двох основних моделей:

1) Роздержавлення державних ТРО через їх приватизацію на особливих умовах та подальшу їх модернізацією коштом власників та інвесторів. Передбачається, що це створить адміністративно-правові та матеріально-технологічні передумови для розбудови системи Суспільного мовлення в Україні.

Така модель є занадто ризикованою, оскільки телерадіоринок в Україні і без того перевантажений великою кількістю гравців, серед яких існує декілька потужних медіа-холдингів. Вони не стануть миритися із появою нових конкурентів на рекламному ринку і напевне "поглинуть" їх у тій чи іншій формі. Замість Суспільного мовлення ми отримаємо посилення комерційного сектора системи ЗМІ. Більш прийнятною є модель, яка реалізована, зокрема у Польщі:

2) Держава модернізує технологічно-виробничі потужності власних ТРО, після чого на цій базі (без приватизації майна), на законодавчо й адміністративно відрегульованих чітких умовах створюється Суспільне мовлення.

Цей варіант "державної турботи" також небездоганний (про це свідчить досвід тієї ж Польщі), але для України він видається оптимальним з указаних вище причин. Саме такий алгоритм запропонований фахівцями Держтелерадіо у розроблених ними проектах розпоряджень Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції Державної програми створення суспільного телебачення і радіомовлення в Україні на 2007–2011 роки" та "Про схвалення Концепції Державної програми розвитку державного телебачення і радіомовлення на 2006-2009 роки".

Хіба не єдиним практичним кроком щодо запровадження СМ в Україні з боку держави став запуск нового загальнонаціонального телеканалу "Перший громадський", що під егідою Держкомтелерадіо розпочав мовлення у серпні поточного року. Канал створений на базі обласних та регіональних державних телерадіокомпаній шляхом впровадження двонаправленої приймально-передавальної супутникової системи обміну і розподілу телевізійних програм. Ідея полягає у створенні цілісної телемережі, що об’єднує регіони між собою і з центром. Сьогодні видається передчасним оцінювати ефективність цього проекту, хоча він уже дістав низку коментарів (здебільшого негативних) з боку медіа-експертів. Проте безсумнівний позитив полягає у тому, що з ідеологічної та технологічної точок зору такий канал цілком може стати складовою майбутньої системи СМ.

Згідно з експертними опитуваннями, населення нашої держави досить індиферентно ставиться до самої ідеї створення загальнонаціонального Суспільного мовлення; за великим рахунком, його адептами у нас залишаються в основному невеликі групи інтелектуалів та медіа-експертів. Це закономірно, оскільки такого мовлення в Україні ніколи не існувало, тож громадяни просто не знають і не "відчувають", про що йдеться. Разом із тим, очевидно, що при збереженні обраного Україною вектору розвитку повноцінні структури СМ є однією із стратегічних передумов для нормального духовно-культурного та політичного розвитку соціуму у довгостроковій перспективі. Його неготовність у даному разі означає лише необхідність проведення більш рішучої та ефективної державної політики у даній галузі.

Висновки

Після 2000 року національна система аудіовізуальних ЗМІ в Україні знаходиться у фазі інтенсивного нарощування своїх потужностей і сьогодні можна дати цілком оптимістичний прогноз щодо динаміки її кількісного зросту на найближчі 5-7 років. Разом із тим, основною структурно-організаційною проблемою залишається крайня незбалансованість її розвитку: відносно потужний конгломерат комерційних ТРО, що контролюється приватними особами та/чи кількома медіа-холдингами при фактичній відсутності сектору громадського телерадіомовлення. Відповідно, держава має взяти курс на запровадження класичної дуальної моделі системи аудіовізуальних ЗМІ. На шляху до неї оптимальною може виявитися тактика перерозподілу ресурсів та коштів (наприклад, за допомогою запровадження системи цільових податків та пільг для ТРО залежно форми власності і господарської діяльності) та адресних дотацій.

Загалом же, на сучасному етапі розвитку системи аудіовізуальних ЗМІ в Україні державна політика в цій галузі має бути спрямована на вирішення таких основних завдань:

Забезпечення прозорості медіа-власності, підтримання конкуренції на ринку, запобігання надмірної концентрації ЗМІ. У цьому контексті дуже доцільним видається, зокрема, прийняття законопроекту № 2555

(див. стор. 6) із попереднім внесенням до нього деяких змін, а саме: а) у законопроекті має бути передбачене розкриття інформації про власників, співвласників та пов’язаних осіб не лише першого, але й наступних рівнів – включно до фізичних осіб; б) пункт "а" частини 2 статті 24 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" доцільно залишити без змін у частині, де вимагається подавати повний список акціонерів які володіють пакетами акцій більш як по 5 % (у законопроекті пропонується збільшити цей ліміт до 25 %); в) статтю 12 цього ж Закону доцільно доповнити положенням, яке встановлювало б додаткове обмеження частки у статутних фондах ТРО іноземного інвестора, якщо він є співзасновником кількох телерадіоорганізацій.

Запровадження альтернативного комерційному сектору загальнонаціонального Суспільного телерадіомовлення.

Створення конкурентоспроможної національної кіноіндустрії із замкненим технологічним циклом. Світовий досвід свідчить, що цілеспрямована системна і масштабна державна підтримка цієї галузі (від прямих дотацій, пільг, цільового фінансування окремих проектів і будівництва виробничих потужностей до сприяння просуванню продукції на світових ринках) – це найефективніша стратегія розвитку. Саме завдяки такій державній політиці успішно еволюціонує європейський кінематограф, вона ж є основною причиною бурхливого розвитку російського кіно. Подібний шлях треба обирати й Україні.

Забезпечення виконання учасниками медіа-ринку вимог законодавства України і передусім Законів України "Про телебачення і радіомовлення" та "Про рекламу".

Розв'язання низки технологічних завдань, зокрема: вчасний

(до 2015 року) перехід до цифрового телерадіомовлення, збільшення смуги частотно-орбітального ресурсу (передусім – через розбудову супутникового телекомунікаційного комплексу), максимальне збільшення охоплення території України діючими каналами мовлення та мережами мовлення, розвиток багатоканальних телемереж, технологічна модернізація державних та комунальних ТРО.

Дата добавления: 2014-01-04