Оксамитова революція 1989 р

«Оксамитова революція 1989 р.» - назва, яка використовується для позначення подій у листопаді 1989 р., що призвели до ліквідації комуністичного режиму у Чехословаччині.У середині січня 1989 р. під впливом демократичних процесів у Польщі та Угорщині у Празі розпочалися акції протесту проти комуністичної влади, які брутально розігнала поліція і сили безпеки. Одночасно був заарештований лідер чехословацької опозиції Вацлав Гавел.Незважаючи на репресії правозахисна організація "Хартія 77" опублікувала кілька звернень, в яких закликала до започаткування в країні процесу демократичних реформ.

" Хартія 77 "- правозахисна організація, що діяла у Чехословаччині у 1970-80-х рр. Заснована 1 січня 1977. Декларація про її заснування підписана 243 особами, у т.ч. й В.Гавелом. Мета організації - захист прав і свобод громадян на засадах Заключного акту Наради з питань співробітництва і безпеки у Європі. Одночасно зазначалося, що "Хартія-77" керується у своїй діяльності не політичними, а гуманітарно-правовими мотивами. Загальна кількість членів організації бл., 1000 осіб (1980 р,).

Провідні діячі "Хартії-77" зазнавали політичних репресій, включно з тюремним ув'язненням. У квітні 1977 р. було створено Комітет захисту безпідставно репресованих людей. "Хартія-77" підтримувала контакти із правозахисними організаціями Центрально-Східної Європи, зокрема, із польською ''Солідарністю". У січні 1989 р. за ініціативою і під керівництвом "Хартії-77" розпочався демократичний рух проти режиму Г.Гусака, який привів згодом до "оксамитової" революції. Офіційно "Хартія-77" припинила свою діяльність у 1992 р.

Політичні маніфестації, місцем проведення яких була площа Вацлава у центрі столиці, продовжувалися у червні та у кінці жовтня 1989 р., але були знову розігнані владою, а кілька сотень учасників акції заарештовано. 17 листопада 1989 р. офіційно дозволена демонстрація чисельністю близько 50 тис. осіб на вшанування пам'яті загиблих учасників студентського опору під час Другої світової війни була знову розігнана поліцією, а 150 осіб, у тому числі О.Дубчек, були заарештовані.Ці події викликали вибух незадоволення у всьому чехословацькому суспільстві. Стихійно розпочалися безперервні масові політичні акції, які охопили всю країну й увійшли в історію як "оксамитова " революція.

19 листопада 1989 р. у Празі виникло об'єднання опозиційних сил "Громадянський форум" (на. чолі із "Хартією 77") і його словацький аналог - "Суспільство проти насильства" (Братислава). Політичні маніфестації набували дедалі більшого розмаху і 21 листопада в акції протесту проти комуністичного режиму взяли участь 200 тис. осіб. Масовий демократичний рух і відсутність підтримки жорстких дій комуністичного уряду з боку Москви змусили керівництво країни піти на переговори з лідерами опозиції.

24 листопада подало у відставку керівництво Комуністичної партії Чехословаччини на чолі із Генеральним секретарем Мілошем Якішем, було звільнено із ув'язнення більшість учасників опозиційного руху. 25 листопада у Празі на підтримку демократичних процесів відбулася найбільша в історії Чехословаччини маніфестація за участю 800 тис. осіб. 28 грудня 1989 р. під час засідання "круглого столу" прем'єр-міністр Надіслав Адамец погодився на формування нового уряду за участю представників найбільших опозиційних сил країни. 10 грудня 1989 р. подав у відставку з поста президента багаторічний комуністичний лідер Г.Гусак.У кінці грудня 1989 р. спікером парламенту було обрано А. Дубчека, а президентом - В. Гавела.

У червні 1990 р. у країні відбулися парламентські вибори, внаслідок яких у Чехословаччині закладено підвалини для демократичного розвитку країни. Мирний і цивілізований крах комуністичного режиму у Чехословаччині дав підстави назвати період радикальних політичних перетворень в країні " оксамитовою " або "ніжною" революцією.

Сучасний етап розвитку Чеської Республіки. Вацлав Гавел був прихильником збереження існуючого державного устрою країни, намагався зберегти єдність чехословацької федерації, а коли цього не вдалося зробити, подав у відставку. Після розпаду Чехословаччини на дві держави - Чехію та Словаччину (1 січня 1993 р.) В.Гавел був обраний першим президентом Чеської республіки (26.01.1993 р.). За його президентства Чехія перетворилася в одну із найблагополучніших в економічному аспекті країн Центрально-Східної Європи. Політична стабільність та економічні успіхи урядів В.Гавела сприяли вступу Чехії до НАТО (12 березня 1999 р.) і поступовій інтеграції до структур Європейського Союзу. Як президент країни з парламентською формою правління Гавел намагався бути швидше моральним авторитетом і символом держави, ніж політичним лідером.

Високий авторитет і популярність президента Чехії привели до його повторного обрання у 1998 р. на президентський пост. У 2002 р. В.Гавел залишався єдиним постійно діючим керівником держави, який розпочинав демократичні зміни у країнах колишнього комуністичного блоку. Цей авторитетний діяч уміло веде свою державу у Європейський Союз. Він на високому рівні зумів організувати проведення у листопаді 2002 р. доленосного для багатьох держав саміту НАТО.

У червні 2002 р. до 200-членної нижньої палати парламенту Чеської Республіки — палати депутатів - було проведено вибори, 5 % бар'єр на яких подолало лише чотири політичні суб'єкти:- Чеська соціал-демократична партія;- Громадянська демократична партія;- Комуністична партія Чехії та Моравії;- Коаліція християнських соціалів та лібералів. Ця передвиборча кампанія уже набула рис, характерних для політичної арени демократичних держав. Верхня палата парламенту - Сенат - складається з 81 сенатора, що обираються на 6 років. Кожні два роки в рамках часткових сенаторських виборів замінюється третина сенаторів (27 із 81). Для кандидатів у сенатори мінімальний вік – 40 років.Чеська Республіка була одним із перших кандидатів на вступ до Європейського Союзу.

Чехія вступила до НАТО у 1999 році і в Європейський Союз у 2004 році. Одночасно зі вступом до ЄС Чехія підписала Шенгенську угоду і з 21 грудня 2007 року було скасовано контроль на наземних кордонах Чехії а з 31 березня 2008 року і на авіарейсах, що прибували з країн Шенгенської зони. З 1 січня і до 1 червня 2009 року Чехія головувала в Європейському Союзі.

Згідно з Конституцією, Чехія є парламентською республікою. Глава держави (президент) побічно обирається кожні п'ять років парламентом. Президенту надані особливі повноваження:

· пропонувати суддів Конституційного Суду

· розпускати парламент за певних умов

· накладати вето на закони.

Він також призначає прем'єр-міністра, який встановлює напрям внутрішньої і зовнішньої політики, а також інших членів урядового кабінету за поданням прем'єр-міністра. Чеський парламент двопалатний, складається з палати депутатів (Poslanecká sněmovna) і сенату (Senát). 200 делегатів палати обираються на 4-річний термін, на базі пропорційного представництва.81 член сенату служить протягом 6-річного терміну, з переобранням третини складу кожні два роки на основі мажоритарних виборів, які проводяться в два тури.

Палата депутатів - головний законодавчий орган держави, вона може поставити питання про довіру уряду (на вимогу не менше 50 парламентаріїв). Проект закону, прийнятий палатою депутатів, може не схвалити сенат (верхня палата парламенту). На відміну від сенату, палата депутатів може бути розпущена Президентом ще до закінчення виборчого терміну і можуть бути оголошені дострокові вибори.Вищий апеляційний орган - верховний суд. Конституційний суд, якому підзвітні конституційні питання, призначається президентом, і його члени служать протягом 10 років.

3. Виникнення і розвиток Югославії.

Як держава, Югославія виникла у жовтні 1918р., коли у м. Загребі було скликане Центральне народне віче словенців, хорватів та сербів. Ці народи прийняли постанову про утворення нової держави - Королівства сербів, хорватів і словенців.

У 1921 р. було прийнято Конституцію, за якою законодавча влада належала королеві та парламенту (Народній скупщині), а виконавча влада - королю. "Народна скупщина" обиралася громадянами віком від 21 року. Жінки та військовослужбовці не мали права голосу. Були гарантовані права та свободи громадян.

Югославія з'явилася у 1929 р. з Королівства сербів, хорватів і словенців. У 1931 р. було прийнято нову конституцію, яка значно обмежила права громадян.На початку квітня 1941 р. Югославія була окупована Німеччиною. Під час народно-визвольної війни виникали комітети, які надавали допомогу партизанським загонам. Поступово ці комітети перетворилися в органи влади. У листопаді 1942 р. було скликано з'їзд народних комітетів - Антифашистське віче народного звільнення Югославії. Після звільнення Югославії від фашистів було відмінено монархічну форму правління і проголошено республіку.

З 1945 року Югославія стала соціалістичною федерацією з шести союзних республік під назвами Демократична Федеративна Югославія (з 1945), Федеративна Народна Республіка Югославія (ФНРЮ) (з 1946), Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ) (c 1963). В якості моделі національного будівництва в соціалістичній Югославії був обраний федералізм.

Згідно з Конституцією СФРЮ, прийнятої в 1974 р., суб'єктами федерації якого були шість соціалістичних республік і два автономних соціалістичних края. Всі народи Югославії були визнані рівноправними. Реформа призвела до певних успіхів: стали поступово забуватися етнічні чищення військових років. Керівництво країни заявило про появу нової наднаціональної етнічної спільності - югославського народу. Кількість людей, які вважають себе югословенами (як правило, це були люди, народжені у змішаних шлюбах), збільшувалася від перепису до перепису. До моменту розпаду Югославії їх частка в населенні країни перевищила 5%.

В кінці 1940-х рр.. виникли розбіжності між лідером комуністичної партії Югославії Йосипом Броз Тіто і Йосипом Сталіним, що призвело до розриву відносин з СРСР (1948 рік). Хоча після смерті Сталіна вони були частково усунуті, Югославія не стала членом Організації Варшавського договору, а навпаки, на противагу їй створила Рух неприєднання. У роки правління Тіто Югославія виконувала роль посередника між Заходом і деякими комуністичними режимами (маоїстських Китай, полпотівській Кампучія). Режим Йосипа Броз Тіто грав на протиріччях між державами капіталістичної і соціалістичної систем, що дозволяло Югославії в повоєнні десятиліття досить швидко розвиватися.

Югославська криза 1991-92 рр.

Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Тіто і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону). У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.Зважаючи на наростаючі національні розбіжності за заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни встала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасне економічне диво в середині 1980-х рр.. закінчилося стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно більш розвиненими Сербією, Хорватією і Словенією, і іншими республіками.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським та албанським населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася на Малу Югославію (Сербію і Чорногорію): c 1992 по 2003 р. - Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по 2006 р. - конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії (ГССХ). Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.

4. Розвиток і занепад СРСР. Утворення СНД.

СРСР успадкував більшу частину території та багатонаціональну структуру Російської імперії. У 1917-1921 рр.. Фінляндія, Польща, Литва, Латвія, Естонія і Тува отримали незалежність. Деякі території в 1939-1946 рр.. були приєднані до СРСР (польський похід РСЧА, приєднання Прибалтики, приєднання Тувинської Народної Республіки).

Після закінчення Другої світової війни СРСР мав величезну територію в Європі і Азії, яка має доступ до морів і океанів, з колосальними природними ресурсами, розвинутою економікою соціалістичного типу, заснованої на регіональній спеціалізації і міжрегіональних економічних зв'язках. Крім того, керівництво «країн соціалістичного табору» перебувало під частковим контролем влади СРСР.

У 70-80-ті роки міжнаціональні конфлікти (заворушення 1972 року в Каунасі, масові демонстрації 1978 року в Грузії, події 1980 року в Мінську, грудневі події 1986 року в Казахстані) були незначні, радянська ідеологія підкреслювала, що СРСР - дружна сім'я братніх народів. СРСР очолювали представники різних національностей (грузинів І. В. Сталін, українці М. С. Хрущов [3], Л. І. Брежнєв, К. У. Черненка, російські Ю. В. Андропов, Горбачов, В. І. Ленін).

Росіяни, найчисленніший народ, жили не тільки на території РРФСР, а й у всіх інших республіках. Кожна з республік Радянського Союзу мала свій гімн і своє партійне керівництво (крім РРФСР) - перший секретар та ін. Керівництво багатонаціональною державою було централізовано - країну очолювали центральні органи КПРС, які контролювали всю ієрархію органів влади. Керівники союзних республік затверджувалися центральним керівництвом. Але фактичний стан справ дещо відрізнявся від ідеалізованої конструкції, описаної в Конституції СРСР. Білоруська РСР та Українська РСР за результатами досягнутих на Ялтинській конференції домовленостей, мали своїх представників в ООН з моменту її заснування.

Після смерті Сталіна мала місце деяка децентралізація влади. Зокрема, стало неухильним правилом на посаду першого секретаря в республіках призначати представника титульної нації відповідної республіки. Другий секретар партії в республіках був ставленик ЦК. Це призвело до того, що місцеві керівники мали певну самостійність і безумовної силою в своїх регіонах. Після розпаду СРСР багато з цих керівників трансформувалися в президентів відповідних держав (крім Шушкевича). Однак у радянські часи їх доля залежала від центрального керівництва.

Причини розпаду СРСР. В даний час серед істориків немає єдиної точки зору на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти або хоча б зупинити процес розпаду СРСР. Серед можливих причин називають наступні:

· відцентрові націоналістичні тенденції, властиві кожній багатонаціональній країні і які у вигляді міжнаціональних суперечностей і бажання окремих народів самостійно розвивати свою культуру та економіку;

· авторитарний характер радянського суспільства (гоніння на церкву, переслідування КДБ дисидентів, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, ідеологічна зашореність, заборона на спілкування з закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливо для інтелігенції));

· зростаюче невдоволення населення через перебої з продовольством і найнеобхіднішими товарами (холодильники, телевізори, туалетний папір і т. д.), безглузді заборони і обмеження (на розмір садової ділянки і т. д.), постійне відставання в рівні життя від розвинених країн Заходу;

· диспропорції екстенсивної економіки (характерні для всього часу існування СРСР), наслідком яких ставала постійна нестача товарів народного споживання, зростаюче технічне відставання у всіх сферах обробної промисловості (компенсувати яке в умовах екстенсивної економіки можна тільки високовитратних мобілізаційними заходами, комплекс таких заходів під загальною назвою «Прискорення»був прийнятий в 1987 році, але економічних можливостей виконати його вже не було);

• криза довіри до економічної системи: у 1960-1970-і рр.. головним способом боротьби з неминучим при плановій економіці дефіцитом товарів народного споживання була обрана ставка на масовість, простоту і дешевизну матеріалів, більшість підприємств працювали в три зміни, виробляли подібну продукцію з матеріалів невисокої якості. Кількісний план був єдиним способом оцінки ефективності підприємств, контроль якості був мінімізований. Результатом цього стало падіння якості вироблених в України товарів народного споживання. Криза довіри до якості товарів ставав кризою довіри до всієї економічної системи в цілому;ряд техногенних катастроф (авіакатастрофи, чорнобильська аварія, крах «Адмірала Нахімова», вибухи газу та ін) і приховування інформації про них;
• невдалі спроби реформування радянської системи, що призвели до стагнації, а потім розвалу економіки, що спричинило за собою розвал політичної системи (економічна реформа 1965 року);
• зниження світових цін на нафту, що похитнуло економіку СРСР;- моноцентризм прийняття рішень (тільки в Москві), що призводило до неефективності та втрат часу;
• Афганська війна, холодна війна, безперервна фінансова допомога країнам соцтабору, розвиток ВПК на шкоду іншим сферам економіки розоряли бюджет.

5. Спільне у повоєнному розвитку держави і права центральноєвропейських держав.

В усіх країнах розгорнулася національно-визвольна боротьба проти фашизму. Її, переважно, очолювали комуністи. Вони створювали Народні національні фронти, які ставали органами влади.Після перемоги у Другій світовій війні комуністи, опираючись на радянську армію, і вдаючись до насильства, захопили владу в свої руки, почали будівництво соціалізму.

Законодавство було спрямоване на зміцнення соціалістичної власності й захист тоталітарного режиму. Конституційне, цивільне, трудове законодавство передбачало різні права, свободи, зокрема - право на працю, соціальний захист, а кримінальне право мало яскраво виражений репресивний характер. Воно було спрямоване на переслідування за реальні чи вигадані замахи на новий економічний та політичний лад, на суспільну власність, проти спекуляції.

Для кримінального права була характерна жорсткість покарань, хоча водночас воно переслідувало за мету перевиховання особи. Тому воно передбачало такі покарання, як: виправні роботи без позбавлення волі, громадський осуд, умовне засудження тощо.

Було знищено демократичні судові установи. Структура судових органів була спрощена. Формально існував принцип виборності суддів, але фактично вони призначалися правлячою комуністичною чи соціалістичною партією.Функція прокуратури обмежувалася тільки функцією підтримання державного обвинувачення, хоча пізніше їй було надано право нагляду за дотриманням законності.Кримінальний процес формально базувався на принципах законності, публічності, гласності, права звинуваченого на захист, презумпції невинності, але на практиці органи слідства та суду їх не дотримувалися.

Висновки

· Отже, основними причинами розпаду системи країн соціалістичного спрямування були:

· надмонополізація державної економіки та неможливість її реформування в умовах командно-адміністративної системи (прорадянській економіці соцкраїн був притаманний екстенсивний шлях розвитку, затратний механізм і т. п.).

· криза влади партійно-державної верхівки (монополія компартій на політичну і державну владу, формування мафіозних структур).

· загострення національних проблем. Відбувалася підміна політики інтернаціоналізму, русифікація. Офіційна пропаганда декларувала ідеї “єдності народів”, “нової історичної спільності – радянського народу” тощо. Планомірно і послідовно проводилося нівелювання національних культур, традицій, звичаїв.

Дата добавления: 2014-01-04