Правове регулювання використання земель транспорту

У відповідності зі ст. 11 Закону України «Про транспорт»[10] до земель транспорту відносяться землі, надані підприємствам і організаціям транспорту - залізничного, водного (морського, річкового), автомобільного, авіаційного, міського електротранспорту, а також трубопровідного, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, удосконаленню і розвитку об'єктів транспорту.

Землями залізничного транспорту є землі, надані його підприємствам і організаціям. До складу цих земель входять землі, що є смугою відведення залізниць. До них відносяться землі, надані під залізничне полотно, залізничні станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, лінійно-колійного, вантажного і пасажирського господарства та інші об'єкти, які створюються для обслуговування залізничного транспорту. Основними нормативними актами, що регулюють правовий режим земель залізничного транспорту є Земельний кодекс, Закони «Про транспорт» і «Про залізничний транспорт»[11], Статут залізниць України[12], Правила технічної експлуатації залізниць України, затверджені наказом Міністерства транспорту від 20 грудня 1996 року[13], а також Інструкція про норми і порядок відведення земель для залізниць і використання смуги відведення, затверджена Міністерством шляхів сполучення Союзу РСР 30 січня 1963 року.

Відповідно до проектів будівництва шляхів, крім смуги відведення до складу земель залізничного транспорту можуть також включатися ділянки, що не прилягають безпосередньо до смуги відведення, але необхідні для обслуговування дороги (кар'єри, щебеневі і шпальні заводи, насосні станції, залізничні селища тощо). Для забезпечення в межах смуги відведення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання і зв'язку, інших пристроїв і об'єктів залізничного транспорту, а також у місцях, де існує небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селів, снігозанесень та інших небезпечних природних явищ, згідно ст. 6 Закону «Про залізничний транспорт» можуть встановлюватися охоронні зони. До таких зон відносяться: ділянки землі, необхідні для забезпечення збереження, стійкості і міцності залізничних споруд; смуги лісу шириною по 500 м у кожну сторону, які прилягають до залізниць і у межах яких не допускаються рубки лісу, крім рубок догляду і санітарних рубок; смуги землі, які прилягають до залізниць і на яких розташовані стовпові лінії зв'язку, автоблокування та електропередачі.

Ширина охоронних зон встановлюється відповідно до проекту. Охоронні зони не вилучаються зі складу земель, по яких вони проходять але право користування ними обмежується в інтересах обслуговування залізниці. У межах охоронних зон забороняється: зводити будівлі і споруди; розробляти кар'єри; споруджувати лінії зв'язку, силові повітряні і кабельні мережі; влаштовувати дороги безпосередньо під проводами і ближче трьох метрів від крайнього проводу для проїзду автомашин висотою більше трьох метрів (кранів, екскаваторів тощо); землекористувачам без погодження з управлінням залізниці зводити капітальні будинки і споруди, а також закладати багаторічні насадження; у районах де існує небезпека зсувів, у межах охоронних зон вирубка лісу і чагарнику, розорювання ґрунту, влаштування доріг, зведення будівель і споруд, розведення городів, випас худоби, здійснення грабарств, що можуть погіршити умови стійкості схилів.

Органи залізничного транспорту, у веденні яких знаходяться охоронні зони, зобов'язані відшкодувати відповідним землекористувачам усі збитки, включаючи упущену вигоду, якщо вони викликані встановленням цих зон. Умови використання охоронних зон землекористувачами, по території яких вони проходять, а також вартість відшкодування збитків встановлюється на підставі договорів, що укладаються між сторонами.

Землі водного транспорту в залежності від його виду поділяються на землі морського і річкового транспорту, правовий режим яких має деякі відмінності. До земель морського транспорту відносяться землі, надані під: морські порти з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуванням, об'єктами загальнопортового і комплексного обслуговування флоту; гідротехнічні споруди і засоби навігаційної обстановки; судноремонтні заводи, майстерні, бази, склади, радіоцентри; службові та культурно-побутові приміщення та інші споруди, призначені для обслуговування морського транспорту.

До земель морського транспорту не відносяться території, насипані чи намиті в акваторії за кошти портів. Правовий режим використання цих земель визначається в основному Земельним Кодексом, Законом «Про транспорт», Кодексом торгового мореплавства України[14], Водним кодексом[15], а також Правилами охорони внутрішніх морських вод і територіального моря від забруднення та засмічення[16]. Земельні ділянки для зазначених цілей надаються у власність, постійне користування та в оренду морським портам, суднобудівним і судноремонтним заводам, базам і іншим підприємствам, які обслуговують потреби морського флоту, і виступають суб'єктами права на землю. Розміри ділянок і умови користування ними визначаються проектною документацією і рішенням органів, які надали відповідні земельні ділянки.

Права і обов'язки землекористувачів встановлені ст.ст. 90, 91, 95, 96 Земельного кодексу, а також нормами спеціальних нормативних актів. Будівництво на території портів або на підходах до них об'єктів, що не відповідають цільовому призначенню цих земель, можливе тільки за погодженням з адміністрацією портів, суднобудівних і судноремонтних заводів, баз і з органами управління морським транспортом.

Землі річкового транспорту – це землі, надані під: порти, спеціалізовані причали, пристані і затони[17] з усіма технічними спорудами та устаткуванням, призначеним для обслуговування річкового транспорту; пасажирські вокзали, павільйони і причали; судноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідротехнічні споруди, службові будівлі; берегоукріплювальні споруди й насадження; спеціальні насадження для вирощування деревини, у тому числі ділової[18]; вузли зв'язку, радіоцентри і радіостанції; будівлі, берегові навігаційні знаки, судноверфі та інші об'єкти, які забезпечують роботу річкового транспорту.

Правовий режим земель річкового транспорту визначається Земельним і Водним кодексами, Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР[19], а також Постановою Кабінету Міністрів України «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів» № 2024 від 18 грудня 1998 року[20]. Земельні ділянки для потреб річкового транспорту надаються в порядку передбаченому главами 19, 20 Земельного кодексу, у власність, постійне користування та в оренду річковим портам, суднобудівним і судноремонтним заводам і іншим суб'єктам. Їх права і обов'язки як землекористувачів визначені ст. ст. 90, 91, 95, 96 Земельного кодексу.

З метою охорони водних об'єктів, попередження негативного впливу господарської діяльності людини на навколишнє природне середовище, а також забезпечення безпеки господарської діяльності підприємств, установ, організацій і громадян здійснюючих користування землями водного фонду, Водний кодекс закріпив наступні види охоронних зон: водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів, зони санітарної охорони.

Водоохоронні зони встановлюються уздовж річок, морів і навколо озер, водоймищ та інших водойм з метою створення найбільш сприятливого режиму даних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, а також знищення навколоводних рослин і тварин. Водоохоронні зони є природоохоронними територіями регульованої господарської діяльності, на яких забороняється: використання стійких і сильнодіючих пестицидів; влаштування кладовищ, скотомогильників, смітників і полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод з використанням рельєфу місцевості (балок, пониззя, кар'єрів тощо), а також у потічки. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон, а також режимів ведення господарської діяльності в них встановлюється Кабінетом Міністрів.

Прибережні захисні смуги являють собою земельні ділянки, які встановлюються в межах водоохоронних зон річок, морів, озер, водоймищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднень, засмічення і збереження їх водності. Такі смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води. Ширина прибережних захисних смуг встановлюється в залежності від величини водних об'єктів і їх екологічної значимості. Так, у відповідності зі ст. 88 Водного кодексу уздовж морів, навколо морських заток і лиманів прибережна захисна смуга повинна складати не менше двох кілометрів від урізу води. Прибережні захисні смуги є природоохоронними територіями з режимом обмеженої господарської діяльності, на яких уздовж річок, навколо водойм і на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів і стоянок автомобілів; миття і обслуговування транспортних засобів і техніки; влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо. Крім того, у відповідності зі ст. 90 Водного кодексу, прибережні захисні смуги уздовж морів, морських заток, лиманів і островів у внутрішніх морських водах входять у зону санітарної охорони моря[21] і, тому, можуть використовуватися тільки для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих установ, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

Смуги відведення призначаються для потреб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометричних споруд, а також водойм і гребель на річках. Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються для створення водоохоронних лісонасаджень, берегоукріплювальних і протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ тощо.

Для робіт, пов'язаних із судноплавством і сплавлянням на внутрішніх водних шляхах, за межами населених пунктів виділяються у встановленому порядку берегові смуги водних шляхів. Землі цих смуг, згідно ст. 92 Водного кодексу, не вилучаються у власників та землекористувачів і використовуються відповідно до чинного законодавства. Розмір берегових смуг і режим користування ними встановлюється відповідно до проекту, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища і водного господарства.

Землі автомобільного транспорту поділяються на два види: власне землі автомобільного транспорту і землі дорожнього господарства. До земель автомобільного транспорту належать землі, надані під споруди та устаткування енергетичного, гаражного і паливороздавального господарства, автовокзали, автостанції, лінійні виробничі споруди, службово-технічні будівлі, станції технічного обслуговування, автозаправні станції, автотранспортні, транспортно-експедиційні підприємства, авторемонтні заводи, бази та інші об'єкти, які забезпечують роботу автомобільного транспорту. З емлями дорожнього господарства є землі, надані під проїзну частину, узбіччя, земляне полотно, декоративне озеленення, резерви, кювети, мости, тунелі, транспортні розв'язки, водопропускні споруди, підпірні стінки, смуги відведення і розташовані в їх межах інші споруди та обладнання. До складу земель дорожнього господарства входять також землі, які знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг (паралельні об'їзні дороги, поромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протисельові споруди, вловлюючі з'їзди, майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, підприємства та об'єкти служби дорожнього сервісу тощо). Правовий режим земель автомобільного транспорту визначається Земельним Кодексом, Законами «Про транспорт», «Про автомобільний транспорт»[22], «Про дорожній рух»[23], Єдиними правилами ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правилами користування ними та охорони[24], постановою Кабінету Міністрів «Про заходи щодо створення безпечних умов для міжміських та міжнародних перевезень автомобільним транспортом» від 18 серпня 1994 року № 567, а також Порядком видачі дозволів та погоджень на розміщення і будівництво об'єктів сервісу, будівель побутово-торговельного призначення, рекламоносіїв на автомобільних дорогах загального користування[25].

До земель авіаційного транспорту відносяться землі, надані під аеропорти, аеродроми (вертольотодроми, гідроаеродроми), відокремлені споруди (об'єкти управління повітряним рухом, радіонавігації та посадки, очисні та інші споруди), вертольотні станції, ремонтні заводи цивільної авіації, майданчики для експлуатації повітряних суден та інші службово-технічні території з будівлями і спорудами, які забезпечують роботу авіаційного транспорту. Для забезпечення безпеки польотів повітряних суден на землях авіаційного транспорту встановлюються спеціальні охоронні зони, що включають приаеродромні території і смуги повітряних підходів.

Приаеродромна територія (прилегла до аеродрому зона контролю та обліку об'єктів та перешкод) являє собою обмежену встановленими розмірами місцевість навколо аеродрому, над якою здійснюється маневрування повітряних суден. Про розміри приаеродромної території власник аеродрому або аеропорту чи уповноважена ним особа повинна повідомити відповідну Раду, підвідомча територія якої повністю чи частково підпадає під приаеродромну територію. На приаеродромній території запроваджується особливий режим одержання дозволу на будівництво, реконструкцію та іншу діяльність тільки за узгодженням з органом державного регулювання діяльності авіації та відповідною Радою.

Підприємства, установи і організації, а також громадяни, які допустили порушення правил будівництва та інші дії на приаеродромній території, згідно ст. 41 Повітряного кодексу[26] зобов'язані на вимогу власника аеродрому або аеропорту чи уповноваженої ним особи припинити будівництво чи іншу діяльність на приаеродромній території та у визначений термін за рахунок своїх коштів і своїми силами провести усунення допущених порушень. Правовий режим земель авіаційного транспорту визначається Земельним кодексом, Повітряним кодексом, а також Законом «Про транспорт».

До земель міського електротранспорту належать землі, надані під відокремлені трамвайні колії та їх облаштування, метрополітен, колії і станції фунікулерів, канатних доріг, ескалаторів, трамвайно-тролейбусних депо, вагоноремонтні заводи, споруди енергетичного і колійного господарства, сигналізації і зв'язку, службові і культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи міського електротранспорту. Правовий режим земель міського електротранспорту визначається Земельним кодексом, Законами «Про транспорт», «Про дорожній рух», а також Правилами експлуатації трамвая та тролейбуса[27].

До земель трубопровідного транспорту згідно ст. 11 Закону «Про трубопровідний транспорт»[28], належать земельні ділянки, на яких побудовані наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також наземні споруди підземних трубопроводів. Правовий статус земель трубопровідного транспорту визначається Земельним, Лісовим і Водним кодексами, Законами України «Про транспорт» і «Про трубопровідний транспорт», Нормами відведення земель для магістральних трубопроводів, затвердженими Держбудом Союзу РСР 30 березня 1973 року, та іншими нормативними актами[29].

Дата добавления: 2014-01-04