Правова охорона ґрунтів

Охорона ґрунтів є однією з глобальних проблем сучасності, з якою безпосередньо пов’язане забезпечення продовольством населення планети, що постійно зростає. Тому збереження і відтворення родючості ґрунтів, раціоналізація й екологізація аграрного землекористування – це в першу чергу розв’язання продовольчих, економічної, екологічної проблем і, в цілому, забезпечення національної безпеки. Під впливом наукових розробок, які довели, що земля і ґрунти – різні об'єкти, новий Земельний кодекс, нарешті, у ст. 168 встановив особливий режим охорони ґрунтів. Визнання ґрунтів самостійною матеріальною цінністю – лише перший крок на шляху виділення їх як самостійного об'єкту правової охорони у земельному законодавстві.

Ґрунти як найбільш цінна, складова й невід'ємна частина природи поряд з іншими природними ресурсами (повітря, води, надра) вимагають належної законодавчої регламентації, як у земельному, так і в екологічному й аграрному законодавстві. Це в першу чергу стосується визначення поняття "ґрунт", оскільки ні земельне, ні аграрне, ні екологічне законодавство не дає визначення поняття ґрунтів ні як об'єкту відповідних правових відносин, ні як об'єкту їх правової охорони, хоча в юридичній літературі цей термін широко використовується.

Під ґрунтом мають на увазі поверхневий пухкий шар землі, що має родючість, насичений органомінеральним складом, який має особливий тип будови, утворився в результаті тривалої взаємодії органічних і неорганічних природних чинників. Його товщина коливається від декількох міліметрів до 2 метрів. Він є важко поновлюваним ресурсом природи. На відміну від землі, ґрунт є рухомим об'єктом, позаяк може бути вилучений з земної поверхні і перенесений до іншого місця. Виснаження ґрунту означає втрату родючості в результаті зміни кількості поживних речовин і руйнування ґрунтової структури. Це розуміння ґрунту в екологічному аспекті. У юридичному аспекті в науковій літературі під ґрунтом запропоновано розуміти самостійний об'єкт правовідносин, з його якісною властивістю родючості, що є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції [4].

Згідно ст. 168 Земельного кодексу, власники земельних ділянок і землекористувачі не мають права здійснювати зняття і перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок (землювання) без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням і охороною земель (Держкомзем, Мінекоресурсів). Однак, при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту з дозволу зазначених органів, власники земельних ділянок і землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування, збереження поверхневого шару ґрунту і нанесення його на ділянку, з якого він був знятий (рекультивація), чи на іншу земельну ділянку для підвищення його родючості та інших якостей.

У ст. 166 Земельного кодексу встановлено, що рекультивація порушених земель – це комплекс організаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану і продуктивності порушених земель. Рекультивації в обов'язковому порядку підлягають усі землі, що зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і материнських порід, і гідрологічному режимі внаслідок проведення гірничодобувних, геолого-розвідувальних, будівельних та інших робіт, що руйнівно впливають на ґрунти. Для рекультивації порушених земель, відновлення деградованих земельних угідь використовується ґрунт, знятий при провадженні відповідних робіт, що справляють руйнівний вплив на ґрунти.

Комплекс робіт з рекультивації містить у собі: вивчення земельної ділянки, уточнення проектних рішень, прийнятих у техніко-економічному обґрунтуванні заходів для охорони довкілля і черговості рекультивації. Рекультивація провадиться у два етапи: технічний і біологічний. Технічний етап рекультивації включає проведення робіт з землювання, заходи для організації порушеної території (засипання прогинів, провалів, мульд осідання тощо), проведення меліорації – за необхідності. Біологічний етап рекультивації включає внесення добрив, вапнування, гіпсування, розробку креслень, виположування схилів кар'єрів, вирощування багаторічних трав'яних культур, меліорацію.

Наразі перебіг рекультивації регулюється актами ще радянського періоду[5]. Проект рекультивації земель входить до складу землевпорядної справи на надання земельної ділянки і додається до проекту будівництва відповідних об'єктів. Нормативно-технічні вимоги до перебігу рекультивації встановлені у державних стандартах[6]. Є також нормативно-технічні документи, що регламентують перебіг землювання[7].

Площа порушених земель, що потребують рекультивації, складає 190 тис. га. Поступово спостерігається тенденція до раціоналізації використання знятого і заскладованого родючого шару ґрунтів. Так, у 1999 році було знято 2,5 млн. м³ родючого шару ґрунтів. Використано для землювання 3,7 млн. м³. Тобто, розпочався перебіг використання ґрунтів, що зберігаються на складах з минулих років. Разом з тим, 1,9 млн. м³ ґрунтів було заскладовано. 455 га малопродуктивних сільськогосподарських угідь було поліпшено родючим шаром ґрунту.

Законодавство висуває особливі вимоги до охорони ґрунтів. Зокрема, заслуговують окремого розгляду законодавчі вимоги до хімізації ґрунтів, меліорації земель, складування відходів. Таким чином, можна говорити про наявність самостійного правового інституту – правової охорони ґрунтів. Він має широкий комплексний зміст.

Важливим заходом забезпечення охорони ґрунтів є санітарно-гігієнічне нормування вмісту в них шкідливих речовин. Таке нормування здійснюється МОЗом і Мінекоресурсів України шляхом установлення нормативів гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин у ґрунтах (ГДК). Ст. 167 Земельного кодексу встановила, що господарська й інша діяльність, що обумовлює забруднення земель і ґрунтів понад установлені нормативи ГДК, забороняється. Забруднені понад ГДК земельні ділянки використовуються з дотриманням встановлених обмежень, вимог до запобігання їх небезпечного впливу на здоров'я людини і довкілля.

Система нормативів ГДК шкідливих речовин у ґрунтах була розроблена і затверджена ще в радянський час[8]. Вона зазнає жорсткої критики з боку сучасних вчених, позаяк, по-перше, не для всіх забруднюючих речовин установлені нормативи ГДК, а по-друге, сама система їхнього встановлення не враховує багатьох екологічних чинників, регіональних особливостей ґрунтів, ефекту кумуляції екологічного ризику тощо. Однак вітчизняними вченими розроблена більш досконала система педоекологічного нормування якісного стану ґрунтів, що дозволяє враховувати як функціональний розподіл ґрунтів, так і їх фізико-екологічні особливості.

Нормативну основу правового регулювання хімізації ґрунтів складають Закони України "Про захист рослин" від 14 жовтня 1998 року, "Про пестициди й агрохімікати" від 2 березня 1995 року, "Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 року. Найбільш часто забруднювачами ґрунтів є застосовувані при веденні сільського господарства засоби захисту рослин – пестициди, а також добрива – агрохімікати. Під пестицидами Закон "Про пестициди й агрохімікати" розуміє отруйні речовини, призначені для знищення шкідливих організмів. Агрохімікати, на відміну від пестицидів, являють собою мінеральні чи органічні добрива, застосовувані для підвищення врожайності і поліпшення родючості ґрунтів. Використовувані в Україні пестициди й агрохімікати в обов'язковому порядку підлягають державним випробуванням, реєстрації й сертифікації. Перелік пестицидів й агрохімікатів, дозволених для використання в Україні, регламенти їх використання ведуться Мінекоресурсів України. Законодавство встановлює також вимоги до технічних засобів застосування пестицидів і агрохімікатів.

Від рекультивації земель варто відрізняти їхню меліорацію, здійснювану відповідно до Закону України "Про меліорацію земель" від 14 січня 2000 року. Рекультивація являє собою відновлення порушених господарською діяльністю ґрунтів зі здійсненням землювання. А під меліорацією Закон розуміє комплекс гідротехнічних, культуртехнічних, хімічних, агротехнічних, агролісотехнічних та інших меліоративних заходів, здійснюваних для регулювання водного, теплового, повітряного і поживного режиму ґрунтів, збереження і підвищення їх родючості і формування екологічно збалансованої раціональної структури угідь. Тобто, меліорація – поліпшення земель, а не їхнє порушення з наступним відновленням.

Гідротехнічна меліорація передбачає заходи щодо поліпшення ґрунтів з несприятливим водним режимом (зрошувальні, осушувальні, протипаводкові тощо). ДСТУ 2730 усі природні води, використовувані для зрошення земель, поділяє на три класи: придатні, обмежено придатні і непридатні. Однак, в останні роки води 1 класу застосовувалися лише на 35 – 40 % зрошуваних земель. Більшість земель поливалося водами 2 класу. А 5 – 10 % – водами 3 класу.

Культуртехнічна меліорація передбачає заходи для упорядкування поверхні землі (викорчовування дерев, розчищення від каменів, вирівнювання поверхні тощо).

Хімічна меліорація охоплює заходи для поліпшення фізичних властивостей і хімічного складу ґрунтів (вапнування, гіпсування і збагачення ґрунтів фосфором).

Агротехнічна меліорація передбачає заходи, спрямовані на поліпшення потужності і агрофізичних властивостей кореневмісного шару ґрунтів (плантажна оранка, глибоке меліоративне розпушення, аераційний дренаж, піскування, глинування, щілювання тощо).

Агролісотехнічна меліорація передбачає заходи для поліпшення ґрунтів шляхом використання корисних властивостей захисних лісонасаджень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 року схвалена Комплексна програма розвитку меліорації земель і поліпшення екологічного стану зрошуваних і осушених угідь у 2001 – 2005 роках і прогноз до 2010 року. Цією Програмою по Україні передбачається покращити 246 тис. га ґрунтів.

Правові вимоги щодо охорони земель від забруднення і засмічення відходами містяться у Законах України "Про відходи" від 5 березня 1998 року, "Про поводження з радіоактивними відходами" від 30 червня 1995 року і нормативних актах, прийнятих на їхній основі.

У ст. 150 Земельного кодексу встановлюються вимоги до охорони особливо цінних ґрунтів. До особливо цінних ґрунтів відносяться: різні види чорноземів, буроземи, дерново-підзолисті суглинкові ґрунти, землі природно-заповідного фонду й історико-культурного призначення, а також деякі інші види ґрунтів. За даними Державного земельного кадастру, особливо цінні ґрунти України займають площу понад 12 млн. га чи 37,6 % від площі земель сільськогосподарського призначення.

Дата добавления: 2014-01-04