Питання 1. Обставини прийняття та загальна характеристика кримінально-виконавчого кодексу України

Вступ

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

Охарактеризувати процес реформації пенітенціарної системи та нормативне закріплення порядку відбування покарання.

МЕТА ЛЕКЦІЇ: ознайомлення із загальною характеристикою Кримінально-виконавчого кодексу України 2003 року.

КИЇВ – 2013 рік

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ 2003 РОКУ.

ТЕМА 11

Навчальний час 2 години

Для курсантів Інституту

кримінально-виконавчої служби.

Обговорено та схвалено на засіданні кафедри

«____» ___________ 2013 року,

протокол №___

ЗАВДАННЯ ЛЕКЦІЇ:

- охарактеризувати історичний період становлення радянської влади та її політику у сфері виконання покарань;

Вступ

План лекції

1. Обставини прийняття та загальна характеристика кримінально-виконавчого кодексу України

2. Принципово нові положення Кримінально-виконавчого кодексу України.

3. Особливості правового регулювання виконання покарань

Рівень цивілізованості сучасної держави визначається характером ставлення суспільства до найвразливіших верств населення, і насамперед: інвалідів, дітей, людей похилого віку, жінок.

Згідно міжнародних документів кримінально-правова політика держави визначає кримінально-правові заходи впливу на злочинність, кримінальну відповідальність, мету, систему і види покарань, їх зміст, а також звільнення від покарання.

Політика у сфері виконання покарання має більш вузьке поняття і характеризується метою, принципами, стратегією, напрямком діяльності держави, основними формами методами при виконанні покарань.

5 квітня 2001року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний кодекс, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року.

Джерелом діючого кримінального права України стали:

а) Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому, що всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, або якщо певне кримінально-правове положення не врегульоване кримінальним законом, то, згідно зі ст. 8 Конституції, має застосовуватися норма Конституції як норма прямої дії.

б) Кримінальний кодекс України – основне національне джерело кримінального законодавства, в якому кримінально-правові норми об’єднані у відповідні глави та систематизовані в певній послідовності.

в) Окремі не кодифіковані кримінальні закони. Наприклад, Указ Президії Верховної Ради України “Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут купонів багаторазового використання” від 21.01.1992 р.

г) Укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори (Закон України від 10.12.1991 р. “Про дії міжнародних договорів на території України”).

д) Рішення Конституційного суду України (якщо такі будуть) про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих понять.

Основу законодавчої системи держави складають звичайні (поточні) закони України.

Головним безпосереднім таким законом є Кримінально-виконавчий кодекс України, який будучи спеціальним профільним законодавчим актом акумулює в собі основний масив норм, які регулюють кримінально-виконавчу сферу правовідносин.

Хоча цей законодавчий акт формально має однакову юридичну силу з іншими законами (крім Конституції України), в той же час Кримінально-виконавчий кодекс України очолює однойменну галузь законодавства і займає центральне місце в системі законів, що регулюють суспільні відносини у сфері виконання та відбування покарань. Інші закони і підзаконні нормативні акти даної галузі групуються навколо нього і не можуть суперечити нормам цього законодавчого акту.

В результаті суспільно-політичних процесів, що відбулися в Україні, пов’язаних з реформуванням вітчизняного законодавства, як кримінального, яке завершено прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу, так і на його ґрунті кримінально-виконавчого, коли на зміну Виправно-трудовому кодексу 1970 року 11 липня 2003 року було прийнято новий законодавчий акт – Кримінально-виконавчий кодексі України, який набрав чинності 1 січня 2004 року, завершено один із головних етапів стратегічних напрямів кримінально-виконавчої політики держави у сфері реформування та удосконалення кримінально-виконавчого законодавства та кримінально-виконавчої системи України.

Характеризуючи структуру та зміст вказаного документу, слід зупинитися на наступних питаннях.

Кримінально-виконавчий кодекс України (далі КВК України) містить 166 статей. Він складається з Загальної і Особливої частин та має досить розвинуту структуру з загальною нумерацією розділів і глав. Загальна частина містить 1 розділ, який поділяється на чотири глави, що містять 25 статей, а Особлива частина – чотири розділи і 22 глави, що містять 141 статтю.

У Загальній частині визначаються основні положення щодо загальних принципів виконання і відбування покарань, правовий статус засуджених, види органів і установ виконання покарань та контроль за їх діяльністю.

В Особливій частині визначені порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, пов’язаних і не пов’язаних з позбавленням волі, підстави та порядок звільнення від відбування покарання, здійснення контролю та нагляду за особами, які звільнені з місць позбавлення волі, а також особами, звільненими від відбування покарання з випробуванням.

КВК України базується на певних концептуальних засадах, які дозволили сформулювати принципи і загальні положення виконання кримінальних покарань, визначити структуру кодексу, поняття і зміст основних його інститутів і норм, встановити обсяг і межі правового регулювання виконання конкретних видів покарань.

Метою нового кримінально-виконавчого законодавства України є регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення:

· принципів виконання кримінальних покарань,

· правового статусу засуджених,

· гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків;

· порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки;

· системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності;

· нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань,

· участі громадськості в цьому процесі;

а також регламентація:

· порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань;

· звільнення від відбування покарання,

· допомоги особам, звільненим від покарання,

· контролю і нагляду за ними.

Стаття 5 Кримінально-виконавчого кодексу України “ Принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань” визначає, що кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на наступних принципах:

· невідворотності виконання і відбування покарань,

· законності,

· справедливості,

· гуманізму,

· демократизму,

· рівності засуджених перед законом,

· взаємної відповідальності держави і засудженого,

· диференціації та індивідуалізації виконання покарань,

· раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки,

· поєднання покарання з виправним впливом,

· участі громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

Стаття 6 Кримінально-виконавчого Кодексу України “Виправлення і ресоціалізація засуджених та їх основні засоби” в якості основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених називає: встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно-корисну працю, соціально-виховну роботу, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Таким чином, сучасне Кримінальне та Кримінально-виконавче законодавство базуються на нормах, встановлених світовою спільнотою в галузі поводження з ув’язненими за умовою врахування національних особливостей і національного досвіду будування власної пенітенціарної системи.

Дата добавления: 2014-01-04