ЛЕКЦІЯ №1

Демокріт, Платон, Арістотель, Епікурвідомі усьому світові як засновники європейської філософії та багатьох гуманітарних наук.Першими європейськими історикамибули греки Геродоті Фукідід,латиняни Тіт Лівійі Публій Корнелій Таціт.Греція дала світові перших вчених: математиків Евкліда та Піфагора, фізика Архімеда, „батька медицини” Гіппократа.

Козацька система тіловиховання

Військово-фізична підготовка козаків була особливо показовою. Вони систематично брали участь у військових походах та охороняли кордони від ворогів. Значне місце у військовому навчанні й вихованні козаків займали фізичні вправи, що спрямовувалися на розвиток сили, витривалості, швидкості, спритності., а також вольових якостей (сміливості, рішучості, настирливості, на формування навичок добре володіти шаблею, списом, вогнепальною зброєю, здійснювати тривалі переходи, долати водні та інші перешкоди. Майже всі козаки вміли добре плавати, їздити на коні, керувати човном, який плавав під парусом.

Запорізькі козаки ефективно використовували народні засоби оздоровлення та загартування, що сприяли міцному здоров’ю та їх повноцінному довголіттю. Описуючи побут та військово-фізичну підготовку козаків, венеціанець Альберто Віміні пише: «…ця республіка може уподоблюватися спартанський, … вони (тобто запорожці) можуть змагатися зі спартанцями по суворості свого виховання…» [9, с. 45]

Козацьке товариство ставилося з великою повагою та шанувало перш за все тих козаків, які були хоробрими воїнами, надійними товаришами та добре володіли військовою справою.

У лоні давньогрецької культури виник європейський театр, уславлений іменам Есхіла, Софокла, Еврипіда, Арістофана, Менандра. Архітектурні та скульптурі споруди античних митців — неперевершені зразки світової культури.

Завдяки античній культурі і літературі в XVI ст. в Західній Європі почалася нова епоха — епоха Відродження. Гуманісти цієї доби створили новий світогляд, яки прославляє й утверджує людину як найдосконаліший витвір Бога і природи, проголошує її право на земне щастя і радощі, на вільну думку і пошук.

Антична література покликала до життя такі напрямки, як класицизм у XVII с та просвітницький класицизм у XVIII ст. Обидва різновиди класицизму шукали античності норми і правила, що регламентують художню творчість і допомагають наблизитися до вічного і абсолютного ідеалу прекрасного.

Навіть романтики, які виступали проти надмірного захоплення античністю, н змогли обійтися без неї.

Образи та сюжети античності — невичерпне джерело натхнення для художників усіх часів. Вони надихали Данте, Ф. Петрарку, В. Шекспіра, Ф. Шиллера, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Тіціана, Рубенса, Рембрандта, Ван-Дейка, Глюка, Моцарта, Байрона, П. Б. Шеллі О. І. Пушкіна, Ф. Тютчева, О. Блока, М. Цвєтаєву, Мандельштама та ін. Великий інтерес до античності виявляли діячі української культури — Г. С. Сковорода, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Я. Франко, П. Тичина, А. Малишко, М. Бажан, Ліна Костенко. Античність сприяла творчом формуванню українських композиторів Веделя, Березовського, Людкевича, Лисенка, художників Лосенка, Мартоса, Тарасевича.

Однозначно, що античність — колиска європейської культури, вона „ пережила віки ”. її невичерпні скарби залишаються невмирущими і продовжують творчо використовуватись у нові часи.

2. У сучасній науці запропоновано цілий ряд схем докладної періодизації давньогрецької літератури. За найпоширенішою класифікацією давньогрецька література поділяється на чотири великі періоди:

• долітературний період (до виникнення писемності) — час широкого побутування фольклорних творів, про які ми не маємо чіткого і повного уявлення і які знаємо лише завдяки їхньому відображенню у пізнішій літературі.;

• архаїчний період, від якого збереглися лише дві поеми Гомера: „ Іліада ” і „ Одіссея ”, а також дві поеми Гесіода: „ Роботи і дні ” та „ Теогонія ”. За архаїчного періоду відбувається поступовий перехід від первіснообщинного ладу до рабовласницької держави. Скільки тривав цей процес, сказати точно не можна. У зазначений період розвивається усна народна творчість, зокрема міфологія. Наприкінці періоду (ймовірно, у VIII ст.. до н. е.) найвищого розквіту досягає епічна поезія. Вважають, що на межі архаїчного та класичного періоду формується дидактичний епос (поезія Гесіода);

• класичний період (VІI — ІV ст. до н.е.) — час розквіту давньогрецької літератури. Він відповідає полісному періодові історичного розвитку. Місто з навколишніми селищами утворювало самостійну невелику державу — поліс. Кожний поліс (їх налічувалося близько двох тисяч) мав свій власний уряд. Різні за формою державного устрою, усі грецькі поліси жили експлуатацією рабів, що належали окремим власникам або державі. Суперечності рабовласницького суспільства підірвали полісну систему, яка занепадає у ІV ст. до н.е.

УVІI — ІV ст. до н.е. в давньогрецькій літературі панує лірика. УV — ІV ст. до н.е. (під час розквіту полісів) розвивається драма і виникають перші прозові жанри: історіографія, ораторське мистецтво та філософія. Центром тогочасної культури була Аттіка (південно-східна область Греції), тому інколи учені говорять про „ аттічну добу ”. Общини Аттіки в процесі розкладу родового ладу об’єдналися навколо Афін. Вершина літератури класичного періоду — твори афінських поетів-трагіків Есхіла (за його життя відбувалося становлення афінської рабовласницької демократії), Софокла (драматурга доби її розквіту), Еврипіда (поета періоду кризи демократії), а також „ батька комедії ” (четвертого великого афінянина) Арістофана. Найвизначніші представники давньогрецької класичної прози: історик Геродот, оратор Демосфен, філософи Платон та Арістотель;

• елліністичний період (кінець IVст. до н.е. — 30-ті роки), що ознаменував собою якісно новий ступінь античного рабовласництва, епоху виникнення величезних військово-монархічних держав. Цей період розпочинається військовими походами Олександра Македонського. Замість маленьких полісів, що підкорені Македонією, втратили незалежність, виникають великі централізовані елліністичні держави, військові монархії. Вони поглинають стару Елладу й численні країни Сходу. За нових умов письменники відійшли від громадського життя. Побутова комедія (п’єси Менандра) та інтимна лірика стають провідними літературними жанрами.

• Останній період називається римським: (30-ті роки н. е. — остання чверть V ст. н.е.). Греція підпала під владу Риму. Протягом шести віків вона була однією з провінцій Римської імперії. Видатні письменники цієї доби працювали здебільшого в галузі сатири (Лукіан) та історіографії (Плутарх). В останній період виник новий прозовий жанр. Пізніше він отримав назву роману.

Вивчення літератури Стародавньої Греції спирається на різноманітніші джерела: оригінальні тексти, які дійшли до нас, уривки з них або їхній переказ у творах пізні­ших письменників і вчених, дані археології й етнографії.

Фольклор. В усіх народів фольклорна пісня була чи не першим естетичним проявом почуттів людей прадавніх часів.

Грецька усна трудова пісня не була винятком. Мабуть, у греків було багато пісень такого роду, але з упевненістю можна говорити лише про ті, що згадуються в якихось джерелах. Є можливість твердити про існування пісні збиральників і давильників винограду, пісні гончарів, мукомолів. Композиція робочої пісні не була складною. У трьох-чотирьох строфах розповідається про дану працю, могли звучати звернення до богів з проханням допомогти трударям, а часом і відверте хизування плодами своєї праці. Ці строфи зв’язані нехитрим рефреном, у якому головним стає не зміст, а ритм, тому часом рефрен складається не зі слів, а з окремих ритмічних вигуків типу „ е-ойя, ойя, ойя ”

Поряд із трудовими поширені були і весільні пісні (гіменеї), з яких пізніше пішов своєрідний ліричний жанр епіграми, поховальні (трени), численні побутові; що супроводжували різні події в житті людини! Багато було бенкетних, або застольних пісень, тематика і засоби їх виконання були досить різноманітними. Особливу групу складали обрядові і релігійні пісні, гімни на честь богів. Часто вони одержували у греків назви залежно від того, хто виконував дану пісню або якому божеству вона була присвячена. Наприклад, пісня, яку виконував хор дівчат, називалася парфенія, богу Аполлону співали пеани, богу Діонісу — дифірамби, які через багато століть відіграли вирішальну роль у становленні трагедії.

Поряд з пісенними жанрами у давньогрецьку епоху значного поширення набули байки і приказки, які увібрали давню мудрість людей.

Ряд грецьких істориків свідчить про існування видатних поетів минулих часів, імена яких користувалися великою популярністю.

Давнє сказання називає ім’я найпопулярнішого фракійського поета Орфея, який своїми солодкозвучними піснями зачаровував навіть природу. Збереглося ще кілька імен поетів — Памфоса, Хризостоміса, Олена. Очевидно, що всі ці поети складали гімни на честь богів, а пізніше дехто з них поряд з подіями на небі вводить у свої твори певні історичні події, історичних героїв. Таким чином, ще тоді в епічній розповіді тісно переплітаються міфологічні події та історична правда, персонажами в ній стають як боги, так і земні герої. Подібний прийом використовує у своїх поемах і Гомер.

Цілком зрозуміло, що значення великої і багатожанрової народної поезії було величезним, оскільки вона стала головним джерелом подальшого розвитку літерату­ри Греції.

З давніх-давен грецька традиція поєднувала ім’я легендарного поета Гомера з найдавнішими епічними поемами „ Іліада ” та „ Одіссея ”. Гомерівська „ Іліада ” побудована на Троянському циклі міфів і розповідає про десятирічну війну між захисниками міста Трої (або Іліону) і греками. Події Троянського циклу міфів були добре відомі всім грекам, тому Гомер на них лише натякає у своїй поемі. Сама ж „ Іліада ” розповідає тільки про один епізод десятого року війни під Троєю, що тривав 53 дні — це гнів наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла.

У поемі „ Одіссея ” викладені події після закінчення Троянської війни, зокрема повернення Одіссея до рідної Ітаки на десятий рік його блукань. Гомера називають співцем героїки. Але разом із тим у його поемах трапляється багато епізодів, у яких звучить антивоєнні мотиви, засуджуються війни, якім протиставляється мирне життя, прославляються мирні професії людей. Узявши все те краще, що було зроблено до нього народними співцями, Гомер і в їхні засоби вніс багато свого, збагатив їх тонкощами неповторимої майстерності.

Першим поетом після Гомера, існування і творчість якого не викликають сумнівів, був Гесіод. Поет склав велику поему „ Теогонія ” („Походження богів”), від якої збереглася лише початкова частина (трохи більше тисячі рядків). Поема „ Роботи і дні ” дає можливість чітко уявити особистість самого поета, він постає простою, мудрою і працьовитою людиною, яка глибоко шанує роботу землероба, сама звикла до суворих умов життя, важких фізичних занять.

Елегійна лірика виникла і розвинулась у Малій Азії серед іонічних племен. Саме слово „елегія” означає двовірш з гекзаметра і пентаметра („ елегійний двовірш ”). Калліпа вважають одним із засновників цього жанру лірики. Представники — Тіртей, Солон, Феогнід.

Ямбічна лірика з’явилась майже водночас з елегійною, їх відносять до найпростіших ліричних жанрів. Джерела ямбічної лірики слід шукати в народних релігійних піснях, присвячених богині Деметрі. Найвидатнішим представником ямбічної лірики був Архілох.

Наступним кроком у розвитку елліністичної поезії була мелічна поезія, тобто власне лірика. Монодичний мелос представлений творчістю Алкея, Сапфо, Анакреонта. Хоровий мелос, або урочисту лірику представляли Алкман, Стесіхор, Симонід, Піндар. Античну трагедію творили Есхіл („ Перси ”, „ Прометей закутий ”, „ Агамемнон ”), Софокл („ Цар Едіп ”, „ Антігона ”, „ Електра ”), Еврипід („ Медея ”, „ Іфігенія в Авліді ”). Обрядова традиція значною мірою визначила не тільки композицію трагедії, але й її стиль. Елементи культового свята Діоніса — урочиста процесія, жертвоприношення, заплачки-ридання за загиблим божеством — стали неодмінними елементами трагедій.

Давньогрецька комедія формувалася одночасно із трагедією, але свого розквіту досягла лише в середині V ст. до н.е. у творчості Арістофана („ Птахи ”, „ Лісістрата ”, „ Жаби ”). Як і трагедія, давньогрецька комедія виникла на основі народних обрядових ігрищ на честь Діоніса. її поява пов'язана із процесом злиття двох видів карнавальних магічних дійств, так званого міму і сатиричних співів.

Класичний період уславився іменами найвидатніших давньогрецьких історіографів — Геродота, Фукідіда, Ксенофонта, чиї твори відіграли видатну роль у формуванні провідних жанрів античної прози і назавжди зберегли величезне історико-культурне значення.

У класичний період у Давній Греції формуються провідні філософські школи та течії, творять найвизначніші представники давньогрецького матеріалізму й ідеалізму, зокрема Платон і Аристотель.

Красномовство (риторика, або ораторське мистецтво) у Давній Греції розглядали у двох аспектах: як природний талант і як мистецтво. Блискучими були промови вождів Афінської демократії Фемістокла й Перікла, але найбільшим оратором класичної епохи був Демосфен.

Отже, наші уявлення про поділ літератури на епос, лірику і драму беруть свій початок з розвитку літератури Давньої Греції.

3. Міфи починають виникати на зорі існування людського суспільства в усіх без виключення племен. Цей час збігається з початком розвитку первісно-родового суспільства, коли людині були зрозумілі лише общинно-родові відносини.

Людина вперше усвідомлює себе в міфах. У поетичній скарбниці народів світу збереглися й численні давньогрецькі міфи. Міф грецькою мово ю означає „ слово ” (а також „ мова ”, „ бесіда ”, „ речення ”, „ казання ”, „ вісті ”, „ розповідь ”). Таким чином, міф — це розпов ідь пр о всесвіт, явищ а природи, стосунки між людьми, історичні под і ї, славетних героїв.

Міфи становлять найзрілішу частину літературної спадщини ранніх епох давньогрецької цивілізації. За часів родового ладу, коли панував міфологічний світогляд, події, про які розповідали міфи, не сприймались як фантастичні чи казкові. У давній Елладі міф відрізняли від казки. Казками бавили дітей, до міфів ставились серйозно. На перших щаблях цивілізації міфологія поєднувала в собі філософію, етику, історію, але найбільше була близька до поезії. Поетичні образи стародавніх міфів увійшли до арсеналу світового мистецтва і широко вживаються і нині — від назв планет до крилатих виразів: нитка Аріадни, скринька Пандори, сізіфова праця тощо, ахіллесова п’ята.

Людина, прагнучи збагнути незрозуміле, часто тлумачить невідоме за аналогією до знайомих фактів. У грецьких міфах у світі порядкує численний ряд богів. Родинні стосунки стародавнього колективу греки переносять на природу. Такими категоріями перед усім оперує „ Космогонія ” (походження світу)і „ Теогонія ” (походження богів).

За міфічними уявленнями, спочатку існував первісний Хаос — безмежна вічна безодня. З Хаосу виникли Темрява і Світло, День і Ніч, Небо (Уран) і Земля (Гея), а також страхітливе підземне царство Тартар. Небо і Земля узяли шлюб (мотив відомий і в єгипетській міфології). Від Урана (Небо) і Понту (Море) Гея народила велетнів, сторуких гекатонхейрів, однооких велетнів кіклопів (циклопів), титанів. Уран стає правителем Всесвіту, але його син — титан Крон (Кронос) — за допомогою братів скидає його з трону і ув’язнює разом з велетнями у Тартар, страшну чорну безодню в пітьмі Аїда. Тепер вже Крон царює над усіма богами. У його час продовжують виникати страхітливі божества, народжені його дружиною Реєю, такі, як стоглавий Тіфон, потворні богині родової помсти Ерінії, пес Кербер (Цербер), смертоносна Горгона Медуза, велет Геріон, підступний Сфінкс і ряд інших неймовірних страховиськ. Ці божества наводили на людину лише страх, підкреслювали її беззахисність і безпорадність перед ними, пригнічували її свідомість, виховували в ній жалюгідну покірність.

У грецьких міфах абстрактні уявлення співіснують із конкретними образами та втілюються в них. Дітьми Урана були також Мнемозіна — пам’ять, Феміда — справедливість, Кронос (або Хронос), якого ще за сивої давнини грецькі філософи ототожнювали з усепоглинаючим часом.

Уран боявся, що хтось із дітей відбере в нього владу, і через те збирався їх усіх знищити. Тоді Гея підмовила титанів повстати проти Урана. Переміг Кронос. І знову повторюється драма поколінь. Як і Уран, Кронос не може уникнути долі, дарма, що ковтає всіх своїх дітей. Дружина Кроноса Рея спромоглася урятувати тільки останнього сина — Зевса. А коли Зевс виріс, то подолав батька.

Із перемогою Зевса почалась нова доба. Боги, що нібито живуть на горі Олімпі, відтепер володіють світом. Наймогутніші дванадцять олімпійців: Зевс, цар богів і людей, його дружина Гера — охоронниця шлюбу, дочка Зевса Афіна — богиня мудрості та покровителька ремесла і науки, брат Зевса Посейдон — бог моря, Аїд (друге ім.’я Плутон) — бог царства мертвих, Афродіта — богиня кохання, Арес — бог війни, Гефест — бог-коваль, Аполлон — бог світла і покровитель мистецтва, Деметра — богиня землеробства, Гермес — покровитель скотарства, Артеміда — богиня полювання. Усі вони — родичі (сестри, брати, сини).

Міфи складались протягом тисячоліть. У них можна знайти нашарування різних епох: віру в перевертнів, демонів, фетишизм (обожнювання речей), анімізм (тобто віру в те, всіма явищами природи порядкують духи) тощо.

Численні міфи відбивають спостереження людини над циклами розвитку рослин, над зміною пір року. Це міфи про вмираючих та воскреслих богів. Ось міф про дочку Деметри Персефону. Дівчину вкрав володар підземного царства Плутон. Проте щовесни вона повертається на землю, природа відроджується. Потім Персефона знову зникає у чорній безодні, знову сумує її мати. Ідею цього міфу дублює міф про прекрасного юнака Адоніса, убитого вепром. Адоніс напровесні повертається на Землю у вигляді квітки. Цей мотив відомий у багатьох міфах, які в картинах-символах зображують щорічне оживання та вмирання природи.

Міфи не були чимось застиглим, нерухомим. Так, наприклад, Плутон (або Плутос) спочатку — бог царства мертвих і бог багатства. Згодом функції розійшлись: Плутон став богом підземного царства (Аїду), а Плутос — богом багатства. Найпопулярніший принцип класифікації міфів — за змістом:

• космогонічні міфи (про виникнення світу);

• теогонічні міфи (про походження богів);

• героїчні міфи (про подвиги героїв Тезея, Персея, 12 подвигів Геракла тощо);

• міфи про аргонавтів (про подорож героїв на кораблі „Арго” у Колхіду по золоте руно;

• троянський (про історію Троянської війни) і фіванський (про місто Фіви і його правителів) цикли міфів.

Надзвичайно поширеними в Греції були культи численних героїв-напівбогів, легендарних полководців, засновників міст.

Найвизначнішим героєм Греції був Геракл, син Зевса і земної жінки Алкмени, що здійснив свої дванадцять знаменитих подвигів.

Найвизначніший цикл міфів — Троянський. Він включив в себе не тільки розповідь про Троянську війну, але й події, що їй передували. Також існує Фіванський міфологічний цикл, що розповідає про долю багатостраждального царя Едіпа і чотирьох його дітей.

Ємність грецьких міфів вражає, їх магічний вплив поети інколи відчувають, здається, всупереч власному бажанню. За словами Чінгіза Айтматова, енергія міфу живить сучасну літературу первозданною поезією.

Дата добавления: 2014-01-04