Становлення української державної освітньої політики щодо здорового способу життя молоді

Проголошення незалежності (1991) започаткувало сучасний етап розвитку державної політики України. Багато зовнішніх та внутрішніх чинників впливають на визначення пріоритетів та стратегічних завдань, що стоять перед новоствореною державою. Серед них і складна проблема забезпечення збереження здоров’я нації. Несприятлива екологічна ситуація, ускладнена наслідками Чорнобильської катастрофи, погіршила генетичний спадок, що особливо позначився на молодому поколінні. Збільшується народжуваність дітей із природженими вадами розвитку (1980 року – 6 тис. осіб, 1994 року – 34 тисячі). На обліку в медичних закладах перебуває близько 275 тис. дітей із психічними захворюваннями і понад 25 тисяч – із дитячим церебральним паралічем. Власне, від 1991 року спостерігається дедалі більше природне скорочення населення. У 1991–1994 роках його чисельність скоротилася на 565 тис. осіб (Національна програма «Планування сім’ї» (1995р.). Зважаючи на комплексність проблеми забезпечення здоров’я і ЗСЖ молоді та особливості періоду становлення освітньої політики, виникла необхідність проаналізувати законодавчо-нормативне забезпечення здорового способу життя молоді в Україні у хронологічному порядку.

На початку розбудови молодої країни постало завдання реформувати стару радянську освітню систему, щоб надати їй національний, гуманістичний зміст і водночас зберегти набуті в попередній період кращі здобутки галузі. Тому прикладом здійснення такої стратегії стало залучення у правове поле новоствореної держави Закону України «Про освіту», введеного в дію за кілька місяців до проголошення незалежності (постанова ВР N 1144-XII (1144-12) від 04.06.91, ВВР, 1991, N 34, ст.452). У cтатті 4 «Державна політика в галузі освіти» визначено:

1. Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.
2. Державна політика в галузі освіти визначається Верховною
Радою України відповідно до Конституції України і здійснюється
органами державної виконавчої влади та органами місцевого
самоврядування.

Стосовно предмета нашого дослідження, то в Законі «Про освіту» не використовується поняття «ЗСЖ» і прямо не говориться про забезпечення ЗСЖ в закладах освіти. Але визначення, що «метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору,…», узгоджується з концептуальними засадами формування і забезпечення здорового способу життя молоді. До того ж у cтатті 26 встановлено: «Забезпечення безпечних і нешкідливих умов навчання, праці та виховання у навчальних закладах покладається на їх власника або уповноважений ним орган, керівника навчального закладу».

Необхідність міжгалузевої співпраці з метою реалізації освітньої політики сприяння здоров’ю та забезпечення ЗСЖ молоді прочитується у cтатті 24 «Організація медичного обслуговування у системі освіти», де сказано, що організація безкоштовного медичного обслуговування в системі освіти забезпечується місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, здійснюється закладами
Міністерства охорони здоров’я України, відомчими закладами охорони
здоров’я відповідно до чинного законодавства». Окрім цього, у cтатті 25 «Організація харчування в навчальних закладах», де визначено, що «Організація та відповідальність за харчування у державних
навчальних закладах покладаються на місцеві органи державної
виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, міністерства
і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади,
керівників навчальних закладів і здійснюються за рахунок бюджетних
асигнувань. Харчування у навчальних закладах інших форм власності
організовують засновник і керівник закладу. Контроль та державний нагляд за якістю харчування покладається на органи охорони здоров’я».

Аналіз Закону «Про освіту» дає підстави стверджувати, що у ньому закладені передумови до формування державної освітньої політики з питань забезпечення ЗСЖ молоді України. Водночас прослідковується відсутність чіткого спрямування освітньої політики на забезпечення ЗСЖ та сприяння здоров’ю учасників навчально-виховного процесу взагалі та молоді, що навчається зокрема. А також певне делегування відповідальності та завдань із зазначених питань галузі охорони здоров’я.

Тому наступний як за хронологією,так і за вагомістю документ, що стосується забезпечення ЗСЖ державою, – Основи законодавства України про охорону здоров’я – був введений у дію постановою ВР N 2802-XII (2802-12) від 19.11.92, ВВР, 1993, N 4, ст.20). Власне у цьому документі в розділі IV «Забезпечення здорових і безпечних умов життя» на законодавчому рівні у cтатті 32 «Сприяння здоровому способу життя населення» визначається роль державної політики в зазначеному процесі. «Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров’я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, в тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, на боротьбу із шкідливими для здоров’я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя». Очевидно, що певна частина поставлених завдань належить і до сфери державної освітньої політики, з питань забезпечення ЗСЖ молоді.

Третій вагомий документ того часу, дотичний до досліджуваної проблеми, – це Закон «Про фізичну культуру і спорт» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 14, ст.80).( Державна політика угалузі фізичної культури і спорту також має багато спільних точок перетину з освітньою галуззю. У документі фізичну культуру визначають як складову загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини для гармонійного формування її особистості (стаття 1 «Фізична культура і спорт»). У навчально-виховній сфері (дошкільних виховних закладах, середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних, вищих навчальних закладах) фізкультурно-оздоровча робота виконується в поєднанні з фізичним вихованням дітей та молоді, з урахуванням стану здоров’я, рівня фізичного та психічного розвитку (стаття 12 «Фізкультурно-оздоровча діяльність у навчально-виховній сфері та фізичне виховання»). Фізичне виховання є головним напрямом впровадження фізичної культури і становить органічну частину загального виховання, покликану забезпечувати розвиток фізичних, морально-вольових, розумових здібностей та професійно-прикладних навичок людини.

Закон «Про фізичну культуру і спорт», прийнятий у грудні 1993 р., визначив, що Держава створює умови для правового захисту інтересів громадян у галузі фізичної культури і спорту, розвиває фізкультурно-спортивну індустрію та інфраструктуру, заохочує прагнення громадян зміцнювати своє здоров’я, дотримуватися здорового способу життя. Основними напрямами впровадження фізичної культури є фізкультурно-оздоровча діяльність, фізичне виховання та розвиток масового фізкультурно-спортивного руху. Але цим та іншими законами врегульовувалися окремі сфери життєдіяльності, і частина з них стосувалася лише певних аспектів здорового способу життя. Варто підкреслити, що хоча фізичне виховання – складова формування і забезпечення ЗСЖ, проте термін «здоровий спосіб життя» у Законі «Про фізичну культуру і спорт» та в Законі «Про освіту» не трапляється. Державна програма «Освіта («Україна ХХІ століття»)» була затверджена 1993 року постановою Кабінету Міністрів України. На думку укладачів програми, наявна в Україні система освіти перебувала в стані, що не задовольняв вимог, які постали перед нею в умовах розбудови української державності, культурного та духовного відродження українського народу. Одним із стратегічних завдань реформування системи освіти у програмі було визначено відродження і розбудову національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров’я, забезпечення пріоритетності розвитку людини, відтворення й трансляції культури і духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків [ ]. Серед п’яти пріоритетних напрямів ми відзначили у контексті нашого дослідження такі: забезпечення в кожному навчально-виховному закладі відповідних умов для навчання і виховання фізично та психічно здорової особи; запобігання пияцтву, наркоманії, насильству, що негативно впливають на здоров’я людей. У розділі «Зміст освіти» поставлено стратегічне завдання його реформування – сприяння фізичному, психічному здоров’ю молоді, врахування потреб індивідуальної корекційно-компенсаційної спрямованості навчання і виховання дітей з вадами психофізичного розвитку. Вважаємо за необхідне підкреслити, що вперше термін «ЗСЖ» з’являється в освітньому документі такого рівня, а утвердження пріоритетів здорового способу життя людини визначається як шлях реформування змісту загальноосвітньої підготовки в галузі гуманітарної освіти. До пріоритетних напрямів реформування виховання належить забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я. Аналіз документа свідчить, що на освітньому рівні загальної середньої освіти органічне поєднання навчання і виховання з метою забезпечення
розумового, морального, художньо-естетичного, правового, патріотичного, екологічного, трудового та фізичного розвитку дитини, формування здорового способу життя визначається як стратегічне завдання її реформування. У той час у розділах, присвячених реформуванню професійної, вищої та військової освіти, жодних посилань, що стосуються здоров’я чи ЗСЖ не трапляється.

Попередньо розглянута програма за своїм змістом, вважає В.Огнев’юк, стала «своєрідним компромісом між освітніми цінностями минулого й народжуваної системи освіти нового часу. Вона успадкувала позитивні напрацювання недалекого минулого й водночас намагалася рішуче позбутися марксистсько-ленінської обмеженості. Проте її розробникам не вдалося уникнути певних штампів; програма не спрямовувала освіту на формування демократичних і ліберальних цінностей, вона не стала програмою виховання нової людини й формування нового суспільства» [15, С.348]. Водночас ця програма – перший освітній документ, у якому утвердження пріоритетів здорового способу життя людини визначається як шлях реформування загальноосвітньої підготовки молоді. Проте на наступних рівнях така політика реформування, на жаль, не отримує продовження, хоча вік молоді, що продовжує навчатися, характеризується ще доволі високим рівнем ризикованої поведінки. За класичним завданням професійної, вищої та військової освіти – забезпечення фахової підготовки – загублено не менш важливий для гарантування економічного потенціалу держави компонент – забезпечення збереження здоров’я та формування ЗСЖ молодого фахівця у часі освітнього процесу. Таке спрямування прослідковується у більшості документів цього періоду, зорема в Указі Президента України «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні» (1995 р.).

Найвищу юридичну силу в державі має Конституція. Основний Закон України – Конституцію – Верховна Рада ухвалює 28 червня 1996 ро к у для забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Зважаючи на наше дослідження та його цільову групу, слід підкреслити, що новостворена держава проголошує, що кожен має право:

- на працю, що передбачає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці (стаття 43 );

- на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування… Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя (стаття 49 );

- на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою.Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах… (стаття 53 ).

Аналіз зазначених статей Конституції свідчить, що у статті про право на освіту записано, що «держава забезпечує доступість і безоплатність освіти», але не говориться про право на належні, безпечні і здорові умови навчального процесу, як це визначено щодо умов праці. Водночас держава визначає право на охорону здоров’я пріоритетним напрямом політики країни, але роль освіти в забезпеченні цього права чітко не визначена.

Аналіз державних документів 1991–1998рр. дає підстави стверджувати, що виокремленого законодавства з питань забезпечення здорового способу життя молоді України у цей час не було. Відповідні правові норми щодо цього містяться у нормативно-правових актах, що належать до різних галузей законодавства. Основними законодавчими актами, які визначали державну політику у сфері освіти з питань забезпечення ЗСЖ молоді, є Конституція України, закони України «Про освіту» (1991, 1996), Основи законодавства України про охорону здоров’я (1992), Закон «Про фізичну культуру і спорт» (1993); Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття)» (1993р.); Національні програми «Планування сім’ї» (1995 р.); «Діти України» (1996 р.); Національна програма «Здоров’я через освіту» (1997 р.); Концепція педагогічної освіти (1998 р.); а також відповідні акти та постанови Кабінету Міністрів та Міністерства освіти і науки України. Більшу частину законодавчого поля становила нормативно-правова база державної політики галузі охорони здоров’я, менші частки охоплюють сфери соціальної та освітньої політики відповідно. Порівняльний аналіз законодавчих документів перших років сучасного періоду з різних галузей свідчить, що поняття «здоров’я» і «ЗСЖ» та їх трактування найширше представлені в Основах законодавства України про охорону здоров’я.

У перші роки пострадянського періоду державна освітня політика в незалежній Україні сприяла розробці та впровадженню в практику роботи ЗНЗ нових для нашої країни і обов’язкових у сучасній світовій практиці навчальних програм інтегрованих курсів підготовки учнів до ведення здорового способу життя. Після техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС вперше почали відкрито говорити про здоров’я. Проте в умовах СРСР справа далі не пішла. І лише після розпаду Радянського Союзу, в умовах незалежної України, на думку В.І.Шахненко, стався прорив. З метою поширення наукових знань про здоров’я і здоровий спосіб життя 1994 року МОН вирішило ввести у навчальні плани шкіл новий курс за вибором «Валеологія», який об’єднував знання фізіології, психології, екології, фізики, хімії, філософії, медицини, українознавства та багатьох інших наук, оскільки інтегративна характеристика здоров’я містить фізичну, психічну та духовну складові. На цей час науковці розробили «Концепцію неперервної валеологічної освіти в Україні» з методологічними основами валеологічної науки. Проте у практику роботи вищих навчальних закладів валеологія у цей період впроваджена не була.

Подальшим кроком було створення «Концепції неперервної валеологічної освіти в Україні» [Шкільний курс «Валеології». Збірник матеріалів. – К.: Освіта, 1994. – С.5–19]. Автори привернули увагу до існування трьох взаємозв’язаних негативних тенденцій:

- значне зниження зацікавленості та активності населення у навчанні;

-сповільнення та дисгармонізація фізичного та психічного розвитку значної частини дітей і підлітків, що особливо небезпечно за своїми наслідками;

-погіршення здоров’я дітей та учнівської молоді, що становить загрозу виродження народу України [33, 5–6].

Створення системи безперервної валеологічної освіти, складовою якої має стати здоровий спосіб життя, мало на меті уповільнення та подолання негативних тенденцій (Концепція).

Окрім цього, було розроблено «Базовий зміст шкільної валеологічної освіти», програму шкільного інтегративного курсу «Валеологія» та шкільного компоненту «Основи валеології». Вперше в навчальних планах навчально-виховних закладів з’являються «табуйовані» теми з питань статевого виховання, запобігання венеричним захворюванням та їх профілактики, що відповідало завданням, поставленим у Національній програмі «Планування сім’ї». Це були перші програми навчання з питань збереження репродуктивного здоров’я в школах України. Поряд із значними позитивними сторонами, фахівці відзначають і певні недоліки, зокрема відсутність у навчальних програмах цілісної система формування ЗСЖ (В.І.Шахненко). Надалі ідея формування ЗСЖ в загальноосвітній школі розвинулася в «Концепцію неперервного валеологічного виховання та освіти в Україні» [1997р. –13], що була розроблена на базі Інституту змісту і методів навчання Міністерства освіти України.

1995 року започатковується міжнародна співпраця у сфері впровадження освіти з питань здоров’я і ЗСЖ. Прем’єр Саскачевану (Канада) Роман Романів підписав із першим заступником прем’єр-міністра України Меморандум про співпрацю в галузях освіти, енергетики, сільського господарства, охорони здоров’я, культури, розвитку підприємництва і демократії включно. В країнах Заходу навчання здоров’я («Health education») є обов’язковим. Досвід Канади вважається одним із найуспішних. Наприкінці 1995 р. представники «Програми канадсько-українського партнерства» звернулися до Саскачевану з проханням допомогти підготувати пробні навчально-методичні матеріали для викладання «здоров’я». Участь у канадсько-українській програмі «Партнери в охороні здоров’я» сприяла виконанню поставленного завдання. В рамках зазначеної програми виконувався проект «Школи здоров’я», що адмініструвало Канадське товариство міжнародної охорони здоров’я, яке наступного (1996) року звернулося до Міністерства освіти Саскачевану з проханням сприяти Міністерствам освіти і охорони здоров’я України в реалізації цього проекту. За час впровадження проекту відбувався обмін досвідом організацій освіти, запроваджувались ефективні форми і методи навчально-виховного процесу, підписано Меморандум про співпрацю, який підтвердив наявні стосунки і сприяв новим ініціативам між міністерствами освіти України і Саскачевану (Ю.Жеребецький Українознавство ¹2/, 2006322).

У цьому контексті того ж 1995 р. в Україні починається впровадження міжнародного проекту «Європейська мережа шкіл сприяння здоров’ю» (ЄМШСЗ), який започаткували Європейське регіональне бюро ВООЗ, Європейська Комісія та Рада Європи 1992 року. Цей процес регламентувався спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України та Міністерства освіти України і здійснювався відповідно до завдань Національної програми «Діти України». Таким чином, на початку сучасного етапу були успішно започатковані перші спільні міжнародні проекти, що сприяли становленню освітньої політики з питань забезпечення ЗСЖ молоді та мали значний вплив на її подальший розвиток.

Попри це, наприкінці 1998–1999 навчального року було опубліковано лист Міністерства освіти України «Про вивчення валеології у новому навчальному році», у якому поряд із позитивною характеристикою курсу вказувалося на те, що в окремих регіонах використовуються недержавні програми, які спотворено відображають мету і завдання валеологічної освіти. На підтвердження в листі зазначалися підручники, вилучені з Переліку навчальної літератури, рекомендованої Міністерством освіти України для використання у 1999–2000 навчальному році, оскільки теми у них викликали негативні відгуки з боку релігійних організацій, батьків, педагогів.

Серед причин, що зашкодили впровадженню необхідного, нового за підходами та змістом шкільного компонента «Основи валеології» та інтегрованого курсу «Валеологія» в освітній простір України, ми відзначаємо:

1.Несформованість освітньої політики з питань забезпечення ЗСЖ молоді:

- нормативно-правове забезпечення перебувало на етапі розробки;

-кадрове забезпечення не відповідало потребам (відсутність підготованих до викладання вчителів-валеологів, методистів), проводилася лише бліц-підготовка педагогів у рамках міжнародних проектів;

-навчально-методичне забезпечення не було контрольоване (використання неперевірених, ненаукових матеріалів);

- співпраця з церквою, громадою, батьками з питань забезпечення ЗСЖ не була налагоджена;

- регіональні особливості не були враховані у навчальних програмах із «Валеології».

2. Неготовність пострадянського суспільства:

- до сприйняття забезпечення ЗСЖ молоді як вагомого напряму державної політики в період становлення держності;

- до сприйняття міжнародних стандартів цілісності і складності поняття «Здоров’я» (не лише відсутність хвороб чи фізичних вад);

- до відкритості табуйованих тем («Духовне здоров’я», «Статеве здоров’я»).

До позитивних тенденцій становлення освітньої політики з питань забезпечення ЗСЖ молоді в період 1991–19998рр. ми зараховуємо:

- визнання ролі держави у сприянні й утвердженні здорового способу життя населення;

- формування основ нормативно-правової бази освітньої політики з питань забезпечення ЗСЖ молоді;

- налагодження міжнародної співпраці та участь у міжнародних освітніх проектах з питань здоров’я і здорового способу життя молоді;

- створення концептуальних засад неперервної валеологічної освіти в Україні та впровадження шкільного курсу «Валеології»;

- формування кадрового потенціалу через використання системи післядипломної освіти для підготовки вчителів до викладання нових предметів;

- створення перших національних і державних програм, що сприяли процесові становлення державної освітньої політики з питань забезпечення ЗСЖ молоді.

Дата добавления: 2014-01-04