Модель політичної системи за Д.Істоном

навколишнє середовище

навколишнє середовище

Д.Істон розділив свою модель на декілька компонентів:

· «вхід» - це вимоги та підтримка, конверсія цих вимог у відповідні рішення,

· «вихід», тобто прийняті рішення та відповідні дії.

Навколишнім середовищем відповідно до цієї моделі є інші підсистеми суспільства: економічна, соціальна, культурна; а також інші суспільства, міжнародні інститути і відносини. Крім того, будь яка система суспільства, в тому числі і політична, відчуває на собі постійні впливи з боку природного середовища. Всі ці складові навколишнього середовища впливають постійно на політичну систему, тому для збереження своєї стабільності вона повинна реагувати на зовнішні імпульси.

«Вхід» містить у собі вимоги як зовнішні, що йдуть від навколишнього середовища, так і внутрішні, що виходять безпосередньо із самої системи. Вони у сукупності й формують один із головних складових політики –політичний порядок денний і прийняття відповідних рішень. Характер вимог має достатньо широкий діапазон. Вони можуть стосуватися проблем розподілу послуг і добробуту, поширення можливостей щодо отримання освіти, тривалості робочого часу, правил руху суспільного автотранспорту, охорони прав і свобод громадян, удосконалення законодавства щодо шлюбу, охорони здоров’я та навколишнього середовища, забезпечення суспільної та індивідуальної безпеки і таке інше.

Другий вид імпульсів на «вході» - це підтримка. Вона приймає різні форми: матеріальна (сплата податків, суспільний труд, служба в армії) дотримання законів та директив державної влади: активна участь у політичному житті задля збереження політичних цінностей; шанування представників офіційної влади та державної символіки (наприклад, прапора, гімну, офіційних ритуалів). Рівень підтримки залежить перш за все від ступеню задоволення вимог та потреб громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може працювати ефективно та надійно.

Імпульси – вимоги та імпульси - підтримка повинні постійно поступати до системи, тому що будь яка затримка в обміні цими імпульсами може призвести до порушення функціонування самої системи. В той же час надмірне перевантаження системи різноманітними імпульсами не сприяє її ефективності, бо в такому режимі вона не в змозі оптимально реагувати на постійні надходження нової інформації.

Конверсія тобто перетворення імпульсів на вході у імпульсі на виході з системи є показником ефективності самої політичної системи, а здатність до неї свідчить про її надійність. Рівень реагування на вимоги із зовнішнього середовища багато в чому залежить від типу політичної системи. Нелегітимні або тоталітарні системи сприймають вимоги та потреби людей як висловлювання недовіри до державної влади або прояви незадоволення її політикою. Тому такі системи, як правило, намагаються поставити під сумнів справедливість або доречність вимог з боку населення за допомогою тиску на різні соціальні групи у формі репресій політичних, економічних, моральних, фізичних. Легітимні демократичні системи розглядають ці запити і вимоги, як необхідні умови нормальної і ефективної реалізації своїх функцій.

На «виході» з системи містяться політичні рішення і дії щодо їх реалізації. Вони можуть приймати різноманітні форми та зміст: розподіл товарів та послуг, заохочення та стимулювання, законодавчі акти, постанови щодо повернення боргів населенню, іншим державам і міжнародним установам; введення або зміна нових державних символів; заяви щодо політичної стратегії влади і таке інше. Зазвичай, імпульси на виході пов’язані з підтримкою і залежно від типу політичної системи можуть бути відповіддю на вимоги населення. Слід, втім, зазначити, що політичні рішення приймаються на різних рівнях і відповідно певним умовам. Іншим чинником функціонування політичної системи є організація безпосереднього виконання прийнятих рішень і мобілізація відповідних ресурсів для цього. Тому на «виході» із системи політична і організаційна її складові формуються у єдине ціле, завданням якої є втілення у життя прийнятих політичних рішень. Якщо система має підтримку з боку населення, то її дії є легітимними. В зв’язку з цим Д.Істон відокремлює два типи легітимності системи: дифузна (емоційна) легітимність є найбільш стійкою і може виявлятися у підтримці системи майже в умовах кризи; інструментальна (специфічна) легітимність більш короткочасна і орієнтована на результат і заохочення. Слід зазначити, що дані типи є умовними і в реальній політиці постійно присутні. Але для підтримки довіри до політичної влади необхідно застосовувати різні засоби й матеріально заохочувати і доводити свою найвищу ефективність поточною політикою.

Вихідні фактори не є кінцевим етапом перетворення запитів і потреб у конкретні і реальні дії. З точки зору Д.Істона, вони є лише окремим фрагментом безперервного циклу дій так званої петлі зворотнього зв’язку. або повернення інформації щодо ефективності прийнятих рішень та поточних потреб і вимог знову через «вхід» до структур, що приймають державні рішення. За думкою Д.Істона, два процеси утворюють замкнутий цикл: пристосування влади соціальних інститутів до певних ситуацій і пошук зворотніх зв’язків політичної системи і відповідних механізмів реагування на процеси, що відбуваються у суспільстві. Саме цей зв'язок й є основним механізмом усунення напруженості, зняття конфліктних ситуацій, подолання криз не лише у політичному режимі, але й у суспільстві в цілому. В той же час він може діяти ефективно лише за наявності достатньої інформації щодо навколишнього середовища та здатності своєчасно і оперативно реагувати на імпульси, що надходять у систему. Якщо влада не реагує на сигнали, що йдуть від громадськості, суспільства в цілому, то вона поступово втрачає свою легітимність і довіру з боку населення.

Відсутність підтримки може прискорити кризу системи. Дестабілізуючим фактором можуть бути помилкові рішення, що прийняті або в умовах слабких імпульсів (відсутність достатньої інформації для прийняття ефективних рішень) або надмірності вимог та їх системний характер. В сукупності це може викликати перевантаження системи надлишковою інформацією і гальмування оптимальної діяльності. Тому петля зворотного зв’язку, складовою котрої є механізм конверсії, повинна мати можливості для своєчасного отримання інформації і ресурсів для її ефективного опрацювання.

Отже головною рисою політичної системи її є цілісність, що складається з взаємопов’язаних складових частин, котрі відокремлюють її від інших систем. Вона містить в собі формальні і неформальні політичні інститути, політичні відносини, політичні і правові норми і традиції, політичну свідомість і політичну культуру. У функціональному відношенні, тобто у функціональній підсистемі, вона складається з діяльності первинних суб’єктів (осіб та асоціативних первинних груп), а також вторинних суб’єктів (політичних партій, профспілок, державних установ, громадських організацій тощо). Таким чином, політична система має головне – взаємозалежність складових елементів, коли зміна в одній частині призводить до зміни в інших частинах.

Теорія політичної системи Д.Істона просунула розвиток політичної науки, втім вона не розкривала структуру і специфіку функціонування окремих елементів самої політичної системи та її внутрішні протиріччя.

Структурно-функціональна модель політичної системи Теорія політичної системи Г.Алмонда є спробою подолати недоліки теорії Д.Істона з її надмірною позаісторичністю, абстрактністю і таке інше. На думку Г.Алмонда, політична система є особливий тип дії, що призводить до прийняття політичних рішень. Приймаються рішення на рівні державних структур, тому важливим компонентом політичної системи є політичні інститути, котрі задіяні у прийняті владних публічних рішень. Принципи функціонування інститутів залежать не лише від діючих законів і норм, але й від історичних традицій, особливості політичної культури. Тому з точки зору Г.Алмонда, аналіз системи треба здійснювати на двох рівнях.

o інституціональному (дослідження політичних інститутів);

o орієнтаційному (дослідження політичної культури).

Рішення політичної система передбачає підкріплення легітимного примусу і підкорення політичній владі населення. Тому головним завданням системи є забезпечення легітимного примусу, що й дозволяє зберігати стабільність суспільства.

Г.Алмонд вважає політичною системою сукупність інститутів і органів, котрі формулюють та втілюють в життя колективні цілі суспільства і окремих його соціальних утворень, соціальних груп і класів[2]. Цілі втілюються в певні політичні курси, котрі розробляють уряди або держави. Дії уряду щодо реалізації прийнятих рішень і політичного курсу передбачають застосування легітимного примусу. Все це забезпечують багаточисельні структури державної влади – парламенти, уряди, спеціалізовані комітети і суди.

В структурному відношенні політична система включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові об’єднання), аспекти поведінки даних інститутів, активність окремих громадян.

Г.Алмонд дійшов наступних висновків щодо функціонування політичної системи:

o всі політичні системи мають свою структуру;

o політична система багатофункціональна;

o всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, що необхідні для соціального життя. Функції виконують різні інститути (структури) - суди, законодавчи органи, партії) і з різною частотою;

o всі політичні системи є змішаними у культурному відношенні;

o відмінності між простими (традиційними) і розвинутими системами полягають в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи схожі за функціями, але різні за структурними характеристиками.

o (бажано було б як у Істона дати схему-модель)

Інформаційно-кібернетична модель. К. Дойч запропонував інформаційно-кібернетичну модель політичної системи. За допомогою термінології та деяких положень кібернетики автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає у координації зусиль людей для досягнення цілей.

Процес функціонування системи складається з декількох етапів:

етап 1: отримання інформації і формування блоку даних;

етап 2: селекція інформації: відбір і оцінка отриманої інформації;

етап 3: прийняття рішень;

етап 4: реалізація цілей.

Прийняття рішень та їх корекція здійснюється з урахуванням результатів попередніх дій і на основі інформації щодо ситуації в суспільстві і ресурсів, необхідних для досягнення цілей. (знову ж таки варто було б дати схему-модель, або, можливо, взагалі обмежитися 2 моделями – Істона і Алмонда – розширивши матеріал щодо останнього).

В сучасній політології немає універсального визначення політичної системи, тому що існує безліч підходів до природи і механізмів політичної влади, з якою безпосередньо зв’язана політична система. Але загальним для всіх визначень є визнання законним використання фізичного примусу з боку політичної системи, підкорення і покарання для всіх представників суспільства.

Теорія політичної системи розділяє процеси взаємодії на три цикли: вхід, конверсія або перетворення та вихід. При чому межі політичної системи мають умовний характер і вони можуть розширюватися або звужуватися Кожна складова системи є суб’єктом декількох систем і підсистем суспільства, тому виконує різні функції та ролі в залежності від своєї приналежності до економічної, політичної, соціальної, релігійної і таке інше підсистем.

В той же час в політичній системі індивіди виконують ролі громадян, підданих, виборців, частини електорату і таке інше. Тому, припустимо, в день виборів люди відволікаються від своїх поточних проблем і «переринають» межу політичної системи. Під час системних політичних криз, воєн межі політичної системи це більше розширюються. Значна частина людей рекрутується у ряди армії, а діяльність підприємств як державних так і недержавних регулюється для забезпечення внутрішньої безпеки.

Дата добавления: 2014-01-04