Рух і розвиток

Абстрактним виразом усіх змін взагалі, безвідносно до їх носія, способу і напряму їх здійснення, є поняття “рух”. Співвідносним із ним (корелятивним) поняттям, яке виражає незмінність, сталість будь-чого, є поняття “спокій”.

Від самого виникнення античної філософії рух і спокій були предметом її постійної уваги. Згадаємо, саме твердження про те, що рух не можна істинно помислити, було головним аргументом Парменіда та його послідовників на користь ідеї про абсолютність буття. Але славнозвісні апорії Зенона (“Стріла”, “Ахілл і черепаха”) продемонстрували труднощі, з якими неминуче стикається людський розум у спробі осягнути рух в його сутності. Тим самим вони виявили, що рух не можна належним чином осмислити, не пов’язуючи його з іншими загальними характеристиками буття, такими, як простір і час, скінченність і нескінченність, єдність і множинність, кількість і якість тощо. Логіка елеатів дійсно несподівана й досить парадоксальна. Але вона була необхідною ланкою розвитку філософського мислення. Вона переконливо засвідчила, що повсякденного досвіду недостатньо, щоб осягнути сутнісний рівень буття.

Уже Платон (діалог “Софіст” та ін.) показав, що на сутнісному рівні як загальну характеристику буття рух необхідно розглядати в нерозривній єдності із спокоєм. Згодом у Арістотеля, особливо в часи пізньої античності, ця ідея набула докладної аргументації. Що таке, власне, спокій? Це не просто відсутність руху. Його можна витлумачити і як рух з нульовою швидкістю. Понад те спокій – це також рух з безкінечно великою швидкістю. Адже тіло, яке рухається з безкінечно великою швидкістю, вмить заповнить собою всі точки простору, буде знаходитися скрізь і не матиме куди рухатися. Отже, воно перебуватиме в спокої. Таким чином, абсолютний рух є абсолютний спокій. Звідси в Арістотеля ідея “першорушія”. Те, що рухає весь світ (тобто є абсолютною рушійною причиною), саме має перебувати у спокої.

Пізніше, в середньовічній філософії, такий підхід до осмислення сутності руху було використано як один із засобів доведення буття Божого.

У межах новоєвропейського матеріалізму ХVІІ–ХVІІІ ст. рух тлумачиться як атрибут (тобто всезагальна і необхідна характеристика) матерії. Ця ідея прийшлася до ладу всьому спрямуванню європейської науки, ввійшла до її світоглядного базису і з певними корективами живить її ще до сьогодні.

Відкриті свого часу античними філософами парадокси ідеї абсолютності руху (рух із безмірно великою швидкістю є спокій, рухома точка за безмірно великої швидкості набуває безмірно великих розмірів тощо) впродовж тривалого часу залишалися “прихованими” в глибинах філософської і наукової свідомості. Про них знали, але їм не надавали значення. Вся їх руйнівна сила виявилася лише тоді, коли остаточно сформувалася наукова картина світу, сперта на класичну механіку. Упорядкований згідно з Ньютоновими законами Всесвіт ніяк не узгоджувався з парадоксами руху, а класична наука нічим не могла допомогти при їх розв’язанні. Це стало можливим лише в контексті ідей наукової революції першої третини ХХ століття. Найперше, це ідея Ейнштейна про нескінченний характер швидкості руху в нашому Всесвіті. Гранично великою, як тепер усім нам відомо, є швидкість кванта світла. Це та абсолютна “точка відліку”, та незмінна величина принципового значення – константа, без якої сучасна наука не може дати лад усім здобутим значенням про процеси у мега- і мікросвіті.

ХХ сторіччя напрочуд багате на наукові відкриття. Але, можливо, найбільше з них – це відкриття констант та їх принципового значення в побудові Всесвіту. Особливу увагу привертають до себе константи мікросвіту. Скажімо, якби баріонний заряд був за величиною іншим, протони не могли б утворювати ядра атомів; якби константа електромагнітної взаємодії мала іншу величину, не могли б утворюватися електронні оболонки атомів. І таких постійних, що скеровують дію законів природи, відкривають дедалі більше. Отож, виходить, не таке це просте питання: що панує в бутті, що є абсолютним – мінливість чи сталість, рух чи спокій?

Для того, щоб повністю усвідомити парадокси руху, отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість наших знань про світ, про форми його існування, потрібно було мислити рух як вільне, нічим не перешкоджуване переміщення у просторі, а сам світ уявляти як такий, що дозволяє такий рух, отже, сам є нескінченним за своїми просторовими характеристиками. А в античні часи і в середні віки люди уявляли собі світ зовсім інакше. Хоча античні мислителі й виробили абстрактне поняття руху з безмірно великою швидкістю, вони все-таки не припускали можливість його реального здійснення. Космос (усе впорядковане буття) уявлявся їм гармонійно влаштованим, довершеним, отже, просторово обмеженим. І було витворено чимало філігранних мисленнєвих побудов, щоб довести необхідність для космосу бути саме обмеженим. Середньовіччя переймає від античності цю модель світу в головних її рисах. При цьому додається ще ідея ієрархічності світобудови, наявності у світі певних щаблів буття. Тому можливості для вільного переміщення у просторі тут ще менші, ніж в античній моделі світу.

Відповідно й сам рух сприймався і мислився в античності та середньовіччі як багатоманітний за своїм змістом і формою свого здійснення. Так, Арістотель визначав такі головні різновиди руху: рух щодо місця, рух щодо якості, рух щодо кількості. Потрібні були масштабні соціальні перетворення, виникнення океанського мореплавства, світового ринку, швидке поширення на всі ланки суспільного життя товарних відносин, щоб сформувалася й зміцніла ідея однорідності простору і часу, а відповідно – ідея однорідності, універсальності руху. В науці це пов’язане з іменем Галілео Галілея (1564–1642), а у філософії – з іменем Томаса Гоббса (1588–1679), котрий визначив рух як неперервне переміщення. Саме таке розуміння руху найбільшою мірою відповідало потребам і можливостям тодішньої науки, лідером якої стала механіка. Отож, і розбудовану на ґрунті таких уявлень картину світу називають механістичною.

Світоглядним ґрунтом механістичної картини світу став матеріалізм ХVІІ–ХVІІІ ст. Щоправда, тут не обходилося без протиріч. Визнаючи рух за спосіб існування матерії (матеріальної субстанції, яка є абсолютною підвалиною всього існуючого), матеріалізм як певний тип філософського мислення не міг продумувати цю ідею до кінця. А це означало порушувати питання про кінцеву причину здійснення самого руху, про його джерело. Дехто знаходив відповідь у визнанні джерелом руху творіння матерії й руху деякою абсолютною духовною субстанцією без будь-якого її подальшого впливу на матеріальний світ. Цей варіант матеріалізму стали називати деїзм (від лат. Deus – Бог). Таких поглядів дотримувалося чимало просвітників ХVІІІ сторіччя (наприклад, Вольтер), близькими до деїзму були Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, своєрідно переломилися ідеї деїзму в ученні Канта.

Послідовне ж дотримання матеріалістичної позиції приводило до тієї думки, що джерело руху міститься в самій матерії. Отже, матерії притаманний саморух. Першим на цьому наголосив англійський філософ Джон Толанд (1670-1722). Тим самим остаточно було стверджено ідею про те, що рух є сутністю матерії. Згодом один із фундаторів діалектичного матеріалізму – Фрідріх Енгельс (1826–1895) – скаже, що в світі немає нічого, крім матерії, яка рухається.

Але, визнаючи рух за сутність матерії, ми неминуче повинні дійти питання: що є сутністю руху? Що визначає спосіб здійснення руху, надає йому сенс?

Відповіддю, знайденою на шляхах важких, суперечливих філософських шукань, буде слово “розвиток”.

Ідея розвитку передбачає уявлення про певну просторово-часову відкритість та впорядкованість світу в певному напрямку. Отже, розвиток складають зміни: а) необоротні; б) здатні нагромаджуватися й набувати більшого масштабу; в) які внаслідок цього викликають появу нових властивостей і якостей. Але не всі зміни є саме такими. Скажімо, зміна місця у просторі (просте переміщення) безпосередньо ніяк не пов’язана з розвитком. Не спричиняють розвитку й так звані функціональні зміни – ті, що становлять процеси самовідтворення. Наприклад, склад крові людини повністю оновлюється приблизно за три місяці.

Таким чином, розвиток являє собою здійснення послідовних необоротних якісних змін. Оскільки зміни є необоротними, то вони визначають функціонування системи, якій вони притаманні, як те, що має певне спрямування. Спрямованість – неодмінна ознака розвитку. Будь-яка спрямованість. Говорячи “розвиток”, ми, як правило, уявляємо собі зростання, сходження, вдосконалення. Але ж і старіння – це також розвиток, принаймні необхідний його етап. Бо інакше позбавлялися б сенсу молодість і зрілість.

Справа в тому, що саме внаслідок своєї необоротності розвиток не є однорідним. Стани існування будь-якої системи відрізняються за масштабом і характером можливостей, що відкриваються для зміни стану. Коли переважають можливості формотворення, появи нового, тоді зміни системи відбуваються у напрямі зміцнення й удосконалення системи. Такий тип розвитку звичайно називають прогресивним, або прогресом. Співвідносний з ним тип розвитку, який демонструє переважання, навпаки, руйнівних тенденцій, який здійснює спрощення й збіднення форм, дезінтеграцію цілісності тощо, називають регресивним, або регресом.

Прогресивний характер будь-якої системи не є безумовним, не є “прогресивним назавжди”. Прогрес завжди несе в собі “прихований” регрес, який згодом “виходить на поверхню”. Таким чином, розвиток є взаємодією прогресивних і регресивних змін, певним типом їх поєднання.

Саме тому розвиток як такий не можна ототожнювати з прогресом. Розвиткові притаманні такі загальні риси, як спрямованість і поступальність. Ідея поступальності розвитку (як “зміни-по-щаблях”) характеризує необоротність цього процесу понад будь-яку можливу його спрямованість. Ідея поступальності процесу розвитку застерігає від спрощеного його тлумачення і разом із тим забезпечує можливість розглядати світ у перспективі його масштабних змін.

Згадані суттєві ознаки розвитку були винайдені і досліджені насамперед у філософії ХІХ–ХХ століть (Гегель, Маркс, Бергсон, Тейяр де Шарден та інші).

Наука впродовж тривалого часу сприймала ідею розвитку як деяку загальну світоглядну схему й не мала засобів до застосування її в межах конкретних наукових досліджень. Винятком стала біологія. Еволюційна модель Чарльза Дарвіна (1809–1882) навіть була сприйнята як загальна модель будь-якого розвитку. Це тому, що об’єкт наукового дослідження в біології – життя – це така ланка буття, яка, можливо, найбільшою мірою виявляє здатність змінюватися способом розвитку. Науки про неорганічний світ давали лише непрямі дані на користь ідеї розвитку (трансформація хімічних елементів, взаємоперетворення мікрочастинок і таке інше). За слушним висловом нобелівського лауреата з Бельгії Іллі Пригожина, наука все ще залишається наукою про буття й тільки в два останні десятиріччя почала набувати рис науки про становлення.

Особливого значення набуває синергетика – теорія самоорганізації відкритих нелінійних систем. Світ тут розглядається як складно зорганізований і такий, що не встановлений, а встановлюється. Все, що визначає світ як структурно зорганізований, що входить до його складу, являє собою систему – певне поєднання елементів у функціонуючу цілісність. Системи перебувають у координаційних та субординаційних зв’язках між собою, а кожна з них знаходиться також у процесі взаємообміну речовиною, енергією та інформацією із середовищем. Кожна система постійно піддається ентропійному тискові з боку середовища, й здатність її витримувати цей тиск є показником її внутрішньої організації. Чим одноріднішою є система, чим менш вона структурована, тим меншою є її здатність витримувати ентропійні впливи середовища. Чим більшою є її внутрішня багатоманітність, тим більше у неї можливостей щодо самоорганізації, щодо вдосконалення в якусь іншу, досконалішу систему.

Одна із засадових ідей синергетики полягає в тому, що саме у процесі перетворення, у формоутворенні нового, здійснюється відповідна реакція на ентропійний тиск середовища. Внаслідок цього збільшується структурованість світу, зростає й збагачується його багатоманітність. Такий процес не є прямим, лінійним. Він із необхідністю включає точки повороту в процесі змін – так звані точки біфуркації. Це стани найбільшої нестійкості системи, коли відкриваються різні варіанти для подальшого розвитку. Це моменти “вибору” подальшого шляху самоорганізації, і тут надзвичайно велику роль відіграє випадковість, бо в стані максимальної нестійкості на характер процесу самоорганізації може справити вплив такий чинник, який за інших умов в іншому стані системи залишився б непомітним. Це означає, що процес розвитку не є запрограмованим раз і назавжди. Він включає цілий спектр можливих напрямів необоротних змін та можливостей несподіваної зміни їх спрямувань. Справді, розвиток – це зміна змін. Це закон і спосіб здійснення буття. Розвиток – це постійне самозростання буття, набуття ним дедалі нових смислових ознак.

Дата добавления: 2014-01-04