Методи державного регулювання

Важелі державного регулювання туристичної сфери в Україні поділяються таким чином:

важелі прямого впливу:

- закони та інші нормативно-правові акти;

- ліцензування діяльності та державна реєстрація підприємства;

- державний контроль за розміщенням туристичних об'єктів і використанням історико-культурних пам'яток;

- інвестування об'єктів туризму світового й державного значення;

- генеральні плани забудови курортно-рекреаційних територій і розвитку туристичних центрів, заповідників, тематичних парків;

- спрощення процедури візового режиму для туристів;

- фінансове сприяння розвитку дитячого, молодіжного, сільського й зеленого туризму;

- введення стандартизації та сертифікації туристичної діяльності;

- контроль за дотриманням безпеки впливу туризму на екологію та здоров'я нації;

- запровадження фінансової гарантії відповідальності туристичних підприємств перед своїми клієнтами-туристами.

непрямі важелі регулювання:

- державна політика розвитку туризму;

- індикативні плани туристичної діяльності та науково-дослідні роботи;

- створення сприятливих умов для залучення внутрішніх та іноземних інвестицій в індустрію туризму;

- підвищення доходів і збільшення вільного часу населення;

- входження України до світових готельно-ресторанних ланцюгів і глобальних маршрутів;

- підтримка ринкової конкуренції й недопущення монополізації туризму;

- сприяння будівництву нових, відновленню та реконструкції діючих об'єктів. туристичних відвідувань;

- заходи розвитку масового внутрішнього туризму з виділенням соціального;

- стимулювання розвитку туристичної інфраструктури вздовж національних ділянок міжнародних транспортних коридорів та автомагістралей.

3.Система державних органів управління туризмом в Україні та їх основні функції.

Сучасна ситуація диктує необхідність розглядати принципи державної, національної і регіональної політики в органічній єдності, основною метою яких є забезпечення стійкого економічного зростання і відновлення економічної і політичної ваги країни у світовому господарстві.

Його регулювання відповідно до законодавства здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади в галузі туризму, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, а також іншими органами – Міністерством будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, Міністерством транспорту та зв’язку України, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, Державним комітетом лісового господарства України, Державним комітетом України по земельних ресурсах, Державною податковою адміністрацією України тощо.

На кожен із них в межах їх компетенції накладається ряд повноважень. Так до виключних повноважень Верховної Ради України в галузі туризму належать визначення основних напрямів державної політики в галузі туризму, визначення правових засад регулювання відносин у галузі, їх удосконалення та адаптація із загальновизнаними нормами міжнародного права, визначення в законі про Державний бюджет України обсягу фінансового забезпечення туристичної галузі. Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України: здійснює державне управління та забезпечує реалізацію державної політики в галузі туризму; розробляє та затверджує програми розвитку туризму в Україні і фінансує їх виконання відповідно до бюджетного законодавства; приймає нормативно-правові акти, що регулюють відносини в галузі туристичної діяльності; забезпечує раціональне використання туристичних ресурсів і вжиття заходів для їх збереження; визначає порядок організації рятувальних команд і порядок вжиття рятувальних заходів; створює державну систему наукового забезпечення в галузі туристичної діяльності;

здійснює міжнародне співробітництво в галузі туризму; вирішує інші питання, віднесені Конституцією та законами України до його повноважень. Відповідно до ст. 26 Закону України “ Про місцеві державні адміністрації ”, ст. 44 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” районні, обласні держадміністрації забезпечують розвиток туризму у відповідних районах та областях. Стаття 11 Закону України “Про туризм” визначає за місцевими державними адміністраціями визначає такі повноваження: здійснення виконавчих та організаційно-розпорядчих функцій щодо організації і розвитку курортно-рекреаційної сфери і туризму; розроблення проектів регіональних програм розвитку туризму та подання їх для затвердження відповідно обласним і районним радам; вжиття заходів щодо виконання регіональних програм розвитку туризму; сприяння туристичній діяльності у своєму регіоні і створенню сучасної туристичної інфраструктури; розроблення і впровадження заходів для захисту місцевих туристичних ресурсів; видача дозволів на право здійснення туристичного супроводу; аналіз ринку туристичних послуг у межах адміністративно-територіальних одиниць, подання Міністерство культури та туризму України необхідних відомостей про розвиток туризму в адміністративно-територіальних одиницях; здійснення соціальної реклами туристичних ресурсів, утворення відповідних інформаційних центрів; сприяння дитячому та молодіжному туризму; участь у підготовці, перепідготовці і підвищенні кваліфікації кадрів у галузі туристичної діяльності, що фінансуються за рахунок коштів місцевого бюджету;

надання суб'єктам туристичної діяльності методичної і консультативної допомоги щодо організації їх діяльності; залучення підприємств, установ і організацій, розташованих на підпорядкованій їм території, до розв'язання проблем розвитку туризму в регіонах; внесення у встановленому порядку до Міністерства культури і туризму України пропозицій про анулювання ліцензій, виданих туроператорам та турагентам.

Виконавчі органи місцевих рад в межах їх повноважень: розробляють проекти місцевих програм розвитку туризму і подають їх для затвердження відповідним місцевим радам; вживають заходів щодо виконання місцевих програм розвитку туризму; залучають на договірних засадах підприємства, установи і організації, розташовані на відповідній території, до розв'язання проблем розвитку місцевого туризму та підтримки туристичних ресурсів; організують проведення інвентаризації туристичних ресурсів місцевого значення; сприяють охороні і збереженню туристичних ресурсів; залучають місцеве населення до туристичної діяльності, створюючи нові робочі місця; сприяють розвитку на відповідній території різних видів туризму. Обласні і районні ради відповідно до їх повноважень, затверджують регіональні програми розвитку туризму, що, фінансуються відповідно з обласних і районних бюджетів, контролюють фінансування регіональних програм розвитку туризму за кошти обласних і районних бюджетів. Сільські, селищні, міські ради відповідно до їх повноважень затверджують місцеві програми розвитку туризму; визначають кошти місцевих бюджетів для фінансового забезпечення місцевих програм розвитку туризму; доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих програм розвитку туризму за рахунок коштів місцевого бюджету; вживають заходів для стимулювання суб'єктів господарювання, які здійснюють діяльність з надання туристичних послуг.

І на кінець Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, Міністерство транспорту та зв’язку України, Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту, Державний комітет лісового господарства України, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державна податкова адміністрація України тощо у межах своїх повноважень забезпечують реалізацію державної політики в галузі туризму, здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації державної політики в галузі туризму, беруть участь у створенні організаційно-правових та економічних механізмів реалізації державної політики в галузі туризму.

В умовах ринкової трансформації економіки України підвищується необхідність усвідомленого впливу держави на формування сучасних цивілізованих соціально-економічних відносин. Головною метою державної політики у області туризму є формування в Україні сучасної високоефективної і конкурентоздатної туристичної галузі як однієї з провідних, пріоритетних галузей економіки, що забезпечує, з одного боку, попит споживачів на задоволення потреб в різноманітних туристичних послугах, з другого боку, значний внесок у соціально-економічний розвиток країни за рахунок збільшення доходу бюджету, припливу інвестицій, збільшення числа робочих місць, збереження і раціонального використання культурно-історичної і природної спадщини.

Стратегічна мета пріоритетного розвитку національного туризму полягає у створенні продукту, конкурентноспроможного на внутрішньому, регіональних та світовому ринках, здатного максимально задовольняти туристичні потреби, забезпечувати можливість здійснювати різноманітні види туристичної діяльності на рівні міжнародних вимог.

Інструментом втілення державної стратегії є державна туристична політика, що у найближчій перспективі, виходячи з положень чинного законодавства України, реалізовуватиметься за такими напрямками:

1.Оптимізація структури і режиму функціонування туристичного та курортно-рекреаційного комплексу у регіонах.

2.Розвиток матеріально-технічної бази.

3.Перехід до застосування міжнародних стандартів у туристичному та рекреаційному процесах (забезпеченні якості, сертифікації послуг, безпеки гарантії прав, організацію в’їзду-виїзду туристів; спрощення візових формальностей; забезпечення визнання в Україні полісів іноземних страхових компаній та розробку процедури оплати медичного обслуговування громадян України в інших державах;розвиток у регіонах України міжнародних центрів туризму)

4. Удосконалення нормативно-правової бази функціонування туристичної галузі.

5. Здійснення аналізу роботи суб’єктів туристичної діяльності та розроблення за його результатами заходів щодо підвищення їх ефективності.

6. Формування висококваліфікованого кадрового корпусу, створення системи безперервної та послідовної туристичної освіти.

7. Підвищення рівня інформованості громадян з питань організації безпеки туристичної та рекреаційної діяльності на основі профілактичної роботи і системної пропаганди у засобах масової інформації, виготовлення та розміщення рекламної продукції.

Також до першочергових завдань входять:

- формування сучасної маркетингової стратегії просування туристичного продукту на внутрішньому та міжнародному ринках;

- підвищення якості обслуговування у сфері туризму,стимулювання розвитку підприємництва у сфері туризму, підтримка розвитку малого і середнього підприємництва в цій області;

- забезпечення розвитку соціального туризму;

- стимулювання розвитку матеріальної бази туризму шляхом залучення національних і іноземних інвестицій для реконструкції і будівництва нових туристичних об’єктів, вдосконалення інфраструктури;

- створення сучасного, високоефективного і конкурентоздатного туристичного комплексу;

- створення умов для відродження і розвитку традиційних національних центрів туризму, освоєння нових туристичних зон з обширним природним і історико-культурним потенціалом;

- інтеграція в систему світового туристичного ринку і розвиток міжнародної співпраці у області туризму;

- розробка і впровадження на туристичному ринку прогресивних технологій обслуговування;

- досягнення міжнародного рівня підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації туристичних кадрів;

- вдосконалення системи інформаційного забезпечення у області туризму і створення єдиного інформаційно-рекламного туристичного простору в країні;

- визначення основних напрямів діяльності уряду по управлінню туристичними ресурсами і туристичною індустрією, реалізація концепції стійкого розвитку туризму.

Об’єктами регулювання з боку держави є: формування потреб у відпочинку населення країни, регулювання його вільного часу, тривалість відпусток, формування і підтримка рекреаційного середовища, ругулювання обсягів і напрямів туристських потоків, створення туристичнох інфраструктури, підготовка кадрів для рекреаційно-туристичних комплексів, територіальна організація туристичної сфери, охорона рекреаційних ресурсів і заповідних територій.

На перший погляд і справді може здатись що усе у нас добре – держава та її політика направлені на становлення туризму як важливого елементу еконономічної системи, проте практика та реалії життя туристичної галузі України не такі оптимістичні. Із року в рік Україна пересувається на одвірки світового туристичного ринку і на разі зі 139 країн є 85, тоді як у 2007 році була іще 78 правда у зіставленні з 124 країнами. Отож, що спричинило такий стан речей, чому за сприятливих умов та наявності баготого туристично-рекреаційного потенціалу Україна залишається в аутсайдерах міжнародного туристичного ринку?

Світова практика показує: ефективність державного регулювання сферою туризму значною мірою залежить від наявності органу центральної виконавчої влади, який би опікувався проблемами її розвитку. У більшості країн Європи така структура входить до економічного блоку. В Україні часів незалежності спостерігаються ж постійні реорганізації відомства. Ще за часів СРСР (у грудні 1988 р.) ліквідували Головінтурист України і протягом 1989-1993 років органу управління галуззю взагалі не було. Така бездіяльність (відсутність структур і важелів державного регулювання туризму в Україні), призвела до того, що держава втратила близько 80% валютних прибутків (за рахунок туризму), відбулось руйнування важливих складових частин інфраструктури галузі, розпаду соціально орієнтованого внутрішнього туризму, відпливу значних валютних коштів за кордон, а також до погіршення матеріально-технічної бази. Тільки у 1993 - му почав повноцінно працювати відповідний орган центральної виконавчої влади – Державний комітет України з туризму, безпосередньо підпорядкований Кабінету Міністрів України.Робота Держкомтуризму посприяла певному впорядкуванню галузі. Зокрема, значною мірою вивели з “тіні” діяльність турфірм, суттєво зменшилася кількість випадків шахрайств під час організації подорожей за кордон, розширився асортимент та якість послуг. Але мали місце й справедливі нарікання щодо неналежного виконання (чи невиконання взагалі) поставлених перед Держкомтуризмом завдань. Утім, його ліквідація у 1999 р. та утворення єдиного Державного комітету молодіжної політики, спорту та туризму на базі трьох державних комітетів теж не дало бажаного результату. Подальша практика довела: така політика була хибною: повністю дотаційні молодіжна та фізкультурно-спортивна сфери відсунули туристичну галузь на третій план. Це відбулося як на центральному, так і на регіональному рівнях. Сумарні показники туристичної галузі у 1999 - 2000 рр. були найгіршими за всі роки незалежності (навіть порівняно з 1998 р., коли туризм зазнав значних втрат у наслідок фінансової кризи). Цікавим є факт, що в цей же самий час у Російській Федерації відбувалася зворотна трансформація: організаційну структуру управління туризмом із відання Мінспорту передали у підпорядкування Міністерству економічного розвитку та торгівлі. Наслідком усвідомлення проблем, що виникли в українському туризмі, стала реорганізація згаданого вище комітету (листопад 2001 року) і створення Державного департаменту туризму. Однак уже у квітні 2002-го указом президента України була створена Державна туристична адміністрація України,проте і їй судилось проіснувати недовго – у середині лютого 2005 року уряд ухвалив рішення про ліквідацію ДТА і передачу її функцій Мінекономіки, а вже в квітні того ж таки 2005 року наступним указом президента України створено Міністерство культури і туризму. І ось з приходом до влади нової політичної сили чергова реструктуризація: відповідно до Указу Президента України Віктора Януковича від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” шляхом реорганізації Міністерства транспорту та зв’язку України утворено Міністерство інфраструктури України на яке також покладено функції з реалізації державної політики у сфері туризму. В цілому це є позитивним явищем, якщо виходити з необхідності консолідувати зусилля в сфері туризму. Будем сподіватись, що новий орган виконавчої влади в галузі туризму стане сильною структурою в системі міністерства, який би вагомо впливав на регулювання індустрії туризму з боку держави. А на разі констатуємо той факт, що український туризм розвивається без державної підтримки, навіть навпаки.

Зі скасуванням нульової ставки податку на послуги з в’їзного (іноземного) туризму в 2005 році фактично було поставлено крапку на подальшому експорті українських турпослуг. Туроператори заробляючи насправді мізерні суми не зацікавлені експортувати туристичні послуги, адже простіше та й вигідніше імпортувати, а це поповнення бюджету, розвиток інфраструктури, туризму, однак не наших. Маючи своїх два моря ми відправляємо туристів до Туреччини, Єгипту, врешті решт розвиваємо чужі економіки. То й не дивно, що Міністерство туризму і культури Туреччини для того, щоб привабити українського туриста має намір витратити на рекламу своїх курортів не менш $ 3,5 млн., а якщо буде потрібно, то й усі 5 млн. Для довідки: число українських відпочивальників, що вибирають турецький турпродукт невпинно зростає і за оцінками у 2011 році складе 1млн. осіб. Тепер помножимо на 400 у.о., адже саме стільки витрачає всередньому турист і підрахуємо які втрати понесе український ринок відпустивши свого рідного туриста до Турції.

Багато держав, що поставили перед собою за мету розвиток турбізнесу, вводять пільги на будівництво місць розміщення, оренду землі, дають можливість брати пільгові кредити на спорудження об’єктів туристичної інфраструктури тощо. Усе на що спромігся наш уряд, і то із за необхідності, це тимчасово, строком на 10 років, починаючи з 1 січня 2011 року, звільнити від оподаткування прибуток підприємств, отриманий ними від надання готельних послуг у готелях категорій “п’ять”, “чотири” та “три зірки” і то при умові, що такі готелі (у тому числі новозбудовані чи реконструйовані або в яких проведено капітальний ремонт чи реставрація існуючих будівель і споруд) були введені в експлуатацію до 1 вересня 2012 року.

Розвиток туризму стримує й неймовірно складна фіскальна ситуація, адже інвестори, які могли б фінансувати розвиток приватного сектору країни ззовні, пильно слідкують за фіскальною політикою уряду. Якщо вони бачать, що правильної фіскальної політики уряд не проводить, вони просто перестають кредитувати економіку, а це теж безпосередньо впливає на всіх громадян України – і на зайнятість, і на зарплати, і, в свою чергу, на туризм. Також варто згадати і про циклічну природу ПДВ (в той час, коли країні для відновлення зростання економіки неабияк потрібні експортери, останні обкладаються додатковим податком і це тоді, коли їм і так важко через погану глобальну кон’юнктуру).

Якщо ще в ХІХ столітті в Російській імперії для учнівської молоді діяли транспортні знижки у розмірі 20%, а у важкому 1929 році на розвиток екскурсійної справи, орієнтованої на школярів уряд України знайшов можливість виділити 5 млн., то тепер спільна постанова Мінтрансу та МВС про те, що автобуси з учнями можуть пересуватися тільки в супроводі працівників ДАІ, яким за кожний “супровідний ” кілометр слід платити по три гривні радше ставить хрест на всіх екскурсіях школярів ніж сприяє розвитку дитячого та молодіжному туризму. До речі вік теж загнаний в рамки – 10 років і не більше.

Щоб витратити бюджетні гроші на туризм, причому в рамках раніше затверджених програм, потрібно було зібрати купу підписів (приміром сім підписів у Державній службі туризму і курортів, потім іще стільки ж – у Міністерстві культури і туризму, котре було розпорядником бюджетних коштів) тепер теж саме лише інші відомства.

Рух в перед (вихід на міжнародну арену) ускладнює й відсутність інноваційної по суті й індикативно-раціональної за змістом чіткої стратегії розвитку туризму та курортів на середньо - і довгострокову перспективу[86]. Програми прописані, однак із того таки, що там написано робиться доволі мало. Досі відсутня пристойна туристично-сервісна інфраструктура (відсутність рекламних щитів та єдиної системи маркування автошляхів щодо закладів туризму, в тому числі сільського зеленого); бажають бути кращими і самі дороги, подекуди їх стан просто жахливий (стан дорожнього полотна поде куди просто жахливий). Теж саме стосується й залізничного сполучення – зношеність значної частини рухомого складу плюс висока вартість проїзних квитків явно не відповідають міркам сервісу по- європейськи.

Не приведені в неналежний стан і туристичні маршрути (й надалі є брак обладнаних місць перепочинку, гірських притулків, відсутність єдиної системи закування); залишились недосконалими бази даних щодо рекреаційно - туристичних об’єктів; й надалі фіксуємо недостатність туристичних карт, інформації, реклами; відсутність бренду країни.

Досі не налагоджено роботу із захисту прав споживачів туристичних послуг: й надалі усіма правдами й неправдами відбувається уникнення виплат компенсацій туристам за неякісний сервіс, механізм фінансового забезпечення відповідальності туроператора і турагента не працює стягнути свої ж гроші і то за умови великого везіння чи добрих зв’язків можна тільки пройшовши сім кругів українських судів. Не виконуються й обов’язки перед туристами щодо надання мінімальної медичної страховки, у разі виникнення форсмажорів український турист у чужих краях практично залишаються один на один зі своїми проблемами.

Не менш гостра проблема або ще одна болюча точка туристичноної галузі – музейн справа. Фактично у нас ніхто персонально не відповідає за стан справ у велетенській і дуже важливій музейній галузі, все розпорошено між якимись незрозумілими структурами; досі відсутній державний орган так само як і відсутня вертикаль управління в сфері збереження, популяризації та інноваційного використання культурної спадщини, більше того із приходом нової влади, все частіше розгортаються нові скандали (події у Лаврі, ситуація у Нацзаповіднику у Переяславі, в найбільшому скансені Європи – Національному музеї народної архітектури і побуту України у Пирогові, стосовно будинку офіцерів на Печерську у Києві, музею УНР). Давно час прийняти закон про недоторканність землі, приміщень, колекцій державних музеїв з жорсткою кримінальною відповідальністю за порушення. Та на превеликий жаль, комерційні інтереси різних структур чи окремих осіб сьогодні дуже часто беруть гору над користю від розвитку туризму, зокрема збагачення історико-культурної спадщини, чи розширення заповідних зон (заповідників). Ось хоча б ще один із банальних прикладів: у 2002 році відповідно до указу президента на Івано-Франківщині мали розширитися межі нацпарку “Гуцульщини”, однак й досі усі проекти землевідведення перебувають в розробці. Причина такого ставлення доволі таки банальна – набагато більші заробітки від вирубок і експорту лісу та комерційного туризму (з готелями та ресторанами), ніж від статусу заповідної території. І що нам до збереження природи для майбутніх поколінь, чи до екологічно привабливих територій, які при правильному позиціонуванні і просуванні, стануть набагато рентабельнішими навіть для тих самих бажаючих нажитися на природніх скарбах, а потім і здоровї нації. Та нам до цього ще треба дорости, а на разі тільки у глобальній перспективі або на словах, збільшення мережі національних парків, заповідників і заказників, що приведе не тільки до збільшення біологічної розмаїтості, збереження рідкісних видів рослин і тварин, а й до розвитку інфраструктури зеленого туризму в навколишніх селах із усіма наслідками, які з цього випливають: для держскарбниці, рівня зайнятості, розвитку харчпрому, промислів та іміджу. Крім того, заповідні території можуть стати прийнятною базою для розвитку і підтримки традиційних ремесел, а також бджільництва, вівчарства, кінних господарств. Не кажучи вже про виробництво сувенірної продукції, заготівлю грибів, ягід, лікарських рослин. До речі саме розширення природно-заповідної мережі стало одним із поштовхів на підтримку економіки США в деприсивні 1930-ті роки, а також східної частини Німеччини на початку 1990-х, після об’єднання із західною) це правильний шлях.

Таким чином, для створення в Україні високоефективного і конкурентоздатного туристичного ринку необхідно спрямувати зусилля на формування організаційної, нормативно-правової бази, механізмів державного регулювання туристичної діяльності, рекламно-інформаційного, кадрового і наукового забезпечення туристичного бізнесу у області інституційного перетворення туристичного ринку і становлення туристичної індустрії, а також на розвиток матеріальної бази з метою реконструкції, завершення і нового будівництва об’єктів, і туристичної інфраструктури, формування сучасної маркетингової стратегії просування туристичного продукту на внутрішньому і міжнародному ринках і підвищення якості обслуговування у сфері туризму. Вибір оптимального варіанту стратегії розвитку туризму принесе в економічних умовах, що склалися, позитивні результати. Також сучасна ситуація диктує необхідність розглядати принципи державної, національної і регіональної політики в органічній єдності, основною метою яких є забезпечення стійкого економічного зростання і відновлення економічної і політичної ваги країни у світовому господарстві.

Дата добавления: 2014-01-04