Класичний період давньогрецької філософії

Сократ (бл. 470–399 рр. до н.е.) – перший афінський (за народженням) філософ. Наприкінці життя притягнутий до суду за “введення нових богів і розбещування юнацтва”, був засуджений до смерті; відмовившись урятуватися втечею, він випив отруту у в’язниці.

Центральне місце в філософії Сократа належить людині як моральній істоті. Його моральна теорія суворо раціональна, за якою доброчесність ототожнена із знанням. На думку Сократа, розуміючи, що добре і що погано, ніхто не може вчинити погано. Зло – результат нерозуміння доброго. Заклик, написаний над входом до храму в Дельфах: “Пізнай самого себе” став для Сократа таким же девізом, як і його вислів: “Я знаю, що я нічого не знаю”. Самопізнання для Сократа означає пізнати себе як соціальну, моральну істоту. А тому в центрі філософії Сократа знаходяться саме етичні проблеми.

Зміст античної етики можна викласти декількома тезами:

1) Існує доброчесність – сукупність позитивних якостей в будь-якій людині, основними з яких вважались справедливість, мудрість і почуття міри.

2) «Доброчесність є знання» - насамперед знання того, що таке гарно і що таке погано. Це знання приховане в глибинах людської душі, але може бути пізнано людиною ціною тривалих інтелектуальних зусиль або ж внаслідок інтуїтивного осягнення.

3) Доброчесність є найвище благо і щастя, мета і зміст людського життя.

4) Для своєї повноти благо як добро має поєднувати душевну доброчесність з тілесним благом (красою і гарною будовою тіла, здоров’м і силою) і соціальним благом (багатством, високим суспільним статусом, вірними друзями і успіхами батьківщини).

Заслуга Сократа в історії філософії полягала також у використанні діалогу як основного методу пошуку істини. Сократ першим підвів знання до рівня поняття. Він прагнув критично обговорити всі можливості певної точки зору. Антидогматизм Сократа доводиться, зокрема, його відмовою від претензій на володіння позитивним знанням. Тому він вважав себе не вчителем мудрості, а лише людиною, яка збуджує в інших потяг до істини.

Платон з Афін (427–347 рр. до н.е.), учень Сократа, один із найбільших і найглибших мислителів світової філософії, творець послідовної філософської системи об’єктивного ідеалізму. Російський філософ XIX ст. Володимир Соловйов пов’язав творчість Платона зі спробою зрозуміти неспрведливе осудження найдемократичнішою державою тодішнього світу – Афінами – його вчителя Сократа: «Вбитий батько, але не кровний, а духовний, вихователь мудрості, батько найкращої людської душі. Це ще дещо особисте, хоча і високе ставлення. Але ось і світове вже значення: вбитий праведник. Вбитий не злочинцем, не зрадою заради якоїсь вигоди, а врочистим публічним осудженням законної влади, волею рідного міста. Це ще б мого бути випадковістю коли б праведник був би законно вбитий за якусь справу, хоча й не винну, але побічну його праведності. Але він вбитий саме за неї, за правду, за рішучість виконати моральний обов’язок до кінця…

Як же надалі жити в цьому царстві зла, як жити там де праведник має померти?

Той світ в якому праведник має померти за правду не є справжній, дійсний світ. Існує інший світ, де правда живе. Ось звідки й виникає життєва основа переконання Платона в існуванні ідеального світу відмінному і протилежному примарному світу чуттєвих явищ» (Соловьев В. С. Жизненная драма Платона// соч.: В 2-х т. – М., 1988. – Т. 2. – С. 601-602, 605).

У 386 р. до н.е. він відкрив свою філософську школу – Академію, яка проіснувала 915 років – до 529 р. н.е. Платон був першим філософом, більшість праць якого дійшла до нас на відміну від праць свого вчителя Сократа, який завжди навчав усно. Майже всі праці мають художньо-діалогічну форму, в яких центральне місце відведене Сократу.

Центральне місце в його концепції належить вченню про ідеї (ейдоси – вид), які є виявленням істинно суттєвого, надчуттєвого буття, збагненного тільки розумом. Ідея об’єктивна, безвідносна, вічна, є надчуттєва причина і зразок усіх речей, безумовне джерело їх реальності. Разом із тим, “ідея” Платона виступає як поняття, як думка, що виявляє істинне буття. Сукупність “ідей” утворює “ідеальний світ”. На вершині ієрархії “ідей” – ідея Блага, яка визначає порядок у світі, його доцільний устрій: все прямує до благої цілі. Бог є саме благо. Таким чином, “ідея” виступає причиною, зразком і метою всіх речей.

Другим началом всесвіту Платон вважав матерію – деякий простір, дещо безформне, невидиме, невловиме. Матерія – джерело безлічі, речовості. Вона “мати”, “годувальниця”. Матерія вічна й ідеями не утворюється.

Світ речей – проміжний світ існуючого, який виникає в результаті поєднання ідеї і матерії. Світ речей, який ми чуттєво сприймаємо, – це світ виникнення, розвитку та загибелі.

Платон запроваджує третє начало, поряд з ідеями і матерією – душу космосу, світову душу як утворюючу силу, джерело руху, життя, натхненності, свідомості і пізнання. Душа космосу обіймає світ ідей та світ речей, пов’язує їх.

Платон розглядав космос як утілення бога в матерії, перетворення фізичного світу в живий організм. Він визначає космос як “живу істоту”, обдаровану душею і розумом.

У своєму вченні про душу Платон виходив із протиставлення тіла й душі. Тіло – смертне, душа – безсмертна. Тіло живої істоти складається із часток вогню, землі, води і повітря, запозичених із тіла космосу. Ці частки повинні бути повернуті космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим притулком душі. Як тіло, так і душа утворені богом. Душі утворюються із душі космосу. Душа має розумну й нерозумну частини. Зміст буття людини, за Платоном, залежить від того, хто переможе: низьке пожадливе, нерозумне, пов’язане з тілом начало душі, або розум, духовне начало душі. Платон також порівнює душу з грецькою колісницею з двома кіньми (воля і пристрасть) та візницею (розум). Візниця намагається побачити занебесну сферу, тобто ідеальний світ. Платон розвинув учення про переселення душ, які можуть вселятися як в тіла людей, так і в тіла тварин та рослин залежно від ступеня подолання вищою частиною душі її низькості.

Платон розглядав процес пізнання як споглядання. Знаходячись на небі, душі живляться спогляданням ідеального світу. Вселившись у тіло, вони забувають про нього, але залишаються здатними до пригадування. Земна красота стимулює їх у цьому напрямку. За Платоном, люди з народження знаходяться ніби в печері і бачать лише тіні речей, а не самі речі. Таким чином, люди живуть у світі тіней, у примарному, нереальному світі, а істинний світ (світ ідей) можна побачити за допомогою розуму.

Платон багато уваги приділяв проблемі влаштування ідеальної держави, головним принципом устрою якої повинна бути справедливість, що базується на ідеї нерівності людей, котра, в свою чергу, зумовлена нерівномірністю розвитку в людях частин душі (розумної, вольової, прагнучої). Тому в державі повинно бути три групи громадян, три стани: 1) філософи-керівники, 2) охоронці і купці, 3) хлібороби, ремісники.

Арістотель із Стагіри (384–322 рр. до н.е.), учень Платона (навчався в його академії 20 років), вихователь Олександра Македонського, засновник своєї філософської школи – Лікею, один із найбільших древньогрецьких філософів.

Арістотель виділяє філософію із сфери знання, називає її “першою філософією” (пізніше отримала назву “метафізики”), предметом якої є не природа, а те, що існує понад нею, надчуттєві нерухомі і вічні сутності. “Друга філософія” має предметом безпосередньо природу, включає групу фізичних дисциплін, спирається на “першу філософію”.

Арістотель виділяє два першоначала: матерію і форму. Все, що існує в природі, складається з матерії та форми. Форма у Арістотеля є “суть буття” речі, її “перша суть”. Матерія є безформною, невизначеною речовиною, “те, із чого річ складається”, “із чого річ виникає”. Матерія, як і форма, – вічна. Матерія пасивна, виступає носієм можливості. Оформлюючись, вона переходить із стану можливості в стан дійсності. Форма є повна дійсність, але не дійсна річ, що має домішок матерії.

Аристотель, розкритикувавши погляди свого вчителя Платона, запропонував власне вчення, що є нібито перевернутим вченню Платона (внаслідок чого, за легендою, виникло відоме прислів’я: “Amicus Plato sed magis amicus est veritas” – “Платон мені друг, але істина – ще більший друг ”): первинні не ідеї, як гадав Платон, а реальні одиничні речі - сутності, які обумовлються чотирма видами причин.

Арістотель виділяє 4 вищі причини речей: 1) форма як суть, суть буття речі(адже бадь-яке «навіщо» зводиться в кінцевому підсумку до визначення якоїсь речі, а перше «навіщо» і є причина і початок всього); 2) матерія як покладений в основу субстрат; 3) рушійна причина (“те, звідки починається рух”); 4) цільова причина (“те, заради чого”). Наприклад, скульптор, створюючи статую, надає їй форму, яку він мав у голові як мету, що визначає всі його дії, а мідь або мармур служать йому матеріалом. Таким чином, чотири причини розпадаються на дві групи: на матерію і формально-цільову причину.

Триєдиною причиною в Арістотеля стає Бог. Тим самим “перша філософія” обертається теологією. Саме Арістотель уводить цей термін до філософії. Слід наголосити, що Бог Арістотеля виступає як формальна причина, як вмістилище всіх надприродних, надчуттєвих суттєвостей. У ролі рушійної причини Бог – першодвигун, хоча сам він нерухомий. Бог виступає цільовою причиною, джерелом доцільності світу. Як форма, першодвигун і ціль, Бог зовсім позбавлений матерії. Бог – чиста дійсність, вища реальність. Бог Арістотеля – філософський бог, це розум, який мислить сам за себе, і думка його є мислення про мислення, тобто Бог Арістотеля поєднує предмет мислення й саму думку.

Арістотель увінчав геоцентризм, кулястість Землі, скінченність і замкненість космосу в просторі. Світ складається з п’яти елементів: землі, води, повітря, вогню та ефіру. Бог рухає першу сферу нерухомих зірок, рух якої передається іншим сферам, на яких закріплені планети.

За Арістотелем, душа є формою тіла, суть живих тіл, причина як джерело і мета руху. Він виділяє: 1) рослинну душу (репродукування і харчування); 2) тваринну душу (сприйняття і відчуття); 3) розумна душа (мислення).

Арістотель вважав, що людина створює себе сама. Моральність, доброчесність – здобуті якості душі. Оскільки душа має розумну і нерозумну частини, то перша породжує доброчесність, друга – пороки. Моральна доброчесність є мудра середина між двома крайностями, вадами. Головне в набутті доброчесності не самі знання, як вважав Сократ, а виховання, звичка. Моральна доброчесність здобувається шляхом виховання добрих звичок.

У політичному устрої Арістотель припускав владу закону. Головне в державі – це громадянин. У державі Арістотель виділяє законодавчу, адміністративну і судову частини. Він прихильник індивідуальної приватної власності. За Арістотелем, держава, яка складається із людей “середнього” достатку, буде мати найкращий державний устрій і буде найбільш стабільною. Він виділяє “правильні” держави (монархія, аристократія, політія), устрій яких спрямований на здобуття загальної користі, і “неправильні” (тиранія, олігархія, демократія), в котрих домінують приватні інтереси.

Арістотель вважається “батьком логіки” як систематизованої науки про мислення і його закони. Біологія як наука також починається з Арістотеля, який не тільки зібрав і систематизував великий фактичний матеріал, здійснив низку біологічних відкриттів, але й створив цілісну біологічну концепцію, що визначила науковий пошук аж до ХVІІІ ст.

Дата добавления: 2014-01-04