Елліністична філософія

Останній, третій період історії античної філософії, пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця ІV ст. до н.е. і закінчується у V-VІ ст. н.е. Цей період охоплює близько, восьми віків. Філософія цього періоду існує у вигляді декількох основних напрямів, мало пов'язаних один з одним. Це: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон із Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Закінчився цей період розвитку філософії у 529 р. н.е., коли указом візантійського імператора Юстиніана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософах була заборонена їхня діяльність.

Епікур (341-270 рр., до н. е.) філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу «Сад».

Епікур розділяє своє вчення на три частини – "каноніку" -вчення про пізнання, "фізику" – вчення про природу та "етику".

Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються із неподільних часток – атомів. Ці атоми розрізняються за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від Демокріта, в якого атоми рухались прямолінійно, в Епікура вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору із сучасним розумінням руху елементарних частинок.

Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними і людська душа. "Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще нема, а коли смерть настане, – нас уже нема". Погоджуючись з думкою усіх людей. Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги чи покарання.

В етиці Епіку, критикуючи вчення кіренаїків і особливо Аристіппа, що насолода – єдине благо для людини, так званий гедонізм, запропонував своє власне вчення евдемонізм, в основі якого лежало поняття щастя, а не насолоди, яке на відміну від Аристіппа чітко класифікувало поняття насолоди.Недарма Епікур любив повторювати: «Задоволення є щастя дурнів, а щастя є задоволення мудрих». Всі задоволення за Епікуром поділяються на: 1) природні і необхідні задоволення – потреби; 2) природні, але непотрібні задоволення – насолоди і 3) неприродні і непотрібні задоволення – розкоші (бажання слави, багатства, почестей). Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у суспільних та державних справах. Справжнє щастя для людини Епіку назвав атараксією – відчуття безмежного задоволення внаслідок цілковитої незворушності людської душі і відсутності фізичного болю тілом людини - апонією. Багато уваги епікурійці приділяють боротьбі з забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх перед смертю.

Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають з наслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителі в наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Тіт Лукрецій Кар (99/95 – 55 рр. до н. е.). До нас дійшла його поема "Про природу речей", у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.

Наприкінці ІУ ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи – Зенон із Кітіону (бл. 336-264 рр. до н. е.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії поставили перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії "вільного поводження", досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність в сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей мас місце індивідуалізація людини, підняття Її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але "мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить". Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний, згідно з вченням стоїків, спосіб ставлення до світу – апатію (відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство). У плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в філософії, як скептикам. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360-270 рр. до н.е.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.

Скептицизм, невіра в можливість пізнання світу, особливо поширюються в переломні періоди розвитку суспільства, коли старі суспільні ідеали занепадають, а нові ще не склалися. Учення скептицизму особливо поширилось в період середньовічної філософії, коли панувала схоластика і треба було брати на віру навіть все абсурдне. У пізніші часи скептицизм перейшов в нову форму – агностицизм, який висував тезу про принципову неможливість пізнання, освіту та обмеженість людського розуму в пізнанні.

Родоначальником римського неоплатонізму вважають Плотіна (205-270 рр.). Неоплатонізм – течія античної філософії пізнього еллінізму. Особистісною специфікою його є вчення про збереження внутрішнього спокою особистості і її захисті від різного роду потрясінь, характерних для цього періоду історії Римської імперії і пов’язаних з її розпадом.

Уся сфера буття, що втілюється в послідовності розум-душа-Космос, виявляється лише проявом першопочатку, трьома його іпостасями: розум і душа – здійснення єдиного в вічності, Космос в часі. Він формулює вчення про єдине як про першопочаток усього сущого, яке вище за суще і знаходиться за „межами сутності” тобто трансцендентне.

Після Плотіна усі течії суспільної думки пронизані містицизмом. Завершує розвиток неоплатонізму Прокл (410-485рр.) який залишив після себе метод тріадичності. Усе в світі богів Космосі і в філософії розвивається за тріадами. Перший момент її – перебування в собі; другий – вихід із себе; третій – повернення в себе. У цій тріаді розвиток є регресивним.

Творчістю Прокла завершується антична філософія. У 529 р. декретом імператора Юстиніана була закрита Платоніська Академія в Афінах, що формально завершило більш ніж тисячолітнє сходження античного духу самого до себе, – вважає О.Г.Спіркін.

Антична філософія ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства. Кожне нове покоління, отримуючи вищу освіту, просто з необхідністю повинне заглибитися у вічно свіжий потік юної філософської думки. Багато проблем, над якими роздумували античні філософи, не втратили своєї актуальності і понині.

Дата добавления: 2014-01-04