Законодавча база

Держава — це виділений із суспільства, сформований па­нівними верствами апарат управління громадськими справами, наділений монополією влади, незаперечними повноваженнями підпорядковувати волю громадян певної території, встановлю­вати закони й домагатися їх виконання, збирати податки, застосовувати силу.

Функції держави визначаються її адміністративно-економічною, поліцейсько-військовою та судово-посередницькою ролями.

Екологічні функції держави — діяльність держави у галузі охорони природи, раціонального використання природних ресурсів, захисту навколишнього природного середовища, основана на реалізації її екологічної програми, яка виявляє інтереси класу, за яким стоять влади економічна і політична.

Фіскальна функція держави — здійснюваний відповідними державними органами контроль за виконанням урядових розпоряджень, за дотриманням законів та вимог щодо фінансових відносин громадян, підприємств та організацій з державою.

Суть реалізації законодавства, в якому висвітлені питання безпеки життєдіяльності, зводиться головним чином до реалізації закріплених в цьому законодавстві прав та обов'язків учасників відносин в галузі забезпечення безпеки життєдіяльності і здійсню­ється в двох головних формах: дотримання та виконання. Вони складають основу правомірної поведінки суб'єктів цих відносин.

Дотримання — форма реалізації, яка виражається в утриманні фізичних та юридичних осіб від дій, заборонених законодавством, яке містить положення про безпеку життєдіяльності.

Виконання — форма реалізації, яка виражається в здійсненні, активному проведенні в життя по відношенню до фізичних та юридичних осіб вимог цього законодавства.

Державні закони — це видані найвищим законодавчим органом державної влади правила, норми, які є:

• обов'язковими для виконання: порушення вимог закону повинно неодмінно передбачати покарання;

• обов'язковими для всіх: будь-які вилучення з закону змінюють його нормативне значення;

• рівними: тобто однаково застосованими до всіх.

Закон - це авторитетна, тобто обов'язкова для всіх норма, дотримання якої держава має право домагатися силою. Він — цілеспрямовано сформульована і проголошена людьми залежність між явищами та подіями в суспільстві.

Джерелами права на безпечні умови життєдіяльності є нормативні акти, що містять правові норми, призначені для регулювання правовідносин у галузі безпеки життєдіяльності:

1. Конституція України.

2. Закони:

• Закон України «Основи законодавства України про охоро­ну здоров'я» від 19.11.-1992 р.;

• Закон України «Про забезпечення санітарного та епіде­мічного благополуччя населення» від 24.02.1994 р.;

• Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»;

• Закон України «Про охорону праці» від 14.10.1992 р.;

• Закон України «Про надзвичайний стан» від 26 06.1992 р.;

• Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8.02.95 р.;

• Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» від 14.01.1998 р.;

• Закон України «Про цивільну оборону» від 3.02.1993 р.;

• Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 р.;

• Закон України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 р.;

• Закон України «Про пожежну безпеку» від 17.12.1993 р.;

• Закон України «Про транспорт» від 10.11.1994 р.;

• Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16.10.1992 р.;

• Закон України «Про відходи» від 5.03.1998 р.;

• Закон України «Про карантин рослин» від 30.06.1993 р.

3. Підзаконні акти:

• постанови ВР України;

• нормативно-правові акти Президента України:

а) укази;

б) розпорядження;

• урядові нормативні акти;

• галузеві нормативно-правові акти:

а) інструкції;

б) методики;

в) правила;

г) акти;

• локальні нормативно-правові акти:

а) рішення місцевих референдумів;

б) акти органів місцевого самоврядування;

в) акти органів місцевих держадміністрацій;

г) акти місцевих органів управління.

І. ПРАВОВІ ОСНОВИ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

1.1. Засади БЖД в Конституції України

Становлення суверенної України повинно супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для життєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі посідає законодавство у галузі регулювання відносин з охорони здоров'я людини та навколишнього середовища і безпеки в надзвичайних ситуаціях й ситуаціях повсякденного життя, тобто безпеки життєдіяльності. Ці відносини регулюються нормативними актами різної юридичної сили - конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади.

Конституція України проголошує:

-«Кожна людина має невід'ємне право на життя... Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (ст. 27);

-«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування... Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (ст. 49);

- «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (ст. 50).

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності включає законодавство України: про охорону здоров'я, про охорону праці, про дорожній рух, про цивільну оборону, про охорону навколишнього середовища тощо.

Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

1.2. Законодавство України про охорону здоров'я

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, запобігання захворюваності, інвалідності та смертності і зниження їх рівня, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з зазначених Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

У статті 4 проголошені основні принципи охорони здоров'я, а саме:

визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

Право на охорону здоров'я має кожний громадянин України, що передбачає:

життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення нею державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

У статті 1 визначено, що санітарне та епідемічне благополуччя населення - це оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров'я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань. Згідно зі статтею 4 громадяни мають право на: безпечні для здоров'я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

відшкодування шкоди, завданої їх здоров'ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.

Згідно зі статтею 5 громадяни зобов'язані:

піклуватися про своє здоров'я та здоров'я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;

проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

Важливе значення має Закон «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» від 3 березня 1998 року N 155/98-ВР.

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) - особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті.

Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення.

Особливу актуальність має Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 06.04.2000р. Цей закон спрямований на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

1.3. Охорона праці в законодавстві України

Законодавство про охорону праці складається із Закону України «Про охорону праці», Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів.

Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р визначає основні положення з реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

У статті 1 Закону проголошується: «Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці».

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш жорсткі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

У статті 4 визначено основні принципи державної політики в галузі охорони праці:

пріоритет життя і здоров'я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

соціальний захист працівників, повного відшкодування збитків особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств незалежно від форм власності і видів їх діяльності;

здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2005- 2010 рр.

Головною метою Національної програми є удосконалення державної системи управління охороною праці, яка сприяла б вирішенню питань організаційного, матеріально-технічного, наукового та правового забезпечення робіт у галузі охорони праці, запобіганню нещасним випадкам, професійним захворюванням, аваріям і пожежам.

ІІ. НОРМАТИВНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ПИТАНЬ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ.

Дата добавления: 2014-01-04