Радикалізація українського політичного руху

Становище промисловості та сільського господарства.

Поміщицькі господарства занепадали, хоча поміщики володіли 40 % земель. Внаслідок дроблення збільшувалася кількість маленьких селянських господарств. 80-90 % українців займалися сільським господарством. Заможних селян було 10 %.

Розвивалися сировинна промисловість: нафтоозокеритна, лісопильна та борошномельна. Найшвидше зростала нафтова промисловість (нові свердловини глибиною до 1000 м). З 1912 року 78 % нафтовидобутку контролював англо-німецький концерн. З 1913 р. діяли французькі компанії. Активно діяли іноземні компанії. Збільшилася кількість цегляних механізованих заводів.

Відбувалися виступи селян і робітників, посилювалася еміграція до США, Канади, Бразилії, Аргентини.

Діяли кооперативи. У 1911 р. 30 кооперативів об’єдналися в «Сільськогосподарський крайовий союз торговельних спілок». З 1904 р. кооперативним рухом керував «Ревізійний союз українських кооперативів» (1914 р. – 600 спілок)

Діяла Просвіта (у 1914 р. – 35,5 тис членів)

Інтелігенція розуміла, що поміркованими заходами неможливо врятувати Україну від занепаду. Це зумовлювало радикалізацію політичного руху. Радикали вимагали поділу Галичини.

Боротьба політичних партій Західної України за реформу виборчої системи.

РУРП ще у 1890 р. висунула гасло загального та рівного виборчого права і розгорнула агітацію за його здійснення.
У 1891 р. під проводом Є. Олесницького в м. Стрий розпочалася кампанія за виборчу реформу.

У 1902 р. на хліборобському страйку селяни, підбурювані партіями, добивалися загального виборчого права.

Особливої інтенсивності цей рух набув у 1905—1906 рр. У Львові, Станіславі, Перемишлі, Тернополі, Чернівцях, Бродах, Коломиї, Стрию, Бориславі, Самборі та інших містах відбувалися багатотисячні віча. Протягом січня 1906 р. у Галичині відбулося близько 300 мітингів і зібрань, у яких взяли участь 500 тис. чол.
У листопаді 1905 р. українці створили Народний комітет у справі виборчої реформи, який очолили Ю. Романчук та К. Левицький. У січні 1906 р. цісар Франц Йосиф змушений був прийняти українську делегацію, від імені якої говорив митрополит Андрій Шептицький. У 1906 р. у Львові цього вимагало селянське віче (до 30 тис селян).
У 1907 р. імперський уряд ввів загальне й рівне виборче право (реформа парламенту). У парламент було вибрано 32 українці.

Інтелігенція добивалася відкриття українського університету.

У галицькому сеймі продовжувалася боротьба між українцями й поляками.

У 1912 р. уряд зажадав від адміністрації Галичини ставитися однаково до українців і поляків. Ю. Романчук став заступником голови австрійського парламенту.

У Львові діяла підпільна організація Молода Україна.

Наприкінці 1890-х р. у Львові була створена національна спортивно-фізкультурна організація «Сокіл». Організовував Іван Боберський. У 1900 р. в селі Снятинського повіту виник молодіжний гурток «Січ». Вони об’єдналися в Головному Січовому комітеті (з 1912 р. – «Український Січовий Союз»). Організації були масовими (12 тис членів). В 1914 р. у Львові вони організували великий крайовий збір молоді на честь 100-річчя народження Т. Г. Шевченка. У 1911 р. учні львівських середніх шкіл створили таємний гурток «Пласт». У 1912 р. виникло товариство «Січові стрільці». Гуртки стали основою українського війська.

Дата добавления: 2014-01-04