Модель світу слов’янської балади

Досліджуючи балканську модель світу, Т. Цив’ян наголошує на необхідності висвітлення тих її фрагментів, деталей, опозицій, які є формотворчими.[Цивьян 2006: 65] Розглянемо їх.

Найзагальнішими протиставленнями слов’янської картини світу у фольклорі є опозиції, пов'язані із структурою простору і часу. Структуру простору зазвичай репрезентує зачин балади. Вектор простору в баладі – це вертикаль і горизонталь, які мають здатність взаємодоповнюватися та переходити одна в одну. Наприклад, зачин української балади «Там, де Дунай глибокий, Стоїть терен високий» має варіанти: «За Дунаєм широким Росте терен високий» та «Там на горі високій Росте дерен широкий» [Балади 1988: 26 – 28.] Іноді в зачині використовується одна із пар протиставлень, наприклад: «Ой глибоко, глибоко Росте терен високо» [Балади 1988: 32] або «Що ж то вона за верба, Що без коріння росла?» [Балади 1988: 35].

а) вертикаль

Вертикаль – це опозиції верх – низ, що реалізуються в опозиційних концептах нижчого рівня: небо – земля, земля – підземний світ. Протиставлення небо – земля має свій набір опозиційних концептів: гора – долина, гора – село, дерево та його вершина – люди (дівка, козак) біля його підніжжя, дерево – ріка, церква (терем) – ріка (поле, море), могила – дерево, сонце – дівчина, птахи – люди тощо.

Верх – це територія богів язичницького і християнського рангу та птахів. Верх може зображуватися як небо, хмара, висока гора зі сніговими вершинами, ліс на горі тощо. Це територія жіночих духів – віл та чоловічих – зміїв.

Гора гору подпирает

Выше всех Ловчен-планина.

На ней грабы и терновник,

Круглый год мороз трескучий

И снега лежат густые

На ней вилы обетают [Сербские народне песни 1987: 40]

Віли(самовіли, юди, сужениці або бродниці) – жіночі духи, які мешкають на різних рівнях світової вертикалі й мають крила і довгі білі або золоті чарівні сукні. Вони – подательки долі (щастя), яка у представників хліборобської культури пов’язувалася передусім із небесною, а потім уже земною вологою.

Строит город бела вила

Ни на небе, ни на тверди,

А на кромке сизой тучи [Сербские народне песни 1987: 37]

На рівні землі у вертикальній структурі простору жіночі божества пов’язані з деревами. Це можуть бути плодові окультурені дерева чи кущі (яблуня, груша, калина, терен), неплодові (сосна, явір, дуб, береза, верба, тополя тощо). Їх генетичний зв'язок із сакральним верхом підтверджують мотиви грозового міфу.

Спрятала она (вида-самовила – В.Ш.) ручьев двенадцать,

В дерево сухое заключила…

Спохватился королевич Марко…

Отыскал то дерево сухое…

И ударил палицей тяжелой,

И разбил на мелкие кусочки…

Снова потекло ручьев двенадцать. [Песни южных славян1976:46]

Язичницькі божества можуть допомагати або шкодити людям, у залежності від того, як люди їх шанують, чи виконують певні ритуали. Південнослов’янські балади зберігають мотиви допомоги жіночих духів зневіреним, сиротам, знедоленим. Наприклад, віли, перетворившись у вовків, колишуть забуте на полі матір’ю дитя. Молода мати, якій свекруха задає непомірну роботу, здогадується, що вони допомогли їй і пшеницю вижати:

«Не одна ее я жала,

Не одна и дожинала.

Это вы со мною жали,

Первая брала колосья,

А вторая сноп вязала,

Третья же дитя качала» [Песни южных славян1976: 43]

В українському баладному сюжеті про невістку, яка забула на полі дитину, «няньки» уже не допомагають, а знищують, що свідчить про забуття коду і трансформацію мотиву.

Ох, і ти літаєш, сизокрилий орле,

Чи не бачив малої дитини?

- Ой я бачив та ще й приглядався:

Коло неї аж три няньки скачуть:

Що первая – очі випиває,

А другая – серденько виймає,

А третяя – кісточки хитає. [Балади1988: 238]

Словянські жіночі божества на рівні просторового низу пов’язані із культом води та криницями (віли, бродниці, білі богині, русалки, мавки). Віли у південних слов’ян – це ті самі русалки у східних словян. Русалки (русавки, купавки, водяниці, лоскотухи) – богині земної води, що живуть на дні криниць і водоймищ. Вони, як і віли, дуже красиві зовні, мають розпущене довге волосся і довгі білі сорочки. Описи таких криничних дів знаходимо у південнослов’янській баладі.

Средь брода сидит бродница,

Собой запрудила воду,

Ее решетом сеет, у ней на коленях месяц,

Звезды у ней на подоле. [Песни южных славян1976: 34]

Українська, російська, білоруська балада про русалок в основному описує їх дії. Це пісня обрядового походження (виконується на Русальному тижні та на Купала). Русалії – загальнослов’янське аграрне свято, пов’язане із уславленням рослинності (русальне дерево) та молінням про дощ. Русалки в східних слов’ян згадуються у літописах та багатьох фольклорних жанрах: повірях, легендах, переказах, загадках тощо. Відомий сюжет русальної балади вміщує загадки про світобудову: «Ой що росте без коріння, А що біжить без повода, А що цвіте без цвіту?». Південнослов’янська балада також зберігає мотив загадок, коли запитує дівчина, а відповідає риба.

«Господи, милый господи,

Есть ли что шире морюшка?

Есть ли что длинней полюшка?

Есть ли что быстрей коника?

Есть ли что слаще медушка?

Или дороже братика?

«Небо пошире морюшка,

Море длиннее полюшка,

Очи быстрее коника,

Сахар послаще медушка,

Милый дороже братика» [Сербские народне песни 1987: 111]

Світ слов’янських балад репрезентує верх як небо, середину як дерево, а криницю – як вихід у потойбічний світ. Таким чином, просторова вертикаль у баладі простягається від неба до підземного світу і пов’язана із жіночими духами. Її можна назвати центровою віссю, що пронизує повітря і землю. Це територія або улюблене житло жіночих божеств, які в одних баладних текстах іменуються сестрами сонця, а в інших – сакральними матерями всесвіту.

Два могучих поссорились ветра,

Замутили реку, переправы,

Лишь колодец царский пощадили,

На колодце том сидит султанша,

А при ней три сына-одногодка:

Одного звать: Солнце рот Востока,

Сын второй зовется: Ясный Месяц,

Третий сын, любимый: Частый дождик. [Песни южных славян 1976: 35]

Ці жіночі божества, ймовірно, балто-словянського походження. В. Войтович зазначає, що подібність між грецькими німфами і слов’янськими вілами дуже значна. Німфи живуть у повітрі й на землі, віли також. Улюбленим житлом і тих, і інших, є джерела, ріки, ліси. Німфи, незважаючи на веселий норов приносили людям біду, шаленство, сліпоту тощо. Те саме бачимо й у слов’янських віл, і горе людині, зачарованій їхньою красою. [Войтович 2002: 66]

В процесі динаміки слов’янської балади язичницькі божества втрачають статус помічників і перетворюються спочатку в шлюбних партнерів, а потім і в антагоністів.

б) зв’язок між верхом і низом: мотиви жертвоприношення

Словянська балада зберігає певні історичні ступені парадигми «жіноче божество – земна жінка», пов'язаної із опозицією верх – низ. На наш погляд, найдавнішими на цій парадигмальній лінії розвитку є мотиви жертвоприношення жіночому божеству, зафіксовані у південнословянських баладах. Віли вимагають людських жертв, і коли селяни не віддають їх добровільно, то забирають на небо сторицею. У баладі «Самовильские пленники» [Песни южных славян 1976: 38. ] віла просить віддати їй двох близнюків-немовлят, двох юнаків і двох дівчат. Селяни не погоджуються і пропонують їй двох ягняток за діточок, двох корів за молодух, пару бичків за хлопців, і за дівчат – пару телиць. Віла Стана забирає, розсердившись, по сотні немовлят, молодиць, дівок і парубків і відводить їх у гори. Люди потрібні вілам як будівельний матеріал для палаців.

Возводила самовила,

Возводила стройный терем,

Между небом и землею

Возводила, в черных тучах.

Как она столбы вбивала,

Что ни столб - юнак пригожий,

Как закладывала стены,

Бревна – девы-белолички,

Как стропила городила –

Черноглазые молодки.

Крыла кровлю, но не тесом,

А младенцами грудными,

А старушки в белых юбках

Стали кольями ограды,

А дверными косяками –

Старцы с белой бородою.

Но семидесьти младенцев

Недостало самодиве,

Чтобы свой достроить терем. [Песни южных славян 1976: 40]

Для жертви необхідно подавати найкращих із людей. Віла наказує селянам дати їй можливість вибрати немовлят, селяни не дозволяють і відсилають її на планину по сосни і ялини. Вона насилає бурю, ламає дерева на планині і добудовує свій терем.

По вертикальній осі сакрального жертви мають піднятися вгору: вони підіймаються на небо у гойдалці,

замуровуються в башті («Замурована дружина»),

прив’язуються і спалюються під деревом:

Козак вино пил, денег не платил,

Шинкарку манил:

- Поедем, шинкарочка, к нам на тихий Дон,

У нас на Дону не по вашему:

Не ткут, не прядут, мед, горелку пьют. –

Сдалася шинкарочка на его слова,

Поехала шинкарочка с козаком на Дон

Завел козак шинкарочку во темный во лес,

Привязал шинкарочку ко сухой сосне,

Зажег козак сосенку с маковки до земли. [Собрание народных песен П.В. Киреевского1986: 38]

Прив’язала недоростка до сосни очима,

До сосни очима, а й на шлях плечима. [Балади 1988: 92],

вішаються:

За любовь-то жена мужа во сад повела,

За совет жена мужа в саду потеряла,

На любимой на яблоньке в саду повесила [Собрание народных песен П.В. Киреевского1986:129]

А жона мужа та й зарізала,

В зеленім саду та й повісила.

В зеленім саду та й повісила,

А сама ходить, рученьки ломить:

- Ой, горе, горе з таким мужем жить,

А ще горійше як мужа забить. [Балади 1988: 99]

Взяла за рукав да й повела в сад,

Повела в сад да й завісила

На сладкім деревці да на яблуньці…

Пойду я й у сад да й возьму назад.

- Уставай, милий, а вже світ білий,

Уже ж бо ти тут да й залежався,

Сладких яблучок да й накушався,

Ранніх соловїв да й наслухався. [Балади 1988: 101]

Жена мужа ножичком зарізала

І сховала в саду під яблонькою. [Балади1988: 102]

в) горизонтальний простір

Сакральна вертикаль (опозиція верх – низ) тотожна сакральній горизонталі, яка в слов’янських баладах виражена опозиційними парами далеко – близько:

- Ох, ты, матушка родная!

Проводи меня подале

Через темные лесы,

Через крутыя горы,

Через быстрыя реки,

Через синее море. [Собрание народных песен П.В. Киреевского1986: 19]

За горами гори чорніють,

За горами сонце горить.

Поїхав мій милий далеко,

Як здумаю – серце болить.

Далека, далека дорога,

Далека чужа сторона.

Знайде собі там другую,

А я остаюся одна. [Балади1988: 44]

ліс – поселення:

Бела вила из лесу кричала:

„Что, село, ты невесело нынче?

Что не водят коло поселяне?” [Сербские народне песни 1987: 92]

вода – земля:

Ой поїду я у Китай-город,

У Китай-город та й на ярмарок.

Ой та куплю я корабель новий

Та за сто рублів з половиною.

Посадю милу із дитиною

Та пустю морем-серединою,

Ой а сам вийду я на круту гору,

На круту гору та й подивлюся:

Корабель пливе, аж Дунай реве,

І мила сидить, як свіча горить,

І дитя плаче, як ворон кряче.

- Ой чекай, мила, розпрощаємся,

Винним яблучком перекраємся…

Переділимось половинкою,

Ой вернись, мила, із дитинкою. [Балади1988: 109]

той – цей берег ріки:

Как за речкою

Да за Дарьею

Злы татарове

Дуван дуванили [Славянский фольклор 1987: 242]

попереду – позаду:

-Уж вы, слуги, вы, слуги мои верные!

Вы подите далече во чисто поле,

Уж вы выройте две ямушки глубокия,

Становите вы релюшки высокия,

Поведите молодца казнить-вешати!

Не ведите молодца впереди мого дворца,

Поведите молодца позади мого дворца. [Собрание народных песен 1986:137]

правий – лівий:

Во правой руке зелено вино несет,

Во левой руке зелье лютое.

Из правой руки Василью подала,

Из левой руки Софии отдала:

«Пей-ка, Василий, Софии не давай!

Пей-ка, Софмя, Василью не давай!»

Василий пил, Софии подносил,

Софиюшка пила, Василью поднесла…

Василия положили по правую руку,

Софиюшку положили по левую руку. [Славянский фольклор 1987: 246]

Опозиція верх – низ суміщається також із моделлю свій – чужий та пов’язана із соціальними опозиціями жіночий – чоловічий, старший - молодший, близький – далекий, внутрішній – зовнішній, сакральний – профанний, що включає в себе всі вищевказані ієрархічно нижчі часо-просторові опозиції, розгляд яких, зважаючи на обмежений обсяг дослідження, випускаємо.

г) зв’язок свого й чужого: мотиви жертвоприношення

Слов’янська просторова модель світу балади закодована у баладних мотивах знищеня (мотив зведення жертви) у морі, лісі, під деревом

Князь Роман жену терял,

Терял-терял, в реку бросал,

Во реку во Смородину. [Славянский фольклор 1987: 244]

Ці традиційні у слов’янському фольклорі й баладі зокрема мотиви викликані не лише трагедіями нещасливих людських доль, що час від часу трапляються у житті звичайних людей, а й генетично зберігають зв'язок із кодовими міфологічними мотивами, що могли відображати жертвоприношення.

Мотив жертовної смерті тісно пов'язаний із чужим простором, у який потрапляють герої під час ініціації. Наприклад, смерть-одруження. Це може бути смерть закоханих, насильно розлучених батьками нареченої (нареченого) чи вілами у дорозі під час поїздки весільного поїзду

Вила меня (Воина-жениха – В.Ш.) нынче застрелила,

Будь чужая, жалиться не стал бы

Но она моя родная тетка [Сербские народне песни 1987: 55]

смерть–самогубство через небажання вийти заміж за нелюба:

Та й у полі дуб зелений, тече вода з дуба,

Мала мати одиницю, дала за нелюба. [Балади 1988: 98]

Скажите моей мати,

Искала бы меня мати

Во Марьиной роще

Под красной сосной.

Я кровью венчалась,

Ножом обручалась. [Собрание народных песен П.В.К иреевского 1986: 30]

смерть як отруєння чи знищення старшою жінкою роду (свекрухою):

Прилізла к йому чорна гадина,

То не гадина – то мати його (наговорила на жінку, і козак її зняв голівку з пліч)

- Ой ти, мати моя, моя мати,

Ти не мати – чорна гадина!

Зїла сонце, зїж і місяця,

Зїж і зірочки – дрібні діточки. [Балади1988: 214]

смерть воїна на полі бою:

«Замуж выйди, люба, молодою,

Выйди замуж, а меня не жди ты,

Я же, люба, скоро под Лозницей

Оженюся с черною землицей». [Сербские народне песни 1987: 133]

-Поезжай ты, конь, один домой,

Отвези поклон отцу, матери,

Челобитьице молодой жене,

Благословеньице малым детушкам.

Как женился я, добрый молодец,

Взял за себя поле чистое,

А приданое зелены луга [Собрание народных песен П.В. Киреевского1986:56]

Мотив смерті-одруження є традиційним і для інших епічних жанрів, зокрема, для козацьких, жовнірських, солдатських пісень.

д) кольористика

Баладні образи у слов’янському фольклорі мають сталу кольористичну характеристику, наповнену і символічним, і оціночним значенням. Структура часопростору слов’янської балади супроводжується такими ознаками кольору, як світлий (білий, срібний, золотий), що є ознакою сакрального верху, і темний (зелений, червоний, чорний, синій), який маркує сакральний низ. Верх відповідає поняттю «сухий», а низ – «мокрий». Світлими в різних кольорових відтінках і їх поєднаннях є гори, де живуть віли, птахи із позитивним маркуванням, жінки, знедолені

Что белеет покрай моря синя -

Уж не пену ль оно накидало?

Уж не голубь от стаи отбился?

Уж не волны ль камней накатали?...

Это раненый стонет удалый,

Что девятый годочек страдает,

Да никто ему раны не лечит. [Сербские народне песни 1987:58]

Что это белеет там в долине?

Или то белеют белы лебеди,

Или тяжкие белеют снеги?

Нет, то не белеют белы лебеди,

И не тяжкие белеют снеги,

Там в долине старая юда,

Она стирает белое платье. [Песни южных славян1976: 51]

Которая из хрусталя бела,

На той горке снега по колена,

Которая из бирюзы синей,

Там кролики и птицы гнездятся,

Которая из красных кораллов,

Туда едет Мирко-воевода,

Везет с собой трех Карловых дочек. [Сербские народне 1987: 51].

Темне маркування мають представники сакрального низу

К черной горе побежала,

Черных кореньев нарыла,

В красном вине их варила. [Славянский фольклор1987: 251]

- Ой що ж бо ти, моя доню, що ти завинила,

Що ти свою білу постіль так крівцею змила? [Балади 1988: 85]

Мои ноги белы в земле по колено.

Очи мои черны жабами забиты,

В кудрях золотистых мышьи гнезда свиты .[Словацкая народная поэзия 1989: 54]

Уже твоя миленькая,

Да й за трьома замочками:

За одним замочком –

За зеленим морожечком;

А за другим замочком –

Та й за жовтим пісочком;

А за третім замочком –

За дубовим гвіздочком. [Балади 1988: 59]

-Ой умру я, мій миленький, умру,

Зроби мені тисовую труну,

Сховай мене в зеленому саду;

Висип мені високу могилу,

Сади на їй червону калину.

Що калина буде процвітати,

Мені буде легенько лежати.

Ой у саду дрібний дощик імжить,

Милесенький до милої біжить:

-Ой, розступись, та сирая земле,

Прийми мене милая до себе!

-Ой рада б я, миленький, прийняти,

Дак хто буде діток годувати? [Балади 1988: 69]

Дата добавления: 2014-01-04