Парентеральне застосування ліків

Ін'єкції - парентеральне введення лікарських засобів за допомогою спеціального нагнітання їх під тиском в різні середовища організму. Роз­різняють внутрішньошкірні, підшкірні, внутрішньом'язові і внутріш­ньовенні ін'єкції. За особливими показаннями проводять внутрішньоартеріальне, внутрішньо-плевральне, внутрішньосерцеве, виутрішньокісткове, внутрішньосуглобове, ендолюмбальне введення ліків. Ін'єкції призначають за необхідності досягнення швидкого ефекту. Вони забез­печують точність дозування і незмінність лікарських засобів.

Ін'єкції проводять за допомогою шприців і голок. Шприц призначе­ний для нагнітання та відсмоктування рідини. Шприци різних видів скла­даються з порожнистого циліндра з нанесеними поділками і поршня та мають різний об'єм (від 1 до 20 мл). Вибір шприца залежить від виду ін'єкції та кількості ліків, які треба ввести. Один кінець циліндра закін­чується конусом для насадки муфти голки, другий відкритий для вве­дення поршня. Поршень насаджений на стержень з рукояткою у вигляді плоского диска. На поршні є рухома знімна кришка, яка фіксує пор­шень у циліндрі. Шприци "Рекорд" мають на циліндрі металеві обводи, металічним є конус для насадки муфти голки. Всі частини шприца Люера скляні,

що робить їх крихкими. Зараз широкого застосування набу­ли шприци одноразового використання із пластмаси у комплекті з гол­ками. Такі шприци і голки стерилізують у заводських умовах.

Для введення сильнодіючих лікарських засобів, що потребують точ­ного дозування, використовують шприци спеціального призначення. Вони мають малий (1-2 мл) об'єм і звужений та видовжений циліндр, з нане­сеними на більшій відстані поділками ціною 0,01-0,02 мл. Такими є шприци для введення туберкуліну, інсуліну, Інсуліновий шприц має дві шкали поділок в мілілітрах і одиницях інсуліну.

Випускають також щприци-тюбики, які в заводських умовах заповню­ють лікарськими засобами і стерилізують. Перед користуванням канюлю го­лки нагвинчують на шийку тюбика. Потім знімають ковпачок з голки і, під­нявши голку вгору, стискають стінки корпуса шприца, витискаючи з нього повітря. Шприц готовий для підшкірного введення лікарського засобу. На попередньо обробленій ділянці шкіри роблять укол і, стискаючи пальцями стінки тюбика, вводять засіб. Щоб уникнути аспірації введеного засобу, тиск на стінки пальців не послаблюють до витягання голки з тканини.

Шприци перевіряють на цілісніть, наявність чітких міток і гермети­чність. Для перевірки герметичності шприца при трохи висунутому пор­шні щільно закривають пальцем лівої руки отвір для голки, а правою відтягують поршень. Якщо після відтягування поршня в циліндрі ство­рюється негативний тиск і відпущений поршень самостійно повертаєть­ся у попереднє положення, значить герметичність шприца збережена. У шприцах одноразового застосування перевіряють герметичність упаку­вання і термін придатності до використання.

Для промивання порожнин тіла застосовують шприц Жане, об'ємом від 50 до 200 мл.

Ін'єкційні голки - порожнисті вузькі металеві трубки, виготовлені з нержавіючої хромнікелевої сталі, один кінець яких косо зрізаний і загострений, а на другому кінці щільно закріплена муфта з латуні. Гол­ки для ін'єкцій мають різну довжину (від 1,5 до 10 см) і різний діаметр просвіту (від 0,3 до 2 мм). Залежно від призначення голки мають різний кут зрізу: голки для внутрішньовенних ін'єкцій зрізані під кутом 45 *, підшкірних і внутрішньом'язових ін'єкцій - 35 °. Зберігають голки з введеними в їх просвіт латунними нікельованими дротиками (мандрена-ми), якими прочищають у разі необхідності канал голок. Використову­ють і безголкові ін'єктори, які дають змогу ввести внутрішньошкірно, підшкірно І внутрішньом'язово ліки без використання голок. Дія їх гру­нтується на здатності струменя рідини, поданого під певним тиском, проникати крізь шкіру чи слизові. Метод використовують для знеболю­вання в стоматологічній практиці, а також для масових вакцинацій.

Шприци і голки багаторазового користування стерилізують.

Збір шприца. До початку процедури миють руки з милом теплою проточною водою, а потім добре протирають їх спиртом, надягають стерильні рукавички. Вимитими руками не слід торкатися сторонніх предметів. Простерилізовані речі беруть стерильними пінцетами. Рука­ми можна торкатися лише тієї частини шприца, яка не стикається з тілом хворого. Тримаючи в лівій руці пінцет, беруть ним циліндр; пінце­том у правій руці беруть за стержень поршень, обертальними рухами вставляють в отвір циліндра і просувають до кінця. Мізинцем

притримують поршень. Пінцетом у правій руці беруть голку за муфту,

насаджують її на сосок циліндра і добре притирають. Перевіряють прохідність голки, пропускаючи через неї повітря або стерильний розчин. Якщо шприци стерилізу­ють в автоклаві або сухожаровій шафі у крафт-

пакунку, то паку­нок надривають з одного боку, бе­руть поршень за рукоятку та вво­дять його в циліндр. Пінцетом бе­руть голку за муфту і насаджують її на шприц. Зібраний шприц кладуть усередину стерильного крафт-пакунка. Аналогічно збира­ють шприци одноразового вико­ристання.

Перед тим, як набрати ліки в шприц, необхідно уважно прочи­тати їх назву і переконатися в придатності.

Для кожної ін'єкції потрібно мати дві голки. Одна голка з широким просвітом призначена для набирання лікарського засобу у шприц, дру­га - для проведення ін'єкції. Шийку ампули протирають етиловим спир­том або спиртовим розчином йоду. Ліки з вузької частини ампули, по­стукуючи пальцями по ній, пере­ганяють у широку частину ампули. Вузьку частину ампули надпилю­ють спеціальним напильником, а марлевою серветкою, змоченою у спирті, відломлюють її. Ампулу беруть у ліву руку між другим і третім пальцями. Правою рукою в отвір ампули вводять голку. Перекладають шприц у ліву руку і правою, повільно від­тягуючи поршень, поступово на­бирають необхідну кількість лікар­ського засобу. Змінюють голку і натискуванням на поршень вишто­вхують із шприца повітря. Для цього шприц з голкою тримають вертикально голкою догори і притримуючи її вказівним пальцем помірними рухами поршня поступово виштовхують з нього повітря "до появи краплі ліків з просвіту голки. Якщо вводять олійну рідину, то ампулу слід підігріти, опустивши в теплу воду. За необхідності зробити ін'єкцію в палаті шприц з ліками приносять туди у стерильному лотку на стерильній марлевій серветці. Біля поршня шприца кладуть три стерильні ватні кульки, змочені ети­ловим спиртом. Не слід надягати на голку вату, змочену спиртом, бо ватяні волокна можуть бути причиною розвитку інфільтратів.

Перед набиранням ліків із флакона, закритого гумовим корком, а зверху алюмінієвою кришкою, їх потрібно розвести. На флаконі чита­ють назву препарату, дозу, термін придатності. Алюмінієву кришку в центрі відкривають нестерильним пінцетом. Гумовий корок обробляють ватною кулькою, змоченою етиловим спиртом. У шприц набирають не­обхідну кількість розчинника. Проколовши голкою гумовий корок, вво­дять розчинник у флакон. Після цього від'єднують флакон разом з гол­кою від шприца і, струшуючи флакон, повністю розчиняють порошок. Під'єднавши голку з флаконом до шприца і тримаючи флакон між другим і третім пальцями лівої руки догори дном, набирають необхідну кількість ліків. Від'єднують шприц від голки, не виймаючи її з флакона. Якщо у флаконі залишилися ліки, то їх можна набрати цією ж голкою для іншого хворого. Стерильним пінцетом на конус шприца надягають і щільно притирають голку для ін'єкції. Перевіряють прохідність голки, витискують повітря і кладуть шприц у стерильний лоток.

У флаконах у порошкоподібному вигляді найчастіше випускають антибіотики. Дозуються антибіотики в одиницях дії (ОД), Перед введен­ням антибіотик розчиняють стерильною водою для ін'єкцій, ізотонічним розчином натрію хлориду,

0,5 % розчином новокаїну з розрахунку 1,0 або 0,5 мл розчинника на кожні 100000 ОД. Для прикладу: хворому при­значено ввести 500000 ОД ампіциліну. У флаконі міститься 500000 ОД ампіциліну. Для введення необхідної дози вміст флакона розчиняють в 5 мл 0,5 % розчину новокаїну (1 мл розчинника на 100000 ОД) і хворому вводять 5 мл розведеного ампіциліну. Інший приклад: у флаконі

знахо­диться 1200000 ОД біциліну. Хворому призначено 600000 ОД біциліну. Перед введенням вміст флакона розчиняють в 6 мл води для ін'єкцій (0,5 мл розчинника на 100000 ОД). У шприц набирають 3 мл розчину (600000 ОД) і вводять внутрішньом'язово.

Внутрішньошкірне введення лікіе застосовують з діагностичною метою (алергічні проби, імунологічні проби на туберкульоз, бруцельоз, ехінококоз), а також для місцевого знеболювання. Ін'єкції звичайно про­водять на внутрішній поверхні передпліччя. Шкіру на місці ін'єкції протирають спиртом а потім ефіром. Шприц беруть у праву руку, фік­суючи пальцями циліндр, поршень і муфту голки, зріз якої повернутий догори. Лівою рукою шкіру в місці ін'єкції дещо натягують, охопивши пе­редпліччя з тильної поверхні його. Тон­ку голку з малим просвітом довжиною 2-3 см вколюють майже паралельно у товщу шкіри на невелику глибину (до зникнення просвіту зрізу її). Спрямовуючи голку паралельно по­верхні шкіри вводять 1-2 краплі ріди­ни, при цьому в шкірі утворюються білуваті горбики у вигляді "лимонної шкірки".

Поступово просуваючи гол­ку і витискаючи зі шприца рідину краплинами, вводять необхідну її кількість. До місця ін'єкції прикладають стерильну ватну кульку зі спир­том і швидко витягують голку.

Для проведення внутрішньошкірної проби Манту використовують ту­беркулін у стандартному розведенні. Він випускається у вигляді прозорої рідини в ампулах по 3 або 5 мл. Одна доза (2 ТО) міститься в 0,1 мл розчину. Використовують спеціальні туберкулінові, а за їх відсутності одноразові шприци. Після відкриття за загальними правилами ампули з туберкуліном у шприц довгою голкою набирають до 0,2 мл розчину. Змі­нюють голку, відтискають повітря і рідину до поділки 0,1 мл. Після обробки шкіри в ділянку передпліччя вводять туберкулін внутрішньошкірно, при цьому утворюється біла папула діаметром 7-8 мл, яка швидко розсмок­тується. При індивідуальній туберкулінодіагностиці, що призначається у разі потреби диференціальної діагностики, можуть використовувати за призначенням фтизіатра більші дози туберкуліну (10 ТО). Відкриту ампу­лу туберкуліну можна зберігати до двох годин з дотриманням асептики. Якщо через 72 год на місці введення туберкуліну помітно лише слід уколу на незмїненій шкірі, проба Манту вважається негативною. Якщо виявляється папула розміром 2-4 мм, або гіперемія будь-якої величини, проба Манту сумнівна. За наявності папули 5 мм і більше - позитивна проба Манту. Пробу вважають гіперергічною при наявності папули 21 мм і більше, появі везикули чи лімфангіїту у дорослого.

Протипоказання: захворювання шкіри, гострі інфекційні хвороби, загострення хронічних захворювань, алергічні стани, епілепсія.

До початку лікування антибіотиками виконують пробу на чутли­вість до них. Для цього в ділянку передпліччя вводять внутрішньошкір­но 0,1 мл (1000 ОД) розведеного антибіотика. Для контролю в шкіру другого передпліччя вводять ізотонічний розчин натрію хлориду. Якщо через декілька хвилин на місці введення антибіотика виникає почерво­ніння і набряк, то застосовувати цей препарат не

можна.

Ускладнення внутрішньошкірних ін'єкцій: при недотриманні вимог асеп­тики можуть виникнути інфільтрати, бешиха.

Підшкірні ін'єкції ви­користовують для вве­дення ліків, що добре всмо­ктуються в пухкій під­шкірній основі. Це забезпечує швидке (через 20 хв) всмоктування лі­карських засобів у загальне коло кровообігу. Найзручнішими для підшкірних ін'єкцій

є такі ділянки: зовнішня поверхня плеча, підлопаткова ділянка, передньозовнішня по­верхня стегна, бокова поверхня черевної стінки і нижня частина пахво­вої ділянки. У цих місцях шкіра легко береться в складку, ймовірність ушкодження кровоносних судин і нервів мала. Хворий сідає на стілець. Схильним до запаморочень хворим ін'єкції виконують в ле­жачому положенні.

Перед ін'єкцією шкіру обробляють етиловим спиртом, І і II пальця­ми лівої руки формують шкірну складку трикутної форми основою до­низу. Правою рукою беруть шприц і голку, повернуту зрізом догори, швидким рухом вколюють в основу трикутника під гострим кутом (30-45°) на глибину 1,5-2 см (рис. 2.87), на 2/3 довжини голки. Вказівним пальцем притримують канюлю. Переконавшись, що шкіру прокололи, продовжують фіксувати циліндр шприца правою рукою, а лівою нати­скають на поршень і повільно вводять лікарський засіб. Потім голку швидко витягують, прикладають ватну кульку, змочену етиловим спир­том, до місця ін'єкції і на короткий час притискають. Підшкірно вво­дять 1-2 мл розчину.

Протипоказання." глибокі зміни шкіри, опіки, рани, гнійники на мі­сці інфекції, рубцеві зміни підшкірної основи і виражений набряк.

При введенні олійних розчинів слід пам'ятати, що перед набиран­ням ліків в шприц ампулу з розчином необхідно підігріти на водяній бані до температури 25-30°С. Вводять ці розчини двомоментно: після введення голки складку шкіри відпускають; лівою рукою відтягують поршень шприца до себе, щоб перевірити, чи не потрапила голка в просвіт кровоносної судини. Якщо кров в шприці відсутня, ліки повіль­но вводять. При виявленні крові в шприці голку з шприцом дещо підтя­гують на себе, і не виймаючи її, вводять під іншим кутом. Після введен­ня олійних розчинів місце ін'єкції добре масажують, а для кращого розсмоктування ліків накладають зі­грівальний компрес або грілку.

Підшкірно вводять інсулін. Ці ін'єкції щоденні і їх роблять хворі, найчастіше, самостійно після на­вчання їх медичною сестрою чи лі­карем. Вибирають різні місця для ко­жної нової ін'єкції, зберігаючи від­стань між останньою і новою ін'єкцією шириною не менше трьох пальців. Це необхідно для того, щоб всмоктування інсуліну залишалось однаковим. Найчастіше вводять ін­сулін в передньолатеральну повер­хню стегон, нижню половину живо­та (рис. 2.88). В інсуліновий шприц (циліндр якого розмічений в мілілі­трах і одиницях інсуліну) можна на­брати суміш двох типів інсулінів (швидкодіючого і середньої трива­лості дії), які призначені лікарем і будуть введені одночасно. Промис­ловістю європейських країн налаго­джено випуск інсуліну у флаконах, які іменують гільзами (пенфілами). Ці пенфіли вкладають в ін'єктор, що має форму авторучки. Ручки, запра­влені пенфілами, виконують функ­цію шприца і кількість інсуліну в них достатня на 7-10 днів. Кількість ін­суліну для кожної ін'єкції встановлюють поворотом хвостової частини ручки на призначену кількість одиниць. Такі ін'єктори інсуліну зручніші у користуванні, бо не потребують набирання інсуліну в шприц. Обробка шкіри і техніка ін'єкції інсуліну така ж, як при інших підшкірних

ін'є­кціях. Найчастішими ускладненнями ін'єкцій інсуліну є жирова дистро­фія підшкірної основи, коли виявляється стоншення або потовщення її. Профілактикою ліподистрофії є зміна місць ін'єкції.

Ускладнення підшкірних ін'єкцій: запальні і нагнійні процеси при недотриманні вимог асептики; утворення інфільтрату, що повільно роз­смоктується (при введенні об'єму, більшого 3 мл, або після ін'єкцій олійних розчинів); кровотеча з місця ін'єкції, що вказує на поранення дрібної судини; жирова

емболія, якщо олійна лікарська речовина, що

вводилась підшкірно, потрапила в кров. Для зупинки кровотечі місце уколу притискають ватною кулькою, змоченою етиловим спиртом. При недостатньо глибокому уколі, коли лікарські засоби уводять не в під­шкірну основу, а внутрішньошкірно, можливе виникнення некрозу шкіри. При випадковому введенні інсулі­ну внутрішньом'язово хворий по­винен знати, що він швидше, ніж звичайно, всмокчеться в кров і проявить свою дію. Про всі усклад­нення, пов'язані з ін'єкціями, до­повідають лікареві.

Внутрішньом'язові ін'єкції. Де­які лікарські засоби при підшкір­ному введенні викликають сильне подразнення, біль, погано всмок­туються, що призводить до вини­кнення інфільтратів. Ліки, введені внутрішньом'язово, всмоктуються швидше, ніж при підшкірних ін'є­кціях.

Вибір довжини голки залежить від товщини підшкірної основи. Голка повинна бути довгою з достатньо широким просвітом. Біль при про­колюванні шкіри залежить не від товщини голки, а від її недостат­ньої гостроти або шорсткості поверхні. Ці відчуття хворого мо­жуть підсилюватись тим, що коли користуються коротшою голкою, то лікарський засіб попадає під­шкірно, що викликає сильне подра­знення. Шкіру навколо місця про­колу притискають лівою рукою. Шприц з голкою завдовжки 8-10 см з широким просвітом спрямовують перпендикулярно до поверхні тіла. Голку вколюють на гли­бину 7-8 см, залишаючи зовні 1 смнад муфтою, бо в цих місцях голка найчастіше ламається. Після цього необхідно" потягнути поршень на себе {особливо при введенні емульсій) і переконатися, що голка не знаходиться в судині, і тільки тоді, нати­скаючи на поршень, поступово витіснити розчин зі шприца. Швидким рухом витягують голку, притискаючи до шкіри ватну кульку, змочену спиртом. При внутрішньом'язовому введенні ліків у стегно шприц три­мають як пишуче перо, щоб не травмувати окістя.

Ускладнення внутрішньом'язових ін'єкцій. Інфільтрат або абсцес виникають при порушенні правил асептики, користуванні тупою чи ко­роткою голкою. Причинами виникнення інфільтратів може бути неточ­ний вибір місця ін'єкції, повторні ін'єкції в одне і те саме місце. В місці ін'єкції виникає ущільнення, що легко виявляється при пальпації. Абс­цес — це гнійне запалення м'яких тканин з утворенням порожнини, заповненої гноєм і відмежованої від оточуючих тканин. При утворенні абсцесу в глибині сідничної ділянки у хворого виникають загальні озна­ки Інтоксикації. Лікування абсцесів завжди хірургічне.

Пошкодження нервових стовбурів може виникати при внутріпшьом'я-зових ін'єкціях внаслідок механічного {при неточному виборі місця ін'єкції) або хімічного (коли депо введеного лікарського засобу виявляється поруч з нервом) подразнення. Може мати місце тромбування судини, що жи­вить нерв. Це може проявлятися ознаками невриту чи паралічу.

Ін'єкційна голка найчастіше ламається саме при внутрішньом'язо­вих ін'єкціях. Причиною цього може бути використання старих зноше­них голок або раптове скорочення м'язів сідниць (якщо з хворим перед ін'єкцією не проведена бесіда або ін'єкцію робили, коли хворий стояв). Якщо медична сестра ввела голку не до самої муфти, то слід негайно витягнути відламок голки пінцетом. Якщо голка введена до самої муф­ти, то її видалення можливе лише хірургічним шляхом.

Венепункція - черезшкгрне введення голки у вену. Використову­ють з метою:

- забору крові для дослідження;

- кровопускання;

- вливання розчину лікарських засобів, крові, плазми, крово- і плаз­мо замінникі в;

- вимірювання венозного тиску.

Найчастіше пунктують вени ліктьового згину. Це визначається сла­бким фіксацією, внаслідок чого судина не зміщується і не спадається під час пункції. За необхідності використовують вени перед­пліччя, тильної поверхні кисті, вени на скронях (у дітей). Бажано виби­рати ділянку біфуркації вен у зв'язку з кращою фіксацією їх у підшкір­ній основі.

Перед проведенням венопункції руки ретельно миють з милом. Кін­чики пальців протирають етиловим спиртом. Надягають стерильні рука­вички. Для процедури готують стерильний шприц і голки, ватні тампо­ни, змочені етиловим спиртом, лоток, марлеві серветки, а також джгут і валик. Хворий лежить у ліжку або сидить біля стола. Під лікоть розі­гнутої кінцівки підкладають валик, накритий рушником. На нижню тре­тину плеча поверх серветки, рушника чи сорочки накладають джгут, перетискуючи вену. При цьому слід пам'ятати, що джгут має стискува­ти лише поверхневі вени і не порушувати руху крові по артеріях. Це перевіряють за наявністю пульсу на периферичній артерії після накла­дання джгута. Закріплюють джгут напіввузлом, щоб вільні кінці були спрямовані вгору і його було зручно розпустити однією рукою. Для підсиленого наповнення вен просять хворого стиснути і розтиснути ку­лак, роблять легкий масаж перед­пліччя у напрямку від кисті до лік­тьового згину. Місце пункції двічі очищають стерильними тампонами, змоченими етиловим спиртом. Вену фіксують, натягуючи шкіру лік­тьового згину трохи нижче від місця пункції. Голку направляють зрї-зом догори під кутом 45°, проколюють шкіру і проводять голку над веною на 1,5-2 см, а потім збоку проколюють стінку вени і вводять голку в її просвіт. При цьому медсестра від­чуває, як голка потрапляє в про­світ вени. При певному навикові мо­жна проколоти шкіру і вену за один прийом. Якщо положення голки у вені правильне, з канюлі з'явля­ється кров, коли ж крові немає, то, не виймаючи голки з шкіри, по­вторюють прокол вени. У разі ви­конання венопункції для забору крові на аналіз під канюлю голки підставляють пробірку. При проведенні кровопускання (тільки в присутності лікаря) до гол­ки приєднують гумову трубку з канюлею. Вільний кінець тру­бки опускають у мірну склянку. Випустивши потрібну кількість крові, знімають джгут, а потім виймають голку, обробляють місце уколу і пропонують хворому притиснути місце ін'єкції. Показаннями до крово­пускання є серцева астма, гіпертонічний криз. При цьому зменшується об'єм циркулюючої крові, що призводить до зменшення навантаження на серце. Об'єм крові при кровопусканні визначає лікар залежно від стану хворого (у середньому це 300-500 мл).

За необхідності внутрішньовенного вливання до голки приєднують шприц з

лікарськими розчинами або систему для вливання і знімають джгут.

Внутрішньовенне вливання проводять краплинно і струменем. Вли­вання струменем призначають при невеликому об'ємі розчину для вве­дення, а також у разі необхідності швидкого збільшення об'єму цирку­люючої крові після крововтрати, при колапсі, шоці. Краплинне вливан­ня застосовують при внутрішньовенному введенш великих об'ємів рідини, крові, крово- або плазмозамінників.

Для проведення внутрішньовенного вливання струменем потрібні сте­рильний шприц об'ємом 10-20 мл з голкою, джгут, етиловий спирт і стери­льний матеріал. Медична

сестра миє руки теплою водою з милом, протирає етиловим спиртом, а нігтьові фаланги - спиртовим розчином йоду. Одяга­ють стерильні рукавички. Перед набиранням у шприц призначеного лікар­ського засобу необхідно обов'язково перевірити напис на ампулі чи фла­коні, дату виготовлення і дозу. Розчин у шприц набирають безпосередньо з ампули через голку великого діаметра. Повернувши шприц вертикально, голкою догори, відтягують поршень, збираючи дрібні пухирці у великий пухир над розчином ліків. Натискуючи на поршень, повільно видаляють повітря зі шприца через голку. Вливання проводять переважно у вени лік­тьового згину шляхом їх венепункції або венесекції. Деякі ліки можна вво­дити лише дуже повільно (строфантин). Ті засоби (наприклад, 10 % роз­чин кальцію хлориду), які вводять суворо внутрішньо­венно, при потраплянні в підшкірну основу спричиняють пекучий біль, подразнення і навіть змертвіння тканин. У таких випадках венопункцію обов'язково виконують не тією голкою, якою набирали лікарський засіб з ампули, а шприц приєднують до канюлі голки, переконавшись, що голка знаходиться у вені. Якщо подразнювальний розчин потрапив в оточуючі тканини, то вливання слід негайно припинити і, не виймаючи голки, промити про­стір навколо вени 10-20 мл 0,25-0,5 % розчину новока­їну, який, крім знеболювальних властивостей, зменшує концентрацію подразнювальної речовини, чим запобігає некрозу тканин. При пізнішому виявленні надходження лікарського засобу в підшкірну основу використовують новокаїнову блокаду, зігрівальні компреси, вводять лідазу, що прискорює розсмоктування.

Для внутрішньовенного введення великої кількості лікарських речовин необхідні стерильні скляні ампули з ліками, система трубок з крапельницею або система одноразового користування, виготовлена фа­брично, 1-2 кровозупинні та гвинтовий затискачі, 3-4 голки різного калібру для пункції вени. В систему з непрозорими трубками нижче крапельниці обов'язково вставляють скляну трубочку, яка дає змогу своєчасно помітити над­ходження повітря і запобігти розвиткові ускладнень. Системи для вли­вань багаторазового користування монтують і перевіряють на герметич­ність напередодні. Змонтовані системи стерилізують в автоклаві, загор­нувши кожну окремо у простирадло. Після стерилізації система придатна для використання протягом 1-2 діб.

Системи одноразового користування виготовляють з пластмаси, їх стерилізують у промислових умовах і випускають у герметичних пакун­ках, на яких зазначають серію і дату стерилізації. Перед використан­ням перевіряють герметичність пакунка і цілість ковпачків на голках. Система одноразового користування складається з короткої трубки з голкою для надходження повітря у флакон, з якого проводиться пере­ливання, і довгої трубки з крапельницею. На одному кінці короткої тру­бки є голка, на другому - фільтр для затримання пилу. На

кінці довгої трубки є голка для проколювання гумової пробки флакона, на протиле­жному - канюля до голки, яку вводять у вену. Голки знаходяться у спеціальних ковпачках. Систему виймають з пакунка, не знімаючи ков­пачків з голок. Зривають металевий диск з корка флакона з ліками, обробляють етиловим спиртом чи спиртовим розчином йоду і, звільнив­ши голку короткої трубки від захисного ковпачка, вколюють її у пробку флакона якомога глибше. Відвідну трубку з фільтром прикріплюють до стінки флакона лейкопластиром. Звільняють від ко­впачка ту голку основної систе­ми, що знаходиться ближче до крапельниці; і вводять через ко­рок у флакон. Затискачем, що є у системі, перетискають трубку вище від крапельниці. Флакон повертають догори дном, закріп­люють на штативі

на висоті 1 м від рівня ліжка і заповнюють си­стему, слідкуючи, щоб були ви­далені всі міхурці повітря. Розчи­ном лікарських засобів заповню­ють крапельницю наполовину, піднявши фільтр вище від труб­ки, з якої йде розчин. Потім опу­скають крапельницю і, знявши ковпачок, витісняють повітря з нижнього відділу трубки. На трубку перед голкою на­кладають затискач. Проводять венопункцію, систему з'єднують з голкою і починають вливання розчину. Затискачем

встановлюють швидкість вливання {за кількістю крапель за 1 хв). Декі­лька хвилин спостерігають, чи не проходить рідина під шкіру (може виникнути припухлість), потім голку фіксують лейкопластиром, а ділянку пункції закривають стерильною серветкою.

У разі застосування системи багаторазового користування техніка на­лагодження крапельниці аналогічна зазначеній вище. Для вливання ліків із закритого флакона у його корок, крім верхньої голки системи, з крапель­ницею вколюють довгу голку для дренажу зовнішнім повітрям. Якщо ріди­на налита в кухоль Есмарха, то дренажної голки не потрібно, а кухоль під час вливання прикривають стерильною марлею в декілька шарів.

Краплинне вливання дає змогу повільно вводити велику кількість рідини (декілька літрів на добу, тоді як при вливанні струменем - 0,5 л). Крім того, воно забезпечує повільне всмоктування і тривалішу затрим­ку в організмі лікарських засобів, що вводяться, та сприяє зменшенню навантаження на серце.

Рідину, яку вводять, слід підігріти до 40 °С. У разі вливання холод­них рідин у хворих може виникнути лихоманка і підвищитись температура тіла. Для підтримання необхідної температури до трубки, що під­водить рідину, прикладають грілку з гарячою водою. Рівень рідини в крапельниці завжди повинен бути вищим нижньої канюлі, щоб попере­дити надходження повітря у кровотік. У зв'язку з тим, що внутрішньо­венне краплинне вливання триває довго, хворого необхідно зручно вкласти у ліжко на спину, кінцівку зафіксувати м'яким бинтом, і, по можливості, використовувати вену меншого калібру, ніж ліктьова (вени тильної поверхні кисті чи вени ноги). Під час введення маніпуляційна сестра контролює правильність роботи всієї системи: відсутність підті­кання рідини, виникнення інфільтрату в ділянці введення, порушення течії рідини через перегин трубок, тромбоутворення у вені. При припи­ненні надходження рідини через тромбування вени пунктують іншу вену і знову приєднують систему. Вливання припиняють, коли рідина пере­стає надходити в крапельницю.

За необхідності введення у вену під час вливання іншого лікарсько­го засобу проколюють голкою трубку системи, попередньо оброблену етиловим спиртом чи

спиртовим розчином йоду, і вводять зі шприца призначений засіб.

Ускладнення внутрішньовенних ін'єкцій. Гематома (крововилив під шкіру) може виникнути при наскрізному проколі вени або внаслідок недостатнього тиску на вену після процедури. У такому випадку пунк­цію вени треба припинити і притиснути її на декілька хвилин ватою, змоченою у спирті, або накласти стисну пов'язку. На ділянку гематоми кладуть компрес (напівспиртовий або з гіпертонічним розчином натрію хлориду).

Флебіт або флеботромбоз -запалення венозної стінки з утворенням тромбу в просвіті вени. Виникає при тривалому знаходженні голки у про­світі вени, при постійному використанні для ін'єкції тої самої вени. При­чиною флебіту може бути подразнювальна дія ліків, використання недо­статньо гострої голки. Хворий

відзначає болючість, місцеве почервоніння і утворення інфільтрату за ходом вени. Може виявлятися підвищення температури тіла. Лікування проводять тільки за призначенням лікаря.

Повітряна емболія - тяжке ускладнення внутрішньовенної ін'єк­ції, коли повітря з течією крові надходить в легеневі судини. її ознаками є: раптовий (ще під час ін'єкції) напад ядухи, кашель, ціаноз шкіри верхньої половини тіла, відчуття тиснучого болю у грудній клітці. Мож­ливі раптова втрата свідомості, судоми, різке зниження артеріального тиску. Необхідно припинити введення засобу, опустити головний кінець ліжка, внутрішньовенно ввести глюкокортикоїди, аналгетики, спазмо­літики, фібринолітичні засоби. Для профілактики цього ускладнення необхідно старанно витісняти повітря із шприца перед вливанням ліків. Запаморочення, колапс, аритмії можуть бути наслідком швидкого введення ліків.

Алергічні реакції на введення того чи іншого засобу лікування шля­хом ін'єкції можуть бути з ознаками кропивниці, гострого кон'юнктиві­ту, гострого нежитю, набряку Квінке. Найтяжча форма алергічної реа­кції - анафілактичний шок.

Про виникнення алергічної реакції на ін'єкцію лікарського засобу негайно повідомляють лікаря і починають надання допомоги хворому. Щоб не втратити час на пошук необхідних для надання невідкладної допомоги засобів (фактор часу може бути вирішальним у цьому випад­ку), в процедурному кабінеті повинна бути напоготові аптечка для на­дання допомоги при анафілактичному шоці (такий набір ліків повинен бути і в дільничної медичної сестри, яка виконує ін'єкції хворим вдома).

Анафілактичний шок характеризується такою послідовністю ознак: загальне почервоніння шкіри, напад кашлю, виражена тривога (неспо­кій), порушення ритму дихання, блювання, серцебиття, аритмія, зни­ження артеріального тиску. Ознаки можуть поєднуватись у різний спо­сіб. Час розвитку ознак 30-40 хв. Чим швидше наростають ознаки, тим гірший прогноз для хворого.

При появі ознак анафілактичного шоку необхідно: накласти джгут на кінцівку вище місця ін'єкції, щоб блокувати венозну течію крові; підшкірно ввести 0,5 мл 0,1 % розчину адреналіну. Якщо систолічний артеріальний тиск нижче 100 мм рт. ст., вводять 0,5 мл 0,1 % розчину адреналіну в 20 мл ізотонічного розчину натрію хлориду внутрішньо­венно. За допомогою маски дають хворому кисень. Для зняття ядухи внутрішньовенно вводять 5-10 мл 2,4 % розчину еуфіліну. Інші медика­менти - за призначенням лікаря.

Підшкірні вливання використовують при зневодненні, отруєннях, в перші дві

після оперативних втручань. Звичайно вводять стерильний ізо­тонічний розчин натрію хлориду, 5 % розчин глюкози. За добу під шкіру можна ввести до 3 л рідини, одномоментно - 500 мл. Найзручнішим місцем для тривалих підшкірних вливань є передньозовнішня поверхня стегна. Техніка заповнення системи не відрізняється від такої при внутрі­шньовенному вливанні. Після проколювання шкіри перевіряють, чи не потрапили в кровоносну судину, і з'єднують голку з системою.

Дата добавления: 2014-01-04