План заняття

Основні етапи розвитку світової соціології

1. О. Конт – основоположник соціології.

2. Соціологічні погляди Г. Спенсера та Е. Дюркгейма.

3. Вчення про суспільно-економічні формації К. Маркса.

4. Соціологічна теорія М. Вебера.

5. П. Сорокін і його вклад в розвиток сучасної соціологічної думки.

6. Основні парадигми і проблеми Західної соціології ХХ – поч. ХХІ століття.

7. Сучасна емпірична соціологія.

Приступаючи до розгляду першого питання слід підкреслити, що соціологія стала складною системою знань в результаті свого історичного розвитку, від моменту виникнення до наших днів. Тому розуміння сутності сучасної соціології неможливо без уявлення про її генезис і, насамперед, про перші кроки її виникнення.

Слід врахувати, що історію соціології прийнято розподіляти на три великих етапи: протосоціологічний, академічний та новітній.

Перший етап – протосоціологічний – триває, починаючи з часів Ста­родавнього світу до середини XIX століття (фактично до виникнення соціо­логії як науки). Імена-символи, тобто найбільш відомих представників цього етапу: Платон, Аристотель, Августин, Ф. Аквінський, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Гоббс, І. Кант, Г. Гегель, Ш. Фур’є, К. Сен-Сімон та інші.

До виникнення соціології як науки, чітко сформувалися два проти­лежних підходи щодо розуміння суспільства. Перший тлумачить суспільство як природне явище, а досуспільний стан людини розглядає як долюдський. Відповідно, держава також розглядається як природний витвір, тому що вона є різновидом суспільства. Людина соціальна за своєю природою. Класичний представник такого підходу Аристотель, який визначав людину, як “полі­тичну тварину”. Погляди Аристотеля поділяли римський філософ Л.А. Се­нека, французькі мислителі Ж. Боден і Ш.Л. Монтеск’є. Другий підхід є протилежним описаному і полягає у тлумаченні суспільства як штучного утво­рення, що створене правителями, монархами задля блага народу. Таке розу­міння суспільства є характерним для Платона. Серед його послідовників при­бічники теорії суспільного договору: Дж. Локк, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та ін.

У Новий час активно розробляються теорії природних прав людини (Г. Гроцій), ідея суспільного договору (Дж. Локк, Т. Гоббс), ідея розподілу влади (Ш.Л. Монтеск’є), ідея громадянського суспільства (Г. Гегель), ідея “держави права” (І. Кант).

Початок XIX століття ознаменувався діяльністю представників уто­пічного соціалізму, а саме, К. Сен-Сімона, Ш. Фур’є та Р. Оуена. У їх тео­ретичних працях розроблялося поняття суспільства, аналізувався соціальний рух, обґрунтовувалася необхідність удосконалення існуючого суспільства. Вибудувавши у своїй уяві ідеальне суспільство, вони намагалися цей новий погляд на нього втілити у реальне життя.

У межах протосоціології значно розвивалися ідеї соціального детер­мінізму, ідеї прогресу та регресу суспільства, а також – наукового методу.

Другий етап – академічний, який починається із середини XIX сто­ліття, представлений плеядою відомих вчених, таких як: О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, Е. Дюркгейм та ін. Зусиллями цих мислителів у загальних рисах був окреслений предмет соціології, сформульовані її закони, пояснені фунда­ментальні категорії соціології. Особлива увага вчених зосереджувалася на аналізі понять: “соціальний організм”, “соціальна система”, “соціальна статика”, “соціальна динаміка”, “позитивна наука”, “індустріальне суспільство”, “еволюція”, “органіцизм”, “механічна та органічна солідарність”, “суспільна гармонія”, “ано­мія”, “суспільно-економічна формація”, “матеріалістичне розуміння історії” тощо.

Третій етап – новітній. Він починається з перших десятиліть XX сто­ліття і триває дотепер. Імена-символи цього етапу: М. Вебер, П. Сорокін, Т. Пар­сонс, Р. Мертон, Дж. Мід, Р. Парк, Ф. Знанецький, Е. Гіденс, А. Турен, Ю. Хабермас та інші.

Саме у цей період стрімко розвиваються немарксистські концепції суспільного розвитку, зокрема, М. Вебером, П. Сорокіним. М. Вебер, на від­міну від К. Маркса, обґрунтовує думку про зумовленість капіталізму не суто економічними чинниками, а й культурними, релігійними, організаційними.

На цей період припадає розквіт “малих соціологій” – соціологій се­реднього рівня: соціології міста, соціології культури, соціології політики, соціології конфліктів, соціології девіантної поведінки, гендерної соціології.

Бурхливого розвитку набуває прикладна соціологія. Удосконалюється методика та техніка конкретних соціологічних досліджень. З’являються і швидко розповсюджуються ефективні методики здійснення емпіричних до­сліджень. Започатковуються ґрунтовні електоральні дослідження. Соціологія сприяє розвиткові менеджменту та маркетингу, вивчається громадська думка, досліджуються нові тенденції в міждержавних відносинах в умовах глобалізму.

Розкриваючи перше питання плану слід зазначити, що соціологія одержала свою назву завдяки Огюсту Конту – французькому мислителю, основоположнику позитивізму. Його часто називають батьком соціології.

У своїх роботах О. Конт зберіг прихильність двом ідеям, які дуже вплинули на розвиток соціології. Перша з них – застосування наукових ме­тодів у вивченні суспільства, друга – практичне використання науки в об­ласті соціальних реформ. Він був переконаний, що знання, отримані завдяки науковим дослідженням, можна використовувати для керування добробутом суспільства. Конт вважав, що соціологія є наукою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі.

О. Конт є фундатором позитивізму – особливого методу дослідження соціальних процесів, що тяжіє не до умоглядного, теоретичного знання, а до знання, заснованого на спостереженні та експерименті, пов’язаного з вико­ристанням математичних методів. Переваги такого знання очевидні і характе­ризуються точністю, достовірністю, конструктивністю, об’єктивністю.

Розуміючи соціологію, як комплексну, складну науку, мислитель ви­будовує класифікацію наук, починаючи від найпростішої до найскладнішої. Ця класифікація, в його інтерпретації, мала такий вигляд: математика – астрономія – фізика – хімія – фізіологія – соціальна фізика (соціологія).

Нова наука, за О. Контом, має два розділи – соціальна статика, яка вивчає анатомію суспільства, його структуру, будову тощо, а також соціальна динаміка, яка, в свою чергу, вивчає закони руху та розвитку суспільства, його прогрес.

О. Конт сформулював “закон трьох стадій” розумового розвитку, який, разом з законом розподілу праці, обумовлює соціальний прогрес.

Відповідаючи на це запитання, слід звернути увагу, що за О. Контом, існують три стадії, через які послідовно проходить людська свідомість: тео­логічна, коли світ пояснюється дією надприродних сил, метафізична (абстрактна), коли світ пояснюється за допомогою пізнання сутності речей, а не релігій­ними впливами та позитивна (наукова), коли формується науковий світогляд, основу якого складає позитивне знання.

Основоположник соціології започаткував теоретичний аналіз інду­стріального суспільства, за що його також вважають родоначальником індустріальної соціології. О. Конт аналізував процес індустріалізації, який супроводжувався впровадженням науки у виробництво, концентрацією ро­бітників, появою непримиренних протиріч між власниками та найманими працівниками. Конфлікт між власниками і робітниками він кваліфікував як результат неефективної організації праці.

О. Конт був супротивником революційних форм боротьби, надавав великого значення діяльності інженерів-організаторів виробництва, а також моралі, вихованню людей.

Розкриваючи друге питання плану слід вказати, що англійський мис­литель Герберт Спенсер є визнаним у світі теоретиком органіцизму, еволю­ціонізму як напрямків у соціології, а також одним із фундаторів структурно-функціонального підходу до аналізу суспільних явищ.

Як засновник органіцизму, вчений вдався до аналогій між біоло­гічним організмом і суспільством, підкреслюючи, що суспільство, як і біоло­гічний організм, з часом кількісно збільшується в об’ємі, ускладнюється його структура, посилюється залежність його складових частин між собою. Разом з тим, як і організм людини, суспільство, втрачаючи окремі свої одиниці, продовжує існувати як цілісність, постійно самовідтворюючись.

Як теоретик еволюціонізму, Г. Спенсер відстоює принцип вільного розвитку суспільства від втручання урядів та реформаторів. В основу своєї теорії мислитель поклав модні на той час дарвінівські та мальтузіанські ідеї про природній відбір і боротьбу за існування. За Г. Спенсером, виживати мають ті, хто є найбільш пристосованим, а суспільство шляхом природного відбору здатне відкинути нездорових, нерозумних, повільних, нерішучих. Втручання ж держави, на думку вченого, тільки посилить деструктивні про­цеси, сприятиме виживанню непристосованих, що врешті-решт, призведе до занепаду суспільства.

Обстоюючи принцип структурно-функціонального аналізу, Г. Спен­сер створив власне вчення про державу. Він розглядав державу, як складно­структуроване явище, окремі одиниці якого мають власні функції. У дусі ліберальних поглядів він вважав, що держава, як соціальна інституція, по­винна слугувати індивідам, а не навпаки.

Предметом дослідження Г. Спенсера стало вивчення таких соціаль­них інститутів, як сім’я, політика, економіка та релігія. Досліджуючи окремі соціальні інститути суспільства, їх функції, роль у суспільстві, він розуміє саме суспільство як цілісну структуровану систему, що підпорядкована об’єктивним законам еволюційного розвитку.

Слід також зазначити, що не втратили своєї актуальності дотепер міркування соціолога про рівновагу, гармонію, стабільність у суспільстві, а також зворотні суспільні процеси: розпад суспільства, регрес, дисгармонію, деструкцію тощо.

Завершуючи характеристику творчості Г. Спенсера, слід зазначити, що він є продовжувачем контівської позитивістської лінії в соціології. Со­ціологічний позитивізм був провідним напрямком у соціології ХІХ ст. Ос­новними течіями соціологічного позитивізму (або натуралізму) були соціаль­ний дарвінізм, географічна та расово-антропологічна школи.

Переходячи до розгляду наступного питання, відзначимо, що найвиз­начнішим опонентом О. Конта та інших позитивістів був Карл Маркс. Разом із своїм соратником Ф. Енгельсом він фактично здійснив розрив з теоретично спрямованими вченнями про суспільство, що існували до них, і пропонував людству новий, ліворадикальний проект перебудови існуючого суспільства.

В своїх наукових публікаціях К. Маркс широко використовував емпі­ричні соціологічні дослідження. Так, вивчаючи положення мозельських се­лян у 40-х роках XIX ст., він звертався до аналізу офіційних документів, лис­тів, результатів опитувань тощо.

К. Маркс не застосовував назви “соціологія”, хоч деякі його твори можуть бути взірцем соціологічного мислення. Це пояснюється, насамперед, тим, що сам термін, яким позначали назву нової науки, ще міцно не увійшов у науковий обіг, а також тим, що між К. Марксом та його опонентом О. Кон­том існували політичні, ідеологічні та міжособистісні розбіжності.

Критикуючи О. Конта, К. Маркс підкреслював, що необхідність емпіричного, достовірного, конкретного знання про суспільство не повинна принижувати значення теоретичного пізнання. На практиці поєднання двох підходів – позитивістського та марксистського не відбулося, і кожен з них розвивався самостійно.

К. Маркс є автором вчення про матеріалістичне розумінні історії, згідно з яким суспільне буття (а саме суспільне виробництво) є первинним, а також таким, що визначає собою суспільну свідомість. Ні ідеї, ні цінності, ні релігія, а економіка є головною рушійною силою суспільних процесів, сус­пільних змін.

К. Маркс визначив та сформулював такі соціальні закони:

- прогресивного руху людства шляхом зміни суспільно-економічних формацій;

- відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил;

- визначальної ролі (первинності) базису і вторинності надбудови;

- класової боротьби і соціальної революції.

Розвиток суспільства, за К. Марксом, – це природно-історичний про­цес зміни суспільно-економічних формацій. В розвитку суспільства К. Маркс виділив п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовлас­ницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну.

У світовій соціології матеріалістичне розуміння історії, викладене К. Марксом, інколи називають конфліктною парадигмою, яка поряд з його теорією додаткової вартості, зумовила значний вплив на світовий розвиток XX століття. За даними Інтернет-опитування, що проводилося Бі-Бі-Сі на­прикінці 1990 років, К. Маркс названий у десятці найвидатніших людей, які суттєво вплинули на розвиток суспільних процесів XX століття. У довіднику з соціології, складеному американськими вченими під редакцією Н. Смелзера, ім’я К. Маркса згадується 49 разів і є домінуючим разом з іменами ще чотирьох видатних мислителів: М. Вебера, Т. Парсонса, Р. Мертона, Е. Дюркгейма.

Далі проаналізуємо погляди французького соціолога Е. Дюркгейма. Він досяг широкого визнання як засновник нового методу для дослідження соціальних явищ, який отримав назву “соціологізм”. Як протиставлення натуралізму та психологізму, що панували у другій половині XIX століття, соціологізм, на його думку, допоможе досягти об’єктивного знання про сус­пільство саме соціальним поясненням фактів. Відомий постулат вченого про те, що “соціальні факти слід розглядати як речі”, означає, що суспільні явища необхідно вивчати так само об’єктивно, як і природні. Соціологія, як і при­родничі науки, повинна ґрунтуватися на раціонально-емпіричному фунда­менті. Соціальні факти можуть бути матеріальними (кількісними): щільність населення, шлюби, розлучення та нематеріальними: суспільна думка, над­індивідуальні уявлення, судження.

Саме у дусі “соціологізму” Е. Дюркгейм досліджував таке суспільне явище, як самогубство. Зосередившись на його соціальних чинниках, він виводить три типи останніх: а) егоїстичний, зумовлений розривом соціальних зв’язків між індивідом та групою; б) альтруїстичний, викликаний зворотнім процесом – повним “розчиненням” індивіда у колективі; в) анемічний, спри­чинений соціальною розрухою, дезорганізацією, хаосом, що панує у суспільстві.

Наступні чисельні дослідження суїцидальної поведінки іншими со­ціологами підтвердили правильність висновків Е. Дюркгейма.

Аналізуючи якісно різні суспільства, Е. Дюркгейм створив вчення про солідарність у суспільстві. Вона буває двох типів: механічна, яка влас­тива доіндустріальному суспільству, та органічна, притаманна індустріаль­ному суспільству.

Для суспільств з механічною солідарністю характерні такі фактори: жорстка регламентація підкорення людини вимогам колективу; мінімальний рівень розподілу праці; пріоритет колективної власності; одноманітність по­чуттів та вірувань; нерозвиненість особи.

Суспільства з органічною солідарністю побудовані на розвинутому розподілі праці, що спричинює відмінність, а не подібність людей; ця відмін­ність ґрунтується на автономності індивіда і його свободі. У таких суспільст­вах солідарність народжується об’єктивно, адже люди потребують взаємодії через обмін, а це, знову ж таки, веде до співробітництва та кооперації.

Слід також зазначити, що Е. Дюркгейм вводить в науковий обіг цілу низку нових понять. Серед них особливе значення має поняття аномія – стан у суспільстві, який характеризується відсутністю норм та правил регуляції поведінки індивідів, наявністю ціннісно-нормативного вакууму, коли старі норми вже не спрацьовують, а нові ще не народилися. Такий стан є харак­терним для перехідних суспільств (у тому числі для сучасної України).

Розглядаючи четверте питання, перш за все, підкреслимо, що з іме­нем німецького соціолога Макса Вебера пов’язано виникнення розуміючої соціології і теорії соціальної дії.

Розуміюча соціологія вимагає від дослідника вивчення та пояснення внутрішніх суб’єктивних мотивів, намірів, прагнень, цілей людей, які всту­пають у соціальну взаємодію. На думку М. Вебера, природні речі повинні бути пояснені, а суспільні процеси – зрозумілі людиною.

У руслі розуміючої соціології М. Вебер створює концепцію соціаль­ної дії. Він розрізняє традиційну дію, яка основана на традиції, афективну, що ґрунтується на почуттях, цілераціональну та цінніснораціональну, які за­сновані на раціональному розрахунку і є осмисленими. Саме два останніх типи соціальної дії є суто соціальними і підлягають вивченню. Раціоналізація со­ціальної дії розглядається вченим як ключова проблема суспільного розвитку.

Варто зауважити, що М. Вебер є засновником економічної соціології, яка починає займати домінуючі позиції у соціології вже після смерті вченого. За цією теорією провідну роль у появі капіталізму відігравали не лише суто економічні чинники, як вважав його опонент К. Маркс, а й значною мірою культурно-етнічні та релігійні. На думку вченого, протестантизм як релігія є тією ідеологічною основою, з якої пізніше з’являється “дух капіталізму”.

Капіталізм, на думку М. Вебера, може бути і раціонально-продук­тивним, і авантюрним, орієнтованим на війну, на політику, пов’язану з мож­ливостями наживи.

Крім того, М. Вебер вважається фундатором політичної соціології. Він рішуче виступав проти революційних методів перетворення суспільства і вибудував еволюційний шлях впровадження раціонально-бюрократичного типу управління. Він автор концепції легітимних типів панування, серед яких він виокремив: традиційний, раціонально-легальний, харизматичний типи. Дана типологія з часом не втрачає актуальності і широко використо­вується у сучасних дослідженнях.

Розвиваючи методологічні проблеми науки, М. Вебер залучив у нау­ковий обіг поняття “ідеальний тип”. Це специфічна теоретична конструкція для пізнання саме соціальних явищ у дусі “розуміючої соціології”.

На відміну від О. Конта, Г. Спенсера та інших вчених, які не провели жодного емпіричного соціологічного дослідження, М. Вебер брав активну участь у шести дослідженнях, що були започатковані урядом Німеччини. Ви­користовуючи методи статистики, спостереження, опитування, він досліджу­вав умови праці, ціннісні орієнтації німецьких селян та промисловців, чин­ники напруженості між урядом і робітниками-соціалістами, причини еміграції у Пруссію польських селян.

Завершуючи виклад, слід підкреслити, що наукова вага М. Вебера у розробці соціологічної проблематики полягає в тому, що він поставив лю­дину, її активність і творчість у центр наукового дослідження, на межі ХІХ–ХХ століть, що знаменувало початок принципового відходу від ідей позити­вістського натуралізму, прорив до визнання пріоритетності проблематики людини у соціологічному вченні.

Розгляд п’ятого питання доцільно розпочати з постановки питання. “Чому П. Сорокін є представником інтегральної соціології?” Інтегральна (від лат. іпtеgеr – цілий) об’єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в її найширшому вияві.

П. Сорокін подав власне тлумачення предмету соціології як генеру­ючої науки, увага якої фокусується на вивченні соціально-типових, по­вторювальних, родових явищ, властивостей, притаманних людській взаємодії. Соціологію – це наука, що вивчає поведінку людини у середовищі собі подібних.

Структуруючи соціологічне знання, П. Сорокін дійшов висновку, що воно поділяється на чотири розділи: соціальна аналітика або соціальна ана­томія, яка вивчає суспільну взаємодію як таку, закони, методи соціології тощо; соціальна механіка, що вивчає перебіг соціальних процесів, їх закономірності та тенденції; соціальна генетика, увага якої сконцентрована на вивченні еволюційних процесів у суспільстві; соціальна політика як суто прикладне знання, що сфокусоване на вирішенні практичних завдань. Саме до соціаль­ної політики він відносив соціальну медицину та вчення про щастя.

Суспільство П. Сорокін визначає, як сукупність людей, що перебу­вають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному прос­торі. Взаємодія, згідно з його вченням, – це найпростіша модель соціального явища. Її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілку­вання (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій може від­творити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну по­дію, починаючи від захоплення танго і закінчуючи світовою війною та рево­люцією. П. Сорокін вирізняє різні типи взаємодії і формулює завдання соціо­логії – досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто пове­дінку людей, які взаємодіють і живуть у середовищі “собі подібних”.

Зазначимо, що найважливішою складовою творчого доробку П. Со­рокіна є його теорія соціокультурної динаміки. Соціокультурна реальність, як нескінченна багатоманітність, охоплює всі можливі прояви соціальної діяльності людини і складається з соціокультурних феноменів різних рівнів. Найвищий з них – соціокультурна суперсистема; системи нижчого рівня – мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Історія для П. Сорокіна – процес зако­номірних змін всередині соціокультурних систем та наступної заміни однієї суперсистеми іншою. Такий перехід супроводжується радикальною транс­формацією соціальних інститутів, норм і цінностей, що знаходить свій прояв у соціальних і культурних кризах, революціях та війнах. З цієї точки зору перша світова війна – це результат величезних переворотів у соціокультурній системі західного суспільства.

П. Сорокін стан сучасної йому західної культури діагностує як кризовий. Але це, зрештою, є нормальним, бо будь-яка цивілізація переживає стадії зародження, розквіту й руйнації: одна система цінностей стає застарі­лою, на зміну їй приходить інша. У майбутньому з’явиться нова цивілізація, яка виникне внаслідок конвергенції, тобто станеться набуття різними систе­мами, наприклад, капіталізмом і соціалізмом, загальних або подібних ознак з подальшим злиттям у якісно нове єдине суспільство, в якому будуть збере­жені позитивні риси й цінності одного й другого ладу. Це, врешті, призведе до утворення змішаного соціокультурного типу, який за сприятливих умов може перерости у “сяючий інтегральний порядок” в цілому світі.

Завершуючи розгляд питання, зазначимо, що творчий внесок Сорокіна в історію соціологічної думки, є надзвичайно вагомим. Йому належать:

- створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії з залу­ченням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інте­грального синтезу;

- розробка структури інтегративної соціології, яка включає соці­альну аналітику (вчення про будову суспільства), соціальну механіку (вчення про соціальні процеси) і соціальну генетику (теорію еволюції суспільного життя);

- вироблення й обґрунтування теорії соціальної дії;

- розв’язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності;

- дослідження соціальної структури суспільства і вироблення по­няття “соціальна стратифікація” як постійна характеристика будь-якого орга­нізованого суспільства;

- створення моделі соціокультурної динаміки, центральною катего­рією якої виступає цінність.

Розглядаючи основні напрямки та проблеми сучасної соціології, слід підкреслити, що протягом XX ст. вона зазнала суттєвих змін.

Соціологія, що пройшла в ХІХ столітті в період свого становлення, на сучасному етапі характеризується переважно багатовекторним напрямом теоретичних та емпіричних досліджень, що може бути представленим у на­ступній схемі (див. рис. 1).

Слід пам’ятати, що термін “парадигма” ввів у науковий обіг амери­канський вчений Т. Кун. Під соціологічною парадигмою розуміють сукуп­ність основних принципів та положень певної теорії, що мають власний понятійний апарат і визнаються групою вчених.

Соціологія відноситься до наук з багатопарадигмальним статусом. Це означає, що для соціології характерним є плюралізм у розумінні сус­пільства, а значить, можливість всебічно охопити і детальніше вивчити со­ціальне життя.

Розрізняють парадигмальні імена у соціології (наприклад, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонс та інші) та парадигмальні школи у соціології (зокрема, Чікагська, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвардська школи та інші).

За характером методологічних підходів до вивчення суспільства роз­різняють структурні (макросоціологічні) парадигми та інтерпретивні (мікро­соціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціона­лістські та конфліктні.

Кожному типу парадигм відповідають певні методи дослідження. Так, структурним парадигмам відповідають “жорсткі” (кількісні, статистичні) методи збору інформації. Інтерпретивним парадигмам відповідають “м’які” (якісні) методи. Вони застосовуються у тих випадках, коли досліднику необ­хідно знати не тільки певний стан речей, а й виявити приховані механізми, які неможливо ґрунтовно дослідити за допомогою масових опитувань та зби­рання кількісних даних.

За змістом та методами дослідження структурні парадигми тяжіють до політології, права, економіки, а інтерпретивні – тісно пов’язані з психоло­гією, педагогікою, етнографією та іншими “поведінковими” дисциплінами.

Визначними класиками функціоналістських парадигм є Г. Спенсер та Е. Дюркгейм. Засновником сучасного структурного функціоналізму вва­жають американського соціолога Т. Парсонса. Значний внесок у розвиток структурного функціоналізму зробив американський соціолог Р. Мертон.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд сус­пільства як системоорганізованого явища. При цьому окремі частини сус­пільства є також складноструктуровані.

Функціоналісти роблять наголос на стабільності, сталості, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві у суспільстві. Суспільство ж розумі­ють як таке, що тяжіє до рівноваги, самозбереження, а розвиток у ньому тлу­мачать як повільні поступові еволюційні зміни.

Основними засадами функціоналістських парадигм слід вважати:

- тлумачення суспільства як єдиного цілого, що представлене сумою взаємодіючих частин – підсистем, які пов’язані між собою та взаємозалежні;

- розуміння конкретної підсистеми суспільства не тільки як самос­тійної, але разом з тим і як частини соціальної системи в цілому, зміни у якій спричинюють зміни системи у цілому;

- визнання індивіда основним елементом системи через соціальну роль, яку він виконує;

- розуміння суспільства як системи, що тяжіє до гармонії, солідар­ності, самозбереження рівноваги. Порушення останніх породжує патологічні явища, деструктивні процеси, аномію);

- соціальні зміни носять суто еволюційний характер.

Слід пам’ятати, що починаючи з 50-х років ХХ ст., функціоналістський підхід до пояснення суспільства, який наголошував на рівновазі, стабіль­ності, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві, вступає у протиріччя з реальними подіями у суспільстві, яке характеризувалося надмірною конф­ліктністю. З цього часу популярності набувають конфліктні парадигми. Вони розглядають суспільство як суперечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв’язання яких і поява нових зу­мовлюють постійний розвиток соціуму та зміни у ньому.

Класики конфліктного підходу – К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумпло­вич. Сучасні теоретики конфліктного підходу у соціології – Р. Міллс, Р. Да­рендорф, Л. Козер.

Назвемо основні засади конфліктних парадигм:

- соціальний конфлікт – невід’ємний атрибут внутрішнього життя суспільства;

- розв’язання одних конфліктів і народження інших – основа для постійних еволюційних змін у суспільстві;

- суспільство завжди суперечливе, але разом з тим, і єдине ціле, тому, що в ньому завжди є групи з різними інтересами, причому одні мають користь за рахунок інших;

- соціальні конфлікти мають не лише негативний, але й позитивний потенціал, який зумовлює рух та зміни в суспільстві;

- зростання ролі соціології у попередженні та розв’язанні конфлік­тів, їх діагностиці для підтримки соціальної системи і запобігання її руйнації.

Як показав час, і функціоналістська, і конфліктна парадигми поодинці мають вузьку сферу практичного вжитку. Застосовуючи виключно функціо­налістську парадигму, дослідники роблять наголос на стабільності, рівновазі, співробітництві, гармонії у суспільстві і не можуть пояснити, чому суспільство все ж таки не вільне від конфліктів. Застосовуючи переважно конфліктний підхід, важко пояснити, чому ж суспільство буває солідарним, у ньому панує злагода, взаєморозуміння, згода, довіра тощо. Тому найбільш плідним вважа­ється такий узагальнений підхід, який органічно поєднує переваги обох пара­дигм з метою здобуття об’єктивного системного знання про суспільство.

Інтерпретивні парадигми пояснюють суспільство з точки зору по­всякденного життя людини у її найближчому оточенні, а тому предметом їх розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб’єктивні відчуття людей, суб’єктивні смисли, які вкладає людина у різні судження, дії. Їх розглядають як подальший розвиток “розуміючої соціології”, започаткованої М. Вебером.

Найбільш відомими серед них є: теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Мід), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гарфін­кель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау).

Виникнення цих парадигм прийшлося на повоєнні роки XX століття. Сукупність їх об’єднана у напрям, який має назву – соціологія повсякденного життя або гуманістична соціологія.

Аналізуючи символічний інтеракціонізм, слід підкреслити, що ця соціологічна парадигма досліджує смисли висловлювань, вчинків, жестів, міміки тощо, які використовуються в процесі соціальної взаємодії.

Термін “інтеракція” (взаємодія) введений у науковий обіг амери­канським соціологом Г. Блумером, авторство ж концепції символічного інтер­акціонізму належить представнику Чікагської школи соціології Дж. Міду.

Взаємне порозуміння, діалог можливі у тому випадку, коли люди надають однакового тлумачення символам, що застосовуються при взаємодії. Завдання соціології – озброїти людину знаннями з метою оволодіння способами інтерпретації (пояснення) сенсу речей та дій людей.

Н. Смелзер вважає, що символами, на які реагують люди, можуть бути: слова, предмети, дистанція між людьми, що спілкуються, вираз об­личчя, жести, вчинки. П. Екман, описуючи рухи лицевих м’язів людини, що утворюють той чи інший вираз обличчя, дійшов висновку, що існує “коду­вальна система виразу обличчя”. Інтерпретація, розшифровка її може надати нового знання і зумовити глибше розуміння процесу спілкування.

Розглядаючи сутність феноменолізму, зауважимо, що він спирається на дослідження життєвого світу людини, який конструюється суб’єктивно кожним індивідом. Прибічниками такої парадигми є А. Щюц, Т. Лукман та ін. Дані автори працюють у напрямках подальшого розвитку “розуміючої соціології” М. Вебера. Феноменологічна парадигма у викладі цих вчених оцінюється дослідниками як крайній суб’єктивізм.

Суспільство, на думку представників даної парадигми, не об’єк­тивна, а суб’єктивна реальність, оскільки створюється інтересами, мотивами, цілями, моделями поведінки тих людей, які взаємодіють.

Окреме місце слід відвести вивченню етнометодології, яка спира­ється на дослідження смислів (значення) поведінки шляхом спостереження за рутинною, щоденною практикою людей. Розвиток етнометодології пов’яза­ний з іменами Г. Гарфінкеля та Е. Гоффмана. Вони широко використовували методи етнографії та соціальної антропології для дослідження людини у її повсякденних взаємодіях. Етнометодологи звертають увагу на мовну комуні­кацію (вербальну та невербальну), традиції, правила культури, соціальний контекст, що у словах не виражений.

Далі слід охарактеризувати теорію соціального обміну, яка тлума­чить соціальне життя через процес обміну між людьми винагородами і витратами під кутом зору взаємовигоди суб’єктів взаємодії.

Авторами цієї парадигми є Д. Хоманс та П. Блау. На їхню думку, мета соціального обміну, як і економічного, – максимізація користі і міні­мізація витрат при соціальній взаємодії. Вона заснована на досконалій сис­темі винагород і покарань та спрямовує розвиток суспільства у напрямку со­ціального прогресу у бік добра, зменшення зла.

Характерними рисами теорії соціального обміну є наступні:

- зосередження уваги на суб’єкті соціальної дії і акцент на повсяк­денних взаємодіях людей, які мають вираз у словах, міміці, жестах, кон­тексті, розповідях про власне життя;

- намагання авторів досягти максимальної об’єктивності у методах дослідження і разом з тим, максимально суб’єктивне тлумачення того, що вивчається;

- широке використання “м’яких” (якісних) методів дослідження;

- тісний зв’язок з психологією, політикою;

- намагання пояснити соціальні процеси психологічними.

Емпірична соціологія займається розв’язанням практичних завдань керування суспільними процесами, розробкою засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні конкретно-соціологічних досліджень.

Характеризуючи розвиток соціологічних досліджень в ХХ столітті, слід відмітити, що найбільший розвиток вони отримали в США. Дослідники історії соціології вважають, якщо в XIX столітті, центром соціологічної думки була Західна Європа, то починаючи з 20-х років XX століття, США міцно одержують позиції світового лідера в цій галузі наукового знання.

У США соціологія з самого початку розвивалась як університетська наука. У 1892 році була відкрита перша в світі кафедра соціології і соціоло­гічний факультет в Чиказькому університеті. В 1901 році курс соціології викладався уже в 169 університетах і коледжах.

Далі зазначимо, що становлення емпіричної школи було пов’язане із спробами переборення надмірного теоретизування, характерного для XIX сто­ліття, а також з необхідністю вирішення нових практичних завдань по керів­ництву суспільними процесами.

З 20-х років ХХ ст. емпіричні дослідження в американській соціо­логії стають пріоритетними. Початок цьому процесу поклала діяльність Чи­казької школи (Парк, Берджесс, Томас, Смолл та ін.). Займаючи керівне ста­новище в американській соціології в період з 1915 по 1935 роки, Чиказька школа значно впливала на формування світової емпіричної соціології.

У світоглядному напрямку Чиказька школа спиралась на протес­тантську релігійну традицію, переважаючу в американському житті, в со­ціальному напрямку – на ідеї реформізму, в гносеологічному – на емпіризм.

Своє головне практичне завдання школа бачила в науковому забез­печенні рішень, що приймалися місцевими органами влади, зокрема муніци­пальною владою Чикаго. Ось чому в списку її досліджень значне місце зайняли такі проблеми як девіантна і маргінальна поведінка, що вивчалась на прикладі праці судів, тюрем, лікарень тощо.

Об’єктами дослідження виступали бродяги, жителі готелів, банди, психічні хворі, самогубці, члени релігійних сект, жителі міських районів роз­пусти тощо.

Ще один значний пласт досліджуваної роботи чиказьких соціологів – формування громадської думки і підвищення ефективності соціального управління в умовах інтенсивної урбанізації. Тому ними активно вивчались засоби масової інформації, культурні зміни, що відбувались як під їх впли­вом, так і внаслідок діяльності релігійних організацій. Багато уваги приді­лялося також дослідженню етнічних груп.

У 40–50-х роках ХХ століття лідерство в розвитку емпіричної соціології перейшло до Колумбійського та Гарвардського університетів. Про­відне положення Колумбійського університету в цей період у значній мірі визначалося розвитком в емпіричній соціології її академічної галузі, хоча вихідні її передумови були сформульовані раніше в працях Е. Дюркгейма, М. Вебера та ін. Головне завдання соціального пізнання в академічному нап­рямку емпіричної соціології вбачалося у відкритті й формулюванні універ­сальних, незалежних від місця й часу закономірностей поведінки людини в соціальній організації.

Велику роль відіграло й те, що в Колумбійському університеті в ці роки активно займався прикладними дослідженнями учень П. Сорокіна Р. Мертон.

Паралельно в Гарварді зусиллями професора Е. Мэйо та його колег розроблялася індустріальна соціологія й доктрина “людських” відносин.

Звернемо увагу на те, що значний внесок у розвиток індустріальної соціології й соціології управління внесли знамениті “хоторнські експери­менти”. Вивчаючи вплив різних факторів (умови й організація праці, заробітна плата, міжособистісні відносини й стиль керівництва) на підвищення продук­тивності праці на промисловому підприємстві, Е. Мэйо показав особливу роль людського фактору.

Узагальнення великого емпіричного матеріалу привело його до ство­рення соціальної філософії менеджменту – нової галузі техніко-організацій­них і соціальних аспектів керування суспільними процесами.

Сьогодні в багатьох країнах світу прикладний напрямок емпіричної соціології став особливою галуззю індустрії. Нині тільки в США існує безліч організацій, що займаються дослідженнями, результати яких оформлюються у соціоінженерні проекти, у практичні рекомендації.

У висновку відзначимо, що зазнала змін і професія соціолога. Виник тип практикуючого соціолога, експерта з різних соціальних проблем, кон­сультанта фірми. Еволюціонуючи таким чином, емпірична соціологія активно включається в розробку проблем, у яких зацікавлені бізнес, армія, держава.

Дата добавления: 2014-01-04