План заняття. Суспільство як соціальна система

Суспільство як соціальна система

1. Суспільство: поняття та основні ознаки.

2. Системний аналіз суспільного життя.

3. Типології суспільств.

4. Характерні особливості сучасного суспільства

Перше питання теми торкається з’ясування суті суспільства, як со­ціального феномену, та його характеристики, як системної цілісності.

Перш за все, слід розмежувати такі поняття, як “країна”, “держава” та “суспільство” і дати відповідь на питання: чому саме “суспільство” займає центральне місце в системі категорій соціології.

Існують різні визначення поняття суспільства. Тривалий час сус­пільство практично ототожнювалося з державою. Нині на побутовому рівні під суспільством розуміють сукупність людей, які об’єднані спільною тери­торією та державним устроєм. У соціології термін “суспільство” вживається у більш широкому розумінні. Як стверджував Г. Зіммель, це визначення на­буває наукового сенсу лише тоді, коли його протиставляють арифметичній сумі окремих індивідів.

Е. Дюркгейм трактує суспільство як надіндивідуальну духовну ре­альність, засновану на колективному уявленні.

М. Вебер розглядає суспільство як взаємодію людей, як продукт со­ціальних (тобто орієнтованих на інших) людських дій.

Т. Парсонс визначає суспільство як систему відносин між людьми, засновану на нормах і цінностях.

К. Маркс сприймає суспільство як сукупність відносин між людьми, що складаються в історичному розвитку в процесі їхньої спільної економіч­ної діяльності. За Марксом, суспільство є продуктом взаємодії людей.

Згідно з Н. Смелзером суспільство – це об’єднання людей, яке має певні географічні кордони, спільну законодавчу систему і певну національну (соціокультурну) ідентичність.

Узагальнюючи соціологічні уявлення про суспільство, відомий віт­чизняний соціолог Наталія Черниш стверджує, що суспільство є найзагальні­шою системою взаємозв’язків і взаємовідносин між людьми, соціальними групами, спільнотами та соціальними інститутами. Це сукупність усіх спо­собів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність один від одного і які складаються історично.

Із наведених визначень випливає, що суспільство складається з ве­ликої множини індивідів, пов’язаних соціальними зв’язками, взаємодіями та відносинами. Але його не можна розглядати як просту суму цих складових. На рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки, відносини утворюють нову системну якість. Системна якість – це особливий якісний стан, коли сус­пільні взаємодії і відносини набирають надіндивідуального, надособистіс­ного характеру. Інакше кажучи, суспільство – самостійна субстанція, яка, стосовно індивіда, є первинною.

Засадним у системному підході до вивчення суспільства є прагнення об’єднати різні знання про суспільство в цілісну систему, яка б могла стати універсальною теорією суспільства.

Важливо усвідомити, що суспільство – це соціальна спільнота, що історично склалася в процесі життєдіяльності людства для задоволення його життєвих потреб. Суспільству притаманна низка ознак, які відрізняють його від інших спільнот:

- спільна територія, яка становить основу соціального простору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємо­зв’язки члени суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами;

- загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику ін­тегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, під­порядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв’язків;

- здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсив­ність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утво­рень. Е. Дюркгейм вважав, що основою стійкості та єдності суспільства є колективна свідомість, наявність спільної волі, які можуть стримати розвиток згубної сили людського егоїзму. Стійкість суспільства, на думку Р. Мертона, зберігається завдяки наявності фундаментальних цінностей, які засвоюються спільнотою індивідів, а на думку Е. Шилза, – завдяки владі, що забезпечує контроль над усією територією і нав’язує відповідну систему цінностей;

- автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, тради­цій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього само­ствердження й самореалізації.

З врахуванням сказаного можна дати наступне соціологічне визна­чення суспільства:

Суспільство – це сукупність людей, об’єднаних історично складе­ними формами їх взаємозв’язку і взаємодії з метою задоволення своїх потреб, що характеризується стійкістю і цілісністю, самовідтворенням і самодостат­ністю, саморегулюванням і саморозвитком, досягненням такого рівня куль­тури, коли, з’являються особливі соціальні норми і цінності, що лежать в сонові взаємозв’язку і взаємодії людей.

Переходячи до розгляду другого питання, слід відмітити, що вказані суттєві ознаки і характеристики суспільства, дають змогу трактувати його як соціальну систему, як цілісність, що має якості, котрих немає у жодній з її складових. Соціологічне вивчення суспільства як соціальної системи, роз­починається з виявлення його складових і принципів дії механізму, котрий їх пов’язує і забезпечує цілісність.

Суспільство неоднорідне і має свою внутрішню будову і склад, вклю­чаючи велику кількість соціальних явищ і процесів. Складовими елементами суспільства є люди, соціальні зв’язки і дії, соціальні взаємодії і відносини, соціальні інститути і організації, соціальні групи, спільності, соціальні норми і цінності та ін. Кожний з них знаходиться в більш чи менш тісному взаємо­зв’язку з іншими, займає специфічне місце і відіграє своєрідну роль в суспільстві.

Отже, під суспільством, як соціальною системою в соціології, розу­міється велика упорядкована сукупність соціальних явищ і процесів, більш чи менш міцно взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним і утворюючих єдине соціальне ціле.

В самій соціології структура суспільства розглядається в різноманіт­них ракурсах. Так, в такому випадку, коли виявляється детерміністський (причинно-наслідковий) зв’язок соціальних явищ і процесів, їх субординація, суспільство, звичайно, розглядається (напрямок в марксистський соціології) як цілісна система, що включає чотири основні сфери – економічну, соці­альну, політичну і духовну (ідеологічну). По відношенню до суспільства в цілому кожна з цих сфер суспільного життя виступає як його підсистема, хоч в іншому зв’язку вона сама може розглядатись як особлива система. При цьому кожна попередня з цих систем впливає на послідуючі, які, в свою чергу, мають зворотний вплив на попередні.

В іншому зв’язку, коли на перший план висуваються характер, тип соціальних зв’язків, суспільство, як соціальна система, включає слідуючи підсистеми: соціальні спільності (групи), соціальні інститути і організації; соціальні ролі, норми і цінності. Кожна з них є достатньо складною соціаль­ною системою, що, в свою чергу, має свої підсистеми.

За рівнем узагальнення матеріалу соціологічне вивчення суспільства як соціальної системи, включає три взаємозв’язані аспекти:

- вивчення “суспільства взагалі”, тобто виділення всезагальних, уні­версальних ознак, зв’язків і станів суспільства (у тісному зв’язку з соціаль­ною філософію);

- вивчення конкретно історичних типів суспільств, ступенів розвит­ку цивілізації;

- вивчення окремих конкретних суспільств, тобто суспільств реаль­но існуючих країн і народів.

Як вже було вказано, основою суспільства як соціальної системи є індивіди, соціальні дії, взаємодії та відносини, що є стійкими і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.

Елементарною частиною будь-якої соціальної діяльності людей є соціальна дія. Термін цей запровадив у соціологію М. Вебер, який розумів соціальну дію як таку, що є усвідомленою і співвідносною з діями інших лю­дей або орієнтованою на них.

Враховуючи те, що соціальна дія завжди усвідомлена, необхідно знати, що спонукає людину до неї. Тут постає питання про мотивацію.

Мотивація – це сукупність факторів, що спонукають до дії. В першу чергу, це потреби, які можуть бути фізіологічними (їжа, відпочинок, секс та інші), а також потреби в безпеці, спілкуванні, визнанні, статусі тощо.

Соціальна дія є кроком до формування соціальної взаємодії. Здійс­нюючи соціальну дію особистість відчуває на собі дію інших, а отже, відбу­вається обмін діями, тобто соціальна взаємодія.

Соціальна взаємодія – це система взаємообумовлених соціальних дій. Вони пов’язані циклічною причинною залежністю, коли дії однієї особис­тості є одночасно причиною і наслідком відповідних дій іншої особистості. Найбільш загальними типами взаємодій є: співробітництво та суперництво.

Соціальні взаємодії пов’язані із взаємними очікуваннями того чи ін­шого типу поведінки по відношенню один до одного. Такі очікування можуть бути епізодичними, невизначеними, або стійкими і сталими.

Якщо взаємодії набувають стійкого характеру, взаємні очікування інди­відів постійно змінюються і в той же час з’являються стійкі соціальні очіку­вання, які надають взаємодії досить упорядкованого та передбачуваного вигляду.

Такі упорядковані та стійкі взаємодії називаються соціальними від­носинами.

Необхідною передумовою соціальної інтеграції і стабільності сус­пільства є наявність загальносуспільної системи цінностей – спільної мови, спільних ідеалів, моральних норм, вірувань тощо.

Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтегра­цію, стійкість суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.

Соціальні інститути – це стабільна та інтегрована сукупність со­ціальних зв’язків, норм, ролей і статусів, цінностей та вірувань, які регулю­ють всі сфери суспільного життя.

Головним завданням соціальних інститутів є задоволення основних життєвих потреб.

У третьому питанні розглянемо існуючі типології суспільств. Типо­логії будь-яких соціальних явищ (наприклад, держав, партій, особистості, конфліктів), можна розглядати як метод наукового пізнання, який полягає у диференціації різних суспільств за певною ознакою з наступним їх групу­ванням та схожими рисами. Вдаючись до типологічного описання суспільств, дослідники мають можливість порівняти різні суспільства, систематизувати знання про них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського життя.

Серед різних типологій суспільств, яких нараховується не один де­сяток, виокремимо найбільш широко вживані та розповсюджені.

Марксистська типологія суспільств (відома з середини XIX століття) згідно з якої, існують п’ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені існуючим способом виробництва, і які поділяються на: первісні; рабовлас­ницькі; феодальні; капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств, набула особливої популяр­ності у другій половині XX століття. Згідно неї, виділяють три типи сус­пільств: доіндустріальні, або традиційні, які базуються на сільськогоспо­дарській цивілізації, а технологічну основу їх складає ручна праця; інду­стріальні, які базуються на індустріальній цивілізації, а технологічну основу їх складає машинна праця; постіндустріальні, які базуються на інформаційно-комп’ютерній цивілізації, а технологічну основу їх складають знання, інформація.

Слід запам’ятати, що термін “постіндустріальне суспільство” був введений в науковий обіг американським соціологом Д. Рісменом у 60-х ро­ках XX століття, а широкого розповсюдження набув з виходом однойменної книги Д. Белла в 1973 році.

Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці якого пріоритетними стають не галузі виробництва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових досліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. На думку Д. Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас, пред­ставлений технічними фахівцями, технократами, експертами, консультантами.

Далі зазначимо, що прибічниками теорії постіндустріалізму висту­пають багато західних вчених, які використовують різну термінологію, збері­гаючи єдність у розумінні сутнісних рис постіндустріального суспільства.

Так, Р. Дарендорф вживає термін “посткапіталістичне суспільство”, А. Етціоні – “пост сучасне”, Е. Тоффлер, Р. Арон – “інформаційне”, З. Бже­зинський – “технотронне”.

Досить часто вживаною є історична типологія суспільств. У загаль­них рисах вона окреслена Е. Гіденсом. Згідно неї, виокремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мисливців, збирачів, скотарські, аграрні, тра­диційні) та сучасні. Останні, у свою чергу, поділяються на:

- суспільства першого світу (від XVIII ст. і дотепер) – США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія;

- суспільства другого світу (від початку XX ст. до початку 90-х років XX ст.) – СРСР, держави Східної Європи, які згодом, внаслідок політичних та економічних реформ, переходять до суспільств першого світу.

- суспільства третього світу (від XVIII ст., коли вони були ко­лоніями і дотепер) – Індія, африканські та південноамериканські країни;

- “нові” індустріальні країни – Бразилія, Мексика, Гонконг, Пів­денна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань.

Крім того, достатньо розповсюдженою є типологія суспільств світу за політичними режимами, згідно якої, виділяються демократичні, автори­тарні та тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія, запропонована К. Поппером у книзі “Відкрите суспільство та його вороги”. Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократичного типу, з пріоритетом прав лю­дини) та закриті (тоталітарного та авторитарного типу з утиском прав та сво­бод людини).

Наприкінці XX століття набула популярності макросоціологічна кон­цепція “золотого мільярду”, згідно якої існують високорозвинуті суспільства, за рахунок матеріального виробництва і, перш за все, ті які здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, і решта суспільств, що становлять джерело дешевої сировини і дешевої робочої сили для високорозвинутих суспільств.

Підводячи підсумки розгляду питання, підкреслимо, що кожна з наве­деної типології суспільств має право на існування, базується на власних тео­ретико-методологічних засадах, має відповідний понятійний апарат, за допо­могою якого можуть бути розкриті змістовні характеристики суспільств.

Переходячи до висвітлення останнього, четвертого, питання, необ­хідно відмітити, що сучасне постіндустріальне суспільство – це стадія сус­пільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капі­талізму, індустріальному суспільству.

Характеризуючи цей тип суспільства, потрібно підкреслити, що воно виробляє як аграрні, так і промислові товари, набагато перевищуючи власні потреби. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв’язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, ди­намічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових досліджень, ос­віти, престиж освіченості.

Потрібно звернути увагу на те, що у постіндустріальний період відбуваються зміни в усіх системах та підсистемах суспільства. Якщо раніше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в пост­індустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інформація. У політичній сфері згасає роль національної держави, відбувається децентралізація політичної влади, яка частіше делегується згори донизу. Класову структуру поступово змінює статусна ієрархія, що форму­ється на підставі освіти, рівня культури та ціннісних орієнтацій.

Постіндустріальне суспільство також характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних технологій та освіти. Телекомунікації виз­начають комунікаційну та інформаційну спроможності суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість безпосереднього спілкування з іншими суб’єктами суспільства, без посередництва жодних груп, ідеологій, підвищу­ють роль кожної людини як особистості. Освіта теж трансформується з інституту в самостійну систему, яка визначально впливає на сферу праці та економіки, є стратегічним ресурсом державних політичних структур.

Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього су­спільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструк­тура – інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інфор­мації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією – гуманізм.

Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслідки. З одного боку, прогрес і добробут, з іншого – скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами та соціаль­ними проблемами. Але сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, ви­робництво хімікатів, генна технологія, викиди та відходи виробництва тощо).

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отримав назву “модер­нізація”.

Розкриваючи сутність поняття “модернізація”, зауважимо, що вона є системою науково-методичних засобів дослідження особливостей і напрямів соціальних змін; механізмом забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансфор­мації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім – до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

При розгляді даного питання потрібно акцентувати увагу на тому, що у соціології розрізняють два види модернізації: органічну та неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства. Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення більш розвинутих країн з метою подолання історич­ної відсталості.

Дата добавления: 2014-01-04