Першочергові завдання державної гуманітарної політики

По-перше, це підвищення життєвого рівня суспільства, створення відповідних умов і законодавства для підвищення якості життя народу. Поза відповідним рівнем масового добробуту населення про реалізацію гуманістичних пріоритетів говорити не варто.

Гуманізм розпочинається з добробуту, однак ним (добробутом) аж ніяк не закінчується. Тому, піднімаючи добробут, важливо пам'ятати й про душу. Звідси випливає другий принцип гуманітарної політики – сприяння всебічному духовному та інтелектуальному розвитку особистості, яка повинна стати у центрі всієї політики держави. Центральною ланкою цього процесу є формування національного світогляду, державницької ідеології, яка б сприяла консолідації суспільства та поваги до представників інших культур.

По-третє, державна гуманітарна політика повинна забезпечувати неухильне дотримання прав людини.

По-четверте, необхідно розробляти і впроваджувати чітку систему заходів, спрямованих на пропаганду здорового способу життя, на охорону здоров'я людини, охорону праці та навколишнього середовища.

По-п'яте, треба значно активізувати роботу у напрямі подальшої гуманітаризації та демократизації освіти та виховання.

По-шосте, всім засобам масової інформації належить негайно покінчити з поширенням (якщо не сказати з пропагандою) ідей насильництва, культу грубої фізичної сили, зменшення цінності людського життя.

По-сьоме, треба створити реальні умови для всебічного міжнародного співробітництва, підтримання миру, формування культури миротворчої життєдіяльності як основи інтегрування України у світове співтовариство, у світову культуру.

Гуманітарна політика – не тільки сфера побажань і орієнтацій на гуманістичні цінності. Вона є, перш за все, діяльністю по їх практичному впровадженню в життя. Щодо цього також можна висловити кілька положень. По-перше, досвід людства сконцентрований в загальнолюдських цінностях. Вони відображені в цілому ряді міжнародних узгодженостей, перш за все – в Декларації прав людини, програмних документах ООН тощо. З них треба виходити, вносити їх в суспільну свідомість, знайомити з Ними і пропагувати їх. Не існує у світі суспільства, де б зазначені цінності були б втілені, так би мовити, в «чистому вигляді». Скрізь вони діють у конкретно-історичному національному змістовому оформленні. Без цього їх важко прикласти до безпосереднього життя, вони залишатимуться «працюючими» абстракціями.

Отже, нам важливо вміти бачити загальнолюдське через нашу, українську специфіку, виходити з особливостей нашого буття, з традиційного геополітичного розташування України між Заходом і Сходом, пов'язаної з цим ментальності народу, його уявлень про моральність, про добре і зле, справедливість і несправедливість, свободу і залежність і т.д.

Успішне перенесення гуманістичного досвіду інших країн на наш український ґрунт потребують значного теоретичного опрацювання цієї проблематики нашими філософами, культурологами, істориками, юристами, фахівцями інших галузей знань. Теоретична рефлексія світової гуманітарно-гуманістичної традиції важлива ще й тому, що є умовою забезпечення зворотного впливу української культури, традицій, гуманістичної думки на світове співтовариство.

Про цю історичну місію України та її народу треба чітко і обґрунтовано говорити, не втрачаючи, однак, почуття міри та наукової достовірності. Навіть найкращі, найпатріотичніші прагнення не можуть виправдати дешевої сенсаційності та невігластва. Нещодавно один з київських істориків підготував статтю-памфлет, де дуже дошкульно висміював спроби штучного звеличування минулого. У памфлеті йшлося, зокрема, про те, що Христофор Колумб, на ім'я начебто зовсім не Колумб, а «Колом», тобто походженням з міста Коломиї, а тому, відновлюючи «історичну справедливість», Колумбію слід називати Коломийщиною і т.д.

Найдивовижніше те, що, коли цей текст потрапив до редакції часопису «Українська культура», там його сприйняли як дійсно наукову інформацію та надрукували у відповідній рубриці, а не, скажімо, в розділі, «Історики жартують»... Те ж саме стосується й так званого «арійства» українського народу, інших історичних перебільшень. Внесок України до світової гуманітарної скарбниці безсумнівний, однак демонструвати його слід лише на реальних, науково дове-дених фактах, а не лише на «бажання», яке часто видається за дійсність.

По-друге, важливо всім нам зрозуміти просту істину: принципи гуманітарної політики складають цілісну систему, внутрішньо пов'язані і не діють окремо один від одного. Виокремлення як головного й абсолютизація будь-якого (одного!) з них веде до збочень.

Превалювання ідеї свободи над принципом солідарності, наприклад, відтворює недоліки традиційного лібералізму, а зверхність солідаристських тенденцій над виявленням свободи – то є шлях до тоталітаризму. Принцип справедливості без врахування цінності свободи призводить до зрівнялівки та казарменого соціалізму і т.д. Рівноправність, гармонійне поєднання гуманістичних принципів є однією з головних умов їх практичної ефективності.

Ми вже на власному досвіді бачимо, приміром, що взаєморозуміння і толерантність не можуть здійснюватись без дії принципу соціальної справедливості. Принцип свободи залишатиметься лише на папері, якщо, посилаючись на нього та ігноруючи вимоги відповідальності, ми будемо закривати очі, припустимо, на свавілля мафіозно-корумпованих груп і кланів.

Ціла низка цінностей і прав закріплена в Конституції України. Проте не всі вони забезпечені однаковими умовами реалізації і це є підґрунтям для будь-яких спекуляцій. Наприклад, кажуть про порушення принципу вільного розвитку мов, оскільки «російськомовна більшість» населення України поставлена в умови підкорення «україномовній меншості». Подібного роду тлумачення, якщо вони мають підставу, треба враховувати при розробці відповідних законів і підзаконних актів.

А щоб було менше подібних ситуацій у майбутньому, можна було б ство-рити гуманітарну експертно-консультативну Раду при Президентові, Уряді чи Парламенті держави. Ця Рада могла б узагальнити світовий досвід, визначити стратегічні напрями гуманітарної політики, проаналізувати найбільш важливі законопроекти на предмет забезпечення закладення в них рівнодійовості гуманістичних пріоритетів тощо. Гуманітарна політика повинна розглядатися не просто як момент загальнодержавних рішень, вона має задавати певні смислові координати всіх державних рішень.

По-третє, умовою ефективності гуманітарної діяльності є наявність цілісної конструктивної програми гуманітарної політики. Така програма повинна бути концептуально насиченою і, в той же час, практично визначеною. Вона не повинна зводитись до хронологічного переліку святкування визначних дат, різного роду засідань, конференцій з гуманітарних питань і т.д., хоч це також необхідно враховувати.

Головне її завдання – дати методологію і механізм орієнтування на гуманістичні цінності не тільки законотворчої, виконавчої, судової, інформаційної, освітньої та іншої, так би мовити, офіційної діяльності, а й будь-якої важливої громадської події, і в такий спосіб сприяти гуманізації всього суспільного життя. Вважаємо, вже давно слід було б прийняти відповідне рішення щодо створення робочої групи і розробки такої програми. Створення національної програми гуманітарної політики та її затвердження на відповідному рівні може стати істотним чинником консолідації суспільства, його об'єднання навколо загальнозначущих сенсів і цілей.

Центральну ідею, навколо якої могла б будуватися зазначена програма, мо-жна вказати ще раз. Це – національна ідея патріотизму, державо- і культуро-творення. Вона всеохоплююча, на неї не має монополії жодна соціальна група, жодна політична сила, жодна партія або суспільна організація, хоч навіть саме розуміння патріотизму може бути різним. Можна підтримати тих науковців і політиків, які відстоюють у цьому питанні позиції І. Франка, П. Куліша, В. Винниченка та інших українських мислителів.

Наші визначні попередники в ідеї патріотизму поєднували національний та соціальний чинники. «Відродження української нації в національній сфері йшло і йтиме в гармонії з соціальним визволенням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції,» – писав, наприклад, Володимир Винниченко у своїй роботі «Відродження нації.»353 Таку думку підтримують і багато сучасних гуманітаріїв і політиків, причому і лівої, і центристської, і правої орієнтації.

В стратегії підготовки і реалізації державної гуманітарної політики на перший план виходить гуманістично-творча місія освіти. Головною метою останньої є всебічний розвиток людини як особистості, як найвищої цінності, її розумових і фізичних здібностей. Освіта має відігравати важливу роль у формуванні громадян, здатних до збагачення інтелектуальної та матеріальної скарбниці народу, ефективної розбудови держави, забезпечення достойного місця кожного в нашому суспільстві.

При цьому, важливо забезпечити гуманістичну спадкоємність освіти, піднявши її ефективність у завершальній ланці – в галузі вищої освіти. Суть завдання зрозуміла: процес гуманізації свідомості має бути безперервним, у вузах же готується нова генерація української інтелігенції – національної інтелектуальної еліти, яка й візьме на себе відповідальність за гуманістичне здоров'я нації, стратегію державо-і культуротворення, як людинолюбного, тобто дійсно гуманістичного.

Першочергову роль тут мають відігравати викладачі кафедр гуманітарного профілю, фахівці-викладачі соціально-економічних, політичних, філософських, соціальних та культурологічних наук. Вони знайомлять підростаюче покоління з історією свого народу в контексті розвитку світової цивілізації, з національними інтелектуальними здобутками та відповідними досягненнями всього людства. Важлива їх функція – виховання у молоді патріотизму, високих гуманістичних якостей, людяності, норм цивілізованого співжиття і злагоди.

Здійснення таких завдань вимагає глибоких змін і в змісті, і в методиці викладання, і в дослідницькій роботі, і в формах гуманітарної освіти. Вища освіта має забезпечувати фундаментальну, наукову, професійну і практичну підготовку.

У вузі молода людина опановує гуманітарні науки в повному обсязі відповідних національних і світових досягнень. Тут виробляється вміння застосовувати ці знання в різних видах професійної та соціальної діяльності. Йдеться про здобуття певного кваліфікаційного рівня для спеціаліста гуманітарного, соціально-економічного спрямування.

Випускнику інженерного, аграрного чи іншого вузькоспеціального вузу гуманітарна підготовка дає можливість подолати штучну сторонність природничих, технологічних знань від людинознавчих. Відновлення органічних зв'язків технічної і гуманітарної сторін освіти формує дійсно всебічні особистості, здатні до аналізу й вирішення проблем життя, суспільства, природи й техніки в їх взаємодії та взаємозалежності.

Для випускників вузів силових відомств високий рівень загальноісторичної, філософської, іншої гуманітарної підготовки є передумовою високого патріотизму, необхідним компонентом успішної професійної діяльності. Йдеться про застосування ними можливостей свого фаху, в тому числі і зброї, для захисту незалежної України, її законів, прав і свобод громадян, а не на шкоду їм.

Важливе значення для визначення форм і методів гуманітаризації освітянського процесу має здійснення «Концептуальних засад гуманітарної освіти в Україні», затверджених Міносвіти України у грудні 1995 року. Відповідно до їх вимог вища школа здійснює історичну, філософську, політологічну, економічну соціологічну, культурологічну, психолого-педагогічну підготовку, оволодіння системою знань та навичок, що забезпечують здоровий спосіб життя й спрямовані на зміцнення духовного і фізичного здоров'я особистості.

У вузах всіх рівнів акредитації ці напрями забезпечуються шляхом вивчення відповідних наук їх систематичному і повному вигляді. Це – історія України в контексті світового розвитку, вітчизняна і світова філософія, основи економічної теорії, політологія, соціологія, українська та зарубіжна культура, правознавство, українська та іноземні літератури і мови, фізична культура, основи соціоекології, психологія і педагогіка, навчальні курси за вибором студентів (обсяг годин встановлюється вузом, факультетом), в т.ч. релігієзнавство, етика, естетика і т.п.

При цьому мінімальний обсяг навчальних годин з цих дисциплін повинен складати не менше 1/3 навчального часу (в тому числі, до 15% цього обсягу для самостійної роботи студентів). Як відомо, сьогодні йде значне скорочення навчальних годин у вузах, які готують студентів-гуманітаріїв. У цих вузах час вивчення профільних для даної спеціальності професійних і спеціальних наук не повинен впливати на обсяг викладання загально-гуманітарних.

Важливе значення має забезпечення національного, українознавчого характеру викладання навчальних дисциплін. Гуманітарний аспект має бути присутнім і при викладанні професійних і спеціальних наук, в т.ч. у формі вивчення окремих курсів (управління технічними системами, ергономіка, сучасне природознавство, інформатика тощо).

Необхідно передбачити також введення єдиного комплексного державного іспиту з основ гуманітарних наук для випускників всіх вузів. Це стосується таких дисциплін, як історія України, філософія, політологія, економіка (в іспитовому білеті можна поєднати питання різних дисциплін).

Викладання гуманітарних наук у вузах має здійснюватися на основі освітніх стандартів, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Навчальним закладам надані значні академічні свободи – свобода викладання, дослідження, свобода навчання, можливість самостійно будувати навчальну і наукову роботу. Випускники при цьому отримують диплом загальнодержавного зразка як гарантію певного рівня підготовки спеціаліста.

У таких умовах державний стандарт обумовив би мінімум знань, якими мають володіти випускники вузу. Це значною мірою змінило б підхід до освіти. Зберігаючи можливості для розмаїття вищої освіти, самостійності вузу, стандарт має виступати як загальнорегулююче начало, гарантувати необхідний рівень знань, за які відповідає держава, видаючи дипломи єдиного зразка. Слід відзначити, що розробка і впровадження державних стандартів надто затягнулися.

Підвищення рівня гуманітарних наук має здійснюватися на новітній методологічній базі. Необхідно перейти від «закритої» моноідеологічної методології до принципу багатоманітності і рівноправності справжніх наукових підходів і методів. Відкритість до інноваційних точок зору, толерантне ставлення до оригінальних ідей та концепцій сприятиме виясненню істини в процесі дискусії, діалогових форм навчання.

Виконанню цих завдань має бути підпорядковане створення пакету матеріалів, що могли б стати основою викладання: державний стандарт – типова програма – навчальний посібник для кожної з наук.

Одне з провідних завдань реформування системи гуманітарної освіти – кадрове наповнення. Специфіка кадрового забезпечення гуманітарних наук поля-гає, з одного боку, у тому, що більшість їх формувалися в умовах минулої сис-теми, а з іншого – в постійно зростаючому обсязі знань й інформації з відповідних напрямків. Тому завдання полягає у створенні стрункої системи підготовки і підвищення кваліфікації викладачів.

Важливо посилити підготовку викладачів-гуманітаріїв з числа молодих фахівців. Доцільно повернутися до питання про оптимізацію обсягу навчального навантаження викладачів гуманітарних наук. Адже їх викладання потребує значних витрат часу на аналіз нової інформації, останніх досягнень науки.

Важливим підґрунтям у галузі соціально-гуманітарної освіти є її наукове забезпечення. Необхідно відродити значення виконання планових наукових тем кафедр. Краще слід використовувати і державне (галузеве, регіональне тощо) або госпрозрахункове замовлення. Вони повинні регулюватись та контролюватись у відповідності з передбаченими законом нормами.

Гуманітарна освіта в Україні має розвиватись як органічна складова частина світового й історичного процесів. Цьому має бути підпорядковано впровадження в навчальні та спецкурси найбільш вагомих зарубіжних наукових досягнень, спадкове сприйняття загальнокультурних надбань світу, використання їх педагогічного досвіду.

Введення державних стандартів дало б можливість вищій школі України вписатися у світовий культурно-освітній простір, одержати необхідні правові засоби для входження в міжнародну систему визначення документів про освіту, організацію педагогічних і наукових обмінів і зв'язків.

Використання світового гуманітарного досвіду, як теоретичного, так і педагогічного, здійснюється шляхом переосмислення його в контексті утвердження державності в Україні, самостійності особистості та загальнолюдських норм суспільного співжиття.

На закінчення хотілося б звернути увагу ще на одне питання, яке, думаємо, має особливе значення. Теоретичні і методологічні засади гуманітарної політики не можуть успішно розроблятися без опирання на певну соціальну філософію. Такої загальносприйнятної соціальної теорії на кшталт колишнього історичного матеріалізму зараз немає, хоч видання нових підручників і готує ґрунт для певних можливих узагальнень. Звичайно, останнє слово тут за фахівцями, але можна висловити деякі попередні міркування вже сьогодні.

Потребу в сучасному розумінні соціальних процесів навряд чи можна вичерпати як старою, формаційною схемою марксизму, так і цивілізаційним підходом, який має давню традицію і сьогодні отримує друге дихання, але який піддається і значній критиці.

Для практичної політики сьогодні завдання в галузі теорії полягає в іншій, більш конкретній площині: потрібно розуміти суспільство як складне і динамічне утворення, яке, проте, здатне зберігати свою цілісність; необхідно з'ясувати характер загальних чинників, що визначають його трансформацію і ті, що зберігають його самоідентичність і використання яких дозволяє забезпечувати його єдність. Звичайно, мова йде не про уніфіковану, толерантну єдність, а, якщо використати філософську категорію системності, про соціальну тотальність, тобто про рухливу єдність різноманітних соціальних процесів.

Проблема єдності багатовекторного соціального буття – ось чи не центра-льне методологічне питання сучасної соціальної філософії. Треба, щоб саме на нього звернули увагу наші теоретики, тим більше, що така орієнтація знаходиться в руслі пошуків світової соціальної думки. Адже проблема стійкого розвитку суспільства, збереження його самоідентичності наприкінці XX сторіччя має не тільки національне чи регіональне, а й загальноцивілізаційне значення.

Таким чином, перед нашою гуманітарною наукою і гуманітарною політи-кою стоять фундаментальні завдання, за які вже час братися по-справжньому. Не треба сподіватися, що хтось за нас їх десь і колись вирішить. Нам потрібне їх розв'язання сьогодні і тут, у нас в Україні. Отже, час вимагає позбавитися, нарешті, недооцінки ролі суспільної теорії і гуманітарної політики в суспільній діяльності. Мова йде, в тому числі, і про усунення залишкового принципу фінансування цієї сфери, який продовжує тут діяти.

Соціальна робота громадських організацій могла б дещо компенсувати не-достатню потугу держави у гуманітарній сфері.

Дата добавления: 2014-01-04