Польсько-українська конфронтація

Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і
поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй,
принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні:
якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугу-
вати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб
мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали
вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Укра-
їнці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали ста-
тус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотіли
більше миритися зі своїм становищем.

В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфрон-
тація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки
навколо Львівського університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичайно низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські
робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На почат-
ку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб
розв'язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також,
хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли)
розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських
робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтриму-
вати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві комітети.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності,
поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів,
страйк продовжувався і завершився перемогою селян.

Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському
університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли
до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово
було обмежене вживання української мови, навіть ддя викладачів, натомість стало
постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х
років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому,
що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий укра-
їнський університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть се-
лян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Вод-
ночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неоднора-
зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання.

Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуа-
ція у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські
та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р.
українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти
університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у за-
пеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозу-
мів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремий
український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної
винагороди.

Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча
реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва
в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю
були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських
виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів
зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальси-
фікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час
їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями (що не було складно, бо серед

українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній
агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями.
Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895
і 1897 рр.— у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернато-
ром». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені
послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, 30 тяж-
ко поранено й понад 800 заарештовано.

Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р.,
всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систе-
му курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фаль-
сифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському пар-
ламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох
своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р.
засідало ІЗ, а в 1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представ-
леними, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.

Буковина і Закарпаття (самостійне вивчення)

Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20%—у двох
невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схо-
жим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж еліту
складали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато укра-
їнців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловості
практично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собою
внутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація поміт-
но відрізнялася.

На Буковині, яку в 1861 р. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько
300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в її північній
частині. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (13%), німці (8%) та інші
меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими,
в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого вели-
чезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні полі-
тичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована
система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно спри-
ятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й по-
літичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія
була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не гра-
ла та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентич-
ності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільню-
вався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на
нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції.
В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товари-
ство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти
українців на виборах. Незабаром у краї з'явилися місцеві від-
ділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р.
Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близь-
ко 13 тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими національностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції.
У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні
п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний ком-
проміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою,
ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мови. Мадяри (угорці) цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 р.: їхні аристо-
крати свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили
місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закар-
патців, які складали майже 70% всього населення краю, були найбезправнішими
з усіх західних українців. Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач.

Дата добавления: 2014-01-04