Завершення Громадянської війни на Україні

13.4. Українці Кубані в боротьбі за незалежність. (самостійне вивчення)

Особливий стан населення Царської Росії – козацтво, на 1917 рік нараховувало 11 козацьких військ: Донське (рік заснування 1570), Терське (1577), Сибірське (1808),Уральське (1591), Астраханське (1750), Оренбургське (1755), Забайкальське (1851), Амурське (1858),Кубанське (1860), Семеріченське (1867), Уссурійське (1889), все козацьке населення нараховувало 4 500 000. Козаки з 18 років на протязі 18 років несли військову службу в царській армії, до якої з‘являлись з власною зброєю, конем і військовим спорядженням встановленного зразка. На 1917 рік на службі знаходилось 164 кінних полки (десь приблизно 70% кавалерії Росії), 54 батареї, 30 пластунівських (піших) баталйонів, 179 окремих сотен, 78 півсотен, 9 піших і кінних дивізіонів, 63 запасних сотні і т.д. – всього 285 професійних, хоробрих вояків. Козацькі Війська мали певні права автономного управління(військові козацькі кола, ради і т.д., свою старшину). За військову службу кожне козацьке військо отримувало від царського уряду земельні наділи, що розподілялась по станицям на правах громадського землеволодіння; «пай» козака що досяг 17 років, - 30 десятин. В більшості своїй «корінні» козаки до радянської влади поставились вороже, активно брали участь в боях з більшовиками.

Українці на 1917 років у козацьких військах були представленні головним чином Кубанським Козацтвом (хоча український компонент відіграв значну роль при створенні переважної більшості Козацьких Військ, а особливо Донського та Терського). Але найяскравіше виявили свою «українськість» під час 1917-1923рр. кубанці.

Після зруйнування Запорізької Січі В 1784 p. на території між бугом і Дністром П. Румянцевим було створене Бужське козацтво під командуванням Сидора Бі­лого. В 1791 p. під командуванням полковника Антона Голова­того воно відзначилось під час російсько-турецької війни в боях за Очаків за що в 1792 p. було перейменоване у «військо, вір­них, чорноморських козаків». Воно відіграло значну роль у взятті Суворовим Ізмаїла.В 90-х роках ХУ111 ст. воно було переселене на Кубань для охорони Кавказької укріпленої лінії. Для збіль­шення чисельності чорноморців, за наказом Миколи І на Ку­бань було переселено кілька тисяч дівчат.переважно з Чернігів­щини та Полтавщини. В 1860 p. Чорноморське козацтво було реорганізовано в Кубанське Козацьке Військо з певною автоно­мією. Козаки. які тікали до Туреччини,з дозволу султана створи­ли Задунайську Січ у Добруджі. Російський уряд постійно намагався переконати задунайців повернутись назад. У 1828 p., під час російсько-турецької війни. кошовий отаман Осип Гладкий із 500 козаками, захопивши за­порозькі клейноди перейшов на бік Росії.У відповідь турки вирі­зали кілька тисяч козаків і їх сім'ї. Козаки О.Гладкого після війни були переселені в Приазов'я. Там з них було сформовано Азовське Козацьке Військо, яке проіснувало до 1865 року, коли було переселене на Кубань. Кубанські козаки складались із 2 національних компонентів – українського(кубанці-чорноморці що «почали заселяти Кубань принісши туди згусток войовничої запеклості, господарської мудрості, працьовитості та нестерпного болю за втраченою батьківщиною»О.С. Стрижак До етногенезу та етномовної історії кубанців-чорноморців»//Українськ. Стор. Журнал 2000 №1) та російського (кубанці-лінійці). Нащадки запорожців не забули кривд царату рідному краю.

У квітні 1917 року кубанцями було створено краєву військову раду до якої увійшли «чорноморці»(М.С.Рябовол, Кулабухів, Бич, та інші авторитетні козацькі старшини) Кубанці задекларували своє ставлення до Радянської влади та Денікіна як негативне і проголосили автономію Кубані а згодом(16 лютого 1918р.) «Самостійну Кубанську Народну Республіку»(Кубанська Українська рада) Пізніше Законодавча Рада Кубані прийняла резолюцію про приєднання її на федеративних засадах до самостійної України. Рябовол вітаючи представників Українського уряду сказав «Царі робили все щоб вибити з наших голов, з наших душ пам‘ять про Україну й любов до Матері.., хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, визволення України, своїми руками задавили ту волю…(голоси з місць: «не діждали б!…»).. Прийшла воля, і ми ожили…і, як вірні сини своєї Матері ідемо тим шляхом, який указала вона»

Досить значна частина представників Кубані брали активну участь у боротьбі за укр. державність. В Армії Української Народної Республіки декілька відділів (отаман Юркевич) повністю складалися з кубанських козаків. Кубанський козак ген.-хорунжий В.Павленко був командуючим авіацією Армії УНР, кубанський козак ген.-хорунжий К.Смовський командував бригадою Окремої кінної дивізії Армії УНР. Кубанський козак А.Чорнота відзначився як один з лідерів Холодноярської республіки

Проти «Самостійників-чорноморців» виступили «лінійці» – переважно росіяни та зросійщені нащадки українських козаків(Скобцов, Філімонов, Шкуро, Науменко) Лінійці за підтримки денікінців у 1919 році розправились з чорноморцями. Партизанські загони кубанців-чорноморців продовжували боротьбу з білогвардійськими та червоними окупантами до 1925 року. Після загибелі Рябовола – командира Кубанської Повстанської армії повстанський рух пішов на спад.

На Кубані також, незалежно (від СКНР) діяла об‘єднана партійна Кубанська Українська Національна Рада, яка мала свого представника в Українській Центральній Раді (Т.О.Левицький розстріляний більшовикамив 1921році).

13.6. Причини поразки українців у визвольних змаганнях 1917-1921рр. (самостійне вивчення)

Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, включаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці, завоювали незалежність, а 30-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це питання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежність більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.

Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) полягала в тому, що вони були змушені починати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2—3 % усього населення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов'язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня нерішучістю у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. Нарешті, навіть під час революції та громадянської війни багато українських інтелігентів ніяк не могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати. Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на допомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправдав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національної незалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена. Навіть коли селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати його для такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактних груп робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступних для більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх у необхідності співпраці становило собою проблему, розв'язати яку недосвідченій інтелігенції виявилося не під силу. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах (це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розраховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний персонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах — цих осередках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальної бази українського руху 1917—1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби.

За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники Що стосується західних українців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою силою поляків. На Східній ж Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев Троцький відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії». Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву й прекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових, адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розраховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України, що давало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці мали іншого запеклого ворога — білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося більше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, що народжувалися. Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромоглися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через які Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибільшовицькій Білій армії та численним новоствореним у Східній Європі національним державам) відвернулася від українців, належали: незнання реального становища на Україні; енергійна й ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносини Центральної Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденції Директорії. Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважав хаос, що панував на Україні в 1917—1921 рр. Але поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що продемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури вигівлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були революцією не лише соціальнокономічною, а й національною.

Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси української революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросійською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підставивважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того, чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобутками революції.

Рекомендована література для написання рефератів.

1.О.Субтельний «Історія України»К,1993.

2. «Україна 1917-1992 рр.» (довідник) К,1992.

3 «Великий українець» (матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського.) К,1992

4.В.Винниченко «Заповіт борцям за визволення»К,1992.

5.П.Скоропадський «Спомини» К,1992.

6.С.Петлюра «Статті»К,1993.

7.С.Волков «На углях великого пожара»М,1992.

8.«Великая Октябрьская социалистическая революция» ЭНЦИКЛОПЕДИЯ Москва,1977 (Кубанська Рада, козацтво під час Громадянської війни с.224,282.)

9.В.Сергійчук. «Уся правда про єврейські погроми. Мовою невідомих документів і матеріалів» К,1996.

10 В.Волковинський «Нестор Махно – легенди і реальність»К,1994.

11.Ю.Степовий «В Херсонських степах».К-1999.

12. Ю. Горліс-Горський «Холодний Яр». Львів 1994.

13.А. В. Белаш, В. Ф. Белаш, „Дороги Нестора Махно”, Київ, 1993.

14.С.Семенов. “ Под черным знаменем” М-1990.

15.“Махно і Махновський рух” (збірка документів) Дніпропетровськ 1991.

16.Р.Коваль «Отамани Гайдамацького краю» К-1998.

17.Ю.Дмитренко. «Махно і Григор‘єв” Кіровоград-1993.

18.Н.В.Герасименко “Батько Махно” Дніпропетровськ 1990.

20.Ю.Тютюнник “З поляками проти України”Харків 1920.

21.О.С.Стрижак «До етногенезу та етномовної історії кубанців чорноморців»//Український історичний журнал 2000 №1)

22. “История городов и сел Украинской ССР» (Днепропетровская область) Киев – 1977.

23.Василь Верига «Листопадовий рейд» Київ 1995.

Дата добавления: 2014-01-04