Соціальна політика держави

Ринкові державні цінні папери в окремих країнах мають відтінки у назвах. Зокрема, в Україні навіть папери, розраховані на три місяці, називають облігаціями. В інших країнах цінні папери такого строку дії називають скарбничими векселями. У деяких країнах боргові зобов’язання держави поділяють на скарбничі векселі іскарбничі бони.

У США, наприклад, застосовуються назви скарбничих векселів, середньострокових скарбничих векселів і скарбничих облігацій.

Незважаючи на багатоваріантність назв, усі державні цінні папери поділяються на три групи за критерієм строку погашення. Так, в США скарбничі векселі повинні погашатись (оплачуватись) протягом одного року з моменту їх емісії (випуску), середньострокові скарбничі векселі мають термін погашення від одного до 10 років, а скарбничі облігації (довгострокові боргові зобов’язання державної скарбниці) розраховані на строк понад 10 років, іноді взагалі не маючи чітко визначеного терміну погашення.

Отже, усі державні цінні папери поділяються на такі групи:

Ø короткострокові (терміном дії менше від одного року);

Ø середньострокові (терміном дії від 1 до 10 років);

Ø довгострокові (терміном дії понад 10 років).

Варто відзначити, що в Україні державні цінні папери середньострокової та довгострокової дії не отримали ще необхідного розвитку. Періодично і у обмежених обсягах емітуються, наприклад, облігації типу ОВДП (облігації внутрішньої державної позики). Нерозвиненість ринку довгострокових державних цінних паперів пояснюється тим, що Україна ще не досягла необхідного стану економічної стабільності. Незавершеними залишаються структурні перетворення, не подолано небезпечного стану залежності від примх світового ринку енергоносіїв, не спрацьовують у належній мірі заходи антиінфляційної політики. Усе це пояснює ризиковість довгострокових інвестицій, які могли б надійти через ринок вітчизняних цінних паперів.

Поділ державних цінних паперів на три зазначених групи не є випадковим. Необхідність короткострокової позики зумовлена проблемою нерівномірності надходження податків до державного бюджету протягом окремих періодів року. Наприклад, надходження до бюджету податків від сільськогосподарських та залежних від них переробних промислових підприємств мають сезонний характер. Водночас, видатки бюджету є відносно рівномірними. Тому держава, навіть за умови ефективного функціонування всього макроекономічного комплексу, змушена вдаватись до короткострокової внутрішньої позики, випускаючи цінні папери короткотермінової дії.

Існування середньострокових боргових зобов’язань держави зумовлюється циклічними коливаннями ринкової економіки. Відомо, що фази рецесії (спаду і депресії) змінюються фазами експансії (пожвавлення і піднесення). Від того, на якій фазі циклу знаходиться ринкова економіка у даний момент, залежить більша або менша напруженість бюджету. Для подолання спаду і фінансового забезпечення наступної політики економічної експансії, у одному випадку, та для фінансування рецесійних (стримуючих) заходів – у іншому, необхідні фінансові ресурси на строк промислового циклу. Зважаючи на це, держава користується позикою середньострокової дії.

До довгострокових позик держава вдається для фінансового забезпечення глобальних структурних перетворень в економіці, які здійснюються протягом кількох десятиліть.

Відмінною рисою короткострокових боргових зобов’язань держави є також те, що казначейство (скарбниця) продає векселі з дисконтом, у той час, як за середньостроковими і довгостроковими зобов’язаннями сплачується (один або два рази на рік) купонна ставка.

Коли казначейство випускає в обіг вексель номіналом 1 млн.дол. терміном на три місяці, то це означає, що продажна ціна його має бути нижчою на величину дисконту. Через три місяці вексель погашається за номіналом. Тому дилер лише тоді погоджується на купівлю короткострокового векселя, коли сплатить ціну, нижчу від номінальної. Ця дисконтна знижка повинна забезпечити нормальну (рівноважну) рентабельність інвестування капіталу.

Якщо продажна ціна скарбничого векселя (P) номіналом (N) в 1 млн.дол. сформована на конкурентних торгах на рівні 980 000 дол, то рентабельність вкладеного капіталу буде становити:

Угода купівлі відбудеться, якщо за розрахунками ділера 8,16% рентабельності будуть не нижчими, ніж норма прибутку від альтернативних інвестицій. При цьому, дилер прагнутиме продати вексель кінцевому інвестору (перепродати його). Зважаючи на продаж скарбничого векселя із дисконтом, ціна його буде невпинно зростати у міру наближення моменту погашення. Сплативши сьогодні 980 000 дол. за вексель номіналом в 1 000 000 дол., дилер отримує реальну можливість продати його за більш високою ціною уже наступного дня.

Середньострокові та довгострокові боргові зобов’язання державна скарбниця продає також на конкурентних аукціонних торгах. Потрібно зауважити, що на ці цінні папери дохід формується не на основі дисконту, а на основі фіксованої купонної ставки. Саме ця обставина детермінує специфіку ціноутворення на вторинному ринку.

Припустимо, що котирується (встановлюється ціна) щойно випущеної державною скарбницею облігації номіналом N. Вона розрахована на n років. Купонна ставка (k) гарантує щорічний дохід – А. Виплата доходу за купонами здійснюється один раз на рік. Банківський процент по депозитах дорівнює i. За таких умов, ціна облігації (Р), по-перше, буде залежати від номіналу.

У момент погашення облігації її власник одержить суму грошей, яка буде дорівнювати номіналу, але, враховуючи дію закону спадної продуктивності (віддачі), реальне значення N через n років буде нижчим, тому номінальна ціна облігації (Р₁) може бути розрахована на засадах теперішньої вартості майбутнього грошового потоку за формулою:

.

По-друге, ціна облігації на вторинному ринку буде залежати і від доходу. Ціна від доходу (P₂) приймається до уваги тому, що за n років власник облігації отримає доходу. Але реальне значення фіксованого доходу буде мати тенденцію до зниження. Знову ж таки, виходячи із дії закону спадної продуктивності, грошова маса сьогодні завжди більша, ніж така ж грошова сума завтра. Тому ціна від доходу розраховується за формулою:

.

Отже, на вторинному ринку облігація буде котируватись за такою схемою, де:

.

З’ясування економічної природи державних цінних паперів дає змогу розглянути механізм операцій відкритого ринку.

Припустимо, що економічний барометр вказує на високу ринкову кон’юнктуру. Сукупні доходи є максимальними, рівень безробіття – мінімальний. Водночас, спостерігається порушення макроекономічних пропорцій та високий рівень цін (адже у фазі циклічного піднесення зростає попит на працю, інші виробничі ресурси і технології). Щоб усунути можливість “перегріву” кон’юнктури, необхідно забезпечити зниження схильності до інвестицій та зменшення сукупного попиту. Держава мусить вдаватись до методів рестриктивної політики (політики обмеження) сковування грошово-кредитних ресурсів.

Існує кілька її варіантів.

По-перше, вона здійснюється шляхом продажу на відкритому ринку частини довгострокових боргових зобов’язань скарбниці, до моменту погашення яких залишилось ще дуже багато часу (понад 10-15 років). Зростання пропозиції цих цінних паперів спровокує падіння попиту на них і – відповідне зниження ціни. А зменшення ціни обов’язково призведе до зростання доходу від даних облігацій. У свою чергу, зростання доходу по одній групі цінних паперів пошириться на інші, що зумовить вигідність вкладення грошей у державні цінні папери. Таким чином, мета буде досягнута – певні маси грошових коштів сковуються цінними паперами.

По-друге, центральний банк може піти на продаж на відкритому ринку певної кількості короткострокових боргових зобов’язань державної скарбниці. Важливо наголосити на тому, що поширеними платіжними засобами в операціях із скарбничими векселями є чеки. Центральний банк, отримавши за векселі чеки, пред’являє їх для оплати банкам покупців векселів. Комерційні банки втрачають відповідну суму своїх резервів-депозитів у центральному банку. Отже, у цьому варіанті операцій на відкритому ринку відбувається не тільки скорочення сукупної грошової маси в економіці, як і у попередньому варіанті, але й – зменшення активів і пасивів центрального банку. Кредитні можливості скорочуються. Політика рестрикції досягає мети.

Якщо економіка знаходиться у депресивному стані, а доходи і зайнятість перебувають на низькому рівні, держава мусить вдаватись до політики економічної експансії. Необхідністю стає стимулювання сукупного попиту та пожвавлення ділової активності. Тепер гроші та кредит мають стати більш досяжними і дешевими. Щоб досягти цього, центральний банк починає скуповувати державні цінні папери. Кредитні резерви центрального і комерційних банків зростають, кредит стає дешевшим, що стимулює інвестиції і забезпечує зростання зайнятості. Якщо скорочується безробіття, то породжене цим зростання доходів населення і корпорацій посилює тенденцію зростання сукупного попиту, що дає додатковий поштовх до зростання національного виробництва.

Отже, маневруючи операціями купівлі і продажу скарбничими цінними паперами держава має змогу реально впливати на динаміку валового внутрішнього продукту. Вона стимулює економічне зростання на стадії рецесії і стримує його, коли насувається небезпека надмірного зростання і порушення економічної рівноваги. У цьому і полягає суть операцій на відкритому ринку цінних паперів.

Другою формою грошово-кредитного регулювання є зміна процентної ставки обліку векселів центральним банком, що доповнює операції на відкритому ринку.

Облікова процентна ставка центрального банку пов’язана із обліком векселів при кредитуванні комерційних банків.

Відомо, що з моменту появи центральних банків з’являється можливість активного впливу держави на механізм ринкового формування позичкового процента. Річ у тім, що центральний банк стає кредитором комерційних банків та інших інституцій кредитної системи. Він бере на себе функцію банку банків. Зокрема, центральний банк надає позику кредитним установам під заставу векселів. Така операція центрального банку отримала назву обліку (дисконту) векселів.

Які ж векселі обліковуються центральним банком?

На перших етапах розвитку дворівневої (центральний банк – комерційні банки) банківської системи обліковувались як державні цінні папери, так і боргові зобов’язання клієнтури комерційних банків. Доречно зауважити, що у другому випадку йдеться не про облік, а про переоблік векселів, адже їх облік уже провели комерційні банки.

За сучасних умов у більшості ринкових країн центральні банки відмовились від практики “переобліку” векселів. Основним мотивом стало те, що облік уже облікованих векселів веде до збільшення амплітуди коливань грошової маси в економіці, адже комерційні банки, маючи змогу отримати у резервному банку додаткову масу готівки під заставу векселів своїх клієнтів, можуть до небезпечних обсягів збільшувати свої кредитні ресурси. А це ризиковано, адже на фазі циклічного піднесення грошова маса отримує додатковий імпульс до зростання, а на фазі рецесії – до зменшення. Параметри коливань грошової маси небезпечно розширюються, посилюючи розмах економічного циклу та інфляції. Зважаючи на це, сучасна практика надання центральним банком позик комерційним банкам ґрунтується на обліку виключно державних цінних паперів. Термін “переоблік” став рудиментом кредитного словника.

Тепер знову, як і в операціях на відкритому ринку, на передній план висуваються операції з борговими зобов'язаннями державної скарбниці, але обсяги і ефективність обліку векселів суттєво поступаються операціям відкритого ринку1. Причиною є те, що в операціях на відкритому ринку центральний банк виконує активну роль, а в операціях з обліку векселів – пасивну. Центральний банк не здатен примусити комерційні банки до більших обсягів обліку, ніж ті, які є бажаними для самих комерційних банків. Усе, що він може – очікувати зростання бажання комерційних банків збільшувати свою позику в центральному банку.

Але таке природне обмеження не означає, що центральний банк зовсім не має важелів впливу на обсяги обліку векселів.

По-перше, зважаючи на економічну ситуацію, центральний банк взагалі може відмовити комерційним банкам у кредиті.

По-друге, для кожної установи кредитної системи він встановлює максимальний рівень або, іншими словами, – ліміт обліку векселів.

По-третє, центральний банк тримає у своїх руках важіль процентної ставки за надання кредиту комерційним банкам.

Доречно було б відзначити, що процентна ставка отримала назву ставки обліку векселів або облікової ставки процента1.

Яким же чином центральний банк користується важелем облікової ставки?

Необхідно мати на увазі, що політика регулювання ставки обліку векселів завжди застосовується у органічній єдності із операціями на відкритому ринку. Так, коли на фазі високої ринкової кон’юнктури держава вдається до продажу своїх боргових зобов’язань і кредитні можливості комерційних банків зменшуються, відповідно зростає ринкова ставка процента за кредит. Для функціонуючих капіталів (промислових корпорацій, торговельних фірм, фермерських господарств тощо) позика стає дорожчою. За цих умов банки прагнутимуть до отримання якомога більшої позики у центральному банку за ще не піднятою обліковою ставкою. Щоб зупинити таке зростання потоків облікованих векселів і виданих позик, центральний банк змушений піднімати облікову ставку процента і, тим самим, привести її у оптимальне співвідношення із ринковим попитом.

На фазі економічного спаду держава, як відомо, вдається до політики здешевлення грошей і кредиту. Центральний банк скуповує на відкритому ринку боргові зобов’язання державної скарбниці, збільшуючи цим кредитні ресурси. Ринкова ставка позичкового процента падає. Облік векселів за старою ставкою стає невигідним комерційним банкам. Облікова ставка тепер не відповідає вимогам фактичної ринкової ситуації, а тому вона, услід за ринковою ставкою, буде знижуватись.

Отже, за умов підвищення облікової ставки обсяги кредитування комерційних банків центральним банком зменшуються, а кредит для функціонуючих капіталів стає дорожчим. Якщо облікова ставка знижується, то кредитні ресурси зростають, а позика для функціонуючих капіталів стає дешевшою. Тому можна сказати: користуючись важелем облікової ставки процента, держава отримує можливість активного впливу на загальну інвестиційну ситуацію в економіці.

Поряд із операціями на відкритому ринку та регулюванням ставок обліку векселів особливою формою грошово-кредитного регулювання є зміна норм обов’язкового резервного покриття.

Відомо, що для сучасної кредитної системи розвинутих країн звичайною практикою стало утримання центральним банком частини резервів усіх інших кредитних установ. Це означає, що комерційному банку законодавчо заборонено використовувати усі 100% депозитованих клієнтами грошових коштів. Якщо, наприклад, ставка обов’язкових резервів дорівнює 15%, то 85 грошових одиниць на кожну сотню депозиту банк має право використати для позики своїм клієнтам, а 15 грошових одиниць – зобов’язаний утримувати на безпроцентній основі у центральному банку. Зрозуміло, що практика резервування є необхідною формою підтримання ліквідності та страхування усієї кредитної системи від банкрутства1.

Якою ж повинна бути ставка обов’язкових резервів? Звичайно, для комерційного банку утримання значних коштів у вигляді резервів є очевидною втратою, адже це зменшує частку тих коштів, які банк міг би використати з прибутком. Але, з іншого боку, утримання низької резервної ставки посилює ризик банкрутства. Міра ризику залежить як від форми депозиту, так і від маси депозитованого капіталу.

Користуючись важелем резервних вимог, держава має змогу впливати на динаміку національного виробництва. Коли, наприклад, виникає необхідність стримування сукупного попиту та інвестицій, центральний банк підвищує ставку обов’язкових резервів. Кредитні можливості комерційних банків звужуються, обсяги інвестицій стають меншими.

Якщо ж на порядок денний висувається проблема подолання економічного спаду, то центральний банк мусить полегшити умови отримання кредиту. З цією метою ставки обов’язкових резервів знижуються.

Варто мати на увазі одну важливу обставину – до зміни резервних норм центральний банк звертається, по можливості, рідко. Причиною є високий рівень резонантності цього методу грошово-кредитного регулювання. Якщо, наприклад, норма обов’язкових резервів підвищується від 16,67 до 20%, то тепер банки мусять привести у відповідність пропорцію “усі депозити – усі резерви”. Адже співвідношення “депозит – резерв” до підвищення було 6:1, а після підвищення вимог центрального банку має стати 5:1. Відповідно скоротяться і усі депозити.

Як реагує комерційний банк на такі вимоги?

Він продає частину облігацій, які має у розпорядженні, і вимагає повернення грошей за своїми позиками. Покупці облігацій використовують для цього свої позастрокові депозити. Боржники, у яких будуть вимагати повернення боргів, також використовують свої позастрокові депозити для погашення боргів. Процес завершиться лише тоді, коли банки скоротять свої депозити до рівня, який буде у 5, а не у 6 разів перевищувати інші резерви.

І це ще не все. Зростання резервної норми від 16,67 до 20% обов’язково зумовить підвищення ставки позичкового процента. Дорожчі позики спровокують скорочення інвестицій, зменшення національного доходу і зайнятості. Саме тому такий сильнодіючий засіб грошово-кредитного регулювання повинен застосовуватись із пересторогою.

Якщо операції на відкритому ринку застосовуються щоденно і безупинно, зміни облікових ставок періодично і як допоміжний засіб до операцій на відкритому ринку, то метод зміни норм обов’язкового резервування – рідко і вкрай обережно.

Якщо перед цим розглядалось, яким чином із застосуванням грошово-кредитних важелів держава (центральний банк) здійснює макроекономічне регулювання, то тепер з’ясуємо, як здійснюється політика контролю самої грошової маси.

Політика контролю грошової маси спрямовується на регулювання грошового обігу і кредитного забезпечення з метою гарантування стабільності національної валюти, що, у свою чергу, є монетарною передумовою рівноважного економічного зростання і дотримання високого рівня зайнятості.

У загальному вигляді ця політика мусить забезпечити рівноважну динаміку грошово-кредитних і товарних потоків. Вимога рівноваги математично репрезентується рівнянням обміну Фішера у його розгорнутому вигляді, що враховує не тільки рух готівки, але й обсяги банківських депозитів (M₁) та швидкість їх обороту (V₁):

Варто зауважити, що політика утримування рівноваги тільки тоді буде успішною, коли вона враховує особливості руху попиту, пропозиції і ціни на грошовому ринку. Угоди грошового ринку мають свою специфіку. Тут гроші не продаються і не купуються, як звичайний товар, а обмінюються на інші ліквідні активи за альтернативною вартістю, яка вимірюється в одиницях номінальної норми позичкового процента. Отже, ціною грошового товару є процент. Він розглядається основним чинником зміни попиту і пропозиції на грошовому ринку. Цю залежність відображено на графіку (див. рис. 11.3).

Рис. 11.3. Залежність попиту і пропозиції грошей від норми процента

Крива MD₁ відбиває характер зміни попиту на гроші залежно від зміни процента – чим вища його норма, тим меншим буде обсяг попиту на грошовому ринку. Графік пропозиції MS₁ відображає її цілковиту нееластичність. Пропозиція грошей нееластична тому, що центральний банк прагне утримати грошово-кредитні ресурси на фіксованому рівні, уникаючи збільшення грошей в обігу.

Як би не змінювалась норма процента, пропозиція грошей залишалась би на рівні 200 умовних грошових одиниць. Отже, збалансованість попиту і пропозиції грошей забезпечується 10 -відсотковою нормою процента. Але існують об’єктивні чинники зміни попиту на гроші – обсяг виробництва, економічний цикл, інфляція, швидкість обігу грошей. Їх вплив зміщує криву попиту у позицію MD₂, що відображає зростання попиту під впливом перерахованих чинників. Тепер рівновага грошового ринку (точка E₂) забезпечується процентною ставкою на рівні не 10, а 15%.

У цій ситуації на грошовому ринку виникають одразу дві проблеми: по-перше, відзначене зростання обсягів виробництва за умов фіксованої грошової маси спричинить нестачу грошей; по-друге, підвищення процентної ставки негативно відіб’ється на котируванні облігацій, векселів та інших цінних паперів.

Як подолати ці проблеми? Для того, щоб уникнути зростання ставки процента, з одного боку, та можливих невиплат – з іншого, центральний банк змушений піти на помірне і кероване збільшення пропозиції грошово-кредитних ресурсів. Це означає, що пропозиція грошей стане більш еластичною, втратить форму вертикальної прямої і зміститься у позицію MS₂. Рівновага грошового ринку (точка E₃ ) тепер забезпечується процентною ставкою на рівні тих же 10% за рівності попиту і пропозиції обсягом 300 умовних грошових одиниць. Таке нарощення грошово-кредитних ресурсів вимагає аргументованої політики контролю грошової маси. її реалізація передбачає вплив на окремі грошові агрегати – M₁, M₂, M₃ 1.

Кожен із агрегатів грошової маси має свій рівень ліквідності, а тому вимагає специфічних методів контролю. Зокрема, здійснення контролю обсягів агрегату M₁, що вбирає в себе готівку (Г) і позастрокові депозити (Д), потребуватиме обов’язкового розв’язання проблем грошової мультиплікації. Річ у тім, що, перебуваючи у формі позастрокових кредитів, гроші спричинюють ланцюгову реакцію самозростання.

Міра цього самозростання, або мультиплікації, залежить від трьох змінних:

Ø норми обов'язкових резервів;

Ø частки готівки у загальній грошовій масі;

Ø обсягу активів центрального банку.

Якого ж вигляду набуває функціональна залежність між ними?

За основу аналізу беремо значення активів центрального банку. Відомо, що ці активи (А) складаються,

по-перше, з обсягу усієї готівки (Г), бо саме її емісує і контролює центральний банк,

по-друге, із загальної суми резервів комерційних банків (Р).

У такому випадку, активи центрального банку дорівнюють:

.

Залучаючи до аналізу фактор частки готівки (_Г) у грошовому агрегаті М₁, увесь обсяг готівки можна подати через таке рівняння:

.

Наприклад, якщо частка готівки у агрегаті М₁ складає 20%, або 0,2, то загальна сума готівки визначатиметься так:

.

У свою чергу, загальна сума резервів залежить від двох змінних:

Ø суми банківських депозитів (Д);

Ø норми обов'язкових резервів (р), тобто

.

Якщо, наприклад, центральний банк встановлює резервну норму на рівні 10%, тобто 0,1, то комерційний банк на депозити у 200 000 доларів повинен спрямувати у частковий резерв 20 000 доларів. Отже,

Виходячи із того, що , а , загальний обсяг активів центрального банку можна виразити рівнянням:

.

Обсяг готівки можна замінити її значенням. Тоді рівняння набуде такого вигляду:

, звідки

Вираз показує рівень грошової мультиплікації у агрегаті М₁, тобто це – коефіцієнт грошового мультиплікатора. Коефіцієнт мультиплікатора завжди більший від одиниці завдяки тому, що частка готівки ніколи не може перевищити обсяг усієї грошової маси, а обсяг обов’язкового резервування не може перевищити обсяг позастрокових депозитів.

Якщо коефіцієнт мультиплікації становитиме, наприклад, 2,8 (таким є пересічне значення грошового мультиплікатора у країнах розвиненого ринку), то це означатиме, що на кожну тисячу грошових одиниць приросту активів центрального банку агрегат М₁ буде збільшуватись на 2800 грошових одиниць.

В Україні коефіцієнт грошової мультиплікації є порівняно низьким. Це має місце тому, що частка готівки у загальній грошовій масі занадто висока, а чекові депозити вкрай незначні. Низькою є схильність населення України тримати заощадження на чекових депозитах. Високою є схильність до утримання вільних грошей у формі готівкової твердої валюти та нерухомості. Це свідчить про ринкову нерозвинутість системи грошового обігу в Україні.

Політика контролю грошової маси мусить враховувати і дію чинників, які гальмують мультиплікаційне розширення агрегату М₁. Їх існування спричиняється альтернативними чековому депозитуванню варіантами використання грошей. Йдеться про утримання населенням грошей у формі готівки та готівкової іноземної валюти, існування надлишкових банківських резервів, зміну частки строкових та ощадних вкладів, можливість позабанківського обороту готівки.

Якщо основною проблемою політики контролю грошової маси в агрегаті М₁ є врахування мультиплікаційного ефекту, то у агрегатах М₂ і М₃ головною є проблема регуляторів кредитного ринку.

Річ у тому, що активи М₂ і М₃ вбирають у себе не тільки готівку та позастрокові депозити, але й відповідно строкові (понад 4 роки) та ощадні вклади. Саме тому основним важелем їх регулювання є норма (ставка) позичкового процента. Як уже відомо, її рівень встановлюється на конкурентних засадах на грошовому ринку. Від коливань норми процента залежать обсяги попиту і пропозиції грошово-кредитних ресурсів. Тому, коли центральний банк прагне до зменшення або збільшення агрегатів М₂ і М₃, він пускає в дію уже відомі нам механізми регулювання: активізуються операції на відкритому ринку, коригуються ставки обліку векселів, змінюються норми обов’язкового резервного покриття. Усі ці заходи зумовлюють зрушення ринкової норми позичкового процента, а тому викликають зміну реальних обсягів строкових та ощадних вкладів, що й відбиває необхідні напрямки зменшення або збільшення грошових агрегатів М₂ і М₃.

Соціальна політика є пріоритетною складовою економічної політики держави в умовах ринкового господарювання. Вона покликана пом’якшувати крайні прояви дії ринкових сил і допомогти у розв’язанні соціальних проблем, пов’язаних із соціальною нерівністю населення, внаслідок неоднакових можливостей доступу до матеріальних благ, влади тощо. Соціальна політика держави створює умови для ефективного і раціонального використаннянаціонального продукту для задоволення потреб усієї нації та його перерозподілу з метою соціального захисту широких мас населення, передусім неімущих.

Соціальні проблеми супроводжують ринкову економіку від її зародження. На початкових її етапах виникала значна напруженість відносин між працею і капіталом, яка породжувалася великою тривалістю робочого дня (наймані робітники працювали по 12-14 годин) і мінімально можливим рівнем заробітної плати. Лише наприкінці 19 століття приймаються закони, якими поступово зменшується тривалість робочого дня до 10, а потім до 9 годин, зрештою до 8 годин. Забороняється дитяча праця, впроваджується система охорони праці.

В період індустріалізації ринкової економіки виникає потреба в більш освідчених і кваліфікованих працівниках, що супроводжується зростанням грошових витрат на їх підготовку і зростанням заробітної плати у 3-4 рази.

У 30-ті роки 20 століття соціальне питання набирає нового змісту – вирішення проблем безробіття, через державне регулювання ринку праці і боротьбу із безробіттям. У 40-50-ті роки в соціальній політиці з’являються такі напрямки, як матеріальне забезпечення безробітних, виплати пенсій по старості, допомога неімущим і нужденним. Саме в цей період стає зрозумілим, що соціальна політика – це не поодинокі заходи із розв’язання окремих соціальних проблем, а комплексна система дій держави, яка спрямована на вирішення всього масиву соціальних питань і охоплює не окремі категорії населення, а всіх, хто цього потребує. Тепер соціальний аспект пронизує всю економічну політику ринкової держави.

Розпочинається розбудова нової моделі ринкової економіки – соціального ринкового господарства, теоретичні основи якого були розроблені школою німецьких неолібералів (В. Ойкен, А. Рюстов, В. Рьопке, Л. Ерхард). Суть системи“ соціального ринкового господарства ” полягає у свободі дій ринкового економічного механізму і широкій системі соціального захисту громадян. Соціальна політика стає одним із вирішальних напрямків економічної стратегії держави.

Глибинні зміни в економіці в останні десятиріччя підвищили значимість соціальної політики, оскільки, по-перше, економіка досягла такого рівня забезпечення, коли вона безпосередньо орієнтується на людину та її потреби, а, по-друге, соціальний компонент починає відігравати роль провідного чинника економічного розвитку [4, 201].

Розробка і реалізація ефективної соціальної політики вимагає дотримання певних принципів, насамперед, принципу соціальної справедливості.

Проблема соціальної справедливості є дуже складною і неоднозначною, а її розуміння залежить від історичного стану розвитку суспільства, класових позицій, рівня знань тощо. На побутовому щаблі соціально справедливим вважається таке суспільство, в якому більшість громадян визнає його природним, нормальним, адекватним своєму становищу, потребам, інтересам [4, 203].

В наш час переважають погляди, що соціальна справедливість існує навіть при наявності диференціації в доходах громадян країни, але якщо вона враховує участь кожного (належних йому факторів) у суспільному виробництві і забезпеченні гідного рівня життя для всіх.

З метою зменшення соціальної несправедливості і створення умов для більш-менш нормальної життєдіяльності усіх громадян, держава здійснює перерозподіл доходів. Тобто відбувається вилучення частини доходів у багатших і передача їх біднішим.

Перерозподіл доходів здійснюється державою методами фіскальної політики – через податкову систему і державний бюджет. Основний податковий тягар лягає на багаті домашні господарства (сім’ї), середній клас (сім’ї середнього достатку), а також на корпорації. Значна ж частина видатків бюджету (40-50%) спрямовується через соціальні виплати на допомогу бідним. Проте, механізм оподаткування, виконуючи перерозподільчу функцію, повинен діяти на ринкових принципах і не вводити елементи зрівняльного перерозподілу, перетворюючи бідних у соціальних утриманців, які живуть повністю за рахунок інших. Саме тому існують межі перерозподілу і розумна диференціація кінцевих доходів (доходів після перерозподілу).

Другим важливим принципом соціальної політики є соціальний захист населення, суть якого полягає у розробці конкретних гарантій, зобов’язань суспільства перед своїми громадянами стосовно захисту їх прав. Держава регулює відносини у сфері праці (здійснює соціальний захист працюючих), а також проводить захист непрацюючих громадян. Для їх соціального захисту розробляються відповідні нормативи (мінімальний рівень заробітної плати, пенсій, допомоги по безробіттю, інші соціальні виплати), які є обов’язковими для усіх суб’єктів господарської діяльності.

Соціальний захист – це не тільки принцип соціальної політики, але й система, через яку вона здійснюється. Основними формами системи соціального захисту є:

1. Індексація доходів (трудових доходів і соціальних виплат). Індексація доходів здійснюється державою з метою захисту населення від соціально болючих наслідків інфляції. Ця форма соціального захисту населення є найпоширенішою у світі. Вона грунтується на застосуванні індексу цін на товари і послуги, які складають “споживчий кошик”. Індекс цін можна представити у такому вигляді:

,

де – номінальна вартість “кошика споживача” даного періоду, розрахована у поточних цінах;

– вартість того ж “кошика”, розрахована за цінами попереднього (базового) періоду.

У тому випадку, коли приріст цін на “споживчий кошик” за зазначений період (від трьох місяців до одного року) перевищує певну величину, “включається” механізм індексації. Індексуються лише грошові доходи населення: заробітна плата, пенсії, стипендії, допомога по безробіттю, виплати із страхових фондів тощо.

2. Політика зайнятості. Відмінною рисою ринкової економіки є неповна зайнятість населення. Тому уряди ринкових країн приділяють особливу увагу політиці забезпечення повної зайнятості, а точніше, дотримання її оптимального рівня.

Політика повної зайнятості повинна включати в себе систему заходів державного регулювання ринку праці, які забезпечували б оптимальне співвідношення попиту і пропозиції для підвищення ефективності функціонування економіки. Сучасна політика повної зайнятості у більшості країн світу націлена на підвищення сукупного попиту населення. В ній знаходять відображення помірна інфляція, зниження податків під час кризових явищ, підвищення обсягу соціальних виплат на певних фазах економічного циклу. Підвищення додаткового попиту на робочу силу досягається стимулюванням інвестицій через зниження податку на прибуток, здешевлення кредитів, збільшення обсягу державних замовлень приватному капіталу тощо.

Структурне безробіття усувається за допомогою диференціації рівня заробітної плати залежно від дефіцитності професії, створення гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів. З метою підвищення мобільності робочої сили держава оплачує транспортні витрати, надаючи субсидії сім’ям, які переїжджають до нового місця роботи. Приділяється увага будівництву підприємств у регіонах з підвищеним рівнем безробіття. Отримують підтримку нові форми організації праці – праця вдома, зайнятості неповний робочий день, розвиток малого бізнесу. Запроваджуються програми виплат певних коштів фірмам, які зараховують у свій штат непрацевлаштованих випускників шкіл.

Незважаючи на те, що проблема безробіття є дуже складною, соціальна політика розвинутих країн в цілому її успішно ров’язує. Ті ж, хто не зміг працевлаштуватися, попадають під соціальний захист, який здійснюється у формі страхування від безробіття, через спеціальні страхові фонди. При визначенні розміру виплат враховуються такі фактори, як тривалість безробітного стану, трудовий стаж, термін надання допомоги, величина періоду зайнятості. Обсяг виплат з безробіття скрізь різний. Так, у Швеції він становить 90-45% від попереднього заробітку. Строк виплат коливається від 300 днів (для осіб, яким менше 55 років) і до 450 днів (більш старших людей). У США виплати із безробіття дорівнюють 50% заробітку протягом 26-34 тижнів; у Німеччині – 68% заробітку протягом року, а потім 58% без обмеження часу [4, 211].

Проблеми зайнятості в Україні мають спільні тенденції з розвинутими ринковими країнами. Проте, в Україні існує нестача спеціалістів у сфері керування зайнятістю за ринкових умов.

В Україні порушення на ринку праці виникло з 1995 року, коли намітилася тенденція до скорочення нових робочих місць. Скерування коштів на створення нових робочих місць не дало відчутних результатів і в цілому було малоефективним. Основним засобом боротьби з безробіттям повинно стати створення умов для економічного зростання. Необхідно змінити пріоритети із соціального захисту та збереження робочих місць на продуктивну зайнятість. В Україні необхідно створити нову модель зайнятості, спрямовану на формування розвинутого і соціального ринку праці, з такими основними напрямками державної політики зайнятості:

– досягнення високого рівня зайнятості за рахунок організації нових робочих місць, а не штучних бар’єрів, які перешкоджають звільненню працівників і підвищенню економічної активності;

– зближення оплати праці і необхідних витрат на відтворення робочої сили;

– організація громадських робіт з оплатою праці достатньою для відтворення робочої сили;

– заохочення розвитку гнучких форм зайнятості, створення умов для розвитку малого бізнесу та самозайнятості населення тощо.

3. Програми працевлаштування і перекваліфікації. У реалізації даних програм беруть участь як держава, так і корпорації (фірми). Наприклад, у США на ці заходи фірми витрачають щорічно понад 30 млрд. дол., ще більші витрати здійснює уряд.

Держава використовує також кошти свого бюджету для збільшення зайнятості, інвестуючи так звані громадські роботи (будівництво залізниць і мостів, прокладання автомобільних доріг, газопроводів, електромереж, каналізації тощо). На стадії стагнаційного розвитку економіки держава збільшує інвестиції у власні підприємства, збільшуючи кількість робочих місць, через зниження податків стимулює корпорації, які створюють нові робочі місця, впроваджує гнучкі механізми свого впливу на рівень заробітної плати.

Сучасна держава бере на себе значну частку витрат з перекваліфікації працівників, одержання ними нового фаху, професійної орієнтації молоді з врахуванням можливих змін у попиті на працю певної кваліфікації і фаху.

Набули поширення освітні програми підготовки і перепідготовки працівників, програми так званої субсидійованої (заохочувальної) підготовки (держава у певній мірі компенсує фірмам витрати на підготовку і оплату праці молоді і хронічно безробітним). Так, у Франції, при прийнятті на роботу випускників середньої школи, фірмам компенсують витрати їхньої виробничої підготовки від 30% до 100% мінімальної заробітної плати строком від 6 до 12 місяців. У Нідерландах – 60 ф.ст. на тиждень для покриття витрат на навчання випускника школи. Подібні програми діють і у інших розвинутих країнах [2, 158].

4. Правове регулювання відносин праці і капіталу. Переважна частина доходів населення країни припадає на заробітну плату найманих працівників, тому соціальна держава регулює трудові відносини. Регулювання здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсії, порядку укладання трудових договорів між профспілками і спілками підприємців кожної галузі стосовно умов праці та її оплати, відпусток, соціального страхування, меж робочого дня (тиждня) тощо.

Законодавчо мінімальну заробітну плату почали встановлювати ще з 30-х років 20 ст. Спочатку відповідний закон було прийнято у США (1938р.), а в повоєнні роки і в інших ринкових країнах.

В основі визначення рівня мінімальної заробітної плати знаходиться вартість так званого “споживчого кошика”, до складу якого входить визначений набір товарів і послуг для задоволення потреб першої необхідності некваліфікованого працівника та членів його сім’ї.

Рівень мінімальної заробітної плати та доплат залежить від рівня економічного розвитку країни, співвідношення політичних сил тощо. Так, в переважній більшості розвинутих ринкових країн мінімальна заробітна плата становить від 40% до 50% величини середньої заробітної плати. Вона забезпечує умови для пристойного життя і її одержувачі знаходяться вище межі бідності. В Україні мінімальний розмір заробітної плати вже довший період часу є нижчим від прожиткового рівня і в результаті цього переважна частина населення знаходиться за межею бідності.

5. Регулювання рівня оплати праці в залежності від сфери діяльності, форм власності піприємства і фаху працівника. В ринковій економіці здійснюється пряме регулювання заробітної плати у державному секторі. Спеціальним законодавством встановлюються не тільки обов’язки, а й права працівників, що знаходяться на державній службі, військових, охоронців громадського порядку, виборних осіб. Варто зазначити, що у розвинутих країнах, як правило, заробітна плата у державному секторі пересічно нижча, ніж у приватному, але саме заходи соціального захисту (спеціальні додаткові виплати, гарантія зайнятості, збільшені оплачувані відпустки) забезпечують вирівнювання соціального статусу працівників державних підприємств і служб.

В Україні ж існує великий розрив між витратами на робочу силу та джерелами їхвідшкодування. Більше того, цей розрив має тенденцію до зростання. За підрахунками спеціалістів, реальне відшкодування вартості фонду життєвих засобів найманих працівників у 1996 р. становило лише 54% [7, 462–463], а у 1999 р. – лише 34,0 – 35,8% [3, 150].

Низький рівень оплати праці справляє негативний вплив як на економічний розвиток країни, так і на процес відтворення робочої сили.

Відставання заробітної плати і доходів від реальної вартості робочої сили спричиняє утворення значної верстви населення, яке не може забезпечити себе фінансово, а тому і не може забезпечити відтворення робочої сили, тим більше кваліфіковоної. Це спричиняє відтворення робочої сили на звуженій основі (скорочення середньої тривалості життя населення, погіршення здоров’я нації, зниження кваліфікаційного рівня працівників і зростання армії безробітних), тобто економія на заробітній платі є несприятливою для економічного розвитку, оскільки обмежує можливості людського фактора виробництва.

Тому, у сфері регулювання заробітної плати держава повинна намагатися досягти таких цілей:

– забезпечити кожній працюючій людині життєво необхідний рівень споживання;

– утримувати певну рівновагу в оплаті праці різних груп населення;

– привести заробітну плату у відповідність до її продуктивності;

– підвищувати рівень реальної заробітної плати.

6. Соціальна допомога – трансферти, або соціальні виплати у рамках соціальних програм. В ринкових країнах широко застосовується соціальний захист у формі соціальної допомоги шляхом надання соціальних трансфертів, тобто виплат із державного і місцевих бюджетів, а також дотацій і компенсацій. Соціальна державна допомога надається тим, хто з об’єктивних причин не працює, і не має ніяких доходів, але не вважається безробітним, а також інвалідам, бездомним, хронічно хворим, дітям без батьків, багатодітним і молодим сім’ям, людям із мізерними доходами та іншим.

Державні трансферти надаються людям без доходів, дотації – становлять додаток до незначних доходів, а компенсації – це додаткова (поряд із індексацією доходів) форма захисту бідних від інфляційного зростання цін.

Соціальна допомога (трансферти) у залежності від гостроти потреби надається у вигляді матеріального забезпечення (грошова чи продовольча допомога), дотацій до комунальних послуг (плата за житло, опалення, воду, каналізацію, електроенергію, транспорт) чи медичної допомоги.

7. Соціальне страхування. Суть страхової форми соціального забезпечення полягає у тому, що суб’єкти, на яких вона розрахована, а також фірми, де вони працюють, вносять попередні регулярні внески до страхових фондів, з яких і здійснюються виплати по страхуванню.

У ринковій економіці застосовуються такі види соціального страхування населення:

а) страхування по старості із наступною виплатою відповідних пенсій. Це найпоширеніший і організаційно найбільш досконалий вид соціального страхування, який охоплює практично усіх людей похилого віку і здійснюється у формі пенсій. Виплата пенсії здійснюється із державного пенсійного фонду, який формується із обов’язкових страхових внесків самих працівників і підприємств (у відсотках до фонду заробітної плати). Розмір внесків, нормативи їх залежності від заробітної плати встановлюються у законодавчому порядку. Ці показники визначаються у кожній країні, виходячи із економічних і фінансових можливостей, спрямованості економічної політики, національних традицій, активності профспілок.

Окрім державного, створюються і недержавні пенсійні фонди, які здійснюють пенсійне страхування на добровільній основі і здійснюють доплату до пенсій із державного пенсійного фонду.

Підтримка людей похилого віку, врегулювання взаємовідносин поколінь, розподіл доходів між ними стали важливими аспектами соціальної політики;

б) страхування по втраті годувальника із виплатою пенсії неповнолітнім і недієздатним його утриманцям;

в) страхування на випадок втрати працездатності із відповідними виплатами на випадок хвороби чи каліцтва;

г) страхування на випадок безробіття із виплатою певної допомоги; Основна мета – забезпечення мінімального рівня життя для тих, хто тимчасово з певних причин втратив роботу. Внески у фонди по безробіттю здійснюється як самими працюючими, так і підприємствами та урядом;

д) медичне страхування із наданням своєчасної і якісної медичної допомоги.

Таким чином, можна зробити певні висновки щодо змісту і ролі соціальної політики держави.

Соціальна політика –це система заходів держави по досягненню соціальної справедлиавості у розподілі доходів і здійсненню соціального захисту свої громадян.

Соціальна політика тісно пов’язана із загальною економічною ситуацією в країні і відіграє двоїсту роль:

– з одного боку, у соціальній політиці безпосередньо і опосередковано концентруються цілі економічного розвитку, адже економічна діяльність здійснюється заради створення сприятливих умов життєдіяльності усіх членів суспільства;

– з іншого боку, соціальна політика є фактором економічного зростання: якщо економічний розвиток не супроводжується зростанням народного добробуту, то втрачаються стимули до виробничої діяльності, знижується якість робочої сили, посилюється соціальна напруга у суспільстві.

Питання для самоконтролю

1. Що слід розуміти під фінансово-бюджетним регулювання економіки?

2. В чому полягає суть податку та які його види?

3. В чому полягає регулююча роль податків?

4. Яка різниці існує між прямим і непрямим оподаткуванням?

5. Яку залежність демонструє крива Лаффера?

6. Що розуміють під бюджетним дефіцитом?

7. Які існують способи фінансування дефіциту державного бюджету. Розкрийте їх сутність.

8. Який взаємозв’язок існує між дефіцитом державного бюджету та державним боргом?

9. В чому полягає небезпека зовнішньої заборгованості?

10. На яких методологічних та теоретичних засадах ґрунтується сучасна політика грошово-кредитного регулювання національної економіки?

11. Як здійснюється грошово-кредитне регулювання із застосуванням операцій на відкритому ринку цінних паперів?

12. З якою метою та із застосуванням яких конкретних економічних важелів сучасна держава здійснює політику обліку векселів?

13. У яких випадках та у який спосіб реалізується політика регулювання норм обов’язкового резервування?

14. Як оцінити стан впровадження сучасних форм та важелів грошово-кредитного регулювання в економіку України?

15. Як здійснюється із застосуванням сучасних інструментів грошово-кредитного регулювання утримання необхідного обсягу грошової маси в обігу?

16. В чому суть і необхідність соціальної політики держави?

17. Що таке соціальний захист населення і які основні фоми його реалізації?

18. Як заходи урядів ринкових країн сприяють зменшенню безробітних?

19. Який головний принцип є основою соціальної політики?

20. Які чинники складають основу правового регулювання відносин праці і капіталу?

21. Дайте характеристику видів соціального страхування населення в ринкових країнах.

Література до лекції 11

Дата добавления: 2014-01-04