Національні обряди, традиції, символи

Лекція №7

1.Ознайомлення з предметами домашнього вжитку та національним одягом.

2.Ознайомлення із символами України.

3.Ознайомлення з українською традиційною народною творчістю.

1. Ознайомлення з предметами домашнього вжитку та національним одягом.

Знайомство дітей з предметами домашнього вжитку, хатнім інтер'єром, посудом, національним одягом повинно носити регіональний характер.

Кожний регіон України має свою історію, різні назви предметів домашнього вжитку, різноманітні забарвлення, форму, свій національний одяг. Кожна місцевість України має свої специфічні будівлі, зафарбування хат, стін, свої специфічні назви.

Своєрідний в Україні й національний одяг, жіночий та чоловічий. До традиційного жіночого українського одягу належать: сорочка-вишиванка, спідниця, плахта, запаска, фартух, намисто, вінок, чобітки, хустка, очіпок, кептарик (жилетка» камізелька), свитина, сукня, личаки.

Чоловічий одяг: сорочка-вишиванка, штани, шаровари, пояс (крайка, пасок), кептарик (камізелька), крисато, бриль, шапка, свитка, жупан, сердак, кожух, чоботи, постоли, капелюх (крисань).

Регіональний одяг досить своєрідний, наприклад на Закарпатті: сердак, кептар, сорочка, піджак, гаті, штани, петик, силянка (пояс), плат, фартух, лейбан, платина (хустка), парто (коронка), бочкори. Тому регіональні назви одягу доступні тільки дітям - мешканцям відповідного регіону.

2. Крім державної та національної символіки, в Україні Історично склалися народні символи - вишитий рушник, вінок, червона калина, тополя, верба, мальва, чорнобривці.

Розгляньмо деякі народні символи. Український віночок - не просто краса, а й оберіг, «знахар душі», бо в ньому є така чаклунська сила, що болі знімає, волосся береже. Впліталося до віночка багато квітів: вишні, ружі, калини, безсмертника, деревію, незабудки, чорнобривців, любистку, волошок, ромашок.

Найпочесніше місце належало деревію. Ці дрібненькі біленькі квіточки здалеку нагадують велику квітку, в народі її називають деревцем. Коли квіти відцвітають, вітер розносить насінини далеко-далеко. Та хоч би де проросла ця рослина, вона завжди цвіте. Тому й вплели Її люди до віночка як символ нескореності.

А барвінок до людської оселі, до городу тягнеться. Взимку відвар барвінку п'ють від нежиті, влітку барвінком прикрашають святковий хліб, хату, плетуть весільні букети. Цілий рік його шанують, вважаючи символом життя.

Плести віночки - то ціла наука і дійство. Всього в українському віночку 12 квіточок, і кожна - лікар, оберіг. Тепер віночки рідко плетуть із живих квітів, добирають їх зі штучних. Але й до цих віночків треба ставитися з повагою. Дівчинку завжди по віночку впізнають: Хто вміє віночок вити - той вміє життя любити. Який вінок – такий голосок.

Наприклад, найпершу у віночку - посередині - в'яжуть світло-коричневу стрічну - символ землі-годувальниці. Пообіч неї - жовті стрічки - символ сонця; за ними світло-зелені - символ краси й молодості. Потім голубі, сині - символи неба й води, що дають силу і здоров'я; далі в'яжуть жовтогарячу - символ хліба, фіолетову – символ мудрості людини, малинову - символ душевності, щирості, рожеву - символ достатку, в'язали до строю й білу стрічечку, але тоді, коли кінці її були розшиті сріблом і золотом. На лівому кінці вишивали сонце, на правову - місяць. Якщо стрічка не була вишита, то її не пов'язували, бо це символ пам'яті про померлих.

Дівчата, вплітаючи у вінок мак, одночасно прив'язували до нього червону стрічку - символ печалі й магічності. Люди вірили в силу стрічок. Стрічки - обереги волосся від чужих очей; відмірювалися вони від довжини дівочої коси і відрізалися трохи нижче коси, щоб її сховати.

Коли дівчинка росла сиротою, то в косу вона вплітала голубі стрічки. І люди при зустрічі обдаровували таку дівчинку подарунками, хлібом, грошима, крамом, одежею. Бажали Їй стати щасливою та багатою. Бездітні люди просили їм за доньку стати. А дівчинка за увагу таку дарувала тим людям стрічку з візочка або вишиту хустку, в якій носила насіння любистку,

Починали носити дівчатка віночок із трьох років. Перший - для трирічної дівчинки - плела мама, змочувала в росах, коли на небі сонце зійде. І купала його в росах сім днів, а тоді до скрині клала. У віночок вплітала чорнобривці, незабудки, барвінок, ромашки. Кожна квіточка лікувала дитину: чорнобривці допомагали позбутися болю голови, незабудки та барвінок зір розвивали, а ромашка серце заспокоювала.

У чотири роки плівсь інший віночок. Усі кінчики пелюсток були вже розсічені, доплітався безсмертник, листочки багна чи яблуні.

А для шестирічної доньки у вінок вплітали мак, що давав сон та беріг думку, крім того, вплітали й волошку.

Для семирічної дівчинки плели вінок із семи квіточок. І вперше вплітали квіт яблуні.

То був цілий ритуал, коли тато торкався вінком голівки і промовляв: «Мати - яблуне, дядино моя...» й просив у неї здоров'я і долі дитині.

У центрі віночка - гроно калини - символ краси дівочої. далі квітки незабудки («Я прийшла до тебе, роде мій! Не забудь мене»), барвінку, любистку, чорнобривців чи нагідок, безсмертник.

Мак і волошки в українському віночку з'являються лише в ХУІ-ХУІІ ст. То були часи боротьби українського народу за незалежність. Кожна родина когось втратила, у тій борні і розцвіла пролита кров маковою квіткою в українському вінку... Волошка ж була символом прозріння («Де волошка росте, там верба гине»). Крім «вікових віночків», що плелися відповідно до віку дитини, в Україні існували ритуальні, звичаєві, магічні вінки. Усього їх 77 видів.

Один із них - вінок Спаса. Його плетуть навесні, як заквітнуть зозулині черевички та яблуні. Додають ще вишневі листочки. Одягають вінок лише на Спаса (19 серпня). До віночка в'язалися відповідні стрічки: посередині - жовтогаряча, далі голубі, сині, жовті, фіолетові – кольори Спаса, жовтий - колір сонця.

Майже в усіх народів є улюблені рослини-символи. У канадців - клен, у росіян - берізка, а в нас - верба й калина. Правду каже прислів'я: «Без верби і калини нема України».

З давніх-давен наш народ опоетизував цю рослину, оспівував її у піснях. Ми вже звикли до порівнянь «дівчина, як калина», «гнучка, як верба». Здається, верба - звичайне дерево, а скільки з ним пов'язано цікавих історій і легенд. Вона стала своєрідним народним символом. Хто з вас не відчував радості від перших котиків, які зрізують на вербну неділю, після чого діти, б'ючи легенько один одного по спині, приповідали: «Не я б'ю, верба б'є, віднині за тиждень Великдень». Верба завжди символізувала рідну домівку. близьких людей.

Хліб і рушник - одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушникові - то висока ознака гостинності українського народу. Рушник на стіні — це невід'ємний символ хатнього інтер'єру, в Україні не було жодної оселі, яку б вони не прикрашали. Гарно оздоблений рушник висів біля порога на кілочку в кожній сільській хаті, ним витирали руки і посуд, накривали діжу з тістом, спечені паляниці, діжу після випікання хліба, з ним ходили доїти корову.

Рушником ушановували появу немовляти в родині, одружували дітей, зустрічали рідних і гостей, проводжали людину в останню путь, відряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка й коханого.

У різних регіонах України рушник називали по-різному, залежно від його призначення. Рушник для утирання рук і обличчя - утирач, для посуду, стола й лави - стирач, стирок, для пов'язування сватів - плечовик. Відповідно до призначення рушники виготовляли з різних ниток. Утирачі й стирачі ткали із цупких ниток. Покутники, подарункові, плечові - з тонкого білого полотна. Жінки ткали рушники в жіночі дні - середу, п'ятницю або суботу. Перший витканий рушник призначався для гостей. Він завжди висів на видному місці. Господиня у знак поваги до гостя давала йому рушник на плече чи в руки, брала кухлик із водою і люб'язно пропонувала вимити руки. При зведенні житла рушниками застеляли підвалини, піднімали сволоки. У перший день огляду озимини йшли в поле гуртом або цілим родом. Попереду - батько з хлібом-сіллю на рушнику, мати несла в кошику різне частування. На зеленому полі стелили рушник, викладали на нього їжу, пригощалися. Обряд закінчувався дівочим хороводом, піснями. Так само робили в перший день оранки, сівби, жнив.

Традиційно в Україні в кожній сім'ї був і свій сімейний, родинний рушник, надзвичайно барвистий: тут поєднуються жовті, оранжеві, рожеві, червоно-малинові, світло темно-зелені, коричневі, чорні, голубі, ніжно-фіалкові кольори. Візерунки своєрідні. Це може бути горщик, з якого наче виростає квіткове деревце. Тут можна побачити маки, троянди, чорнобривці, мальви, калину, майори, лілеї, лісові дзвіночки, любисток, барвінок і т. ін. Або: на гілочках сидять двоє пташечок-голубків, дивляться одне одному в очі.

Рушники в кожному регіоні України специфічні, відміні від інших. У вишиваних рушниках Київщини, Чернігівщини переважає рослинний візерунок у вигляді вазона. На Поділлі - геометричні та геометризовані рушники з малюнками жіночих фігурок, пташок, тварин, вишиті гладдю, на Волині - хрестиком, геометричний орнамент. На Поліссі у вишиваних рушниках переважають червоний та чорний кольори, на Закарпатті, Буковині, Галичині - барвисті відтінки, на Полтавщині - сині, червоні, чорні.

Отже, народна символіка - це історія життя українського народу, відображення його національної свідомості, національної психології.

3. Ознайомлення з українською традиційною народною творчістю Національна культура (матеріальна і духовна) складається з цінностей, створених як сучасними, так і минулими поколіннями.

Сучасна українська культура ґрунтується на традиційній, яка сягає своїм корінням у віддалені історичні часи.

Що ж таке народні традиції? Традиції ( від лат. - передача) - це досвід, звичаї, вироби, погляди, смаки, норми поведінки, що склались історично й передаються від покоління в покоління. У традиціях поєднується минуле, сучасне і майбутнє.

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї. Звичаї - загальноприйнятий порядок, правила, дії, які здавна існують у громадському житті, побуті, діяльності певного народу, суспільної групи, колективу. Це те, що стало звичайним, засвоєним, загальновживаним, насущним.

До народної культури, народного мистецтва, народних традицій належить декоративна творчість українського народу. Це різьба по дереву, вишиванки, вибійки, витинанки, вироби зі шкіри, металу, кераміки, килимарство, лозоплетіння, ткацтво, писанкарство.

Розгляньмо окремі галузі народної декоративної творчості України.

Вишивка. Вишивка в Україні - найпоширеніший вид народної творчості, ручної праці. Вона складає також 60 відсотків загального випуску продукції народних промислів України. Вишивки мають здебільшого побутову спрямованість. Ними прикрашають в Україні рушники, скатерті, серветки, фіранки, наволочки, одяг як жіночий, так і чоловічий.

Візерунки української вишивки мають регіональний характер. Навіть в одній області в різних селах спостерігається свій стиль вишивання. Так, на Закарпатті здавна визначилися чотири групи вишивки: верховинська, турянська, мармороська, гуцульська. Кожна з них характеризується розмаїттям техніки виконання, кольорових сполучень, барвистістю чи, навпаки, стриманою поліхромією фарб. На території Закарпаття дослідники нараховують п'ять видів розміщення вишивки на сорочках, а щодо орнаментальних мотивів, кольорового сполучення, то її безліч. Використовують тут і техніку художньої гладі. З ліричною поезією можна зрівняти вишивки, виконані технікою настилання білими нитками по-домашньому напіввідбіленому сіро-зеленому полотні (Тячівський р-н).

Художня обробка металу. Художня обробка кольорових металів (мідь, бронза, латунь, цинк, свинець, олово, срібло) - один з найстаріших народних промислів, поширений на Буковині, Гуцульщині. Цей вид промислу називають мосяжництвом, а майстрів - мосяжниками.

Орнамент гуцульського мосяжництва виступає у двох формах - геометричній (ламані лінії, трикутники, квадратики, кола, зигзаги, смужки, спіралі) та стилізовано-рослинній (листочки, квіточки, травичка, колосок, огірочки). їх називають зубці, кривульки, підківки, оленячі ріжки. павучок.

На Буковині відомо кілька прийомів обробки металів. Найдавнішим було кування, у часи Київської Русі поширилася техніка лиття, прийоми якої збереглися й до наших днів. І сьогодні існує давня техніка заливання, що застосовувалася для оздоблення металом виробів із дерева.

Рідким металом заповнювалися спеціально підготовлені гнізда певної форми на виробі з дерева. Побутує також жирування - метод інкрустування металевими орнаментальними деталями поверхні виробу. Основними центрами виробів з металу в Карпатах є села Косівського, Кутського районів, гірські села Путівль, Яблуниця, Дитинці і т. ін.

Вироби зі шкіри. Художня обробка шкіри тісно пов’язана з обробкою металів та вишивкою, оскільки побутові речі зі шкіри - сідла, ремені, упряж - прикрашалися металевими бляшками, застібками з орнаментом тощо. Речі з костюма також оздоблювалися різноманітними металевими деталями.

Мистецький хист кушнірів (фахівців, що вичиняють хутро) яскраво виявлявся в оздобленні кожухів і кептарів.

Однією з основних і найдавніших технік була аплікація кольоровим сальяном або сукном. Вирізані прикраси не просто прикріплювалися до виробу - по їх краях обов'язково клали кольорову нитку і пришивали все разом. У XX ст. набуває поширення вишивка з рослинним орнаментом. Його вишивали на окремій смужці шкіри, яку потім пришивали до виробу.

Кептарі й кожухи оздоблювали нитками, шнурами, металом, вовною, ґудзиками. Переважали стилізовані геометричні узори, в основі яких були трикутники, півкулі різної графічної трактовки.

Техніка оздоблення шкіри: тиснення (рельєфне, контурно-ручне, тоноване); підкладка (тональна і контрастна), розпис по шкірі; аплікація металом; аплікація шкірою в поєднанні з гаптуванням кольоровими металами; плетення шкіряною стрічкою; різьба по шкірі.

Вироби зі шкіри: торбинки, табівки, череси, паски, обкладинки для книг, футляри, кожушки, кептарі.

Килимарство і художнє ткацтво. Килимарство і художнє ткацтво поширені в народному мистецтві Прикарпаття, Закарпаття, Буковини, Сумщини, Київщини, Чернігівщини, Черкащини.

Вироблені протягом певного історичного періоду художньо-стильові особливості килимарства та художнього ткацтва є спільними для майстрів усіх цих районів. Але в кожному осередку є свої особливості. Так, для Прикарпаття характерні геометричні мотиви орнаментів, ритмічна побудова композицій, симетрія. Всю площу килима обрамляє облямівка чорного кольору.

Килимами застеляли лави, ліжка, скрині, їх вішали на стінах. В інтер'єрі гуцульської хати поширені домоткані покривала-верети. Ними застеляють ліжка, лави, розвішують на жердці (Старий Косів, Вербовець, Яворів). Широко використовуються ліжники - об'ємна поверхня, довгий пухнастий ворс. Їх виготовляють на сірому, чорному та білому тлі; тчуть на рідкій основі товстими кольоровими нитками. Ліжники ставлять на кілька годин у велику дерев'яну діжу під сильний струм води, який розпушує нитки, і ліжник стає ворсистим. За формою і малюнками вироби буковинських ткачів поділяються на чотири групи: вузькі і довгі килими з поперечно-смугастою композицією з кольорових та орнаментованих смуг; короткі килими з малюнком, що складається з одного або двох мотивів, розташованих у безперервному рапорті; твори медальйонної композиції з основним мотивом на центральному полі і широкою облямівкою; килими з горизонтальною орієнтацією візерунка вазонного типу.

Різьба по дереву. Художня різьба по дереву зосереджена здебільшого на західних та південно-західних областях України. Це Буковина, Галичина, Прикарпаття та Закарпаття.

У гірських місцевостях Карпат, багатих на ліси з різними породами дерев, різьба по дереву та художнє випалювання успішно застосовувалися для оздоблення будинків, предметів побутового та мисливського призначення, знарядь праці та предметів господарського вжитку. Різб'яри із сіл Яворова, Косова, Вижниці відомі далеко за межами України.

Різьбили на всіх породах дерев, але основним матеріалом був явір. Дерево спочатку кілька років сушили, обробляли на токарному верстаті. Вже готову, виточену посудину різьбили. Використовувалася різьба двох видів; суха, плоска та інкрустована (бісером, перламутром, металом).

Лозоплетіння. Лозоплетіння - один з найстародавніших промислів в Україні. Важко уявити, коли воно виникло. Відомо, що виготовляли з лози найпростіші предмети домашнього вжитку ще в сиву давнину. Цьому сприяли потреби господарювання і наявність відповідних матеріалів.

З давніх-давен з лози плели не тільки кошелі, корзини й інші вжиткові речі, а й господарські приміщення та огорожі (тин, перелаз).

Оскільки лоза як матеріал за своїми фізичними властивостями не довговічна, а вироби з неї розраховано на щоденне практичне застосування, вони відносно швидко зношувались, і з усього того різноманітного асортименту лозоплетіння з далекого минулого до нас майже нічого не дійшло.

Лозоплетіння розвивалося переважно в тій місцевості, де була відповідна сировина - лоза. Вироби з лози легкі, зручні, міцні, тому вони вже багато віків не втрачають свого практичного застосування в побуті. Найкращою для виготовлення плетених виробів е лоза-коноплянка, яка має довге, подібне до конопляного, листя. Довжина гнучкого прута може досягати двох метрів.

Існує понад вісім видів лозоплетіння. Деякі з них, найскладніші, передавалися з покоління в покоління, і тому не дивно, що з давніх часів закарпатські кошикарі славилися високою майстерністю.

Кераміка. Серед багатьох галузей сучасної народної культури почесне місце належить народній кераміці. Центрами виробництва народної кераміки, наприклад, на Закарпатті є Ужгород, Хуст. Берегове, Виноградове та ін. Закарпатські майстри виготовляли посуд (для варіння, зберігання, перенесення, споживання) та вироби декоративного призначення. Це довжанки, корчаги, миски, лівники, горщики. Для оздоблення керамічних виробів майстри використовували геометричні і рослинні орнаменти, кольорові поливи, задимлювання, видряпування (уріз). Причому уріз є характерним лише для закарпатських майстрів. Відомі майстри с. Вільховка.

Відомий центр керамічних виробів на Полтавщині - с. Опішня. Опішнянський керамічний завод зберіг елементи народної творчості, тому що основу виробництва на заводі становить ручна праця. Тут виготовляють народні іграшки та посуд (вази, куманці, миски, тарелі) у вигляді тварин, птахів. Для опішнянських гончарів характерна гладенька, червонувато-жовта основа, витончена обробка, рослинний орнамент у поєднанні з простими геометричними візерунками круглої форми.

Писанкарство.

Назва «писанка» походить від слова писати (прикрашати орнаментом), а тих, хто розписував, називали «писарики».

Традиція у слов'янських народів розмальовувати навесні яйця сягає епохи язичництва. Писанки у слов'ян були пов'язані з весняною обрядовістю, яка не дійшла до нашого часу у всій повноті. Писанки розписували здебільшого жінки та дівчата, дуже рідко хлопці і чоловіки.

Для нанесення на яйце орнаменту використовують здебільшого класичну і воскову техніку.

Для розписів писанок розроблено багато природних барвників, які виготовляли в домашніх умовах. «Жовтило» — жовту фарбу робили з вивареної яблуневої кори. «Чорнило» - чорну фарбу виварювали із соняшникових зернят, додаючи до відвару копервасу - залізного купоросу. «Зеленина» - зелену фарбу одержували з відвару житніх висівок та луски зернят соняшника. Темно-коричневу фарбу добували з відвару дубової кори, кори чорної вільхи. «Красна» - червону барву раніше, можливо, добували з комах польської кошинелі. У кінці XIX — на початку XX ст. поступово відмовляються від природних барвників і переходять до купованих - рослинного і хімічного походження.

Писанки писали тільки у великий піст, протягом двох тижнів перед Великоднем.

Орнаментація різноманітна як за змістом, так і за композиційною будовою. У декорі переважає геометрична орнаментація. У нескладних мотивах геометричного візерунка відтворювалися образи сонця, зірок, блискавок, хмар, символи засіяного поля - у вигляді ромбів, грудок зораної землі - у вигляді трикутників, смуги борозен – у вигляді «драбин», рослинні мотиви (дерево життя, квітка розетка). Символіка їх нескладна і зрозуміла - життя, родючі сили землі. У переліку назв рослинних мотивів - «ружі», «жолудь», «чорнобривці», «колосівка», «огірочки», «гвоздики», «барвінок», «косиці», «зозулені черевички», «перекотиполе».

Особливе місце займають писанкові мотиви, створені під впливом вишивок, орнаментів килимів, ґерданів. Рослинні мотиви розпису - це різноманітні квіти, найчастіше тюльпани, які часто трапляються у вишивках.

В Україні широко використовувалася воскова техніка розписування. Спочатку на поверхню сирого яйця за допомогою спеціальної маленької металевої лієчки з дерев’яним держаком наносився розтопленим воском візерунок. Потім яйце занурювали у фарбу. Розпис воском і фарбування повторюють стільки разів, скільки кольорів потрібно ввести в розпис, при цьому кожного разу яйце занурюють у темнішу фарбу.

Для розпису використовують такі визерунки: «півклипчики», «триклипчики», «клипчики», «зубці», «кантовка» «кучер», «кривулька», «сонце гріє» і т. ін.

Дата добавления: 2014-01-04