Тема: Проблема розлучень та вторинних шлюбів (2 год.). 5 страница

У Меджибожі також поховано ще одного цадика хасидів – Оптер Рав (ребе Авраам Йегошуа Гешель, 1745-1825 рр.) та внука Баал Шем Това – ребе Борух Тульчинер (1750-1810 рр.).

Сатанівський замок – середньовічна твердиня на р. Збруч за 80 км. на північ від Кам'янця-Подільського, прославлена в історії героїчним опором трьохстотисячній непереможній армаді османського султана Магомета IV.

Сатанів заснований ще в ранньослов'янську добу. На околиці містечка збереглася 30-кілометрова ділянка Троянового валу, яким слов'яни відгороджувалися від алано-ясських й аварських кочових орд, що накочувалися сумнозвісно відомим Волоським шляхом понад Дністром. Назва “Сатанів”, згідно з нашими краєзнавчими розвідками, “приліпилася” до містечка після насильницького запровадження князівською владою християнства у цих “глухих”, віддалених від великих міст землях. Відомо, що саме біля Сатанова на трьох горах-товтрах століттями існував найбільший культовий центр слов'ян Поділля (уличів і тиверців), у центральному святилищі якого (як у поморській Арконі) височів ідол бога Світовида (Збруцький ідол). За даними археологів (знайденими на капищі хрестиками), це святилище проіснувало ще понад сотню років після офіційного прийняття Руссю християнства, і лише в кінці XI ст. його прибічники схоронили (до кращих часів) ідол Світовида у водах Збруча, однак навіть після руйнування культового центру князівськими дружинниками продовжували потай притримуватися дідівських вірувань.

Через це, імовіро, перші ченці-місіонери, прислані у Надзбруччя, охрестили найбільше й найупертіше містечко серед непролазних товтрових нетрів понад Збручем назвиським “Сатанів”. (Пережитки народних вірувань і культової практики цілительства, порчі й “боротьби” з силами зла досі широко побутують у колоритних селах лісистого товтрового Надзбруччя). Інша версія походження назви містечка – від латинського “Sat an non?”, виголошеного римським сотником Тонилієм, є нічим іншим як гарною вигадкою освічених книжників початку XIX ст.

Вперше Сатанів згадується в 1385 р. Міські укріплення розбудували воєводи князів Коріатовичів, які після литовської перемоги над Золотою Ордою в битві під Синіми Водами у 1362 р. успадкували Поділля. У 1404 р. польський король Ягайло після вторгнення на Поділля дарував Сатанів, Зіньків і їхні околиці лицареві Петрові Шафранцю. З 1431 по 1523 рр. ці маєтки належали лицарському родові Одровонжів, а відтак перейшли до Сенявських.

У зв'язку з постійною татарською загрозою Одровонжі в 1430-1440-х рр. на високій кручі над р. Збруч будують родовий замок. У 1561 р. новий власник Сатанова Ян Кристоф Тарнавський після чергового татарського спустошення, що лишило по собі безлюдну пустку, щоб наново залюднити містечко мусив оголосити про звільнення від усіх податків і повинностей на вісім років усіх, хто забажає оселитися в Сатанові. Завдяки цьому Сатанів швидко розбудовується, і в 1590 р. його міщани просили Львівське братство дати їм “порядки братські”, позаяк вони постановили створити в місті українське братство. Найлегендарнішим вихідцем з тих сатанівських міщан став Северин Наливайко – натхненник одного з найбільших в історії України антипольських селянських повстань.

У 1617 й 1618 рр. місто вкотре спустошили набіги татар. Щоб поліпшити його занепалий економічний стан власниця Сатанова Катерина Сенявська надає поселенню магдебурзьке право. Міщани Сатанова активно включилися у Національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького, у 1648 р. здобули й відчинили козакам ворота міста й замку. У 1651 р. козаки й татари взяли замок штурмом

Трагічна сторінка історії Сатанова пов'язана з вторгненням багатотисячної армади османського султана Магомета IV на Поділля. Під навалою найбоєздатнішої у світі турецької армії не встояли в 1672 р. неприступні Кам'янецька й Меджибізька фортеці та десятки інших подільських замків. Коли ж полки яничарів приступили під стіни невеличкого Сатанова, міщани вчинили їм несподівано запеклий опір. Шалені приступи вдвадцятеро переважаючих турків не припинялися кілька тижднів. Запекла оборона велася до останнього подиху і на міських мурах, і в замку, і за стінами оборонного Троїцького монастиря, синагоги й міських церков.

Врешті-решт увірвавшись у місто й замок, знавіснілі турки вирізали усе населення містечка (близько чотирьох тисяч осіб). Дивом до нашого часу збереглася пам'ятка тогочасної драми – пошрамована ікона Христа в сатанівській Юр'ївській церкві з написом про те, що її порубали турки. Ікону серед попелища знайшли вояки Речі Посполитої, які в наступному 1673 р. відбили у турків поселення й заходилися відновлювати його укріплення. Вдруге турки здобули й сплюндрували Сатанівський замок у 1676 р., і під їхньою владою ці землі перебували до 1699 р. У 1722 р. коронним гетьманом Сенявським було відбудовано замкові й міські укріплення (на що вказує таблиця, вмурована у міські ворта Сатанова). Місто перетворилося на значний торговий центр, тут мешкали багаті єврейські, грецькі й вірменські купці. З 1772 по 1939 р. Сатанів – прикордонне місто (по р. Збруч проходили кодони меж Австро-Угорською і Російською імперіями, згодом – між Польщею й СРСР).

Сатанівський замок, вірніше його руїни, з вини місцевої влади, перебуває у вкрай занедбаному стані, у його стінах з 1895 р. міститься цукровий завод, який нині більше простоює, ніж працює.

Замок в плані п'ятикутний, не зовсім правильної форми: три сторони завдовжки 105 м., четверта – 85 м., п'ята – 65 м. Висота стін досягала 11 м., товщина – 1,5 м., загальна площа замку не перевищує 1,5 га. На всіх рогах були башти. До нашого часів
дожили лише ті три, що виходять на р. Збруч. Вони триповерхові, пірамідальної форми (з шириною при основі 8,5 м.), повністю виступають за лінію мурів і мають ряди багатоканальних бійниць для ведення перехрестного обстрілу. Мури, що з’єднували башти, були подвійними: внутрішні мури (не збереглися) стояли на валу і через те були вищими за зовнішні, між паралельними лініями мурів пролягав глибокий рів.

З давньоруських пам'яток у Сатанові збереглися залишки круглої башти XII – XIII ст., тобто збудованої ще задовго до перших писемних згадок про містечко. Експедиція О.Мацюка з’ясувала, що це дуже рідкісний в Україні зразок мурованого будівництва часів Галицько-Волинської Русі. Її бійниці мають форму, яка пізніше ніде не повторюється: ззовні вони дуже вуузькі, а з внутрішнього боку розширюються (щоб було зручніше стріляти з лука).

З середньовічних міських укріплень Сатанова збереглася монолітна квадратна надбрамна башта міських воріт (ширина граней – 11 м.). Має три яруси амбразур і горішній ярус стрільниць. Над аркою воріт збереглися дві кам'яні таблиці, замуровані у фронтон башти. На верхній зображено родовий герб володарів Сатанова. А на нижній є такий фундаційний напис латинкою:

У перекладі він звучить так: “Адам Микола з Гранова Сенявський... каштелян краківський, найвищий поводир державного війська, для громадської безпеки оцю твердиню відновив року 1722, маючи намір мурами захищати батьківщину, що її стільки раз захищав грудьми. Отож віща думка фундатора подбала побудувати оцю браму, щоб Отоманській Порті загородити дорогу до Речі Посполитої, щоб користуватися рівною силою проти нападів варварів, лютому татарові протиставив Сатанів, проти чого навіть і ворота адові не здолають, надто коли закрити перед ворогами. Одному тільки Богові, Королеві і Батьківщині віддаватиме свої ключі. Року божого 1724”.

Ззовні надбрамну башту прикрашають фрагменти колись пишного ренесансного й бароккового декору.

Збереглася до наших днів й оборонна кам'яна синагога єврейської общини Сатанова, збудована в 1514-1532 рр. у стилі Соломонового храму древнього Єрусалима. Вона розташована неподалік міської надбрамної башти. Храм має довжину 18 м., ширину – 16 м., висоту – 12 м., укріплений рядом бійниць уздовж верхнього ярусу споруди. Всередині є елементи декору у стилі ренесансу.

Поселення, яке розрослося в Товтрах над Збручем поза міськими стінами Сатанова, носить назву Сатанівська Слобідка. Тут на кручі серед густого лісу височіє ще одна перлина фортифікаційного зодчества – укріплений Свято- Троїцький монастир XVI – XVIII ст. (відроджений на початку 1990-х рр.).

Перші монахи-відлюдники оселилися в печерах, викутих у кручах Збруча серед пралісів-медоборів, ще в давньоруську добу. Серед старих мешканців села побутував переказ, що першу обитель заклали вихідці з Бакотського печерного скиту. А мурований православний монастир постав на товтровій кручі при князях Коріатовичах у середині XIV ст.

У період розквіту (XV – XVII ст.) на території монастиря стояло три церкви, у т.ч. собор Святої Трійці (зберігся). Існують записи, що на розібраній дерев'яній церкві Св. Миколая містився фундаційний карб “1600 рокь”. Монастир підтримував тісні зв'язки з Києво-Печерською Лаврою й Києво-Могилянською академією. З нього вийшов відомий просвітитель Московії Арсеній Сатановський (Корецький), який перебував при дворі російського царя Михайла Федоровича й видав у Москві “Словник руської словесності”.

З 1707 р. православна Свято-Троїцька обитель переходить у руки ченців-уніатів. Монастир отримує значні земельні володіння, зокрема, за документами 1786 р. йому належало 99 душ кріпаків, канівський граф Потоцький пожертвував на розбудову обителі 30 тисяч злотих, а граф Сенявський – значні ролейні і сінокісні наділи і право на користування лісовими угіддями Товтр. У 1711 р., повертаючись з Прутського походу, монастир відвідав Петро І. Ці відвідини запам'яталися блюзнірською виходкою царського блазня, який під час розмови Петра І з ієромонахом І.Чижевським підкрався й ножницями обтяв довгу бороду шанованого в краї проповідника.

Після приєднання до Російської імперії, з початком зворотнього процесу переслідування владою уніатської церкви у 1793 р. монастир вдруге перейшов у підпорядкування православних. У XIX ст. монастир стояв закритим, однак у 1899 р. в його стінах осіли православні черниці. Початок сталінського терору у 1929 р. привів до нового закриття монастиря. У 1942 р., незважаючи на війну, сюди наважилися повернутися черниці під настоятельством ігумені Рафаїли. Вони відреставрували церкву та келії, заходилися обробляти землю, тримати худобу, шити ковдри та подушки на продаж, допомагати бідним сім'ям. Німці їх не зачіпали, однак атеїстична радянська влада в 1962 р. вдруге розігнала монашок, сплюндрувала й закрила обитель, а все її цінне майно розікрала. І щойно на хвилі національного й духовного відродження у 1989 р. Свято-Троїцький монастир повернули православним монахам.

З трьох боків Свято-Троїцький монастир оточують двометрової товщини кам'яні мури заввишки до шести метрів. З четвертого, північного боку - скельне урвище до урізу Збруча з викутими у ньому печерами. Кельї мають готичні склепіння й вузькі вікна-бійниці. Біля в'їзних воріт височіє триповерхова дзвіниця. Під житловими й господарськими будовами існують просторі підземні каземати, в яких, бувало, і катували, і в довічному ув'язненні утримували, і живцем замуровували тих, хто сповідував віру Христову не так, як би цього хотілося католицьким владарям Подільського краю. Збереглися народні перекази про те, що раніше підземелля й печери були набагато більшими, але під час селянського повстання 1703 р. поляки перетворили монастир на катівню. Багато козаків і селянських ватажків тоді були живцем замуровані в його підземеллях, а входи в ці підземелля зрівняні з землею.

Також під монастирем існують закладені підземні ходи у навколишні ліси, якими в часи найважчих татарських і турецьких облог ченці евакуювали себе й майно обителі.

Під стінами монастиря у скельному урвищі є рукотворна чернеча печера, яка складається з кількох тісних келій зкам'яними ложами і нішами під ікони й свічки та вузького десятиметрового коридору між ними з одним-єдиним віконцем, видодовбаним назовні.

А на протилежному боці Монастирської гори знаходиться кращий бальнеологічний курорт заповідних Товтр-Медоборів з цілющими мінеральними водами, серед яких особливо виділяється “Подільська Нафтуся” – малорозрекламовании аналог трускавецької “Нафтусі”, зате, за висновками науковців Одеського інституту курортологи НАН України, більш багатий за набором і вмістом цілющих органічних і мінеральних компонентів.

Летичівський замок закладено на високому мисі, утвореному злиттям Південного Бугу та його притоки р. Вовк, приблизно на півдорозі з Кам'янця у Меджибіж.

Поселення над Богом існувало з давньоруських часів. Періодом XI – ХІІІ ст. датуються археологами залишки його дерев'яно-земляних укріплень. У середині XIV ст. їх зміцнили воєводи князів Коріатовичів, які вспадкували Поділля після включення його до складу Великого князівства литовського. Ця дерев'яно-земляна фортеця проіснувала до кінця XVI ст., зазнавши неодноразових татарських плюндрувань.

Магдебурське право Летичів отримав у 1429 р., з 1601 р. місто стало центром повіту. За наказом сейму Речі Посполитої у 1598 р. кам'янецьким старостою на місці старої й дуже понищеної дерев'яно-земляної фортеці Коріатовичів зводиться кам'яний замок.

Замок був прямокутним у плані, з чотирма круглими кутовими та чотирикутною в'їздною баштами. До нашого часу залишилася лише одна округлої форми триярусна башта із амбразурами й бійницями, глибокими підвалами і горішнім зубчатим заборолом та фрагменти східної і південної кам'яних стін замку. Оборонний характер у місті має також домініканський Успенський костьол 1606-1638 рр. у стилі бароко із рядом бійниць попід карнизом споруди.

Перед замковою баштою Летичева встановлено пам'ятник Устиму Кармелюку – народному герою, якого нащадки нарекли “подільським Робін Гудом”. У Летичеві повстанський загін Кармалюка потрапив у панську пастку і був цілковито винищений розлюченою шляхтою. Тоді ж, у 1832 р. після двадцяти років непримиренної боротьби з панським гнітом на теренах Подільської, а згодом і Волинської й Київської губерній, в Летичеві наклав головою й легендарний селянський герой Кармель, за яким довгих десять років безрезультатно полювати піхотні та кавалерійські частини регулярної російської армії та загони самооборони подільської шляхти.

Північ Хмельницької області – літописна Болохівська земля історичного Волинського краю – репрезентована замками в давньоруських містах Ізяславі й Староконстянтинові.

Ізяслав – багатий літописний град Болохівської землі – лежить у луці широкошіесої поліської красуні Горині на південній окраїні кількасоткілометрового пралісового поясу Малого Полісся. Легенда приписує заснування граду князеві Володимиру Великому у 987 р., яке він нарік на честь свого сина (від полоцької княгині Рогніди) Ізяслава і передав йому у вотчину. Давньоруський град спопелила у 1241 р. орда хана Батия. Але місто відродилося й невдовзі примусово було включене воєводою князя Данила Галицького до складу Галицько-Волинської держави.

Однак після смерті Данила Галицького багаті торгові гради Болохівської землі знову відкололися від Галичини з її численними боярськими утисками й податками та майже на 100 років піддалися у безпосереднє підпорядкування баскаків Золотої Орди, оскільки від татар відкуповувалися набагато помірнішою даниною збіжжям, залізом та хутрами.

Після приєднання Болохівської землі до складу Великого князівства литовського Ізяслав переходить у підпорядкування волинських князів. Його кам'яно-дерев'яні укріплення відбудовують воєводи князя Любарта Гедиміновича (за взірцем Луцького замку). А з другої половини XIV ст. Ізяслав-град переходить у володіння князів Острозьких.

Князі роду Острозьких (та їх генеалогічної гілки Заславських) надавали виключно важливого значення розбудові кам'яного Ізяславського замку. Адже місто лежить на стратегічних підступах до Острога з боку Дикого Поля. (З Ізяслава в Острог битого шляху не існувало (лише потаємні стежки), оскільки їх досі розмежовує 30-кілометровий пояс непрохідих борів Малого Полісся. Жваві торгові взаємини між містами убезпечувалися завдяки водному шляху широкоплесою р. Горинню). Всі татарські орди й турецькі армії, які рухалися на Острог, спершу мусили надовго зупинятися під неприступними стінами Ізяславського замку з князівськими палатами.

Упродовж XV – XVIII ст. Ізяславський замок витримав десятки татарсьських штурмів та кілька руйнівних турецьких облог. Однак міські стіни повсякчас відбудовувалися й зміцнювалися. Завдяки цьому Ізяслав залишався одним з найбільших міст Волині, що мало чим поступалося Острогу, Києву, Кам'янцю-Подільському, Луцьку та Львову. Скажімо, за переписом 1629 р. в Ізяславі налічувалося 875 димів і близько 4,5 тис. жителів, а економічну активність поселення характеризує наявність привілею на провадення щотижневих базарів та щорічних ярмарків за участю купців з країн Західної Європи, Московії, Вірменії і Криму, Молдови та Трансільванського князівства.

Двічі Ізяславський замок під час Національно-визвольної війни брали приступом козацькі полки Богдана Хмельницького. Двічі його плюндрували турецькі армії (1672 та 1675 рр.). Після турецького панування замкові фортифікації почали приходити у занепад, оскільки населення містечка різко скоротилося внаслідок епідемії чуми, подій Північної війни та занепаду торгівлі й ремесел.

Нині від могутнього колись кам'яного Ізяславського замку залишилася лише двоповерхова споруда князівської скарбниці XVI ст. з розлогими підземними казематами та збудований на замкових підвалинах у XVIII ст. палац князів Сангушків. Це витончена барокова двоповерхова споруда з мансардами, просторими гарно освітленими кімнатами та центральною бальною залою. Парадний вхід у палац оформлено у стилі античного портика з колонадою й аттиком.

У цьому розкішному донедавна палаці князі приймали двох королів Речі Посполитої (Станіслава Августа (у 1711 р.) та Станіслава Августа IV Понятовського (у 1781 і 1787 рр.), російського царя Петра І (у 1711 р.), австрійського імператора Йосифа II (у 1780 і 1787 рр.), десятки представників монарших, герцогських і князівських родів Центральної Європи й Російської імперії. Тож та обставина, що Ізяславський палац Сангушків досі не реставровано й не перетворено на музей художних мистецтв, є просто таки ганебною для Української держави, яка задекларувала своє європейське культурне самовизначення. Якщо бракує власних коштів чи патріотизму – чому б не звернутися по допомогу до уряду Польщі, який не на словах, а на ділі дбає про збереження багатющого культурного надбання Речі Посполитої.

Від буремного періоду XVI – XVIII ст. в Ізяславі збереглося ще кілька атракційних пам'яток оборонно-сакральної архітектури, зокрема костьол Іоанна Хрестителя (1599 р., стиль готики й ренесансу, у його підземній крипті була родова усипальниця князів Заславських), Бернардинський монастир (початок XVII ст. – нині в'язниця) та костьол Св.Йосифа (1750-1760 рр.). Однак і ці пам'ятки гостро потребують уваги реставраторів.

Бернардинський монастир 1606-1610 рр. – не менш атракційна фортифікація міста, ніж власне замок. Побудований він у період однієї з найгрунтовніших реконструкцій замку і одразу був включений у якості одного з фортечних вузлів у загальний периметр оборонного комплексу середньовічного міста. Монастирський комплекс з костьолом і двоповерховими корпусами келій оточений 6-метровими стінами з кутовими вежами.

Старокостянтинів – одне з найбільших пізньо-середньовічних міст Поділля – лежить у луці широкоплесої поліської красуні р. Случ. Місто засноване у 1561 р. Тоді ж(1561-1571 рр.) на гострокутому мисі, утвореному впадінням р. Ікопоть у р. Случ, князь Костянтин-Василь Костянтинович Острозький вибудував кам'яний замок. Від міста його відокремлювали оборонний вал з частоколом і глибокий рів, заповнений річковою водою.

Старокостянтинівський замок неодноразово витримував штурми кримських татар. На початку Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в місто переможно вступили полки Максима Кривоноса. 18 липня 1648 р. під Старокостянтиновом селянсько-ко-зацькі загони, очолювані Максимом Кривоносом, розбили шляхетські полки коронного гетьмана Речі Посполитої Ієремії Вишневецького та Домішка Заславського. У вересні цього ж року тут було вщент розгромлено польську армію, яка відступала з-під Пиляви.

Найбільшого плюндрування місту й замку завдало османське вторгнення на Поділля у 1672 р., однак після повернення поляків у край в 1699 р. замок і князівський палац були відбудовані.

Старокостянтинівський замок XVI – XVIII ст. – одна з найцікавіших туристичних атракцій на півночі Хмельниччини. Замковий ансамбль оперізаний кам'яною стіною з амбразурами і бійницями протяжністю близько 150 м. з в'їздною баштою XVI ст. У північній частиш замку височіє двоповерховий князівський палац, діюча замкова церква-фортеця з баштою і її дзвіниця XVII ст. Палац прилягає, з одного боку, до церкви, з іншого – до масивної башти-донжона, що є осердям оборонного комплексу, має масивні стіни з гарматними амбразурами й декорований ренесансним завершенням у формі аттика. Під палацом є просторі підземні каземати та підземні ходи, що виводять до річки.

Повна реконструкція історичного ансамблю дасть змогу тисячам туристів милуватися одним з найгарніших ренесансних замків Центральної Європи.

Ще однією непересічною атракцією Староконстянтинова і монументальна башта міських укріплень XVI ст., що височіє і гад р.Случ. У XVIII ст. поряд з баштою збудували пізньобароковий костьол Іоанна Хрестителя (1754 р.), оборонні мури та корпуси келій домініканського монастиря. Під час цієї перебудови башту переобладнали на дзвіницю костьолу, а під час на-ступої реконструкції у 1852 р. в її нижньому ярусі було відкрито церкву. (Нині райвідділ міліції перетворив цей храм на кімнату відпочинку з більярдом та ін. розвагами).

Оборонна башта міських укріплень Староконстянтинова п'ятиярусна, прямокутна у плані, складена з тесаних блоків каменю-черепашника з нішами гарматних амбразур та стрільниць. З півничного боку до башти прилягає костьол оборонного типу з округлими, схожими на амбразури вікнами та двома рядами бійниць уздовж фасадних стін. Костьол та мури домініканського монастиря були невід'ємною складовою цілісної системи оборонних укріплень міста.

Цікавим об'єктом інженерної архітектури міста є також млин (1905 р.), більше схожий на розкішний магнатський триповерховий палац з високими дахами та центральною шестиповерховою надбудовую у стилі замкового донжону. Велич цієї споруди варта того, щоб її включили в усі туристичні маршрути краєм. У ній доцільно обладнати оригінальний Музей історії розвитку інженерної думки в Східній Європі, а один з бічних флігелів відвести під туристичний готель та класичний ресторан у стилі старомодних палацових інтер'єрів XVIII ст.

2. На відміну від Західного й Центрального Поділля, у східній частині регіону збережених замків практично не збереглося. Вінничина у середині XVII ст. стала епіцентром вибуху гніву народного проти ненависних польських поневолювачів. Буремні події Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького буквально не залишили каменя на камені від могутніх магнатських замків у Буші, Барі й ін. помістях Середнього Подніпров'я її Східного Поділля.

До нашого часу на Вінничині збереглися лише руїни замку у Буші (башта XVII – XIX ст.), Озаринцях (1657 р.), Селищі (башта Черленківського замку XVI ст.), Шпикові (Надбрамна башта замку Свейковських, XVI ст.), палац Потоцько-іо в м.Тульчині (XVIII ст.) та оборонні монастирські мури 1-ї половини XVII ст. у центрі Вінниці (в яких нині діє обласний краєзнавчий музей та архів).

Статус Державного історико-культурного заповідника у 2000 р. надано пам'яткам смт. Буша Ямпільського району, з яких наявні перебудована в XIX ст. башта та засипані землею л ьохи-підземелля колишнього замку. Заклав цей замок коронний гетьман Речі Посполитої Ян Замойський (1541-1605 рр.).

18-20 листопада 1654 р. – час, коли поляки дедалі упертіше відвойовували назад землі незалежної Правобережної Гетьманщини – замок у Буші взяли в облогу війська С.Потоцького і С.Чарнецького. Після того, як козацька залога була майже винищена, і поляки вдерлися в замок, дружина вбитого козацького сотника Завісного Мар'яна, яка продовжувала керувати обороною, підпалила пороховий льох і висадила в повітря себе, рештки оборонців і чимало атакуючих поляків. (Художньо ці події змальовані в повісті Михайла Старицького “Оборона Буші”). З часу тієї руїни Бушанський замок вже ніколи не відбудовувався. І ще майже ціле століття знадобилося для того, щоб відродити людське поселення на місці пустирища цього колись великого міста Брацлавщини. А відбудована в XVII ст. башта нині є, по суті, пам'ятником полеглим звитяжцям.

Однак, туристів нині вабить у Бушу, передусім, унікальне дохристиянське святилище ранних слов'ян з барельєфним зображенням міфологічного сюжету. Відкрив його у 1883 р. видатний археолог В.Антонович.

Має свої фортифікації і обласний центр – Вінниця. Перші дерев'яні укріплення тут постали ще за Коріатовичів у кінці XIV ст.

Розквіт обласного центру розпочався щойно з 1598 р. коли сюди зі сплюндроваого й знелюднілого Брацлава поляки перенесли столицю Брацлавсього воєводства. Тоді ж місто, врешті-решт, обнесли вже не дерев'яними, а кам'яними стінами. Одним з ключових вузлів оборони став укріплений єзуїтський монастир, закладений у 1610 р. брацлавським старостою В.Капіновським. Його товсті стіни з бійницями й потужними кутовими баштами народ прозвав просто й зрозуміло – “Мури”.

Нині вінницькі "Мури" з кутовою баштою утворюють перехрестя вулиць Володарського та Осипенко. В них знаходиться Обласний краєзнавчий музей з надзвичайно цікавою для туристів історичною й етнографічною експозицією, а також Обласний архів.

Однак, більш атракційні риси у Вінниці притаманні псевдооборонного типу водонапірно-пожежній башті 1912 р., увінчаній діючим досі годиником. (Сквер Козицького).

Муровані Курилівці – райцентр Вінничини, нині селище, і донедавна славне містечко Чурилів на р. Жван. Перша документальна згадка про це поселення датована 1493 р.

З давніх замкових споруд містечка нині повністю зберігся кам'яний ескарп XVIст. бастіонного замку. Він включає про сторі підземні склепінчасті каземати. Також простежуються фрагменти замкового муру. У 1805 р. на їх основі було надбудовано розкішний магнатський палац у стилі класицизму. Палац повністю зберігся і є принадною туристичною атракцією. З боку прилеглого парку найбільш чітко проявляються потужні кам'яні стіни замкового бастіону – підвалини двоповерхового палацового корпусу.

Єдиним “замковим” містом сусідньої Черкащини є м. Тальне. У ньому зберігся Мисливський замок, збудований у 1896-1903 рр. у романтичному стилі французьких приміських замків епохи Ренесансу. Однак, Тальне прославив на весь світ не він, а грандіозне трипільське протомісто IV тис. до н.е., нещодавно відкрите археологами. Вагомою туристичною атракцією є також експозиція міського Музею хліба, який знайомить з історією розвитку хліборобства на Україні з про-тотрипільської доби й досьогодні.

Атракційні псевдофортифікаційні риси має споруда в’їздних воріт до палацу князів Лопухіних-Демидових у м. Корсунь-Шевченківському. Палац оточує ландшафтний парк площею 97 га., закладений ще в 1782 р.

В'їздні ворота князівської садиби збудовано в 1780-і рр. за проектом архітектора Ліндсей у стилі романтизму з використанням архітектурних мотивів средньовіччя. Саме завдяки цим мотивам ворота нагадують класичний італійський замок, фланкований двома чотириярусними кутовими баштами із іубчастими парапетами.

Схожі архітектурні прийоми використано в декорі кам'яниці козацьких старшин Лизогубів XVII ст., що знаходиться у м. Седнів за 25 кілометрів від Чернігова. Сучасне містечко Седнів – нащадок літописної чернігово-сіверської фортеці Сновськ (перша згадка – 1068 р.). З козацької доби у місті збереглися також церква Різдва Пресвятої Богородиці 1690 р. (родинна усипальниця роду Лизогубів) й церква Св.Георгія (1747 р.). У кінці XIX ст. м. Седнів стараннями голови Полтавської губернської земської управи Федора Лизогуба перетворився на один з найбільших центрів українського відродження. У 1918 р. Федір Лизогуб став прем'єр-міністром Української Держави гетьмана П.Скоропадського.

Переяслав-Хмельницький (до 1943 р. – Переяслав) – одне з трьох найбільших міст Київської Русі на берегах річок Трубіж і Альта. Вперше воно згадується в угоді Київської Русі з Візантією ще в 907 р. У X – XIII ст. було квітучою удільною князівською столицею, яку в 1241 р. спустошила орда хана Батия. В 1654 р. місто прославила історична Переяславська рада.

Нині Переяслав-Хмельницький – один з найпопулярніших туристичних центрів України. По суті, це музейна “столиця” історико-етнографічного туризму Лівобережної України. Тут діють десятки музеїв (Архітектури Переяслава періоду Київської Русі, Українського народного одягу Середнього Придніпров'я, Історії української православної Церкви, Українського народного транспорту, Кобзарства, Хліба, Лікарських рослин, Українського народного рушника, Декоративно-ужиткового мистецтва Київщини, Г.С.Сковороди й ін.) на чолі із славнозвісним Музеєм народної архітектури та побуту. У ньому, зокрема, поряд зі зразками старожитніх житлових, сакральних і господарських споруд відтворено укріплення справжньої дерев'яно-земляної козацької фортеці-січі.

Над річищем Трубежу збереглися й історичні вали Переяслава давньоруської доби. Ще одією принадою міста є його храми (на чолі з величним Вознесеньським собором у стилі козацького бароко, збудованого у 1700 р. на кошти гетьмана І.Мазепи).

Дата добавления: 2014-01-04