Поняття особистості

Особистість є відносно пізній продукт суспільно-історичного ■й онтогенетичного розвитку людини, спеціальне людське утворення, яке так само не може бути виведене з його пристосувальної Діяльності, як не можуть бути виведені з неї його свідомість чи

потреби. Біологічна природа людини є базисом розвитку соціального світу. Як свідомість людини, так і її потреб створюються суспільними відносинами, у які індивід вступає моменту народження і знаходиться до самої смерті.

Включення індивіда в суспільство здійснюється через різь соціальні спільності, які кожна конкретна людина персоніфікує чере соціальні групи, соціальні організації, соціальні інститути, пануючі суспільстві норми і цінності, тобто через культуру. У результаті цьоп індивід включається у велику кількість соціальних систем різноп рівня, кожна з яких здійснює на нього іманентно властивій даніі системі вплив: сім'я, коло друзів, громадські організації, робочі група, національні спільноти тощо. Таким чином, людина стаї частиною структури даної системи, її елементом.

Усі психологічні науки виходять із принципу суспільно детермінованості й активності особистості. На цьому загальні психологія ставить крапку, і далі починають вирішуватися власне соціально-психологічні проблеми. Соціальна ж психологія, користуючись визначенням особистості, розробленим у загальній психології, «з'ясовує, яким чином, тобто насамперед, у яких конкретних групах особистість, з одного боку, засвоює соціальний вплив (через яку із систем її діяльності) і, з іншого боку - реалізує свою соціальну сутність (через які конкретні види спільної діяльності)». Такий підхід відрізняється від власне соціологічного тим, що останній виявляє, яким чином сформувалися соціально-типові риси, чому в одних умовах життєдіяльності особистості вони виражені в більшому обсязі, чому в інших умовах якісь інші соціально-типові риси виникли всупереч приналежності людини до даної соціальної групи, до соціального середовища. Отже, у соціології акцент робиться насамперед на виявлення соціальних якостей, соціальних типів особистості (типів поведінки). Саме в структурі свідомості і діяльності окремих індивідів, які вивчає соціолог (наприклад, шляхом опитування чи спостереження), відбивається загальне й особливе соціальних систем, спільнот, груп, до яких вони належать.

Виходячи з цього особистість можна визначити як «соціальну властивість індивіда, сукупність інтегрованих у ньому соціально значущих рис, що утворилися в процесі прямої і непрямої взаємодії даної особи з іншими людьми і які роблять його, у свою чергу, суб'єктом праці, пізнання і спілкування».

Такий підхід до розуміння особистості найбільш доцільний, тому що відображає власне соціологічну специфіку, у якій людина представлена як член певного суспільства, соціальної спільноти, групи, яка втілює в собі різні соціально типові риси.

М.2. Соціальні орієнтації та установки

У системі соціальних взаємодій людина представлена як іктивний початок, тому що поряд з відображенням дійсності в її ївідомості і поведінці виявляється певне ставлення до неї. Згідно з їсихологічними підходами, установка являє собою цілісне психічне івище, у якому дійсність відображається відповідно до потреб ндивіда, через що активність, яка протікає на ЇЇ основі, носить юцільний характер. Однак деякі психологи зазначають, що поняття установки не повинно вживатися при аналізі соціальної активності їсобистості, тому що в установці відбиті лише біологічні особливості іюдини. У цих двох підходах наочно відображається дискусія про золь природи і середовища в структурі людської свідомості і юведінки.

Дійсно, в установці виявляються як природні підстави, так і «позичене культурою, тому що доцільна пізнавальна діяльність, яка виникає на основі таких установок, містить і фізіологічні потреби (у їжі, одязі, житлі), і соціальні вимоги, і цінності, і особистісні цільові моменти.

Будь-які людські почуття: прихильності чи ворожості, вибору чи відкидання, схвалення чи несхвалення, де б вони не виявлялися, базуються не стільки на інстинктах, скільки на великому обсязі соціальної інформації, що дає уявлення про об'єкт людського інтересу.

Установка відноситься до числа найбільш вивчених і найменш чітко визначених перемінних, якими оперують багато соціальних наук. її вивчення в американській соціології почалося в 1918 р. роботою У. Томаса і Ф.Знанецького «Польський селянин у Європі й Америці». За цим пішов бум соціологічних досліджень у Чикагському університеті. З цією школою пов'язана значна кількість відомих імен, а серед них Дж. Г. Мід.

Основна ідея Міда полягає в тому, що наші установки на об'єкти, на «інших», і особливо, наші установки на улюблений об'єкт наших думок - на себе породжуються і підтримуються соціальними факторами. Серед цих факторів істотне значення мають досвід спілкування з іншими людьми і нашою здатністю бачити світ і самих себе так, як це визначено соціальними символами. Центральна гіпотеза Міда: ми розвиваємо свої установки шляхом прийняття (за його термінологією, інтерналізації) установок інших. Висновки Міда були підтверджені дослідженнями активного впливу засобів масових комунікацій на формування установок населення.

Однак подальші дослідження показали, що в будь-якій ^:6итуації вплив інших опосередковується ставленням людини до інформатора, рівнем довіри чи недовіри до нього. Цим можна

пояснити успіхи і невдачі вихователів і педагогів, політиків і керівників, теле- і радіокомпаній. Тим часом довіру чи недовіру до джерела інформації можна також розглядати як ще одну установку на комунікатора.

Отже, соціальне поведінка, як і будь-яка інша активність, починається з готовності, установки, у якій відображені і соціальні прагнення, завдання, вимоги і очікування.

Деякі дослідники гранично зближують поняття ціннісних орієнтацій та установок. У цьому є раціональний зміст, хоча абсолютизація його викликає великі сумніви: адже і цінності, і ціннісні орієнтації мають не тільки індивідуальний і груповий, але і загальнолюдський (загальносоціальний) рівні, тоді як категорія установки застосовується переважно при аналізі поведінки особистості чи малої групи.

Взаємозв'язок установок і ціннісних орієнтацій виявляється в тому, що кожна людина по-своєму переживає значення соціальних цінностей і вносить у цілісний процес соціального життя свою унікальну частку, в результаті чого індивідуальні і внутрішньогрупові установки неминуче виявляють себе в інтерпретації ціннісних орієнтацій, характерних для групи, спільноти, суспільства в цілому.

Ціннісні орієнтації являють собою найбільш гнучку, що припускає вільний вибір і, отже, усебічне врахування індивідуальних інтересів і потреб людини форму включення суспільних цінностей у механізм діяльності і поведінки особистості. Інакше кажучи, у цих орієнтаціях реалізується вибірковість людської поведінки, її безпосередня обумовленість уявленнями індивіда про зміст і цінності людського життя. При цьому цінності виявляються в зв'язку між суб'єктом, який пізнає і перетворює світ, і об'єктом, на який спрямований вплив суб'єкта.

Будучи об'єктивно-суб'сктивними за походженням і змістом, цінності завжди інтерпретуються у світлі конкретних інтересів суспільства, спільноти, групи, особистості. Звідси випливає необхідність розрізнення суспільних (загальнолюдських), групових, індивідуальних цінностей і залежність співвідношення між ними від характеру суспільства.

Оскільки в якості суб'єкта оцінки може виступати й окрема людина, і групи, і все суспільство, остільки постає питання про співвідношення між оцінками і відповідно ціннісними орієнтаціями різного порядку. Як елемент структури особистості ціннісні орієнтації являють собою діалектичну єдність загального, особливого й індивідуального, думок, почуттів і практичної поведінки.

Оскільки діяльність людини завжди комплексна й окремі види її можна виділити тільки в абстракції, остільки мотивація

Діяльності також у більшості випадків виходить з орієнтації не на і«цну з цінностей, а на цілий комплекс. Наочним прикладом може Р'блужити праця артиста, у процесі якої він - залежно від ступеня свого і духовного розвитку - може орієнтуватися не тільки на виробництво; споживчих вартостей, але й на твердження естетичних і моральних І цінностей.

і Отже, на установки і ціннісні орієнтації людини впливають

' ЯК її природні задатки, так і соціальне середовище, у якій вона живе.
;;, Соціальний вплив породжує ефекти наслідування,

[■' конформності, а також інші феномени і ціннісні орієнтації І особистості. Внаслідок ускладнення і диференціації соціального середовища соціальний вплив на особистість набуває усе більш:. складного структурного характеру. Виявленням процесів і | закономірностей, що впливають на формування особистості, її і типових властивостей, а також вивченням типів орієнтації й ^ установок і займається соціологія особистості.

і; 7.1.3. Соціологічні концепції особистості

І Соціологічні концепції особистості поєднують цілий ряд

'■ дуже різних теорій. Усі вони визнають особистість специфічним і освітам, сформованим під впливом тих чи інших соціальних факторів. ї Така постановка проблеми веде до аналізу особистості винятково з!■ погляду соціології. Джерела даної позиції ідуть коренями в соціальну

філософію.

■: Соціологічні концепції особистості почали розвиватися в

^ другій половині XIX - початку XX ст. Потреба в загальній і Соціологічній теорії особистості випливала з розуміння необхідності | знайти постійне співвідношення або, інакше кажучи, постійну І величину, що детермінує процеси, які відбуваються в соціальних | макроструктурах. Пояснюючи ці процеси у взаємодіях індивідів і

І

спільнот, ми завжди знаходимо деяку організаційну цілісність властивостей індивіда, яка «переломлює» впливи і стимули, що, Виходять від спільноти, і стійким чином визначає реакції людини на | середовище.

ь <■ На початку ЗО-х рр. XIX ст. в соціології, як уже згадувалося

І *ище, сформувався науковий напрямок - структурний функціоналізм І (чи просто функціоналізм), засновниками якого були Е.Дюркгейм, І А.Р.Редкліфф-Браун (1881-1955) і інші дослідники. Це наукова школа І Почала з дослідження норм, тобто утверджень членів групи, як варто І доводитися в дійсності при різних обставинах. Особливо велику | Увагу функціоналізм приділяв проблемам інституціальних норм, що * Називалися роллю. Функціоналісти вважали, що одиницею \ Соціального аналізу в соціологія є не діючий індивід, а роль. Концепція

соціальних ролей дуже проста. Кожна людина в різних групах (малих і великих) займає якесь визначене положення (статус), з яким пов'язані зразки поведінки. При цьому група, у яку включений індивід, очікує від нього поведінки, що відповідає даним зразкам. Отже, ми можемо говорити про рольову поведінку батька, матері тощо.

Таким чином, соціальну роль можна визначити як відносно постійну і внутрішньо зв'язану систему вчинків (дій), що є реакціями на поведінку інших осіб, що протікають відповідно до більш-менш чітко встановлених зразків, які група очікує від своїх членів.

Якщо виходити з даного розуміння соціальної ролі, то рольову поведінку індивіда можна аналізувати через ті функції, які людина виконує в різних соціальних об'єднаннях. Не випадково американські вчені Дж.Морено (1892-1974) і Р.Мертон (1910-1998) визначали особистість як функцію тієї сукупності соціальних ролей, які виконує індивід у суспільстві.

Процес реалізації ролей залежить від великого числа факторів:

• біопсихологічних можливостей людини, що можуть
сприяти чи гальмувати виконання тієї чи іншої соціальної ролі;

• особистісного зразка, що визначає комплекс ідеальних рис,
які індивід повинен виявляти при виконанні ролі, а також комплекс
ідеальних способів поведінки, яких група очікує від людини;

• характеру ролі, прийнятої в групі, і характеру соціального
контролю, покликаного стежити за виконанням членами групи
рольової поведінки;

•структури групи, її згуртованості і ступеня ідентифікації індивіда з даною групою.

Хоча соціальну роль не можна вважати основною одиницею соціологічного аналізу, тому що вона випливає з характеру взаємодій індивідів, однак роль виявляється дуже корисною при вивченні інституціальних відносин у суспільстві.

Оцінка рольової концепції особистості дана в роботі Дж.К.Хоманса «Повернення до людини», у якій він пише, що практично, а не у філософському розумінні, питання полягає не в тому, чи законно розглядати роль як основну одиницю аналізу, і не в тім, чи існують рольові інститути реально, а в тому, чи привела теоретична програма функціоналізму до пояснення соціальних явиш, включаючи результати самого функціонального аналізу. Питання не в тому, чи міг досягти цього функціоналізм, а в тому, чи досяг він цього сьогодні. На це питання Хоманс відповідає негативно.

Інтеракціоністський підхід до концепції особистості заснований на методологічному принципі, відповідно до якого ні

особистісні фактори, ні умови зовнішнього оточення, якщо їх розглядати ізольовано, не можуть повною мірою пояснити поведінку людини. У якості основної детермінанти поведінки людини виступає процес постійної взаємодії між цими факторами. Оскільки процес взаємодії розуміється дослідниками не завжди однаково, у межах інтеракціонізму виникло кілька різних напрямів -- так званих теорій обмеженого застосування. Треба відзначити, що інтеракціонізм у підході до теорії особистості не має нічого спільного із символічним інтеракціонізмом, що являє собою один з методологічних принципів вивчення внутрішньогрупових і міжособистісних відносин.

Для розуміння відмінностей у інтеракціоністських концепціях особистості необхідно розглянути їх історичні передумови, точніше, ті елементи, що мали місце в рамках персонологічних і біхевіористських моделей особистості.

Німецько-американський психолог К.Левін (1890-1947) розробив у 1936 р. принцип взаємодії особистості із середовищем, у якому розрізняв середовище фізичне і психічне. Учений вважав, що поведінка залежить не від минулого і не від майбутнього, а від поля теперішнього. На його думку, фізичне і соціальне середовище реально виступають для суб'єкта у вигляді психологічних феноменів. Тому для різних індивідів об'єктивне оточення уявляється різним залежно від його особистісної значущості. При цьому психологічна реальність при взаємодії особистості із середовищем є найбільш

значущою.

У концепції особистості американського соціолога Г.Меррея проблема взаємодії індивіда із середовищем аналізується через редукування характеристик індивіда до його потреб, а властивостей середовища - до тих її факторів, що сприяють чи перешкоджають задоволенню цих потреб. Властивості середовища Меррей позначав поняттям «тиск». Основними одиницями при дослідженні взаємодії особистості із середовищем служили різні сполучення потреб і впливу соціального середовища.

Ідеї інтеракціонізму по-різному виявлялися є біхевіоризмі і психоаналітичній теорії особистості. У біхевіористській школі ідеї інтеракціонізму були викладені в концепції особистості американського психолога Е.Толмена. В ортодоксальну систему біхевіоризму було включене поняття «пізнавальні (чи когнітивні) карти». Його суть зводилася до того, що будь-яка особистість не просто механічно реагує на стимули, що виходять із середовища, а зіставляє їх зі сформованими у свідомості стереотипами на основі Досвіду «карти поля». Отже, у взаємодію із середовищем людина вносить власний елемент активності і поведінки. Погляди Толмена

стали основою роз'єднання «чистого» біхевіоризму з ідеями когнітивної психології.

Психоаналітична концепція особистості найбільше яскраво виражена в поглядах З.Фрейда, що розглядає процес взаємодії індивіда і суспільства як соціопсихологічний конфлікт, а саму особистість як ансамбль ірраціональних, несвідомих потягів. Фрейд зазначав, що цивілізація з її заборонами і санкціями, з одного боку, велике благо і необхідність, інакше людство, цілком підкорившись сексуальним і летальним інстинктам, не змогло б вижити, але, з іншого боку, вона - тягар і небезпека для людини, оскільки усе більше витиснення потягів веде до прогресуючого розвитку неврозів, зростаючої незадоволеності, тривоги, деформації характерів, відчуження, несвідомого лицемірства тощо. Оскільки суспільству загрожує дезинтеграція, є необхідність у соціалізації і соціальному контролі.

В цілому можна сказати, що сучасні інтеракціоністські концепції особистості знаходяться в стадії формування і зазнають впливу різних концепцій і теорій. Різними вченими цей вплив оцінюється по-різному, у залежності від того, які елементи взаємодії суспільства й особистості висуваються на перший план.

Основні положення інтеракціоністських концепцій особистості прекрасно виклав сучасний американський соціальний психолог Б.Екехаммар. Інтеракціоністські концепції особистості можуть розглядатися як синтез персонологізму і ситуаціоналізму. Це означає, що ні індивід сам по собі, ні ситуація сама по собі не висуваються на перший план, а як основне джерело варіацій поведінки розглядається взаємодія двох факторів.

7.2. Соціалізація особистості

7.2.1. Соціалізація як спосіб включення індивіда в соціальне середовище

В умовах ускладнення соціального життя актуалізується проблема включення людини в соціальну цілісність, у соціальну структуру суспільства. Основним поняттям, яке описує такі включення, є «соціалізація», що дозволяє людині стать членом суспільства.

Під соціалізацією розуміється процес входження індивіда в соціум, що породжує зміни в соціальній структурі суспільства й у структурі особистості. Остання обставина обумовлена фактом соціальної активності людини, а отже, її здатністю при взаємодії із середовищем не просто засвоювати його вимоги, але й змінювати це середовище, впливати на нього.

і Найбільш розповсюдженими формами, що описують

^: характер взаємодії індивіда і соціального середовища в процесі соціалізації, є адаптація й інтеграція. Адаптація означає пасивне пристосування людини до соціального середовища і його вимог. Вона характерна для суспільних систем з тоталітарним державним ладом. Однак адаптивний характер взаємодії із суспільством може бути обумовлений і самою особистістю, ЇЇ біопсихологічними чи соціальними обмеженнями. Наприклад, недостатньо розвинутими вольовими якостями людини чи низьким рівнем інтелекту, що стримують розвиток самосвідомості особистості.

Інтеграція припускає активну взаємодію індивіда із середовищем, у якому людина робить свідомий вибір і яке вона здатна змінювати, коли в цьому є необхідність і доцільність. Як правило, така форма взаємодії людини із суспільством характерна при демократичному устрої держави, а також при «відкритому» типі особистості, орієнтованій на співвідношення індивідуальних і загальносоціальних цінностей у свідомості і поведінки. У цьому випадку визначальну роль у взаємодії із соціальним середовищем грає індивід.

В існуючих вітчизняних і закордонних концепціях соціалізації особистості найчастіше використовується лише один термін - адаптація, що негативно впливає на подальше вивчення цього процесу, тому що ігнорується специфіка його протікання в різних соціальних типах суспільства і середовища, а також специфіка соціального типу особистості.

Найбільш наочною моделлю адаптації, розробленої в рамках системного аналізу, є принцип рухливої рівноваги, описаний у роботах Л. фон Берталанфі (1901-1972), але використовувався раніше в соціології Г.Спенсера, а також в еволюційній теорії російського біолога К.О.Тімірязєва (1843-1920). Відповідно до зазначених концепцій процес адаптації суб'єкта детермінується двома групами факторів: внутрішніми, обумовленими появою і розвитком самого соціального суб'єкта (наприклад, біосоціальними передумовами); зовнішніми, що відображають рівень стану соціальної системи, характер її життєдіяльності, у яку включається суб'єкт. При внутрішніх факторах соціалізація визначається логікою виникнення і розвитку самого соціального суб'єкта (людини чи групи), тоді як при зовнішніх факторах - станом соціальних процесів розвитку суспільства, способами господарської діяльності, характером зміни формацій тощо.

Будь-які процеси взаємодії породжують специфічні форми відносин, дій, ідей, думок тощо, що у свою чергу змінює соціальну структуру суспільства, спільнот, груп, особистості. Ця проблема вже

в 30-40-і рр. XX ст. зацікавила німецьких антропологів Р.Брауна, Б.Ван-Геннепа та ін. Однак найбільший інтерес дана проблема представляє для соціологів, які вивчають соціальні взаємодії, соціальні системи, соціальну поведінку, що визначає створення нових соціальних систем і структур.

Рухливість соціальних систем (від людини до суспільства) надає право розглядати процес соціалізації з погляду періодів (циклів), які мають свою специфіку й обумовлені різними факторами.

7.2.2. Вікові етапи і критичні періоди соціалізації

Якщо проаналізувати різні концепції соціалізації особистості, зокрема ідеї Ч.Х.Лантухи, Дж.Г.Міда, З.Фрейда, Ж.Піаже, то тезу про поділ процесу соціалізації на періоди дитинства, отроцтва і юності можна вважати загальноприйнятою. Однак проблема подальших етапів соціалізації викликає дуже гострі дискусії. Основним дискусійним моментом є питання про те, чи відбувається в зрілому віці засвоєння якого-небудь нового соціального досвіду, що складає значну частину змісту процесу соціалізації?

У деяких працях, що піднімають питання стадій соціалізації, зазначається, що особистість проходить три основні стадії соціалізації: дотрудову, трудову і післятрудову. Перша стадія охоплює весь період соціалізації до початку трудової діяльності і сама підрозділяється на ранню соціалізацію і стадію навчання. Друга стадія охоплює весь процес трудової діяльності людини до виходу на пенсію. З приводу третьої стадії (післятрудової) існують різні точки зору.

Прихильники першої точки зору розглядають пенсійний статус як завершальний процес соціалізації, у результаті якого людина освоює нові для себе соціальні ролі, зв'язані зі статусом пенсіонера, новими функціями в сім'ї та у соціальному оточенні. При цьому зростає роль процесу передачі соціального досвіду, накопиченого людиною за своє життя, а отже, соціалізація виступає в нових для суб'єкта формах діяльності і соціальної активності. Опоненти першої точки зору вважають, що після трудової діяльності йде лише процес згортання соціальних функцій, а тому застосування до нього терміна соціалізації недоречно. Третя точка зору - крайня -представляє пенсійний статус людини як етап десоціалізації, що настає слідом за завершенням процесу соціалізації.

Можна стверджувати неспроможність двох останніх позицій, тому що пенсійний статус людини визначається часто не віковими рамками (у нашій державі в чоловіків - 60 років, у жінок - 55 років), а соціально-економічними факторами, здатністю і можливістю людини продовжувати професійну діяльність. Ця позиція підтверджується і

фактом, що в суспільствах протікають постійні процеси соціальних змін, до яких будь-яка доросла людина повинна Пристосовуватися, а виходить, освоювати новий досвід і нові функції. Наочним прикладом є процеси, що йдуть в українському суспільстві, де більш ніж 80% населення опинилися перед проблемами зміни воїхіально-професійних функцій і ролей, часто - зміни соціального Статусу, викликаного потребою знову повернутися до трудової діяльності з економічних мотивів.

Цілком зрозуміло, що кризові періоди, пов'язані із
соціалізацією дітей і дорослих, будуть різними, у тому числі за
іирактером їх детермінації, однак їх наявність і в тих, і в інших важко
заперечувати. Кризові періоди соціалізації дорослих можуть мати
більш різноманітний і розповсюджений характер і бути
обумовленими не стільки особистісними факторами, скільки
соціальними, тобто проблемними ситуаціями, що склалися в
суспільстві й у найближчому соціальному оточенні людини,
і У структурі внутрішніх факторів визначального значення

набуває вік суб'єкта соціалізації - індивіда і пов'язані з ним біопсихологічні особливості. Зокрема, американський психолог і психоаналітик Е.Еріксон (1902-1976) висунув теорію «кризового розвитку» чи «критичних періодів», яка пояснює зміну відносини людини до соціального середовища з погляду вікових етапів. Отже, людське життя прийнято поділяти на три великих періоди: становлення особистості, її зрілість (дорослість) і старість. Однак вікові рубежі цих періодів багато в чому відносні і залежать, у кінцевому рахунку, і від соціально-економічних факторів, якими обумовлюються основні фази, що визначають здоров'я, тривалість життя і працездатність, а отже, фізичний розквіт і старіння людини.

У свою чергу, у період становлення особистості звичайно розрізняють дитинство, отроцтво (підлітковий вік) і юність. Ці періоди характеризуються насамперед швидкістю вікових змін, які (сполучаються із систематичним збільшенням контактів індивіда з зовнішнім світом, що створює своєрідну звичку до рухливості інтересів, установок і ціннісних орієнтації.

ї Особливе значення в цей період набуває сім'я як первинна

соціальна група (соціальне середовище), потенціал якої у взаємодії з новими соціальними факторами продовжує реалізовуватися, ^розгортатися і на наступних етапах розвитку особистості. Потенціал *ім"ї визначається такими її якостями, як багатогранність структури і Життєдіяльності сімейного колективу, перевага заснованого на ¹ почутті любові до дитини емоційного початку в сімейних відносинах 'Ісімейному вихованні.

У міру того як дитина наближається до рубежів юності _в первинній соціалізації, усе більшого значення набувають не дидактичні моменти, а саме життя сім'ї, те місце, яке займають у ній загальносоціальні цінності і відносини. Якщо в дошкільні роки дитина майже цілком ідентифікує себе з сім'єю, відкриваючи і своє власне «Я», і інших людей переважно через судження, оцінки, учинки батьків, то в отроцтві її рішення вже тією чи іншою мірою знаходяться в залежності і від однолітків, і від так званих референтних груп, і від моди, і від суспільної думки.

Актуалізація сексуального інтересу (а саме в цей час молодіжні компанії стають усе більш змішаними) у свою чергу підсилює потребу в соціальних механізмах поведінки, слабкість, недостатня сформованість яких створює ситуацію «морального вакууму».

Зрозуміло, ця кризовість перехідного періоду від дитинства до дорослості надзвичайно ускладнює визначення тимчасових меж третього періоду становлення особистості - юності, коли посилюється потреба не тільки в пізнанні, але й в освоєнні навколишнього світу, у пошуках оптимальних образів поведінки і відносини з іншими людьми, змінюється сама форма самовизначення особистості, що розвивається: у ній все більшою мірою виявляється прагнення до самоствердження і самореалізації, зростає активність поведінки, а виходить, і необхідність у її соціальному регулюванні. Іншими словами, виникають оптимальні умови як для формування в індивіда стійких орієнтації на моральні, естетичні цінності тієї чи іншої соціальної структури, так і дезорієнтації ще нестійкої психіки. Підліткова і юнацька «нестійкість» - аж ніяк не вікова особливість. Швидше навпаки, результат визначеної дезорієнтованості тих, хто за характером своєї психіки схильний до строгої нормативності вчинків.

Закінчення юнацького періоду збігається з завершенням становлення особистості, набуттям нею визначеної психічної і соціально-моральної стабільності, виявленням своїх схильностей і можливостей, з початком нового етапу її розвитку в межах дорослого стану. Цим етапом і с молодість, яку, відповідно, треба розглядати не як просте продовження дитинства, отроцтва, юності, а як розширення і поглиблення соціальної, психологічної зрілості, що складає сутність поняття «дорослість». Очевидно, тільки такий підхід до визначення сутності молодості в розвитку особистості може протистояти тенденції інфантилізації молоді і забезпечити необхідний рівень соціальних і моральних вимог до неї.

У свою чергу у період молодості розрізняються ранній і пізній етапи (за Б.Г.Ананьєвим - 21-25 років і 26-34 роки), шо передують настанню повної зрілості. Дана періодизація може бути

витверджена і таким критерієм, як виникнення оптимальної Е>жливості гармонізації фізичних, соціальних і психічних Ррактеристик індивіда. Це відбувається приблизно в 25-26 років, «скільки саме до цього часу навіть та частина молоді, що отримує ришу освіту, включається в професійну діяльність (тривалість такого включення, на думку фахівців, дорівнює в залежності від обставин іфьом-чотирьом рокам) і, крім того, більшість людей визначає свій ©собистісний статус, створює сім'ю, формує індивідуальний стиль ровсякденного життя відповідно до соціальних структур, у які вони даслючені. Звідси випливає, що зв'язана з усіма цим система індивідуальних ціннісних орієнтації в ряді випадків виявляється нетотожною системі соцієтальних цінностей, що пояснюється, з одного боку, плюралізацією потреб і інтересів особистості вже на рерших етапах її соціалізації, а ч іншого боку — наявністю протиріч рііж окремими факторами, взаємодіючими з особистістю в процесі її самовизначення.

\і Зазначимо, що між різноманітними соціологічними школами

$аходу і вітчизняними школами часто існують діаметрально протилежні погляди на природу форм і систем соціальної взаємодії Йидивідів у процесі соціалізації, а також на характер дії механізмів ^соціалізації.

(7.2.3. Форми і механізми взаємодії

І? Типологія форм взаємодії має різні підстави. Зокрема, за

^типологією німецького соціолога Л. фон Візі (1876-1962), взаємодії в

соціалізації можуть бути представлені як зближення, пристосування,

іарівняння, об'єднання або як суперництво, опозиція, конфлікт.

ЇКожний з цих видів поділяється на ряд підпроцесів. Так, схема

процесів, що ведуть від ізоляції (індивіда чи групи) до зближення

виглядає таким чином: на початковій стадії ми маємо справу з

Полюванням, відчуженням, відокремленням, ворожістю. Перехідною

стадією є контакт. Початковою стадією об'єднання є терпимість,

[Компроміс, шлях від якого може вести до зближення.

.^⁵ Форми взаємодії, використовувані при культурологічному

|-відході, класифікуються як підпорядкування-домінування,

^ прийняття-відкидання у вербальній чи нєвербальній комунікації

■'(мова жестів, мовна специфіка тощо) і поведінкових стереотипах.

Механізми взаємодії в процесі соціалізації часто зводяться до

^у Диференціації свідомих і стихійних (неусвідомлених) засобів

регуляції соціальної поведінки. Ця обставина пов'язана з тим, що

"формалізовані структури на відміну від неформальних мають

^йілегітимні підстави регуляції соціальних відносин: переконання,

Примус, заохочення належної для досягнення мети організації

поведінки. Наприклад, на рівні суспільства ця «повинність» виявляється у вигляді законів, установлень, моральних норм тощ_о. Неформальні відносини також можуть досягати високого рівня регламентації, соціального контролю за належною поведінкою членів своєї групи. Тому класифікація соціальних механізмів взаємодії лише на основі формальності чи неформальності структур і установок може бути піддана сумніву і вимагає подальшого дослідження.

7.2.4. Процес соціалізації в первинних і вторинних групах

Велика частина дослідників процесів соціалізації сходяться на тому, що визначальне значення має первинна соціалізація, яка здійснюється у сім'ї. Зокрема, первинна соціалізація визначає не тільки загальносоціальні форми поведінки, але й відмінності в мові, одязі, відносинах між батьками і дітьми тощо. Джерелом такого сильного впливу сім'ї на дитину є особистісна зацікавленість сімейної групи, заснована на кревній спорідненості.

В залежності від рівня авторитету кожного з батьків сила сімейного впливу на дитину може зростати чи слабшати. Саме первинна соціалізація надає процесу розвитку особистості різну спрямованість. У характері спрямованості особливу роль грає організаційна культура. Вона передається як супровід особистого «Я», яке дитина будує за допомогою інших. Культура вноситься ззовні і концентрується навколо особистої концепції індивіда, переплітаючись з тими соціальними ролями, які людина покликана грати у своєму майбутньому. Останні співвідносяться з цінностями особистості, які вона і намагається регулювати.

Якщо розглядати сім'ю як первинну соціальну групу, яка здійснює соціалізацію дитини, то треба мати на увазі, що сім'я є сполучною ланкою між дитиною й іншими соціальними мікро- і макроструктурами (системами). Тому рівень відповідності сімейних (групових) і загальносоціальних цінностей, пропонованих дитині для засвоєння, може бути різними, аж до повного антагонізму.

Ця опосередкованість робить сімейну групу до певного часу майже єдиним інтерпретатором цінностей, що панують у різних соціальних структурах, з якими зштовхнеться людина в майбутньому. Таким чином, у сім'ї закладається тип структури майбутньої поведінки, характеру інтеграції (чи адаптації) індивіда в суспільство. Чим більш конфліктною, проблемною буде первинна сімейна група, тим конфліктнішим буде входження індивіда і у вторинні групи й у соціальну структуру суспільству.

Тому ми вважаємо, що при аналізі процесу соціалізації первинна група становить особливий інтерес. Значення міжособистісних відносин у сімейній групі (батьки - діти, чоловік -

псина, старше - молодше покоління) важко переоцінити, тому що и визначають рівень довіри дитини до інформації, що виходить членів сім'ї, яка до певного віку служить для дитини основним Ердалом комунікації.

|^ В основі соціалізації лежить одна з важливих проблем

рормування рольової поведінки людини, яка визначається значною

ьірою якістю рольового доведення матері, батька, бабусі, дідуся

|ошо. Відносини дитини і членів сім'ї можуть характеризуватися

їденими типами міжособистісних взаємодій, які будуть

Екстраполюватися і на типи взаємозв'язку дитини з іншими

И>ціальними структурами, а також на бачення рольової концепції

ціасної поведінки. Отже, можна говорити про те, що саме сім'я дає

«образ світу», у якому повинна жити дитина. Якщо вплив сім'ї на

(итину настільки великий, то можна вважати, що основа зміни

юціальних структур і типів соціальних взаємодій у суспільстві

іолягає в сім'ї, тому що процес соціалізації одночасно є процес

рвціальних змін, соціаіьних перетворень.

к». До соціалізації у вторинних групах індивід підходить з уже сформованою самосвідомістю (структурою цінностей, зразків роведінки, сформованим «образом» суспільства). У цей час він стає членом різних соціальних груп: навчальних і виробничих колективів, Ірла друзів тощо. Істотно змінюється і характер його взаємодії з цими групами. Якщо ефективність сімейного етапу соціалізації відносно не Залежить від дитини, особливо в перші роки її життя, то соціалізація у і*вторинних групах» рівною мірою визначається як особистісними [характеристиками суб'єкта, що соціалізується, так і соціальними ^показниками групи, тобто зовнішніми факторами. Отже, можна ^стверджувати, що в процесі соціалізації у вторинних групах зміна Соціальних структур відбувається і під впливом індивідуальних рнностей.

$:.■ Включення нових членів групи змінює групову свідомість,

Йрупові оцінки, образ суспільства доповнюється новими уявленнями.
' На етапі соціалізації у вторинних групах актуалізуються

ЙЯроблеми групової ідентифікації («свої», «чужі») і формуються ^групові інтереси й установки на той чи інший характер діяльності. ^Особливу роль у цей період починають грати мова і символи. Останні затримують свій зміст чи соціальне значення як результат ролі *фолей), яку відіграє індивід у взаємодіях і комунікаціях. Цей фактор ***ає важливе методологічне значення, тому що дає уявлення про *Врироду символів. їх зміст значною мірою визначає самосвідомість і >яоведінку людини, характер відображення реальних соціальних

Дата добавления: 2014-01-04