Скасування кріпосного права в Надніпрянській Україні

У середині ХІХ ст. Російська імперія переживала глибоку кризу, характерними рисами якої були занепад поміщицьких маєтків, посилення експлуатації селян, панування екстенсивних методів господарювання, гальмування розвитку капіталістичних процесів, наростання соціального напруження у суспільстві, посилення процесу відставання Росії від європейських держав. Необхідність реформування імперії ставала дедалі очевиднішою. Спонукали до цього поразка Росії у Кримській війні 1853 –1856 рр., могутнє піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше – в Україні, де не забулися ще давні визвольні традиції козацтва.

Враховуючи неминучість революційного вибуху, цар Олександр ІІ вирішив перейти до радикальних реформ. Першим його кроком було підписання “Положення 19 лютого 1861 року про селян, що ви­йшли із кріпосної залежності”, складалися з окремих за­конів, які роз’яснювали ті чи інші питання реформи. Най­більш важливим серед них було “Загальне положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності”, у якому викладались основні умови скасування кріпосного пра­ва. Тобто:

1) скасування особистої залежності селян від поміщи­ків, їх звільнення і створення органів селянського управління;

2) наділення селян землею і визначення за неї повинностей;

3) викуп селянських наділів.

Селяни одержали особисту свободу і право розпоряджа­тися власним майном. Вони перестали бути власністю по­міщиків, одержали можливість купувати і продавати ру­хомість і нерухомість, займатися торгово-промисловою ді­яльністю, укладати договори, виступати позивачем і свідком у суді, переходити в інші стани, вступати до нав­чальних закладів, брати участь в органах самоврядування, одружуватися без дозволу поміщика.

Реформа запроваджувала нові органи управління на селі. Селянське громадське управління складалося із сіль­ського сходу, на який збиралися селяни-господарі і ста­роста. Останній обирався сходом. До волосного управлін­ня належали волосний схід із представників сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною і писарем, во­лосний селянський суд. Сільські і волосні органи селян­ського управління розподілили між селянами податки, повинності, контролювали їх виконання, стежили за утри­манням шляхів, мостів, перевозів, лікарень, шкіл, відали рекрутськими наборами, збиранням недоїмок, мали забез­печувати порядок.

Над селянським управлінням стояв мировий посеред­ник, якого обирали місцеві дворяни і затверджував Се­нат. Мировий посередник сприяв укладенню уставних гра­мот, розв’язував суперечки між поміщиками і селянами, затверджував або звільняв усіх службових осіб сільсько­го і волосного управлінь. Мирові посередники повіту ста­новили повітовий мировий з’їзд, у якому головував пові­товий керівник дворянства.

Таким чином, перетворення селян на “вільних обива­телів” з певними економічними правами створювало умо­ви для поглиблення капіталістичних відносин. Це був крок на шляху від феодального суспільства до буржуаз­ного. Проте разом із прогресивними моментами реформи збе­рігалася ціла низка положень, за якими селянство зали­шалось нижчим станом. Вони повинні платити подуш­ний податок, відбувати рекрутську повинність, зазнавали тілесних покарань. Поміщик вважався опікуном сільсь­кої громади, розпоряджався вотчиною, поліцією.

У Маніфесті зазначалось, що селяни не одразу одер­жать волю.

Поміщики зберігали власність на всі землі, що їм на­лежали до реформи. Вони повинні передати у постійне користування селян садибу із присадибною ділянкою та польовий наділ. За користування поміщицькою землею селяни зобов’язані обробляти панщину, або сплачувати оброк. До викупу свого наділу у поміщиків селяни зали­шалися “тимчасово зобов’язаними”, а які викупляли – селянами-власниками.

Наділення селян землею було не добровільним, а обо­в’язковим. Протягом дев’яти років після оголошення ре­форми селяни не мали права відмовлятися від земельно­го наділу, а значить, не могли звільнитись від влади помі­щиків, виходити зі складу селянської громади.

Викуп здійснювався не окремою особою, а усім сільсь­ким миром.

Земля звалась “мирською”, бо нею наділялись сільсь­кі громади, незалежно від того, яким було землекорис­тування – общинним чи подвірним, із тією лише різни-цею, що при общинному землекористуванні громада розпо­діляла землю між окремими господарствами з періодич­ними переділами за кількістю душ. Тут встановлювалась кругова порука привнесення платежів за землю. У місце­востях із подвірним або сімейним землекористуванням громада наділяла селян землею у постійне користування, причому за внесення викупних платежів відповідало ко­жне господарство окремо.

Розміри польового наділу і повинності були фіксовані в установчих грамотах, які укладалися протягом перших двох років. їх оформлення доручалось поміщикам, а пе­ревірка – мировим посередникам, що призначалися із місцевих дворян-землевласників.

Такими були основні умови скасування кріпосного пра­ва, викладені у “Загальному положенні”. Аналіз їх свід­чить про те, що вони повністю відповідали інтересам по­міщиків.

Крім “Загального положення”, яке визначило основні принципи селянської реформи для всієї Росії, були ви­роблені також місцеві положення для окремих районів Росії, а саме:

1) для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній. Для України воно стосувалось таких гу­берній: 3-х новоросійських: Катеринославської, Та­врійської, Херсонської і частини Харківської, де існувало общинне землекористування;

2) “Малоросійське місцеве положення”, що охоплюва­ло Лівобережну Україну: Чернігівську, Полтавську і решту територій Харківської губернії. Потреба у виданні окремого “Положення” для Лівобережної України обумовлювалась іще тим, що у цій частині України земля наділялась усій громаді і потім за­кріплювалась у сімейне користування;

3) у губерніях Правобережної України в основу земель­ного устрою було покладено інвентарні правила, за­тверджені 26 травня 1847 р. і 29 грудня 1848 р., згідно з якими селянам залишався у постійне і без­строкове користування наділ під назвою “мирська земля”. “Мирська земля” поділялась на корінний і додатковий наділ.

Грабіжницька суть реформи виявилась при визначен­ні розмірів наділів, для чого згідно із “Місцевим поло­женням” для великоросійських, новоросійських і білору­ських губерній їх території поділялись на три смуги: не­чорноземну, чорноземну та степову. Для кожного було встановлено душовий земельний наділ. Землю розподі­ляли за ревізькими душами (жінки землею не наділя­лись). До складу душового наділу входила як садиба, так і польова частка, що включала у себе окремі землі, пасо­вища і сінокіс. Для першої і другої смуг встановлено ви­щий і нижчий душові наділи, при цьому нижчий складав третину від вищої.

Для нечорноземної смуги вищий наділ складав від 3 до 7 дес, а нижчий – від 1 до 2 2/3; для чорноземних губерній відповідно: 0,9 – 2 дес; 2,7 – 6 десятин.

У степовій смузі встановився один наділ – від 3 до 6,5 десятин залежно від місцевості. Це пояснювалось ха­рактером землеробства у степових губерніях, де панувала переложна система. Тому тут було неможливо чітко вста­новити наділ. Ці землі були слабо заселені і тому помі­щики були зацікавлені приваблювати сюди робочу силу. Встановлені “Положенням” норми душового наділу ча­сто були нижчими від тієї кількості землі, котра знахо­дилась у селян до реформи. Це дозволило поміщикам відрізати на свою користь ту частину землі, яка перева­жувала вищий душовий наділ. Поміщик мав право змен­шити наділ до однієї чверті вищого, якщо він передавав селянам безкоштовно цю частину землі на основі взаєм­ної згоди. Цей пункт “Положення” був особливо вигід ним поміщикам густонаселених чорноземних губерній, бо давав їм можливість утримати за собою землю, ціна на яку у цих районах швидко зростала.

Крім того, поміщик мав право відрізати землю навіть тоді, коли сільські землі не перевищували вищої норми. Особливо це мало місце, якщо у розпорядженні поміщика залишалась одна третина загальної кількості придатної землі (у першій і другій смузі), а у степовій – менше половини. Коли ж селянський наділ був нижчий за вста­новлений найменший розмір, то поміщик міг збільшити його або знизити повинності за користування землею.

За “Місцевим положенням” щодо земельного устрою селян малоросійських губерній (Чернігівської, Полтавсь­кої і частини Харківської) наділялись землею на основі принципу спадково-сімейного землекористування. Зем­ля наділялась усій громаді, а потім розподілялась між селянами у спадкове сімейне користування. Для Черні­гівської губернії вищий душовий наділ встановлювався від 23,4 до 4,5 дес; для Полтавської губернії – від 23,4 до 3,5 дес; для Харківської губернії – від 3 до 4,5 дес. Нижчий розмір душового наділу складав половину від вищого. Поміщикам цих губерній надавалось право змен­шувати селянські наділи, якщо у них залишалось після розподілу менше від однієї третини усіх придатних для обробітку земель. Якщо селянський наділ був меншим, ніж нижчий розмір, то поміщик був зобов’язаний прирі­зати таку кількість землі, якої недоставало, за виключен­ням тих випадків, коли у поміщика залишалось менше третини придатних для обробітку угідь.

Викупна операція, яку проводив царський уряд, також відповідала інтересам поміщиків. За “Загальним поло­женням”, обов’язковим був викуп садиби. Викуп же польо­вої ділянки залежав виключно від волі поміщика. Умови викупу було викладено у спеціальному “Положенні про викупи селянами, що вийшли з кріпосної залежності, із садибної осілості і про сприяння уряду до придбання ци­ми селянами у власність польових угід”. Викуп садиби дозволявся у будь який час за умови, що господарство не мало недоїмок. Строк реалізації викупу не було встанов­лено. У “Положенні про викуп” зазначалось, що викуп за садибу і за польовий наділ встановлювався на добровіль­них засадах. Викупна сума, як за садибу, так і за польовий наділ залежали від суми оброку, встановленого для селян. Викуп наділу був можливим або за добровільною згодою поміщика з селянами, або на однобічну вимогу поміщика.

Викупні платежі, покладені в обов’язковому порядку на селян за їх же землі, зовсім не відповідали справжнім ринковим цінам на землю: в лівобережних та степових губерніях викупні платежі перевищували ціни на землю, що існували напередодні реформи, в 1,5 – 2,5 рази, а для Харківської губернії викупна ціна десятини наділу вста­новила 37 крб. 16 коп. замість ринкової ціни напередод­ні реформ 14 крб. 80 коп.

Селяни не могли відразу розрахуватись з поміщика­ми. Посередником у цлатежах між поміщиками та селя­нами став уряд. Після прийняття уставної грамоти і за­твердження викупних актів уряд сплачував поміщикам викупну суму процентними паперами, які поступово по­гашались. Селяни ставали божниками держави. Протя­гом 49,5 років вони повинні були щорічно вносити в ка­зну 6% капітального боргу. Це означало, що після закін­чення викупної операції сума, яку селяни мусили виплатити державі, була майже втроє більшою від суми капітального боргу. Царський уряд взяв на себе всі функ­ції по стягненню з селян викупних платежів.

Якщо викупався повний наділ, то поміщик одержував від уряду позику процентними паперами у розмірі 80% (за неповні наділи – 75%) викупної суми. Лишок (20 – 25%) викупної суми поміщик одержував тоді, коли селяни викупали землю за власною ініціативою.

Найбільший відсоток селян-власників, тобто тих, що перейшли на викуп, був у Харківській губернії (97% всіх тимчасово зобов’язаних селян), у Херсонській – 94,4%, у Катеринославській – 93,5%, у Таврійській – 90,8%, у Че­рнігівській – 88,3%, у Полтавській – 75,8%. На 1881 р., коли було видано закон про обов’язковий викуп, в лівобережних і степових губерніях України залишилось лише 110,2 тис. душ тимчасово зобов’язаних селян.

Скасування кріпацтва стало початковим кроком до модернізації Російської імперії. Перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін у інших сферах суспільного життя, які б дали можливість стабілізувати економічну та політичну ситуацію в суспільстві.

Дата добавления: 2014-01-04