Реформи адміністративно-політичного управління 60 – 70-х років ХІХ ст. в Російській імперії

Згідно з Положенням про губернські та повітові земські уста­нови 1864 р. в Україні було створено органи земського самовря­дування. Земства були введені лише в шести південних та лівобережних губерніях. На Правобережжі, де частина поміщиків польського походження брала участь в національно-визвольному русі, реформу було здійснено лише у 1911 р.

Земство складалася із губернських та повітових земських збо­рів і їх виконавчих органів – губернських та повітових земсь­ких управ. Члени земських зборів – гласні – обиралися за трьома вибор­чим групами – куріями. Виборчим правом володіли тільки осо­би, які посідали певне становище в суспільстві (при цьому вирі­шальне значення мав майновий ценз).

Гласні повітових зборів обиралися на трьохрічний термін на з’їздах повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських громад. До першої виборчої курії входили повітові поміщики, які воло­діли земельними площами від 200 до 8000 дес. (залежно від місце­вості), а також промислові та торговельні діячі, що мали підприєм­ства вартістю не менш 15 тис. крб. або з оборотом в 6 тис. крб. У другій – міській курії виборчі права одержували міські мешканці, які мали купецькі свідоцтва, власники торговельно-про­мислових підприємств у межах міста з оборотом не менш 6 тис. крб., а також власники нерухомого майна вартістю від 500 до 3 тис. крб. (залежно від розміру міста). У третій – селянській курії виборчим правом користува­лися всі селяни – домохазяї, але вибори тут були двохступеневі. Спочатку на волосних сходах обиралися представники даного по­віту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Хоча третя курія була найчисленнішою, кінцевий підсумок виборів ви­являвся не на користь селян. Вибори в губернські земські збори здійснювались гласними повітових зборів.

Функції земських установ обмежувалися місцевими господар­чими та деякими культурними питаннями: вони доглядали за ста­ном шляхів сполучення (ремонт доріг і мостів місцевого значен­ня), займалися організацією медичного обслуговування населення, будівництвом і матеріальним забезпеченням шкіл, налагодженням поштового зв’язку тощо.

Однією з найпослідовніших реформ була судова реформа 1864 р. Відповідно до судової реформи старий становий суд замінявся безстановим. Запроваджувалися нові принципи судочинства: гласність, відкритість, публічність, змагальність процесу (у процесі приймали участь обвинувач та захисник), незалежність суддів від адміністрації (вони затверджувалися царем і могли бути звільнені тільки за власним бажанням або за рішенням суду), вводився суд присяжних.

Також була спрощена структура судів. Вони поділялися на мирові, загальні та військові. Мировий суд вирішував незначні карні та цивільні справи, збиток за якими не перевищував 500 руб. Мировий суддя здійснював суд одноосібно. Судді обиралися повітовими земськими зборами з врахуванням майнового та освітнього цензів (володіння капіталом понад 15 тис. руб., або нерухомістю на таку ж суму, або 400 десятинами землі та, як мінімум, середня освіта). Рішення мирового суду можна було оскаржити в другій інстанції – з’їзді мирових суддів даного округу.

Загальний суд складався із трьох інстанцій. Нижчою інстанцією були окружні суди, що існували в губерніях. Цивільні справи вирішувалися без присяжних засідателів, карні – із присяжними з цивільного населення. Присяжні виносили вердикт про винність підсудного, суддя визначав міру покарання. Апеляції за вироком суду присяжних не приймалися. У другій інстанції – судових палатах – розглядалися більш важливі справи (наприклад, про державні злочини, політичні справи). При розгляді справ у судових колегіях брали участь станові представники. Вища інстанція – Сенат – розглядав справи в наглядовому порядку, мав право тлумачити закони та відправляти справи в нижчестоящі суди для повторного розгляду. Прокуратура стала органом судового нагляду, тоді як до реформи вона здійснювала загальний нагляд за законністю. Засновувалися посади судових слідчих. Засновувалася адвокатури – присяжні й приватні повірники.

Військово-судова реформа встановила три інстанції військових судів (полковий, військово-окружний і головний військовий суд) із принципами гласності, змагальності, відмови від тілесних покарань. Визначався порядок дії судів у мирний та воєнний час.

У 1864 – 1874 рр. у Росії здійснювалася військова реформа. Її складовою частиною стала реорганізація місцевого військового управління: у 1864 р. в країні було створено 15 військових округів, у тому числі в Україні – Київський, Одеський, Харківський (у 80-х рр. ХІХ ст. останній було ліквідовано). На чолі кожного округу стояв головний начальник, він же командувач військами, який через штаб і військово-окружну раду здійснював керівництво армією та її господарством. Створювалися й інші органи місцевого військового управління. У кожних губернії та повіті запроваджувалося управління військового начальника. Підпорядковане головному начальнику військового округу, місцеве управління стало необхідним після встановлення регулярної системи підготовки резервів та запровадження закону про військову повинність. 1 січня 1874 р. було прийнято новий військовий статут, за яким у країні запроваджувалася загальна військова повинність для осіб чоловічої статі, що досягли 20 років. Статут передбачав скорочення строку військової служби у сухопутних військах до 6 і у флоті до 7 років. Для осіб, що мали освіту, дозволялося проходження служби як добровольців строком від 6 місяців до 4 років. Було також проведено переозброєння і переобмундирування армії, поліпшено підготовку офіцерів і бойову готовність військ. Від військової служби звільнялися представники духовенства, певні привілейовані прошарки суспільства, частина іноземних колоністів. Поряд із завданнями децентралізації військового управління і створення умов для швидкого розгортання армії в період війни, на командуючих військами покладалися обов’язки сприяння цивільним властям у справі “збереження порядку в краї”, тобто придушенні визвольного руху.

Розвиток вітчизняної промисловості вимагав кваліфікованих кадрів, а їхня нестача позначалася не тільки на армії та державному апарату, але й на суспільстві в цілому. Низький рівень освіти гальмував не тільки економічний, але й політичний розвиток країни.

Реформа системи освіти істотно розширила мережу навчальних закладів та кількість учнів та студентів у них. Реформа запровадила три рівні навчальних закладів: початкові школи різних типів: державні, земські, церковно-приходські та недільні зі строком навчання 3 роки. Там навчали писати, читати, арифметиці, Закону Божому. Другим рівнем освіти були гімназії – класичні (з упором на гуманітарні науки та іноземні мови) та реальні (осноними тут були природничі науки та початкова технічна орієнтація).

Вищим щаблем у системі освіти залишалися університети, право вступу до яких надавалося тільки після закінчення гімназії. За новим Університетським уставом 1863 р. їм була повернута колишня автономія: рада університету мала права обирати ректора, призначати викладачів, затверджувати кошторис витрат, присуджувати вчені ступені, призначати стипендії студентам.

Отже, реформи 60 – 70-х років ХІХ ст. охоплювали майже всі сфери економіки та суспільно-політичного життя. Вони створювали умови для економічного та соціально політичного розвитку країни. Однак, реформи в Росії відрізнялись від реформ в Австрії. По-перше, вони проводились пізніше. По-друге, вони були обмеженими, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрійській імперії (з 1867 р. – Австро-Угорській) буржуазні реформи почалися у 1848 р., коли було опубліковано конституцію, скликано парламент, то в Росії через низку причин реформи залишились незавершеними. Російський царизм не наважився проголосити конституцію і скликати парламент. Саме тому ускладнювався перехід суспільства до прогресивнішої, порівняно з феодалізмом, капіталістичної системи.

Дата добавления: 2014-01-04