Україна в роки російської революції 1905– 1907 рр. Царський маніфест 17 жовтня 1905 р

ТЕМА 7. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Росія, як і більшість європейських країн, у 1900 – 1903 рр. переживала економічну кризу, яка потім змінилася депресією, і лише у 1910 – 1913 рр. почався період економічного піднесення. У роки економічної кризи в деяких галузях промисловості України припинили роботу до половини підприємств, зросло безробіття, зменшилася заробітна плата робітників, швидко падали ціни на товари і продукти.

Промисловість України хоч і розвивалась як частка загальноросійського економічного комплексу, проте мала свої особливості. Економічна криза загострила конкуренцію підприємств і змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об’єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, але й посідала одне з перших місць у світі. Тут налічувалося 280 підприємств, де працювало 500 і більше робітників. На великих підприємствах України працювало понад 44 усіх робітників, тоді як у США – лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла виникненню монополій спочатку саме у найбільш концентрованих галузях – металургійній, кам’яно-вугільній, залізорудній тощо. В Україні зосереджувалася діяльність таких монополістичних об’єднань, як “Продамет”, “Продвугілля”, “Продвагон”, “Трубопродаж”, “Покрівля”, “Цвях”. Це були досить потужні об’єднання. Наприклад, синдикат “Продвугілля” контролював 75 % видобутку кам’яного вугілля у Донецькому басейні.

Монополістичні об’єднання України були тісно пов’язані не тільки з російською буржуазією, але й з іноземним капіталом. Західних капіталістів приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок та сприяння з боку уряду. Показово, що понад 25 % іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадало саме на Україну. У володінні іноземних компаній у вугільній та металургійній галузях перебувало відповідно від 63 до 90 % основного капіталу. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й навіть усієї Російської імперії, адже і без того вузький внутрішній ринок через відставання села дедалі скорочувався, а місцевий виробник витіснявся з ринку. Крім того, більша частина прибутків вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон був переважно аграрним. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України. Таким чином, становище України в економічній системі Російської імперії було досить своєрідним. З одного боку, тут відносно швидкими темпами розвивалися капіталістичне сільське господарство і промисловість, а з іншого розвиток економіки гальмувався тяжким соціально-політичним і національним гнітом.

Протягом першого десятиріччя XX ст. Україна мала значно швидкіші, порівняно з загальноросійськими, темпи, розвитку важливих галузей промисловості. В загальному обсязі продукції усього народного господарства частка промисловості України становила понад 48 %, тоді як загальноросійський показник становив лише 40 %. Отже, Україна перетворилася на країну із середнім рівнем розвитку капіталізму.

Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість Росії, яка вбачала в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що у 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70 % видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона в цілому залишалася сількогосподарським регіоном імперії, у якому в селах проживало 80 % населення.

В аграрному секторі України напередодні революції 1905 р. налічувалося понад 35,2 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, особливо маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін., перейшли на капіталістичний шлях розвитку, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до нових відносин, була змушена продавати свої землі.

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, але й селянства. Характерною рисою цього періоду була поляризація селянства. У 1917 р. частка заможних господарств досягла 5,1 %, а безземельні та малоземельні селяни України становили 80 %. У середньому на одне селянське господарство припадало по 6,5 десятин землі, але при цьому понад мільйон безземельних, малоземельних та бідняцьких господарств мали у своєму володінні від однієї до трьох десятин. Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та виконував різні повинності, то стає зрозуміло, що проблема малоземелля і безземелля селян при збереженні поміщицького землеволодіння була одним із найгостріших соціальних протиріч.

Важкими також були умови життя і у робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод поглиблювали процес наростання революційної ситуації на початку XX ст.

Отже, промисловому розвитку Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні такі риси: концентрація виробництва, утворення монополій, значний вплив іноземного капіталу, вищі від загальноросійських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових регіонів Російської імперії тощо.

У зазначений період у Росії склалися об’єктивні передумови для здійснення демократичної революції, а також сформувалася реальна політична сила, спроможна приймати активну участь в розв’язанні глибоких соціально-економічних суперечностей. Цією силою був робітничий клас. На початку XX ст. посилюється революційна боротьба робітників, які все частіше переходять від економічних страйків до політичних, а пізніше і до вуличних демонстрацій під гаслом “Геть царське самодержавство!” У 1900 р. в Харкові відбулася перша багатотисячна травнева політична демонстрація. У 1901–1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові та інших містах, в літку 1903 р. робітничий рух переріс у загальний політичний страйк на півдні Росії, коли одночасно страйкувало близько 200 тис. робітників. Зростання політичних виступів робітників, у свою чергу, вплинуло на студентський та учнівський рух, посилило опозиційні настрої у середовищі ліберальної інтелігенції.

В умовах загального революційного піднесення в усіх верствах українського суспільства зростав національний рух, спрямований проти переслідувань української мови і літератури. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. В січні 1900 р. у Харкові члени студентських громадівських гуртків Харкова та Києва Д.Антонович, М.Русов, М.Порш та ін. провели спільне засідання, на якому було засновано першу на східноукраїнських землях політичну організацію – Революційну українську партію (РУП), яка виступала за побудову самостійної демократичної держави.

Першим програмним документом РУП стала брошура “Самостійна Україна”, написана 1900 р. харківським адвокатом М.Міхновським. У ній він наголошував, що головне завдання інтелігенції України розбудити народ рабів, оживити національний рух і повести боротьбу за єдину, неподільну, вільну, самостійну Україну “від гір Карпатських до Кавказьких”. Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. Від такої програми самі діячі РУП поспішили відмежуватися через її “націоналістичні тенденції”.

У процесі внутрішньопартійної боротьби найбільш реакційні, націоналістично налаштовані рупівці вийшли з партії і в 1902 р. разом М.Міхновським заснували Українську національну партію УНП. Лівіша течія, що близько стояла до меншовиків, вийшла з РУН і утворила окрему Українську соціал-демократичну спілку.

Решта членів РУП під проводом М.Порша, Л.Юркевича І.Мазепи, С.Петлюри, В.Винниченка вже у 1905 р. перейшла на марксистські позицій і перейменувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДРП). Кілька тисяч її членів вели активну пропаганду необхідності демократизації суспільства, вимагали автономії України та конфіскації великої земельної власності.

Наростання революційної кризи та інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до політичної діяльності помірковані кола українського національного руху. Восени 1904 р. представники української ліберальної інтелігенції на чолі з Є.Чикаленко заснували Українську демократичну партію (УДП).

УДП обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах Російської федерації. Певні розходження у поглядах на програмні положення призвели до розколу в УДП, виходу з неї радикально налаштованих діячів на чолі з С.Єфремовим, Б.Грінченком та Ф.Матушевським, які проголосили створення Української радикальної партії (УРП).

Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в єдину організацію – Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Вона виражала інтереси ліберальної буржуазії і примикала до російських кадетів. У національному питанні УДРП висувала вимоги автономії України, створення національної школи, вживання української мови в державних установах. У грудні 1905 р. в Києві почала виходити газета “Громадська думка”, у виданні якої провідну роль відігравали лідери УДРІІ С.Єфремов, В.Деонтович, Є.Чикаленко.

Поряд з політичними партіями в цей час виникають і культурно-освітні організації – “Просвіти”. Протягом 1905 – 1907 рр. вони створюються у Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах. У їхній діяльності активну участь брали М.М.Коцюбинський, В.Д.Грінченко, Панас Мирний, Д.І.Яворницький, ряд інших прогресивних діячів науки і культури. “Просвіти” засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні та музичні вечори, лекції, видавали українською мовою книги, газети. Всього протягом 1905 – 1907 рр. виходило 24 українські газети, щотижневики і журнали.

Отже, на початку XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії. Характерною рисою цього періоду була перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті.

Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем, національним гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали ґрунт для вибуху невдоволення народних мас. Світова економічна криза 1900 – 1903 рр., що охопила і царську Росію, а також російсько-японська війна 1904 – 1905 рр. загострили труднощі в суспільстві, посилили невдоволення серед народних мас. Усе це сприяло масовим заворушенням у країні, які згодом переросли в революцію. Початком антисамодержавної революції в Росії стали криваві події у Петербурзі у неділю 9 січня 1905 р. Саме цього дня була розстріляна за наказом російського імператора Миколи II 150-тисячна мирна демонстрація робітників. Звістка про загибель 1200 робітників швидко облетіла країну та викликала обурення всього народу. Революція чітко визначила три основні табори: урядовий, ліберальний та революційно-демократичний. Якщо представники останнього боролися за повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки, то представники ліберально-буржуазного – лише за обмеження самодержавства конституцією. Метою урядового табору було збереження існуючого політичного ладу.

В Україні революційні події розгорталися так само стрімко, як і у Центральній Росії. Взимку-навесні 1905 р. у містах прокотилися грізні політичні страйки, а влітку у революційну боротьбу включилися армія, флот і селянство. У червні 1905 р. в Одесі вибухнуло повстання матросів на броненосці “Потьомкін”. У жовтні 1905 р. розрізненні робітничі виступи переросли у загальний політичний страйк, а в листопаді спалахнуло повстання у Севастополі – найбільше з воєнних повстань на флоті. У грудні 1905 р. боротьба робітників набула форми збройних повстань: 17 грудня повстала Горлівка, де в боях з військами загинуло близько 300 робітників. У боях горлівцям допомагали 4 тисячі робітників з Єнакієвого, Ясинуватої, Дебальцевого та Харцизька. Грудневе повстання закінчилося поразкою. Революція пішла на спад.

Наслідком революційних подій в Росії стало підписання Миколою II спеціального Маніфесту 17 жовтня 1905 р., в якому він пообіцяв народові громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів) і провести вибори до Державної думи – російського парламенту. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.

По-перше, він сприяв розширенню легальної політичної та культурної діяльності в країні. У 1905 р. у Лубнах виникав перша в Російській імперії українська газета “Хлібороб”. Незабаром газети українською мовою почали виходити в Інших містах. Всього протягом 1905 – 1907 рр. виходило 24 україномовні видання. Виникають також осередки культурно-освітньої організації “Просвіта”. До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Вони засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.

По-друге, прискорилися процеси розвитку масових організацій і самоуправління суспільства. Під час революції зростає чисельність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. У 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903 – 1904 рр., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). У 1908 р. на базі самоліквідованої УДРП було утворене Товариство українських поступовців (ТУП) на чолі з Михайлом Грушевським, Євгеном Чикаленком і Сергієм Єфремовим. Революційна боротьба привела до виникнення рад робітничих депутатів, які розглядалися тоді як влада більшовиків. В Україні вони діяли у Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієве, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці.

По-третє, з’явилась можливість легального впливу опозиційних сил на владу шляхом використання думської трибуни. У І та II Державних думах 1905 – 1907 рр. на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах відповідно 45 і 47 депутатів і відстоювала переважно право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви, та місцевих адміністративних органів.

3 червня 1907 р. був опублікований царський Маніфест про розпуск ІІ Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80 % населення Російської Імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який відкривав період реакції.

Отже, перша російська революція 1905 – 1907 рр. зазнала поразки, але її значення було дуже великим: царському самодержавству було завдано першого відчутного удару, а український народ набув політичного досвіду, який був використаний у боротьбі за соціальне і національне визволення, особливо під час української революції 1917 – 1920 рр.

Дата добавления: 2014-01-04