Трагедія соціалістичної модернізації. Індустріалізація

Соціально-економічна стабілізація, яка була досягнута за роки НЕПу, дозволила більшовикам у грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) взяти курс на індустріалізацію, що передбачало перетворення СРСР з аграрної країни на високорозвинену промислову державу. Необхідно було створити важку промисловість дуже швидко.

Радянська індустріалізація порівняно з ринковою, капіталістичною мала своєрідні риси. По-перше, це приоритетний розвиток важкої промисловості, галузей, утворюючих засоби виробництва. По-друге, це ігнорування об’єктивних економічних законів, використання директивних, планових завдань, надцентралізація керівництва народним господарством. По-третє, це джерела фінансування. Кошти на індустріалізацію передбачалося вилучити у селян шляхом підвищення цін на промтовари і заниження їх на сільськогосподарську продукцію.

У грудні 1927 р. відбувся XV з’їзд ВКП(б). На ньому був прийнятий п’ятирічний план розвитку народною господарства (1927/28 – 1932/33 рр.). Було розроблено два варіацій п’ятирічного плану – мінімальний га оптимальний. Згідно з першим – середньорічний приріст промислового виробництва повинен був становити 18 %, відповідно до другого – понад 20 %.

Взимку 1927 – 28 рр. у країні виникла хлібозаготівельна криза. Селяни відмовились за низькою ціною продавати хліб. У партійному керівництві виявилося два підходи до вирішення цієї проблеми. Перший – який відстоювали члени Політбюро М.Бухарін, О.Риков, М.Томський – виходив з продовження ринкових стимулюючих відносин і полягав у підвищенні закупівельних цін на хліб, щоб збільшити платоспроможний попит селянства на промислові товари. Другий уособлювали Й.Сталін, К.Ворошилов, М.Калінін, В.Молотов, які прагнули скористатись можливістю для примусового вилучення зерна. Передбачалися надзвичайні заходи щодо селянства, такі як штрафні санкції, конфіскація майна та інші. “Надзвичайні заходи проти куркуля” в 1928 р. означали кінець нової економічної політики. Індустріалізація потребувала значних коштів, оскільки НЕП для цього не годився, його було ліквідовано.

З 1929 р. партія перейшла до авантюристичної політики комуністичного штурму в промисловості, яка називалась “великим стрибком”, або індустріалізацією. Продиктований Сталіним темп зростання промислового виробництва за три роки мав сягнути 38 %. Планові показники першої п’ятирічки були перекреслені, почалося “підхльостування” промисловості. Спроби Бухаріна та його однодумців протистояти сталінським планам були марні.

Підхльостування темпів промислового розвитку призвело до негативних наслідків в економіці. Так, планом передбачалося збільшити здобич донецького вугілля з 27 до 53 млн. т. Потім завдання підвищили до 80 млн. т. Фактично у 1933 р. досягли 45 млн. т. Виплавка чавуну повинна була зрости з 6,6 млн. т. до 12,4 а фактично виплавлено було 4,3 млн. т.

З метою виконання напружених планів ВКП(б) запроваджує два засоби інтенсифікації праці: перший – розпалення масового трудового ентузіазму через розгортання “соціалістичного змагання”, ініціаторами якого виступили гірники тресту “Артемвугілля”. Досягнення О. Стаханова з шахти “Центральна” в Донбасі було використано для організації змагань з перевиконанням виробничих норм – стаханівський рух. Організація його покладалася на профспілки, а загальне керівництво – на партію.

Другий шлях стимулювання праці з боку партії полягав у запровадженні прямого насильництва з боку партійного, профспілкового контролю. Робітники працювали під страхом адміністративних, кримінальних стягнень за будь-яке порушення. Влітку 1929 р. партія вже безпосередньо, а не через радянські або господарські органи, почала втручатися в розв’язання економічних, технічних і технологічних проблем. З 1930 р. вся економіка України підпорядковувалась органам влади, всупереч протестам партійно-державного керівництва республіки. Спроби господарських спеціалістів виступи проти нереальних темпів індустріалізації оголошувалися Сталіним проявами ворожих елементів з усіма наслідками. Почалися репресії проти “старої” науково-технічної інтелігенції.

І все ж таки слід зазначити, що ціною неймовірних зусиль народних мас у роки перших п’ятирічок було зроблено дуже багато. Капіталовкладення в основні промислові фонди України зросли з 438 млн. у 1929 р. до 1229 млн. крб. у 1932 р. (тоді як раніше за 1921 – 1928 р.р. становили 761 млн. крб.). Це дозволило за чотири роки подвоїти потужності важкої промисловості. З 35 виробничих гігантів вартістю понад 700 млн. крб. кожний, на Україні було розмішено 12. Це “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, “Краммашбуд” і Харківський тракторний завод. Були реконструйовані Луганський паровозобудівельний, Макіївський, Дніпропетровський, Дніпродзержинський і Алчевський металургійні заводи.

Значні досягнення були зроблені в електроенергетиці. Весною 1926 р. стала до ладу перша черга Штерівської ДРЕС – 20 тис. квт. Символом індустріалізації був Дніпрогес. Його почали будувати у 1927 р. У 1932 р. були запущені 54 блоків по 62 тис. кВт. Форсована індустріалізація перетворила аграрну Україну на індустріальну країну. Частка міського населення виросла у двічи і досягла 30% загальної кількості населення. Значна частина промислових підприємств і міського населення розташувалась на сході республіки.

Структура промисловості та розміщення продуктивних сил у роки індустріалізації не зазнали якісних змін. Як і до революції, відбувався підйом традиційних галузей виробництва (видобуток вугілля, руди, металургія, машинобудування) у великих містах і в Донецько-Придніпровському регіоні. Паливно-металургійний комплекс республіки функціонував як сировинний придаток підприємств Центральної Росії, з якої на Україну завозились промислові товари. Внутрішній дисбаланс, за яким українські підприємства були віддалені від кінцевого споживача, спеціалізація на сировинних екологічно небезпечних технологіях доповнювалась аграрним, нерозвиненим Правобережжям.

Випереджуюче зростання засобів виробництва (група А) порівняно з предметами споживання (група Б) на довгі десятиліття зумовило дефіцит товарів народного споживання.

Ліквідація ринкових відносин між галузями промисловості та директивне планування призвели до потреби самодостатнього розвитку галузей. Суспільство витрачало величезні ресурси на зростання важкої індустрії та оборони при відставанні легкої та харчової промисловості. Соціальна ціна технічної реконструкції в роки перших п’ятирічок була дуже високою, але розвиток важкої промисловості був вагомий. Індустріалізація призвела до пограбування і поневолення села, експлуатації робітничого класу, звела нанівець економічну самостійність України. Це зумовлювало встановлення командно-адміністративної системи у економіці – як основи тоталітарного режиму на чолі з Сталіним. Адміністративна система встановила контроль над економікою.

Друга п’ятирічка (1933 – 1937 рр.) характеризувалася тим, що була норма накопичення була меншою, але достатньо високою. Відбувалось освоєння нової техніки та скорочення екстенсивних методів. Промисловість стала рентабельною. Набули розвитку такі нові галузі, як автомобільна, тракторна, літакобудівельна, електромеханічна. Імпорт у 1936 р. зменшився до 10 %. Дострокового виконання п’ятирічки не було. Якщо взяти всі показники, то рівень виконання буде 70 – 77%. У другій п’ятирічці почалося відродження сільського господарства, але за валовою продукцією тільки у 1937 – 1940 рр. змогли досягти рівня 1928 р.

Таким чином, індустріалізація країни мала свої позитивні моменти, але ціна заплачена за це, була надзвичайно високою.

Дата добавления: 2014-01-04