Колективізація українського села, методи її здійснення та соціально-економічні наслідки

Ідея введення колективної власності на селі розглядалася більшовиками ще у 1917 – 1920 рр., коли на Україні при підтримці з боку держави виникають перші комуни, радгоспи та інші. Але на той час цей перехід був неефективним. У 20-ті роки ХХ ст. розгорнувся кооперативний рух, який охопив понад 80 % селянських господарств.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза взимку 1927 – 28 рр., коли селяни відмовились продавати свою продукцію за низькими закупівельними цінами. Одноосібний селянин-власник залишався опорою ринкової економіки. Маючи певний мінімум засобів виробництва, він мало залежав від держави. Щоб покінчити з ринковими ілюзіями селянства і підпорядкувати його інтересам держави, яка форсувала індустріалізацію, треба було колективізувати село. При чому обов’язково у формі комуни, в гіршому випадку – артілі, тобто у вигляді повної або часткової відчуженості селянської власності. Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин залишався власником засобів виробництва не цікавило апарат. Апаратник бажав мати справу з селянино-колгоспником, який був зобов’язаний підкорятися бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи у свою чергу залежали від секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Маючи таку систему “виробничих відносин”, позбулись проблем з хлібозаготівлею. Вже в 1929 р хліб безпосередньо з колгоспних ланів вивозили на державні елеватори.

Лозунг “суцільної колективізації” було прийнято на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) 1929 р. Планувалося закінчити колективізацію на Україні восени 1931 року або навесні 1932 року. Вступаючи до колгоспів, селяни були змушені віддавати в загальне користування не тільки велику рогату худобу, але й дрібну живність. Така практика викликала масове незадоволення селян. У цій ситуації керівництво ВКП(б), зокрема Сталін, були змушені відступити. 14 березня 1930 р. була надрукована постанова ЦКВКП(б) “Про боротьбу із викривленнями партійної лінії в колгоспному русі”. В ній визнавалась наявність перегинів при створенні колгоспів, але звинувачували в цьому місцеві партійні організації. Останнім пропонувалося відмовитися від адміністративного тиску на селян при створенні колгоспів і зосередити увагу на господарському та організаційному укріпленні колективних господарств. Але на практиці, після 3 – 4-місячної перерви, адміністративний тиск на селян був поновлено.

У грудні 1929 р. Сталін поставив неіснуючу проблему “ліквідації куркульства як класу”. Всі реальні куркулі були ліквідовані в 1920 – 23 рр. Заможними в цей час ставали селяни завдяки власній праці. Метод протиставлення одних іншим (“куркуль – бідняк”) Сталін застосував у січні 1928 р. під час свого відрядження до Сибіру, де він стимулював прямі реквізиції зерна, як в часи “військового комунізму”.

Кожне село одержувало завдання на продаж хліба, а доводили його “до двору” сільські сходи. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а потім майно їх продавалось на торгах. Частина штрафу перераховувалась у фонд колективізації бідноти, щоб зацікавити незаможних селян у впровадженні нових законів. Цей метод хлібозаготівель на Україні застосували весною 1929 р., коли було продано майно 18 тис. господарств оголошених куркульськими. Щоб змусити селян до вступу у колгосп, потрібно було на прикладі показати, що станеться з непокірними.

Зрозуміло, що заможні селяни найзапекліше опиралися колективізації. Але репресували і бідняків, і, навіть, наймитів, якщо вони виступали проти колгоспів. Чиновники винайшли категорію “підкуркульників”, до якої можна було віднести найбіднішого бідняка.

У січні комісія політбюро ЦКВКП(б) розкуркулюваних селян поділила на три категорії:

1) учасники і організатори антирадянських виступів, які мали бути ізольовані у в’язницях, або концтаборах;

2) ті, хто здійснював менший опір, депортувалися із сім’ями у північні райони;

3) ті, хто чинив будь-який опір, отримували зменшені наділи за межами колгоспних масивів.

У постанові комісії вказувалась конкретна кількість селянських дворів до першої (52 тис.) і другої (112 тис.) категорій. За 1930 р. з України було депортовано приблизно 75 тис. сімей, а до червня 1931 р. ще 23,5 тис. У січні 1934 р. П.Постишев вказував, що в Україні було розкуркулено 200 тис. селянських господарств. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано 70 % господарств, 80 % посівних площ. У 1935 р. – вже 93% селянських господарств і 98 % посівних площ.

Якщо власність на відчужені засоби виробництва вважалась колективною, то машинну техніку держава залишала собі, утворюючи машинно-тракторні станції (МТС). Наявність державних МТС була засобом економічного контролю над колгоспами. Партійно-комсомольська мережа, ДПУ, міліція були засобом політичного контролю. Постачання колгоспної продукції державі (а не продаж) оголошувалося “першою заповіддю”. Розміри держпостачань заздалегідь не визначалися. Щоб колгоспники не могли продати хліб на сторону, приватну торгівлю заборонили.

Іншим засобом позаекономічного гноблення селян стало запровадження 1932 р. у СРСР паспортів для міського населення. Колгоспники паспортів не отримували, що автоматично перетворювало їх на кріпаків соціалістичної системи. Головним їх завданням було безперебійне постачання сільськогосподарської продукції державі, задоволення потреб індустріалізації. Наслідком такої політики був голод 1932 – 1933 років.

На початку 30-х років ХХ ст. дезорганізація і деградація громадського виробництва колгоспів майже не вплинули на розмір хлібозаготівлі. Після виконання держпоставок для розподілу на трудодні майже нічого не залишалось. В умовах, коли присадибне господарство було ліквідовано, а торгівлю на міських базарах заборонено, колгоспники змушені були вдаватися до саботажу хлібозаготівель, імітацію праці на колгоспних полях. Це призводить до падіння життєвого рівня колгоспників та розмірів хлібозаготівлі. Так, якщо в 1930 р. селяни віддали державі 400 млн. пудів хліба (16,4 мли. т.), у 1932 р. газети повідомляли, що врожай багатий, але нікому з працюючих не потрібний. Селяни заявили: “... Хай гине, все одно й це заберуть”.

Сталін все ж таки розраховував, що йому вдасться змусити селян працювати в колгоспах не під впливом матеріальної зацікавленості, а під загрозою суворих кар. У серпні ВЦВК і РНК СРСР була прийнята власноручно написана ним постанова. За цією постановою розкрадання колгоспного майна каралось розстрілом, а за “пом’якшуючих” обставин 10 років в’язниці. За півкишені зерна колгоспник діставав строк у концтаборах, навіть діти (“Закон про п’ять колосків”).

На 1932 р. в Україні встановлюється спочатку розмір хлібопоставки 356, а потім 282 млн. пудів хліба. Послана на Україну хлібозаготівельна комісія на чолі з Молотовим з надзвичайними повноваженнями довела збір до 261 млн. пудів. Зрив хлібозаготівлі пояснювали не відсутністю хліба, а відсутністю боротьби за хліб. У листопаді 1932 р. під тиском Молотова ЦК ВКП(б)У і РНК УРСР приймають постанову, за якою місцева влада повинна була вилучити у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліб, розкрадений під час косовиці, обмолоту і перевезення. Це означало, що партія санкціонує проведення масових обшуків з негайною конфіскацією, оскільки відрізняти “вкрадене” зерно від будь-якого іншого ніхто не збирався. Ще страшнішим був пункт про натуральні штрафи м’ясом і картоплею. В усіх районах України активісти комнезамів почати подвірні обшуки з конфіскацією у “боржників” будь-яких запасів їжі – сухарів, картоплі, сала, фруктів, овочів. Державі був потрібний хліб, а не картопля чи фруктова сушка. Цим засобом держава карала селян за небажання працювати у колгоспах. Терор голодом, як і експропріація майна заможного селянства були “виховним” заходом. Генерального секретаря України С.Косіор в доповідній записці в ЦК ВКП(б) писав: “Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби в найбільш неблагополучних районах”.

Смертність від голоду почалася у перший місяць дії молотівської комісії (жовтень 1932 р.). А весною 1933 р. вона стала масовою. Прямі втрати від голоду в 1932 р. становили 150 тис. чоловік, а в 1933 р. від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати сягали в 1932 – 1933 роках 5 млн. чоловік. Голод 1932 – 33 р.р. став чорною сторінкою української історії, одним з самих кривавих злочинів сталінського тоталітарного режиму. Криза в сільському господарстві була настільки глибокою, що в 1933 р. Сталін був змушений відмовитися від прискорених темпів колективізації. Була скасована фактично існуюча останні роки продрозкладка. Колгоспам встановлювалися тверді норми здачі сільськогосподарської продукції.

В другій п’ятирічці держава зробила багато для зміцнення колгоспів. Проводилась робота по створенню бригад с постійним складом працюючих, за якими закріплялися машини, робоча худоба. Запроваджувалась прогресивно-відрядна оплата праці. В цей період за рік ставало до ладу 73 МТС. На кінець другої п’ятирічки в Україні вже діяло 958 МТС, які обслуговували 26,7 тис. колгоспів (97,7 % загальної чисельності).

До кінця 1934 р. криза колгоспного ладу була подолана. Було скасовано карткову систему, у 1935 р. було прийнято новий примірний статут сільськогосподарської артілі. Він обмежив розміри присадибної ділянки. У середині 1937 р. в Україні існувало вже більше 27 тис. колгоспів, які об’єднували 96 % дворі (3750 дворів, де працювало 7 млн. працездатних). Позбавлені землі та засобів виробництва, примусово об’єднані в одержавлені колгоспи, прив’язані до сільської місцевості на все життя безпаспортним статусом, селяни були зобов’язані виконувати свій “урок” – поставляти продукцію державі. Виявилось, що полегшення матеріального становища села, більш вигідне, ніж відбирання всього врожаю. В 1933 р. селяни дали державі 317 млн. пудів хліба, а в 1937 р. – 496 млн. пудів. Колгоспники почали відроджувати присадибне господарство і воно почало виходити на рівень, що існував на початку суспільної колективізації. Однак ефективність господарювання на селі залишалася низькою, експропріація селянства підірвала почуття господаря, знищила найбільш працьовиті верстви села, призвела до тяжких демографічних та психологічних втрат.

Прямими наслідками колективізації були: знищення існуючого селянського укладу, дезорганізація сільськогосподарського виробництва, голодомор 1932 – 1933 рр., у результаті якого Україна втратила за різними оцінками від 3 до 10 млн. осіб. Колективізація сільською господарства прискорювала формування адміністративно-командної системи управління економікою.

Дата добавления: 2014-01-04