Західноукраїнські землі між двома світовими війнами

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, становили третину її території, українці – 16 % населення всієї держави. Під контролем Польщі перебувало 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини і Західної Волині. За переписом 1931 р. на цій території проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків. Проте у 1919 – 1923 рр. вважалося, що з погляду міжна­родного права влада Польщі над Західною Україною не є легітим­ною. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Поль­ща обіцяла державам Антанти гарантувати українському насе­ленню автономію. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов’язана поважати права українського насе­лення. З огляду на етнічний склад (64 % українців, 25 % поляків, 10 % євреїв, 1 % – представники інших національностей), україн­ська Галичина повинна була отримати статус автономії. У ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що “окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливос­тей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядуван­ня”.

Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Терно­пільському. Проте це були декларації та дипломатичні маневри, щоб забезпечити сприятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі. Реально активно застосовувались репресії, внаслідок яких протягом 1919 – 1922 рр. до 100 тис. осіб було заарештовано та кинуто до в’язниць і таборів. Приблизно 27 тис. українців там і померли.

Боротьба українців за свої права точилася у двох формах. По­літичні партії, товариства, соціальні та економічні групи викорис­товували легальні методи. Однак значна кількість молоді, особли­во колишні вояки національної армії, які не змирилися з пораз­кою і виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними і силовими методами. У 1920 р. вони за­снували підпільну військову організацію, яку назвали Українська Військова Організація (УВО), що влаштувала замахи на представників польської влади (на маршала Ю.Пілсудського у 1921 р., на С.Грибовського у 1922 р., на президента Польської республіки С.Войцеховського у 1924 р. та ін.).

Українці Галичини бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р. Проте, незважаючи на протести уряду ЗУНР та політично активної західноукраїнської громадськості, у вересні 1921 р. територію Східної Галичини було приєднано до Польщі, посаду намісника у Львові ліквідовано, а натомість утворено підпорядковані Варшаві три воєводства.

Польська влада намагалася різними політичними засобами послабити український національно-визвольний рух, використовуючи для цього адміністративно-територіальний поділ. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини. Це було зроблено для послаблення політичних позицій українського елеторату на виборах. Водночас штучно роз’єднувались українці Східної Галичини та Західної Волині – між ними залишався так званий “сокальський кордон”, який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та царською Росією. Це мало на меті не допустити консолідації українців, які проживали на території Польської держави, протиставити їх один одному. Східна Галичина мала бути деукраїнізованою і повністю асимільованою. На Волині проводилася поміркованіша політика з огляду на її можливість, на думку польських державців, перетворитися на “троянського коня” для українців наддніпрянської України.

В арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійних конфліктів, переслідування та переселення української інтелігенції, спроби подрібнити українську націю “відокремленням” від неї лемків та ін.

На початку 1923 р., у результаті зміни позиції Великобританії, Польщі вдалося вирішити питання про анексію Східної Галичини. 14 березня 1923 р. у Парижі Рада послів великих держав – Великобританії, Франції, Італії та Японії – прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною.

Польський уряд став проводити політику інкорпорації, яка передбачала створення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини, сюди спрямовувалися польські колоністи – “осадники” (200 тис), яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало міжнаціональні відносини і земельну проблему. Польський уряд розділив територію країни на дві частини: Польщу “А” (коронні польські землі) і Польщу “Б” (східні креси – Західна Україна та Західна Білорусь). Польща “А” мала привілейоване становище, сюди спрямовувалися основні інвестиції держави.

У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів “українець” і “український”, замість них нав’язувались назви “русин”, “руський”. Вживання української мови було заборонено в усіх державних установах.

З приходом до влади Ю.Пілсудського була висунута доктрина польського “прометеїзму”, яка означала, що історична місія Польщі –допомогти звільненню східноукраїнських і східнобілоруських земель від влади Москви та об’єднати їх з Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося замінити курс на національну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.

У 1930 р. відносини між українським селянством і польськими осадниками різко загострилися. Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд вдався до репресій, названих “пацифікацією” (заспокоєнням), яка охопила 500 сіл. У 1934 р. в Березі Картузькій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому утримували 2 тис. політв’язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов’язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

У 1918 р., скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, частину українських земель (Ізмаїльський, Акерманський, Хотинський повіти Бессарабії, Північну Буковину) окупувала Румунія. Режим тут був жорстокішим, ніж у Польщі: до 1928 р. на цих територіях тривав воєнний стан. Українців (500 тис. осіб) проголосили “зукраїнізованими румунами” і намагалися насильно їх асимілювати. Українські школи були закриті або румунізовані, українська преса заборонена. На румунський взірець змінювалися прізвища.

У 1927 р. почалася певна лібералізація режиму, що дало змогу активізувати громадське життя. Як і в Польщі, суспільно-політичний рух розвивався трьома напрямами: 1) легальним; 2) комуністичним; 3) націоналістичним. Найважливішою серед легальних була Українська національна партія (УНП) на чолі з В.Залозецьким. Завдяки її діяльності українці здобули кілька місць в румунському парламенті, в уряді створили відомство у справах національних меншин. Комуністи Буковини приєдналися у 1926 р. до Компартії Румунії та діяли нелегально, виступали за приєднання Буковини до УСРР.

Націоналісти не були організаційно оформлені, використовуючи для своєї діяльності спортивне товариство “Мазепа” і студентське “Залізняк”. У 1938 р. в Румунії була встановлена військова диктатура, партії та організації розігнано.

Дещо кращим, ніж у Румунії та Польщі, було становище українців у Чехо-Словаччині. Закарпаття в Чехо-Словацькій державі мало статус окремого краю і називалося Підкарпатська Русь (згодом Підкарпатський край). Край займав 9 % площі Чехо-Словаччини, а його населення – 5 % населення країни. У 20-ті роки тут була проведена аграрна реформа: 2/3 земель отримали чеські військові колоністи, 29 тис. га було розподілено між 32 тис. господарств. Зарплата робітників була в 1,5 – 2 рази меншою, ніж у центрі країни.

Певні успіхи були у сфері освіти. Наприкінці 30-х років ХХ ст. у Закарпатті існувало 483 початкові школи, у містах – 21 чотирирічна. Проте через відсутність вищих навчальних закладів українська культура не могла самодостатньо розвиватись.

Суспільно-політичні течії в Закарпатті мали значне національне забарвлення і відрізнялися своєю зовнішньополітичною орієнтацією: 1) русофіли (“общество Духновича”) вважали русинів частиною єдиного російського народу; 2) “мадярони” доводили, що карпатороси – це окрема національність і прагнули приєднати край до Угорщини; 3) народовці (українофіли) на чолі з Августином Волошиним пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і “мадяронами”, вимагали автономії Закарпаття; 4) комуністи, які входили до легальної Компартії Чехо-Словаччини, визнавали українську ідентичність Закарпаття, підтримували ідею приєднання до УСРР.

Наприкінці 30-х років центр західноукраїнського національ­ного життя тимчасово перемістився до Закарпатської України. Українське питання в Закарпатті стало центром європейської політики, за альтернативне його вирішення змагалися впливові зов­нішньополітичні сили. Варіантів було три: 1) чехословацький; 2) угорський; 3) український – створення окремої держави “Карпатська Україна”. Після Мюнхенської угоди 1938 р., коли частина чехословацької території була передана Німеччині, празький уряд 11 жовтня 1938 р. надав автономію Карпаторуській дер­жаві, яка повинна була знаходитись у федерації з Чехією та Сло­ваччиною. Головою уряду став А.Волошин.

Претензії на Закарпаття висунула Угорщина. Згідно з рішен­ням німецько-італійського арбітражу у Відні 2 листопада 1938 р. міста Ужгород, Мукачеве, Берегове переходили до Угорщини. Сто­лиця Карпатської України була перенесена з Ужгорода до Хуста. Розпочалася українізація освіти та державних установ, були забо­ронені всі партії, крім урядової – Українського Національного об’єднання (УНО). 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, де УНО здобула до 90 % голосів.

15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом. Держав­ною мовою визнавалась українська, барвами державного прапо­ру – синя і жовта. Президентом було обрано А. Волошина. Розпо­чалося створення організації національної оборони – “Карпатсь­кої Січі”. Волошин звернувся до Німеччини з проханням взяти Карпатську Україну під протекторат, але німці відмовилися, пора­дивши не опиратися угорській армії, яка 14 березня 1939 р. напа­ла на Карпатську Україну. 40-тисячна угорська армія тиждень воювала з удесятеро меншою Карпатською Січчю. Загинуло 5 тис. закарпатців, угорцям вдалося окупувати все Закарпаття.

Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Укра­їна стала яскравим епізодом у боротьбі за українську незалеж­ність.

ТЕМА 10 УКРАЇНА У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939 – 1945 РР.)

Дата добавления: 2014-01-04