Українське питання в міжнародній політиці напередодні та на початку Другої Світової війни. Возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР

Наприкінці 30-х років ХХ ст. на одне з чільних місць у міжнародній політиці поступово висувається українське питання. Як вважає проф. О.Бойко, напередодні Другої світової війни визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета – утримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США, які втручанням у вирішення українського питання, задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, борючись за “життєвий простір”, активно намагалася захопити українські землі, а також Угорщина, яка домагалася повернення Закарпатської України, втраченого нею у 1920 р.

Найбільш рішуче діяла у вирішенні українського питання Німеччина. Після Мюнхенської змови (1938 р.) Англії та Франції з Гітлером про передачу Німеччині Судетської області Чехословаччині почалася руйнація держави. Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки, чехословацький уряд у жовтні 1938 р. надав автономію Карпатської України та визнав її уряд. 6 березня 1930 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину і дав дозвіл на окупацію Угорщиною території Закарпаття. У такій критичній ситуації 15 березня сейм Карпатської України проголосив її незалежність і обрав президентом країни А.Волошина. Карпатська Україна проіснувала як незалежна всього кілька днів, після чого в результаті запеклих боїв була окупована Угорщиною. Її уряд на чолі з Августином Волошиним змушений був емігрувати за кордон.

Після окупації Чехословаччини у березні 1939 р. Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає “українська карта”. Германська розвідка налагодила контакт з ОУН і планувала використати українців з метою виступу населення Західної України проти польських властей. Заворушення в українських районах дало б Німеччині привід для воєнного втручання. Але Гітлер розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами. Для боротьби проти Англії та Франції керівництву “третього рейху” потрібен був альянс з СРСР. Заради цього рейх фактично відмовився від планів “Великої України”. Задоволення цієї вимоги радянського керівництва, а також визнання Німеччиною інтересів СРСР на Балтиці та у Південно-східній Європі відкрило шлях до укладення договору між Берліном та Москвою. 23 серпня 1939 р. У Москві був підписаний пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав. Цей документ містив положення, що стосувалися українських земель. За цими домовленостями, існування яких Радянський Союз протягом піввіку категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу і були основною метою радянсько-німецького пакту. На думку професора М.Коваля, менше всього при цьому Сталін з Молотовим переслідували мету відвернення війни, оскільки Німеччина ще не була готовою до нападу на СРСР, навіть не мала плану нападу, хоча таку мету виношувала давно.

Багато істориків вважають, що безпосереднім результатом пакту “Ріббентропа-Молотова” був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія та Франція. Разом з тим, широко відомо, що остаточна дата нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. була визначена ще у квітні того ж року. Але цей пакт, на думку автора, розв’язував Гітлеру руки.

1 вересня 1939 р. нападом на Польщу фашистська Німеччина почала Другу світову війну, а через два дні Англія та Франція, як союзники Польщі, змушені були оголосити війну Німеччини. Польська армія не могла протистояти німецькому вермахту і впродовж двох тижнів була розгромлена. Німецькі війська швидко наближалися до кордонів СРСР. 17 вересня 1939 р. за рішенням уряду Радянського Союзу війська Українського і Білоруського фронтів перейшли кордон і вступили на західноукраїнські і західнобілоруські землі. Червона Армія зайняла усі території, що входили до радянської “сфери інтересів”. Контроль над українськими етнічними землями по так званій лінії Керзона було встановлено упродовж 12 днів. Масштабна воєнна акція була майже безкровною. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР та УРСР ухвалили рішення про включення до складу УРСР Західної України.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони, який уточнював розмежувальну лінію між СРСР і Німеччиною по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських земель до складу СРСР. Крім того, новий договір створював умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, населених переважно українцями, анексованих Румунією ще у 1918 р. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія у червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу. У серпні 1940 р. сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення до складу УРСР нових територій. Північна Буковина разом з Хотинським повітом утворила Чернівецьку область у складі СРСР. З Акерманського та Ізмаїльського повітів була утворена нова Ізмаїльська область. З шести повітів Бессарабії та українських земель Придністров’я у 1940 р. була утворена Молдавська РСР.

Після возз’єднання у 1939 – 1940 рр. у складі УРСР українських етнічних земель населення республіки збільшилося на 8,8 млн. І на середину 1941 р. становило 41,6 млн., а територія розширилася до 565 тис. кв.км. Одним з найсерйозніших випробувань для населення Галичини, Волині, Буковини, Бессарабії було запровадження нових радянських порядків на цих територіях. Слід зазначити, що спочатку процес радянізації відбувався навіть за підтримки місцевого українського населення. Було націоналізовано понад 2,2 тис. підприємств, селянство одержало у безплатне користування 2 млн. гектарів землі, 42 тис. безробітних одержали роботу. Освіту, охорону здоров’я та культурно-мистецькі заклади було реорганізовано відповідно до чинної в СРСР системи. Медичне обслуговування та освіта стали безплатними. Також багато було зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини 1940 р. у Зіхадній Україні налічувалося близько 6900 початкових шкіл, з них 6000 – українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому на честь Івана Франка Львівському університеті.

Однак позитивні соціалістичні перетворення незабаром були затьмарені застосуванням форсованих темпів насильницької колективізації без належних умов і підготовки, депортацією до Сибіру заможних селян, масовими репресіями проти “соціально ворожих елементів”. З осені 1939 до осіні 1940 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовано до Сибіру без суду і слідства близько 10 % населення. Всього було вислано 312 тис. сімей, або 1 млн. 173 тис. чоловік. Збентежило і образило галичан непримиренне ставлення нової влади до Української греко-католицької церкви, що користувалися в народі довір’ям і авторитетом.

Найнеприємнішим було те, що влада заборонила колишні українські партії, а також деякі культурні установи, зокрема, “Просвіту”, Наукове товариство ім. Т.Шевченка тощо.

Однак, попри всю неоднозначність та суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, більшість істориків дійшли висновку, що возз’єднання українців у межах однієї держави вперше за багато століть було надзвичайно важливою історичною подією. Законність цієї акції була визнана Кримською конференцією керівників СРСР, США та Великобританії у лютому 1945 р., а також підтверджена міжнародними угодами, у тому числі й Гельсінського 1975 р.

Населення західноукраїнських земель після возз’єднання значно збагатило свій економічний і духовний потенціал та дістало можливість підняти рівень економіки до рівня розвинених регіонів України.

10.2. Напад фашистської Німеччини на СРСР, бойові дії в 1941 – 1942 рр.

Радянсько-німецька угода про ненапад, укладена 23 серпня 1939 р., як показали подальші події, не могла бути гарантом надійної безпеки для народів СРСР. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав секретну директиву № 21 під кодовою назвою “план Барбароса”. Це був план знищення Радянського Союзу і перетворення його території на життєвий простір для Німеччини. У планах фашистської верхівки Україна мала стати аграрною колонією третього рейху і забезпечувати продуктами харчування і сировиною.

Реалізація фашистських планів світового панування почалася нападом на СРСР 22 червня 1941 р. без оголошення війни. В основу війни була покладена стратегія блискавичної кампанії, розрахованої на швидкий розгром Червоної Армії. Відповідно до цього плану війна повинна була тривати 1,5 – 2 місяці і за цей час війська мали вийти на рубіж Архангельськ – Волга – Астрахань. Фашист­ська армія налічувала на той час 190 дивізій, з них 157 німець­ких, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Загальна чисельність Червоної Армії складала понад 5 млн. чол. В західних прикордонних округах зосереджувалось 170 дивізій та 2 бригади, які мали 2,9 млн. чол., 9,2 тис. танків, 8,5 тис. літаків і 468 тис. гармат і мінометів.

Український напрям за планом “Барбаросса” був одним з найголовніших. Ставилося завдання оволодіти розвинутою еко­номічною базою України, її багатими сировинними та паливними ресурсами, щоб послабити військово-промисловий потенціал СРСР і зміцнити власний, створити вигідний плацдарм для подальшої війни і перемоги над СРСР. Саме тому найбільша частина німецьких сил – група армій “Південь” (57 дивізій і 13 бригад) – мала завдання протягом короткого часу завдати головному удару у на­прямку на Київ, зайняти переправи, підготувавши наступ далі на схід. В Україні німецьким військам протистояли два фронти: Південно-західний (командуючий – генерал М.П. Кирпонос); Пів­денний (командуючий – генерал І.В. Тюленєв). З сухопутними військами взаємодіяли моряки Чорноморського флоту (команду­ючий – адмірал П.С. Октябрьський), Дунайська і Пінська війсь­кові флотилії. За вмілої організації справи налагодити стійку оборону можна було і при такій бойовій техніці, але цього не відбулося. Перебіг подій відразу набрав несприятливого для Червоної Армії характеру. У перший день війни в смузі Південно-західного фронту бомбовому удару було піддано 66 аеродромів і виведено з ладу 579 літаків. Уже на шосту годину цього трагічного дня аеродроми радянських ВПС мали вигляд страхітливих кладовищ понівеченого і розплавленого металу. Через тиждень боїв у радянських військ на Україні з 4200 танків залишилось тільки 737. Таким чином, опинившись уже на середину липня 1941 р. практично без літаків і танків радянські війська були приречені на відступ. Німецькі війська захопили Луцьк, Чернівці, Рівне, Тернопіль, Житомир і вийшли на підступи до Києва, Одеси та інших важливих центрів республіки.

Київська оборонна операція тривала з 11 липня до 26 вересня 1941 р. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Значні контингенти ворожих військ сковували захисники Одеси в період з 5 серпня по 16 жовтня. Тут було виведено з ладу понад 200 тис. німецьких солдатів і офіцерів.Величезні були втрати радянських військ. Тільки під Києвом внаслідок поразки у полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. Командування, військова рада і штаб Південно-західного фронту загинули в бою, виходячи з оточення.

25 серпня німці захопили Дніпропетровськ, а від 29 серпня до 4 листопада точилися бої за Донбас. 10 жовтня німці зайняли Маріуполь, 23-го, після триденних запеклих боїв, – Сталіно. Майже вся територія України до кінця 1941 р., за винятком Луганської, східних районів Харківської і Донецької областей та Севастополя, була зайнята ворожими військами.

Влітку 1942 р. у результаті невдачі радянських військ у районі Харкова, поразок на Керченському півострові та здачі Севастополя була окупована вся територія України.

Сучасні історики нерідко ставлять питання: “Як могло трапитися те, що сталося у 1941 році з нашим народом і його армією?” Чи винна армія в поразках? Як показали події літа 1941 р., СРСР та його збройні сили не були готові дати відсіч агресору, хоча в передвоєнні роки тодішнє керівництво Союзу запевняло радянські народи, що майбутня війна, коли вона вибухне, вестиметься на чужій території та малою кров’ю. Час, виграний завдяки радянсько-німецькому пакту про ненапад у 1939 р., не був достатньо ефективно використаний для посилення боєздатності Червоної Армії та розвитку сучасної воєнної промисловості.

Навпаки, здійснюючи лінію на зміцнення авторитарного режиму в країні, Сталін та його прибічники обрушили найжорстокіші репресії на командний склад Збройних сил. Унаслідок цього на початок війни армія була позбавлена найдосвідченіших і найкваліфікованіших воєначальників. Протягом 1937 – 1938 рр. були репресовані близько 40 тис. командирів і політпрацівників, з них 1800 генералів. Терор знекровив командування Українських Київського та Харківського військових округів, де було репресовано 15 тисяч військових кадрів. Не без підстав заявив Гітлер напередодні війни: “Російські збройні сили – це глиняний колос без голови.” Тому він поспішав використати сприятливу ситуацію для форсування агресивних планів щодо СРСР.

Важливою причиною невдач Червоної армії в початковий період війни був і серйозний прорахунок Сталіна в оцінці терміну нападу Німеччини на СРСР. Сталін і його близьке оточення вперто ігнорувало попередження про підготовку нападу на СРСР. Радянські розвідники Зорге, Заїмов, групи Шульце-Бойзена, Адамса і Букова та інші, які діяли у Німеччині, Японії, Англії, Франції, США, регулярно інформували Москву про підготовку агресії. Але Сталін був упевнений, що Гітлер не порушить домовленостей 1939 р. Він побоювався вживанням заходів для підготовки армії до відсічі агресії спровокувати воєнні дії.

Певною мірою на подіях перших тижнів війни позначилася ситуація у Західній Україні, де за наказом зверху розстрілювали без суду й слідства усіх ув’язнених або затриманих. Було знищено понад 15 тис. людей, що викликало справедливе засудження місцевого населення. Отож, нерідко німців зустрічали тут як визволителів. Користувалися підтримкою значної частини населення повстанські загони ОУН, які нападали на штаби і тилові підрозділи Червоної Армії.

Незважаючи на тяжкі втрати, Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника і тим самим створювала необхідні умови для здійснення державними органами заходів щодо переведення економіки країни на воєнні рейки, зміцнення воєнного потенціалу СРСР. Своєчасно і вцілому успішно була проведена евакуація з України на схід СРСР устаткування 550 найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, найціннішого майна радгоспів, МТС, колгоспів, учбових закладів, Академії наук, а також 3,5 млн. робітників, колгоспників, службовців та їхніх сімей. Уже навесні 1942 р. більша частина вивезених з республіки підприємств почала випускати продукцію.

Героїчні дії радянських військ на території України, сприяли також тому, що взимку 1941 – 1942 рр. вермахт зазнав під Москвою першої поразки з початку Другої світової війни, хоча наступні події 1942 р. склалися для радянської армії вкрай невдало.

Дата добавления: 2014-01-04