Поглиблення системної кризи тоталітарного режиму в другій половині І960-х - середині 1980-х рр

У середині 60-х рр. керівництво країни продовжувало пошук шляхів підйому економіки. Це проявилось проведенні господарської реформи. У вересні 1965 р. відбувся черговий плену ЦК КПРС. На ньому було скасовано реформи М.Хрущова у галузі управління промисловістю. Пленум санкціонував ліквідацію рад народ­ного господарства й відновив галузеву систему управління промисловіс­тю через союзні та союзно-республіканські міністерства. В Україні була відновлена діяльність 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств. Сім ліквідованих раднаргоспів передали загальносоюзним міністерствам 499 підприємств, союзно-республіканським – 5986, рес­публіканським міністерствам – 587, місцевим радам депутатів трудя­щих – 36 підприємств. Переважна частка промислового потенціалу України знову була підпорядкована центральним відомствам.

Вересневий пленум ЦК КПРС прийняв також постанову “Про поліпшення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва”. У ній визначалися основні принципи реформи методів планування й економічного стимулювання. Реформа спрямовувалася на розширен­ня сфери госпрозрахункових відносин на підприємствах і створення ефективної системи стимулювання.

На початку жовтня 1965 р. було опубліковано два урядових доку­менти, підготовлені на основі рекомендацій групи економістів, які пра­цювали під керівництвом харківського професора О.Лібермана, про поліпшення планування та стимулювання виробництва й про держав­не виробниче підприємство. Радянський уряд засвідчував бажання наділити підприємства широкими правами в господарській діяльності. Кількість обов’язкових показників істотно скорочувалася. Показник валової продукції зберігався тільки як статистичний. Основним плановим показником ставав обсяг реалізованої продукції. Якщо продукцію реалізувати не вдавалося, вона не зараховувалася як вироблена. Такий порядок спонукував підприємства скорочувати випуск продукції, яка не користувалася попитом. Частину доходів підприємств тепер залишали в їхньому розпо­рядженні. Замість зовсім невеликого фонду підприємства утворюва­лися три самостійних фонди – розвитку виробництва, матеріального заохочення та соціально-культурних заходів і житлового будівництва. Величина цих фондів визначалася за суворими нормами, щоб пере­шкодити директорам підприємств домагатися прибутку будь-яким шляхом, а міністерствам – вилучати більше доходів, ніж треба.

На нові методи планування й економічного стимулювання підприємства переводилися поступово. У 1966 р. реформа охопила перших 100 українських підприємств. У 1970 р. кількість підприємств, які працювали по-новому, зросла до 8,2 тис, що становило понад 80 % загальної кількості. На них припадало 92 % обсягу про­мислової продукції. Восьма п’ятирічка (1966 – 1970 рр.) була найуспішнішою серед усіх радянських п’ятирічок. Обсяг промислового виробництва збільшився в Україні наполовину. Дві третини приросту промислової продукції було одержано за рахунок зростання продуктивності праці. Однак статистика певною мірою прикрасила результати реформи: високі звітні показники нерідко досягалися завдяки прихованому підвищенню цін.

Економічну реформу було доведено до кінця, тобто поширено на всю промисловість, завдяки зусиллям О.Косигіна. Л.Брежнєв ставився до неї з підкресленою байдужістю. Міжвідомча комісія при Держплані СРСР, що проводила реформу, завдяки опозиції керівників багатьох міністерств і відомств, які входили до неї, виявилася майже паралізо­ваною. Не бажаючи поступатися своїми правами, міністерства ігнору­вали положення про державне виробниче підприємство й поступово поверталися до жорсткого директивного планування. Продуктивність праці, собівартість продукції, а згодом також інші показники знову стали директивними. Чим краще працювало підприємство, тим гірші умови чекали на нього в наступному році, оскільки міністерства та планово-фінансові органи визначали жорсткіші нормативи утворення фондів стимулювання. Згортання економічних і посилення адмініст­ративних методів управління зменшило стимулююче значення премії. Вона стала, по суті, незначним додатком до заробітної плати.

Партійні органи, які і раніше, на всіх рівнях активно втручалися в економіку, не поділяючи господарської відповідальності за власні рішення. У результаті Україна, як і уся величезна країна, продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку, що супроводжувалося зростанням витратної економіки, вимагало залучення до виробництва додаткової робочої сили. Стало зрозумілим, що радянська соціально-економічна і політична системи практично себе вичерпали. Темпи зростання загального обсягу промислового і сільськогосподарського виробництва України неухильно зменшувалися. Якщо в 1966 – 1970 рр. обсяг промислової продукції республіки виріс на 50 %, то в 1981 – 1985 рр. – лише на І9 %. Темпи зростання продуктивності праці за ці роки зменшилися майже вдвічі. Республіка все більше відставала в таких провідних напрямах науково-технічного прогресу, як мікроелектроніка та інформатика, обчислювальна техніка, робототехніка, ядерна і термоядерна енергетика, лазерна техніка тощо. На промислових підприємствах республіки продовжував залишатися низьким рівень механізації виробництва. Республіканська економіка стала заручницею економічної політики центру. Україна фактично була перетворена на складову частину загальносоюзного народногосподарського комплексу. Тут розміщалися виробництва з незавершеним циклом. Провідні галузі економіки республіки (видобуток вугілля, залізної руди, виробництво металу, важке машинобудівництво) швидко занепадали, ставали нерентабельними, якість їхньої продукції неухильно знижувалося. Якщо за деякими показниками розвитку промисловості ще вдавалося хоч якось наблизитися до завдань п’ятирічних планів, то сільське господарство все більше занепадало. Темпи зростання виробництва в сільському господарстві постійно падали. У 1960 – 1970 рр. вони складали 4,5 % в середньому в рік, а в 1981 – 1985 рр. – 3,9 %. Якщо в другій половині 70-х рр. середньорічний приріст сільськогосподарської продукції складав 1,5 %, то в першій половині 80-х рр. – 0,5 %. Врожайність зернових у республіці за 15 років, з початку 70-х і до середини 80-х років, залишалася фактично на одному рівні – 25 – 26 центнерів з гектара.

Низька ефективність сільського господарства була обумовлена не тільки спадом колгоспно-радгоспної системи. Важливу роль тут відігравали принципи керівництва економікою в цілому, занедбаність соціальної і духовної сфери на селі. Селяни-колгоспники фактично були відлучені від прийняття найважливіших виробничих рішень, що призвело до безвідповідальності за результати праці, безгосподарності, великим матеріальним збиткам. Продовжувала діяти прихована форма оподатковування селян, яку проводила держава, підвищуючи ціни на техніку, автомашини, добриво та ін., одночасно залишаючи практично без змін закупівельну вартість виробленої сільськогосподарської продукції. Усе це призводило до росту міграції сільського населення. Протягом 1966 – 1986 рр. з українського села виїхали 4,6 млн. осіб. Якщо на початку 60-х рр. у сільській місцевості проживала половина населення України, то в 1985 р. – лише третя частина. Негативну роль у сільському господарстві зіграли також політика ліквідації так званих “безперспективних сіл”, безгосподарне використання земельного багатства республіки. Тільки з 1965 р. до 1985 рр. посівні площі республіки, які складали її золотий фонд, зменшилися більш ніж на один мільйон гектарів. Наприкінці 70-х – початку 80-х рр. економіка України вже виходила за межі тотальної кризи. Вона була неефективною і неконкурентоспроможною, а всі спроби оживити її закінчувалися невдачею.

У суспільно-політичному житті країни намітився поворот до неосталінізму вже в середині 60-х рр., а з початку 70-х рр. ХХ ст. проголошення демократичних принципів на словах і авторитарність на ділі, декларації про народовладдя, суб’єктивізм на практиці, дефіцит критики і гласності, переслідування інакомислячих – усе це широко поширилося і вкоренилося в житті суспільства. Якщо в галузі економіки ще декларувалися і намічалися деякі реформи і програми, то в політичній сфері спостерігалося прагнення дотриматись існуючого порядку. У 60 – 70-ті рр. ХХ ст. в СРСР і Україні виникло таке нове явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але все зростаюча група людей, що вже само собою було викликом режиму. Усе це розпочалося серед інтелігенції Москви, з числа якої найбільш відомішими були імена Олександра Солженіцина та Андрія Сахарова. В Україні основу дисидентів складали “шестидесятники”. Серед них Іван Драч, Дмитро Павличко, Іван Світличний, Василь Симоненко й ін. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Іван Гель та ін. Незважаючи на репресії уряду, найбільш активна частина “шестидесятників” почали чинити опір неосталінізму. Підпільний самвидав став основним проявом дисидентського руху. Головними центрами дисидентського руху були Київ і Львів. Основні питання, які підіймали дисиденти в самвидатовських статтях та листах протесту, стосувалися насамперед національних проблем (положення України в складі СРСР, русифікації, утиску національної інтелігенції і культури, мовної проблеми й ін.), репресій проти “інакомислячих”, проблем демократизації радянського суспільства та тощо.

У 1975 р. у Гельсінкі на нараді з безпеки і співробітництва в Європі і СРСР узяв зобов’язання дотримуватися його гуманітарних статей, які передбачали неприпустимість переслідування громадян за їхні переконання. У 1976 р. у Києві була створена Українська Гельсинська група (УХГ), що покликана була стежити за дотриманням принципів Декларації прав людини, підписаної Радянським Союзом у 1975 р. у Гельсінки. Очолив її письменник – дисидент із Луганщини Микола Руденко, учасник оборони Ленінграда в 1941– 1942 рр. Його найближчим помічником став генерал П.Григоренко, що був відправлений у відставку. Ця група, на відміну від попередніх дисидентів, була відкритою громадською організацією. До складу групи (37 осіб) увійшли В.Стус, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, Ю.Шухевич та ін. Своїм завданням члени групи вважали інформування країн – учасниць Гельсинсхої наради про дотримання урядом СРСР і України зобов’язань у сфері дотримання прав людини. УГГ, яка діяла в рамках Радянської Конституції, піддалася розгрому, а більшість її учасників були репресовані.

Однак змусити дисидентів підкоритися властям не вдалося. Організована тоталітарною державою інформаційні блокада навколо них раз у раз різними засобами проривалася. Критика дисидентами існуючого ладу пробуджувала громадську думку й спонукала людей давата оцінку несправедливостям, які вони бачили навколо себе. Опозиційний рух став яскравим виявим політичної кризи, яка дедалі більше змикалася із соціально-економічною.

Дата добавления: 2014-01-04