Етапи “перебудови” та її наслідки для України

Після смерті Л.Брежнєва (1982 р.) до влади прийшли спочатку Ю.Андропов (1982 – 1984)., а потім К.Черненко (1984 – 1985). Андропов намагався навести порядок у розладнаному механізмі соціалізму, перш за все, за допомогою налагодження дисципліни, проте хвороба і смерть завадили йому зробити щось суттєве. Тяжко хворий Черненко фактично продовжував уже скомпроментований брежнєвський курс. Країна опинилася на грані економічної, соціальної і політичної кризи. В 1985 р. до влади приходить М.Горбачов, який проголошує політику “перебудови”. Метою перебудови було збереження радянської системи шляхом її модернізації.

Періодизація доби перебудови:

– 1985 – 1986 рр. – пошуки шляхів модернізації соціалістичного суспільства; курс на “прискорення”;

– 1987 – 1988 рр. – початок реальних перебудовних процесів, спроби реформ у промисловості, гласність. “Перебудова згори”;

– 1989 – 1991 рр. – “перебудова знизу”. Падіння авторитету комуністичної партії, кінець її політичної монополії, утворення нових партій. Значна активізація політичної діяльності мас, посилення дезінтеграційних процесів у СРСР. На початковому етапі “перебудови” М.С.Горбачов спробував “прискорити” розвиток економіки СРСР за рахунок ширшого впровадження наукових досягнень в промисловість і випереджаючого розвитку машинобудування, не змінюючи економічних відносин. Поряд з цим активно проходила антиалкогольна кампанія, яка призвела до дефіциту бюджету, інфляції, непродуманого вирубування виноградників, стимулювала розвиток самогоноваріння.

У 1987 р. почалася спроба реформувати управління економікою – тобто перейти від адміністративних методів господарювання до економічних з демократичними засадами управління. До 1989 р. відноситься розробка і впровадження нових підходів до аграрної політики. Були прийняті рішення, спрямовані на розви­ток орендних відносин, сімейного підряду, акціонерних товариств. Визнавалося право на розвиток різних форм господарювання, що було дуже радикальним заходом. У травні 1990 р. була оприлюд­нена урядова програма переходу до ринку. Цим самим ставилось питання про перехід від планової системи управління до регулювання промисловості через вільні ціни і прибуток.

Перебудова почалася і у сфері ідеології. Виник чисто радянсь­кий термін “гласність”, що означав перехідний етап у напрямі до свободи слова. Раніше вся інформація була під жорстким конт­ролем, а частина її взагалі була заборонена, тому така політика означала значний радикалізм. Гласність перш за все поширила­ся на історію. Були вперше у такому обсязі опубліковані ма­теріали про сталінські злочини і голодомор 1932 – 1933 рр., пере­оцінювалось історичне минуле українського народу: діяльність І.Мазепи, громадянська війна і національно-демократична рево­люція 1917 – 1920 рр., боротьба УПА. За часів перебудови постійно йшла боротьба між консерваторами і реформаторами у керівництві КПРС. Це призводило до певних коливань і непо­слідовності у діяльності М.Горбачова.

У 1989 р. у країні склалася нова політична ситуація. Рефор­мація почала здійснюватись тепер не лише “згори”, але й “знизу”, з боку широких мас. Відбувалася поляризація суспільних сил, по­чали формуватись нові політичні партії, зароджувався реальний політичний плюралізм, різко зростає значення національного пи­тання.

Здійснення політики перебудови в Україні мало свої особли­вості:

1) процеси реформування йшли повільніше, ніж у центрі та прибалтійських республіках, оскільки гальмувалися сильним партійно-державним апаратом на чолі з В.В.Щербицьким;

2) на здійснення “перебудови” сильно плинула Чорнобильсь­ка катастрофа (аварія на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986 р,). В результаті катастрофи було виведено з кори­стування 144 тис. та землі, 492 тис. га лісу, забруднено площу в 10 млн. га. Масштаби катастрофи довгий час замовчувались тодішнім партійним керівництвом республіки, що негативно впли­нуло на соціально-економічну ситуацію людей. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров’ї 2,5 млн. людей. У найкоротші терміни потрібно було відселити 160 тис. осіб, побудувати їм житло. Ліквідація наслідків аварії вимагала і вимагає величез­них економічних і фінансових затрат;

3) процеси “перебудови” в Україні відбувалися без кровопро­лиття, як це було в Прибалтиці, Грузії, Азербайджані, Узбекис­тані, Таджикистані та інших республіках тодішнього СРСР.

Соціально-економічна ситуація у 1989 – 1990 рр. погіршуєть­ся, – цим, а також викриттям сталінських злочинів компартія була дискредитована. На противагу компартії у 1989 р. створюється Народний Рух України (“Рух”), програма якого включала в себе ідею суверенітету України, відродження української мови та куль­тури, гостро ставила екологічні проблеми, виступала за подальшу демократизацію політичної та економічної систем. З 1990 р. з’являються нові політичні партії (Українська республіканська, Демократична партія України, Українська Селянсько-Демократична – всього 16).

У березні 1990 р. в Україні відбулися перші порівняно вільні вибори до Верховної Ради та місцевих Рад. На 450 мандатів до Верховної Ради претендувало близько 3 тис. кандидатів – у се­редньому по 6 – 7 чол. на одне місце. Основне суперництво розгор­нулося між двома силами: Демократичним блоком, який склада­вся з Руху, Гельсінської спілки, екологічних груп і численних “неформальних” організацій та кандидатами від комуністичної партії. Комуністи мали певні переваги, сконцентрувавши у своїх руках засоби масової інформації, фінансові ресурси. До того ж на політичну свідомість багатьох громадян України ще впливали стереотипи минулого: вихована десятиліттями тоталітаризму політична дисципліна і побоювання “націоналізму”. Комуністи дістали більшість і сформували у парламенті свою депутатську групу (“група 239”), а демократичний блок (90 депутатів) – свою – Народну Раду. Хоча комуністи і значно переважали чисельністю своїх суперників, їм уперше довелося зіткнутися з ле­гальною опозицією у стінах парламенту. Між двома групами роз­горілася гостра боротьба, що часто негативно впливала на прий­няття конструктивних рішень. У цілому результати виборів засвідчили значний ріст впливу національно-демократичних сил. Після виборів головні питання життя республіки вперше стали вирішуватися не в ЦК Компартії України, а у Верховній Раді України. Головою Верховної Ради України, на посаду якого та­кож уперше балотувалося 10 претендентів, був обраний В.Івашко, якого незабаром (липень 1990 р.) змінив Л.Кравчук.

16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, що проголошувала “верховенст­во, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в ме­жах її території і незалежність і рівноправність у зовнішніх від­носинах”. Стосунки УРСР з іншими радянськими республіками повинні були будуватися на основі договорів, укладених на прин­ципах рівноправністі, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Прийняття Декларації було важливим кроком у боротьбі за незалежність республіки, створило для цього правові переду­мови, але не означало виходу України зі складу СРСР.

У 1990 р. вперше за багато років відбулися масові страйки робітників Донбасу і Дніпропетровська (250 тис. учасників); го­лодування студентів у жовтні 1990 р. призвело до відставки го­лови уряду В.Масола. Була відновлена діяльність греко-католицької церкви в Україні.

На політичну авансцену активно вийшов і кримськотатарсь­кий національний рух. Під тиском чисельних акцій влада зму­шена була дозволити повернення кримських татар на свою істо­ричну батьківщину. У квітні 1989 р. на півострові їх уже прожи­вало 40 тис, улітку 1991 р. – 130 тис. Для захисту національних прав депортованого народу навесні 1989 р. була створена Органі­зація кримськотатарського національного руху.

Дезінтеграційні процеси в СРСР, “парад суверенітетів”, необ­хідність вирішення питання про повернення кримськотатарсь­кого народу стимулювали проведення загальнокримського рефе­рендуму з приводу відновлення автономної республіки в Криму. Формально референдум проводився в рамках відновлення істо­ричної справедливості, із тим, щоб зробити Крим суб’єктом Сою­зу РСР і учасником Союзного договору. Проте це робилося до масового повернення на цю землю кримських татар, тобто фактич­но виключало їх із процесу вирішення долі їхньої історичної батьківщини. Референдум проводився в інтересах тодішньої пар­тійної верхівки Криму, що у випадку позитивного рішення пи­тання автоматично істотно підвищувало свій статус від обласно­го керівництва до республіканського, до того ж суб’єкта Союзу. Таким чином, вони виходили б із юрисдикції України і безпосе­редньо підпорядковувалися б Москві. Така ситуація була вигід­ною і російським шовіністичним колам.

У той час керівництво Російської Федерації на чолі з Б.Єльци­ним відстоювало думку, відповідно до якої планувалося автоном­ним республікам будувати відносини із союзними республіками з позицій суверенних держав і на підставі договорів. Це також ро­било проблематичним підписання договорів і зберігання терито­ріальної цілісності союзних республік, зокрема й України. У та­ких умовах і проводився референдум 20 січня 1991 р. Питання було сформульовано у такий спосіб: відновлювати або не відновлювати державність у формі Кримської АРСР. Проте Організа­ція кримськотатарського національного руху бойкотувала рефе­рендум, а Курултай кримськотатарського народу, що відбувся в червні 1991 р. заявив, що “Крим є національною територією крим­ськотатарського народу, на якій тільки він має право на самови­значення”. Така позиція призводила до багатьох питань, у тому числі і з боку республіканських органів. Так, якщо Крим є наці­ональною територією кримських татар, то як бути з українським і російським населенням, із державною приналежністю Криму? Таким чином, створювалися передумови для міжнаціональних і регіональних конфліктів.

“Перебудова” створила кращі умови для розвитку національної культури. Видано твори раніше заборонених письменників. Вер­ховна Рада у 1989 р. прийняла “Закон про мови”, де українська мова оголошена державною. У 1991 р. загострилася боротьба між консерваторами і демократичними силами. Реформаторські сили прагнули прискорити реформування суспільства, його демокра­тизацію, змінити політичну та економічну системи. З іншого боку, посилились спроби зберегти панування КПРС, зміцнити СРСР, який почав розвалюватись, повернутись до ситуації “доперебудовного” періоду.

19 – 21 серпня 1991 р. найближче оточення президента М.С. Гор­бачова спробувало здійснити державний переворот. Президента ізолювали у Криму, а у Москві був створений Державний комітет з надзвичайної ситуації (ДКНС) на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим. В Москву були введені війська. Опір путчистам організували і очолили в Москві президент Б.Єльцин та Верховна Рада Росії. В Україні голова Верховної Ради Л.Кравчук, не маючи змоги контролювати збройні сили, зайняв позицію очікування. Врешті-решт Президія Верховної Ради України прийняла рішення про невизнання постанов путчистів на території України. Самі путчи­сти діяли пасивно і зазнали поразки. Незважаючи на короткочас­ність цих подій, їх наслідки були епохальними в історії України.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України майже одностайно проголосила незалежність республіки, прий­нявши відповідний Акт. Віднині на території України повинні були діяти виключно Конституція і Закони України. Було прий­нято також рішення про підпорядкування військових формувань, дислокованих в Україні, Верховній Раді України і створення Міністерства оборони України, департизацію державних органів і установ.

1 грудня 1991 р. відбулися Всеукраїнський референдум і ви­бори Президента України. Народ України повинен був остаточно вирішити питання про існування своєї держави. 90% учасників референдуму віддали свої голоси за незалежність, сподіваючись на краще життя в окремій українській державі. Слід відзначити, що за незалежність проголосували й представники неукраїнсь­кого населення: росіяни, євреї, білоруси, поляки та ін.

На президентських виборах з шести конкурентів найбільше голосів отримав Л.Кравчук (62%). Згодом 8 грудня 1991 р. у Біловежській Пущі в Білорусії на зустрічі керівників України, Росії та Білорусії (Кравчука, Єльцина і Шушкевича) був підписаний Пакт про створення Співдружності Незалежних Дер­жав (СНД). Пізніше до них приєдналися інші держави. Це озна­чало розпад СРСР. 25 грудня Президент СРСР Горбачов подав у відставку. СРСР перестав існувати як геополітична реальність.

Дата добавления: 2014-01-04