Німецький неолібералізм

Німецький неолібералізм являє собою своєрідний варіант теорії державного регулювання, але з більшим, ніж у кейнсіанстві, акцентом на підтримці конкурентного ринкового механізму.

Основоположником неолібералізму в Німеччині став Вальтер Ойкен (1891­1950). В узагальнюючій роботі «Основи національної економічної теорії» (1940) Ойкен на базі веберовської методології «ідеальних типів» висунув положення про існування двох типів господарства - «вільного ринкового» і «центрально- керованого».

Перша форма, за Ойкеном, більш досконала: економіка управляється ринком за допомогою механізму вільних цін. У другому типі господарство виступає у вигляді абсолютної командної економіки, що виключає дію ринкового механізму.

Однак жоден тип господарства не може існувати «у чистому виді», вони виступають лише як визначальний принцип реальної економіки. Усяке конкретне господарство складається з того самого набору елементів (поділ праці, кредит, прибуток, відсоток, зарплата й т.д.), але ці елементи сполучаються щораз по-новому залежно від пануючого принципу (децентралізації або централізації) і від історичних обставин. Ойкен висловлюється за переважно децентралізовані ринкові форми господарювання.

Неоліберальна методологія Ойкена почасти родинна неокласичної, тому що центрально-кероване господарство засуджується в ній з позиції «протестантської етики», проходження традиціям західної культури. З погляду Ойкена, будь-яка форма господарства виникає не стихійно, а формується свідомими діями за провідної ролі держави. Основу неоліберальної методології Ойкена складає концепція німецької історичної школи про «національне господарство» як втілення «національного духу». Основні положення теорії Ойкена узагальнюються у вигляді концепції економічного порядку. Цей порядок являє собою ті реальні форми, у яких протікає діяльність фірм, організацій, окремих учасників.

У роботі «Основні принципи економічної політики» (1950) розглядається «політика порядку», політика регулювання економічного процесу. Самим великим полем діяльності для економічної політики є «правовий і соціальний порядок». Мистецтво економічної політики, його основне правило - «підготовка й оформлення загальногосподарських умов стосовно до економіки в цілому».

Головну проблему Ойкен бачив у приборканні монополій, усуненні твердої системи державного регулювання. Він критикує політику централізованого керування й обґрунтовує політику «середнього шляху».

Ойкен і інші економісти фрайбурзької школи розрізняють дві сфери економічної політики: політику порядку й політику регулювання. Перше - сфера створення й удосконалення господарського порядку, його організації; друга - власне політика впливу на процес економічного розвитку й господарського зростання.

Конкурентний порядок, обґрунтований Ойкеном, виводиться з історично сформованих тенденцій. «Ми не винаходимо конкурентного порядку, а знаходимо його елементи в конкретній дійсності», - говорить він.

Концепція Ойкена з'явилася потужним засобом формування нового світогляду, орієнтованого на вільний і організований ринок. Вона підготувала проведення нової політики Л. Ерхардом.

Людвіг Ерхард (1897-1977) був великим представником німецького неолібералізму. За його особистої участі Західна Німеччина наприкінці 1940-х рр. була виведена з кризового стану й у ній були проведені реформи. Ерхард - «конструктор» нового господарського порядку, що здійснював у Німеччині економічну реформу й структурну перебудову. Успіхи перетворень визначилися результатом комбінацій двох компонентів - валютної реформи й політики ринкової економіки.

Грошова реформа була ретельно підготовлена, проводилася рішуче й послідовно, так що зростання цін було зупинене приблизно за півроку. До початку 1950 р. був перевершений довоєнний рівень виробництва. Головна причина успіху - здійснений Ерхардом поворот курсу економічної політики вбік ринкового господарства, розвиток конкуренції. Реформа, проведена Ерхардом і його сподвижниками, створила передумови для економічного відродження Німеччини. Хоча обґрунтування реформи здійснювалося з позиції неоліберальної теорії, на практиці істотно підсилювалася регулююча роль держави.

Ефективна економічна політика Ерхарда, що забезпечила високі темпи зрстання, орієнтувалася на формування соціального ринкового господарства. Відмітні риси його наступні.

1. Особлива роль держави. В основі господарської системи перебуває вільна ринкова економіка, конкурентний ринок. Але економічний порядок не встановлюється сам по собі, його здатна встановити лише держава. Вона повинне затвердити правила поведінки й активно проводити їх у життя, а не займатися господарсько -виробничою діяльністю.

2. Важливою функцією держави є вироблення й проведення специфічної соціальної політики. Ця політика спрямована на встановлення економічного, соціального й політичного порядку, тому що вони тісно взаємозалежні й взаємосполучені. У міру розвитку соціальна політика висувала проблеми забезпечення зайнятості, подолання регіональних розходжень у рівнях доходів, більш повної соціальної забезпеченості, удосконалювання форм участі робітників у керуванні підприємствами.

3. Усілякий розвиток конкуренції як фактора системи порядку. Для цього необхідна боротьба з монополізмом, сприяння дрібному й середньому підприємництву, створення кожній людині умов для появи здатностей і прихованих можливостей. Конкуренція забезпечує економічний прогрес, зростання продуктивності, є інструментом забезпечення самостійності господарювання. За переконанням Ерхарда, «справжнє, не підтасоване змагання являє собою кращий, самий доброчинний принцип відбору».

Таким чином, теорія соціального ринкового господарства передбачає свідоме конструювання конкурентного механізму шляхом введення чіткого законодавства, трудових і соціальних гарантій, проведення розумної зовнішньої економічної політики.

Дата добавления: 2014-01-04