Інституціоналізм

З початку 1970-х рр. відкривається новий - і поки останній - етап у розвитку інституціоналізму.

В інституціоналізмі виділяють три основні напрямки, що позначилися наприкінці XIX століття: інституціоналізм соціально-психологічний, соціально- правовий і емпіричний (кон'юнктурно-статистичний). Всі вони, незважаючи на спільність фундаментальних положень, значно відрізняються друг від друга в підходах, методиці аналізу й трактуванню причин і наслідків економічних явищ, ролі й значення окремих інститутів у житті суспільства. До цьому варто додати вимогу підсилити «контроль суспільства над бізнесом», тобто доброзичливе ставлення до державного втручання в економіку.

Поняття «інституціоналізм» включає два аспекти. По-перше, це звичаї, традиції, норми поводження, прийняті в суспільстві, - «інституції». По-друге, це закріплення норм і звичаїв у вигляді законів, організацій, установ, тобто «інститутів». Інститути - форми й межі діяльності людей. Вони представляють політичні організації, форми підприємництва, системи кредитних установ. Це податкове й фінансове законодавства, організація соціального забезпечення, пов'язане з господарською практикою. Інституціональний підхід означає аналіз не тільки економічних категорій і процесів у чистому виді, але й інститутів, зовнішньоекономічних факторів.

Прихильників інституціоналізму, як і їхніх попередників (історичну школу), відрізняє критичне відношення до звичних канонів неокласиків. Інституціоналісти вважають, що концепції неокласиків не тільки схематичні, але й відірвані від реальності. Адже ціни фактично не визначаються вільною конкуренцією (її давно немає), а фіксуються тими, у чиїх руках перебуває економічна влада, тобто державою, олігополіями.

Політична економія, вважають інституціоналісти, наука не про функціонування, а про розвиток суспільства. Вона повинна відійти від традиційних підходів. Важливо не просто регулювати економічні процеси, а змінювати картину економічного розвитку. До складу економічного навчання повинна входити теорія суспільного керування. Наука не повинна обмежуватися вивченням функціональних залежностей, а державне регулювання зводиться лише до підтримки умов конкуренції. Це занадто вузький підхід. На першому плані повинні перебувати проблеми еволюції економічних систем, що розкривають механізм змін, що відбуваються.

Неоінституціональний напрямок сформувався вже після другої світової війни. Об'єктами досліджень учених, що представляли цей напрямок економічної думки, сталі: місце й роль в економічному житті науково-технічної революції, влади, інформації, політики й т. п.

Яскравим представником цього напряму є Джон Кеннет Гелбрейт (1908­2006) - один із найвпливовіших економістів XX ст. Він брав активну участь у політичному житті США, під час другої світової війни працював в Управлінні контролю над цінами, а з 1947 року - в Управлінні економічної політики Державного департаменту, був послом США в Індії. У його «Новому індустріальному суспільстві» (1967) найбільше повно викладені позиції теоретиків «індустріального інституціоналізму».

Неоінституціоналізм знайшов широке визнання в 80-90-і роки ХХ століття. Це виразилося в присудженні Нобелівської премії з економіки його видатним представникам Рональду Коузу (нар. 1910) (1991), Дугласу Норту (нар. 1920) й Роберту Фогелю (нар. 1926) (1993).

У своїй нобелівській лекції Коуз сказав: «Те, що вивчається, є системою, що живе в уяві економістів, а не в дійсності. Я назвав цей результат «економічною теорією класної дошки». Свою заслугу він бачить в «доказі важливості для роботи економічної системи того, що може бути названо інституціональною структурою виробництва».

Одна з найважливіших заслуг Коуза в тому, що він визначив і ввів у науковий обіг таку категорію як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, висновок договорів і ін.).

Господарська система - це своєрідно впорядкована система зв'язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ і послуг і споживачами. Координація цього зв'язку може здійснюватися двома способами: спонтанним, або стихійним порядком і ієрархією.

Спонтанний порядок - це ринок. Інформація в цих умовах розсіяна й для її збору потрібні більші витрати. Інший спосіб одержання інформації - це ієрархія, тобто система, у якій з одного центра йде ланцюг вказівок і доручень виробнику. Прикладом такого порядку був соціалізм, де панувала командно-адміністративна система й всі укази про виробництво й розподіл ресурсів видавало державу через систему державних органів і партійних інституцій.

Ієрархія існує в будь-якій фірмі, де керівник віддає розпорядження своїм підлеглим. У фірмі працівники не займаються пошуком інформації, а одержують наказ. Це забезпечує скорочення трансакційних витрат. Але це твердження справедливо тільки для окремої фірми. У цілому в суспільстві неможливо сконцентрувати всю необхідну інформацію в одному центрі. Економіка не може функціонувати як одна велика фірма, тому що координація за допомогою планів і наказів також сполучена з витратами, які інтенсивно збільшуються з ростом організації. Коуз здійснив спробу пояснити закономірності, які керують процесом виникнення й росту фірми. Фірма зростає доти, поки економія на витратах, пов'язаних з укладанням ринкових угод не почне перекриватися збільшенням витрат, пов'язаних з використанням адміністративного механізму.

Важливою умовою функціонування ринку є визначення прав власності, під якими розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до обмежених ресурсів. До основних елементів прав власності відносяться:

- право на виключення з доступу до обмеженого ресурсу інших агентів;

- право на використання ресурсу;

- право на одержання доходу від використання ресурсу;

- право на передачу всіх попередніх повноважень.

Чим ширший набір повноважень, закріплених за ресурсом, тим вище його вартість. Обов'язковою умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або «специфікація» прав власності. Ніж конкретніше визначені й надійніше захищені права власності, тим більше тісний зв'язок між діями економічних агентів і їхнім добробутом.

Дата добавления: 2014-01-04