Східна Галичина і Західна Волинь

ДЕРЖАВНІСТЬ І ПРАВО В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Кримінально-процесуальне законодавство

В 30-ті роки фактично були ліквідовані всі демократичні принципи судочинства. У зв'язку з цим особливо виокремлювалася постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів", яка отримала назву Закон від 1 грудня 1934 року. Ця постанова була підготовлена протягом кількох годин після повідомлення про вбивство одного з державних діячів СРСР Сергія Кірова. Цей надзвичайний закон відкрито попирав принципи усності, гласності, змагальності, справедливості, гуманізму. Слідство у справах про терористичні акти обмежувалося 10-денним терміном. Звинувачувальний акт вручався звинуваченому за 24 години до розгляду справи у суді. З процесу виключались прокурор і адвокат. Касаційне обжалування і подання клопотань про помилування у цих справах не допускались. Розстріл приводився у виконання негайно після оголошення вироку. Цинічно звучать слова Вишинського про те, що Закон від 1 грудня 1934 року не порушував принципів радянської демократії, що при його застосуванні "звинувачений залишається носієм відомих процесуальних прав, достатньо широких для захисту своїх інтересів".

З проведенням масових позасудових репресій пов'язана також діяльність Особливої наради, яку було створено при НКВС СРСР 10 липня 1934 року.

9 грудня 1934 року була прийнята постанова ВУЦВК "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу УСРР". Вказані нормативні акти свідчили про повний перехід до надзвичайного порядку судочинства. Ці акти мали стати правовою базою масових репресій.

У 1937 р. Сталін від імені ЦК ВКП(б) дав органам НКВС вказівку застосовувати до заарештованих фізичні методи впливу — тортури, а в 1939 р. ще раз підтвердив цю директиву.

Після революційних подій XX століття поза межами радянської України залишилася майже вся Західна Україна з населенням в 6,6 млн. осіб. Не лише кількісно, а й якісно це населення становило могутній потенціал, що відігравав вагому роль у загальному розвитку української нації.

За Ризьким договором 1920 року між РСФРР, УСРР і Польщею польський уряд зобов'язувався гарантувати права національних меншин та забезпечити вільний розвиток їх культур, мови, віросповідання. Юридично польське панування над землями Східної Галичини і Західної Волині було встановлене 14 березня 1923 року, коли Рада послів країн Антанти у Парижі узаконила анексію цих земель Польщею.

Окупаційний режим встановив у Західній Україні режим терору і насилля. Польський великодержавний шовінізм став основою державної політики Польщі. Влада на українських землях перейшла до командувача військ, який отримав посаду генерального делегата польського уряду, а на місцях — до урядових комісарів. З державних установ звільнялися всі службовці, які відмовлялися від присяги на вірність Польській державі.

Після окупації Східної Галичини і Західної Волині польський уряд перейменував цю територію у Східну Малопольщу, а згодом—у Польшу "Б", на відміну від коронних земель, які отримали назву Польща "А". Край був поділений на п'ять воєводств — Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське і Тернопільське.

26 вересня 1922 року польський сейм при йняв закон про воєводську автономію, згідно з яким у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їх виконавчі органи — комітети. До компетенції сеймиків належали різноманітні другорядні питання. Рішення сеймиків здебільшого вимагали санкції президента держави.

Воєвода як представник уряду міг призупинити будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції президента, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Щоправда, ст. 21 закону забороняла державним органам проводити на території цих воєводств колонізаторську політику, а ст. 24 обіцяла навіть "заснувати український університет". Насправді ж, закон про воєводську автономію ніколи не був втілений у життя.

На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. У 1924 році видається закон про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах, у тому числі сільських.

У 30-х роках територіальні органи польської урядової адміністрації поділялися на загальну адміністрацію і спеціальну. Загальна адміністрація виконувала завдання, які відносилися до компетенції органів внутрішніх справ. Функції спеціальної адміністрації були пов'язані з діяльністю органів місцевого управління. Загальна адміністрація мала таку систему: у воєводствах управління очолювали воєводи, а у повітах—повітові або міські старости. У міських і сільських гмінах (общинах) не існувало окремих органів загального управління. їх функції виконували органи територіального самоврядування. Воєвода призначався на посаду президентом за поданням міністра внутрішніх справ. Як орган воєводської адміністрації воєвода виступав у подвійній ролі — він очолював і загальну, і спеціальну адміністрації.

Воєвода представляв уряд на території воєводства. Він контролював діяльність усієї урядової адміністрації, мав право призупинити розпорядження органів спеціальної адміністрації, здійснював керівництво державною поліцією, функції якої у 1934 році були значно розширені. Свої повноваження воєвода здійснював з допомогою воєводського управління, яке поділялося на відділи.

На чолі загальної адміністрації повіту стояв староста, якого призначав міністр внутрішніх справ. Староста підпорядковувався воєводі. Він представляв уряд на території повіту.

Апарат управління воєвод і старост складався з секторів і відділів. Основне місце в цьому апараті займав відділ безпеки. Важливу роль відігравали адміністративні відділи, які фактично були адміністративно-кримінальною юстицією і здійснювали нарівні з органами суду і прокуратури каральну політику. Вони мали право засуджувати до тюремного ув'язнення терміном до 3 місяців і стягувати штрафи до 3 тис. злотих. Наприклад, у Львівському воєводстві за 1937 рік адміністративними відділам и було засуджено 94116 осіб.

Другорядне значення в апараті повітових старост і воєвод мали сектори і відділи охорони здоров'я, соціального забезпечення, сільського господарства тощо, оскільки цій діяльності польський уряд у Західній Україні фактично не приділяв ніякої уваги. Старостам і воєводам підпорядковувався поліцейський апарат, який поділявся на комісаріати і постерунки (поліцейські дільниці).

Управління виділеними містами (з населенням понад 70 тис. осіб) з 1925 року здійснював міський староста, який мав ті ж права і обов'язки, що і повітовий староста.

Окупація західноукраїнських земель панською Польщею стала періодом застою в економіці краю. Частка великих промислових і торгових підприємств на західноукраїнських землях становила тільки 7 відсотків. Чимало промислових підприємств було ліквідовано чи переведено у центральну Польщу. Тільки у 1929—1930 рр. промисловість Західної України скоротилася більш ніж на 40 відсотків. Надзвичайно низьким був життєвий рівень робітників, зарплата яких становила 50 відсотків заробітку польських робітників, а тривалість робочого часу — 15—16 годин. У роки економічного застою і кризи (1929—1933 рр.) у Львові, наприклад, налічувалося близько 40 тис. безробітних.

Заданими перепису 1939 року 75,6 відсотка населення Західної України було зайнято у сільському господарстві, 7,9 відсотка — у промисловості. Близько 2 тис. великих землевласників володіли понад 1 тис. га землі. Водночас понад 50 відсотків усіх селянських господарств мали не більше 2 га кожне.

Тяжке економічне становище, соціальне і національне гноблення спричиняли посилення боротьби народних мас Західної України проти іноземних загарбників.

Дата добавления: 2014-01-04