Закарпатська Україна

Північна Буковина

Більш жорстоким терором супроводжувалося загарбання Румунією Буковини. Політика Бухареста ще більшою мірою, ніж політика Варшави, базувалася на нехтуванні прав українського народу. 18 грудня 1918 року румунський король підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Остаточно Буковина і Бессарабія були передані Румунії за умовами Севрського мирного договору (серпень 1920 року). Тут було офіційно запроваджено стан військової облоги, який протримався до 1928 року. Але і після заміни військового управління цивільним політика терору не припинялася. Слід згадати, що Румунська держава утворилася внаслідок об'єднання Волошини і Молдови у 1859—1862 роках, а незалежність отримала лише у 1878 році. Тому дивною була політика держави, населення якої на власному досвіді знало, що являє собою колоніальний і національний гніт. У той час як польська влада не заперечувала спільне слов'янське минуле поляків і українців, Бухарест проголосив українців Буковини "з українізованими румунами". Спеціальний декрет міністерства освіти Румунії від 24 липня 1924 року передбачав: "Громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання". До кінця 1924 року в Буковині були закриті всі українські школи. Тотальна румунізація охопила все населення Буковини і Бессарабії. Навіть прізвища змінювалися на румунський взірець.

Румунське панування призвело до занепаду промисловості краю. Якщо 1922 року тут налічувалося 617 діючих підприємств і майстерень, то 1929 року — 532, а 1935 року — 276. Робочий день тривав 11—14 годин. Постійно знижувався життєвий рівень робітників і службовців. Якщо індекс зарплати 1923 року підвищився у 18 разів, а 1928 року — у 28 разів порівняно з 1914 роком, то індекс вартості життя зріс за той же період у 42 рази. Безробіття 1930 року охопило 20 відсотків промислових робітників.

У глибокій кризі перебувало сільське господарство. Зберігалося поміщицьке землеволодіння. Селяни обкладалися численними податками: державними, повітовими, сільськими. Стягувався податок за проїзд шляхами, за в'їзд до міста, за користування пасовиськами тощо. Податки забирали майже весь прибуток селянських господарств.

У лютому 1938 року в Румунії було встановлено відкритий реакційний, фашистський режим генерала Й. Антонеску.

В кращому становищі знаходилося українське населення Закарпаття. Але демонструючи прихильне ставлення до українського народу, уряд Чехословаччини мало що робив для економічного розвитку краю.

У Чехословаччині, найбільш розвинутій у промисловому відношенні країні Центрально-Східної Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно найзанедбанішої провінції. Певного розвитку набула хіба що лісова та лісохімічна промисловість. Робітники піддавались нещадній експлуатації, їм платили у півтора-два рази менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися й умови їх праці.

Не в кращому становищі знаходилося і сільське населення. Поміщикам належало втричі більше землі, ніж її мали селянські господарства.

Чеська адміністрація зовні більш прихильно, ніж румунська та польська влада ставилися до розвитку народної освіти. Проте повна відсутність українських вищих навчальних закладів прирікала українську мову і культуру на другорядність.

Не рятувало становища й "визнання" мови місцевого населення офіційною мовою "Підкарпатської Русі". Адже в "Генеральному статуті", який регулював це, йшлося не про українську, а про "русинську мову, тобто говірку підкарпатських русинів". Впливові місцеві чинники відвертіше пояснювали суть "русинофікації". Газета "Русский край" наполягала: "Серед народів узагалі, а серед слов'ян, зокрема, ніколи не було українського, а таке означає, що не було й української мови".

Але це була позиція прибічників "москвофільства", яка, на щастя, не стала державною політикою офіційної чеської влади.

Дата добавления: 2014-01-04