Шляхи розвитку незалежних держав

План.

1. Національно-визвольний рух і крах колоніалізму.

1.1. Особливості розвитку країн Сходу в 40-90-ті роки.

1.2. Розпад колоніальної системи.

1.3. Етапи деколонізації.

1.4. Шляхи розвитку незалежних держав.

2. Становлення і розвиток нових індустріальних країн Сходу.

Основна література

Волк С.С. та інші. Новітня історія. 11 клас. К.1989. С.161-171.

Ладиченко Т. Всесвітня історія. К. 2003, С.236-243.

Опорний конспект лекції. Хм.2008.

Основні поняття і терміни: деколонізація, «рік Африки», «третій світ», імпортзамінна індустріалізація, експорторієнтована стратегія розвитку, ОПЕК, колоніалізм, національно-виз­вольний рух, диктатор­ський режим, колоніальна система, нові ін­дустріальні держави, ЛАД, ОАЄ, АБР

Основні дати: 1960 р. — «рік Африки», етапи деколонізації:

1) 1945 — середина 50-х рр.— звіль­нення більшості країн Азії;

2) середина 50-х рр.— середина 60-х рр.— поява незалежних держав
в Африці;

3) 1975—1990 рр.—завершення деко­лонізації Африки.

1961 р.— створення Руху держав, які не приєдналися, у Белграді; жовтень 1995 р.— XI конференція країн, які не приєдналися, у Колумбії

Національно-визвольний рух і крах колоніалізму .

Колоніальна система після Другої світової війни

Унаслідок поразки у війні союзні Німеччина, Японія та Італія втратили свої колонії. А деякі учасники антигітлерів­ської коаліції, як і деякі нейтральні держави, залишилися володарями колоній. Колоніальні володіння інколи в декілька разів перевищували метрополії і за площею, і за чисельністю населення.

Наймогутнішою колоніальною державою була Велика Британія. Найціннішою перлиною в короні Британської імперії був півострів Індостан. Їй також належали величезні володіння в Африці (найбільші - Нігерія, Кенія, Північна та Південна Родезія, Гана, Бечваналенд), в Азії - Малайя та північна частина острова Калімантан, у Латинській Америці - частина Гвіани, у Середземному морі - острів Кіпр. Британськими домініонами залишалися Канада, Нова Зеландія та Австралія, яка до того ж мала мандат на управління частиною острова Нова Гвінея. Британія мала мандат Ліги Націй на управління Палестиною, крім того, вона володіла великою кількістю дрібних колоній. Територія самої метрополії на той час становила 244,2 тис. кв. км з населенням близько 50 млн. чоловік, а площа колоній обчислювалась у 15,7 млн. кв. км і в них проживало 431 млн. населення (без урахування домініонів).

Другою за розміром колоніальних володінь державою була Франція їй належали території в Африці, зокрема Алжир, Марокко, Туніс, Мавританія, частина Судану, Сенегал, Чад, Камерун, Центральна Африка та ін. Тривала французька окупація значної частини Індокитаю.

Невелика за розміром Португалія володіла Анголою та Мозамбіком в Африці. Ще менша за площею Бельгія мала африканські колонії Конго та Руанду-Бурунді. Нідерландам належав ряд колоній, зокрема Індонезія. Деякі території зали­шалися під владою США, Данії, Південно-Африканського Союзу.

У 1945 р. на різні колоніальні володіння припадало 28,6% території та 29,85 % населення земної кулі.

Історична закономірність деколонізації

З розгромом гітлерівського блоку розпочався активний рух поневолених народів за своє звільнення від колоніальних пут. Особливо гостро і напружено він відбувався в Південній, а також у Південно-Східній Азії, де після капітуляції японських військ ще не встигла повернутися адміністрація метрополій.

Крім того, за роки війни економічні позиції провідних колоніальних держав послабли, зокрема і в заморських територіях. Натомість місцева національна буржуазія за час війни збагатилася, нагромадила значні фінансові ресурси і була невдоволена своїм підлеглим становищем, яке обмежувало її ділову активність. Чимало вихідців з колоній воювали в арміях метрополій. Вони були переконані, що, борючись з нацизмом, одночасно борються і за свободу для своїх народів.

Національно-визвольна боротьба була підготовлена всім розвитком колоніальної системи. Експлуатуючи колонії, метрополії поступово розвивали там торгівлю, промисловість, транспорт. Щоб заощаджувати на адміністрації, вони залуча­ли до неї місцевих жителів. Для заможних верств корінного населення відчинилися двері європейських університетів. Так у середовищі поневолених народів формувалися соціальні групи, здатні до самостійного управління своїми країнами (національна еліта). У колоніях почали виникати політичні партії, які розробляли програми досягнення незалежності. Найбільш масовими і впливовими були партії, основу яких становили дрібна та середня буржуазія, ремісники, торговці.

Там, де метрополії не йшли назустріч вимогам національно-визвольного руху, розгорталася збройна боротьба. Найбільшого розмаху вона набула в Азії.

На різних континентах національно-визвольний рух був різної сили. В Азії, яка з найдавніших часів була одним з головних центрів людської цивілізації, населення виявилося більш готовим до національної незалежності. Економічна та культурна відсталість народів Тропічної та Південної Африки стала гальмом на шляху деколонізації.

1. Деколонізація, її зміст та причини.

Деколонізація — процес надання незалежності та повного сувере­нітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Цей процес відбувався як мирним шляхом, так і з засто­суванням зброї.

Причини деколонізації.

— Ослаблення метрополій після Другої світової війни.

— Зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів).

— Розгортання масового національно-визвольного руху.

— Негативне ставлення до колоніалізму суспільної думки у країнах-метрополіях і світової громадськості.

— «Холодна війна», негативне ставлення до колоніалізму провідних країн світу США та СРСР.

1.3. Етапи деколонізації та її особливості в різних регіонах світу.

Процес деколонізації можна розділити на декілька етапів.

На першому етапі (1943—1956 рр.) процес деколонізації охопив і в основному Азію та Північну Африку. Європейські країни відмовилися від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. У 1947 р. Англія надала незалежність Індії, попередньо розділивши її на дві держави — Індію та Пакистан, острову Цейлон (Шрі Ланка) та Бірмі. 17 серпня 1945 р. проголосила незалежність Індонезія, 2 вересня 1945 р. — В'єтнам. Свою незалежність вони здобули в тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі та Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам.

Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція — незалеж­ність Тунісу та Марокко.

На першому етапі колонізатори намагалися зберегти під своєю«владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті країни, які утримати в колоніальній залежності стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція відмовилися від своїх!; колоніальних володінь.

На другому етапі (кінець 1950-х—1960-ті рр.) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. — Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали «роком Африки». Цього року від колоніальної залежнос­ті звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Чад, Центральноафриканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Тоґо.

У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. — Уґанда, у 1963 — Кенія, у 1964- Занзибар, Замбія, Ма­лаві, у 1965 — Ґамбія. Таким чином, до середини 1960-х рр. більшість країн Тропічної Африки звільнилися від колоніального гніту.

Під час третього етапу (1970-ті рр.) впала остання, найстаріша коло­ніальна імперія — португальська. Після тривалої збройної боротьби першою у 1973 р. здобула незалежність Ґвінея-Бісау. Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті «революції гвоздик» у квітні 1974 р. незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі.

На цьому деколонізація не завершилася. Під час четвертого етапу (1980—1990-ті рр.) здобули незалежність останні уламки колоніаль­них імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала не­залежність Намібії, у 1997р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. — над Макао.

Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли В минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держа­ви не стали економічно незалежними. їхньою головною проблемою стала економічна відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратися. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичним явищем.

Нові країни у виборі шляху

Піднімаючи свої народи на боротьбу, лідери національних рухів обіцяли їм не лише незалежність, а й розв'язання основ­них соціально-економічних проблем - подолання відсталості, зміну побутових умов, ліквідацію голоду і неписьменності, розвиток науки і техніки, культури взагалі. Виборюючи неза­лежність, народи сподівалися на якісно нове життя.

По здобутті незалежності керівництво нових держав опини­лося перед вибором - яким шляхом найшвидше досягти обіця­ного прогресу. Руйнування колоніальної системи відбувалося в умовах, коли вже існували два конкуруючі світи - капіталіс­тичний і соціалістичний, кожен з яких намагався переконати у своїх перевагах. Країни, що звільнилися, становили окремий «третій світ» і почали визначати свої орієнтири.

У ряді випадків (Алжир, Гана) орієнтиром було обрано соціалізм. У деяких країнах (Єгипет, Індонезія) лідери національно-визвольного руху були під сильним впливом соціалістичних ідей. Більшість країн, що здобули національну свободу, взяли курс на приватновласницьку економіку, що базується на ринкових принципах. їх приваблювала більша ефективність капіталістичного господарювання, вищий рівень життя розвинутих західних країн. Однак у чистому вигляді ні соціалізму, ні капіталізму у країнах «третього світу» спочатку, як правило, не було. У країнах соціалістичної орієнтації приватна власність повністю знищена не була, а у країнах, орієнтованих на капіталізм, зберігалося державне втручання в діяльність приватного бізнесу. Лідери країн «третього світу» прагнули запозичити з досвіду перших двох світів, з одного боку - ефективне виробництво, а з другого - можливість втручатися у розподіл вироблених благ, щоб забезпечити прихильність населення.

Боротьба з неоколоніалізмом

Політична незалежність новоутворених держав не забезпечила їм економічної незалежності. їх виробництво ще не було готове функціонувати самостійно. Скориставшися цим, західні монополії почали створювати таку систему економічного співробітництва та торгівлі, яка закріпила б залежність нових країн від провідних держав світу. Така система отримала назву «неоколоніалізм».

Неоколоніалістська тактика дала змогу розвинутим країнам зробити багато колишніх колоній, особливо у Тропічній та Південній Африці, додатком до свого господарського комплекса, встановити контроль над основними сферами їхнього життя, зробити їх «вічними боржниками». Фінансова залежність колишніх колоній зму­шує їх йти у фарватері зовнішньої політики західних країн, надавати їм території під військові бази, під­корятися їх політичному диктату.

Гонитва транснаціональних корпорацій за прибутком має наслідком розміщення у «третьому світі» лише тих підприємств, що їх невигідно тримати у Європі або США- У Результаті господарство країн «третього світу» стає однобічно розвинутим. У ньому переважають підприємства, шкідливі для довкілля, з тяжкими умовами праці, з низькою оплатою робочої сили. У торгівлі з розвинутим світом колишні колонії зазнають збитків унаслідок «ножиць цін» між сучасною наукоємною промисловою і сільськогосподарською продукцією та сировиною.

Низький рівень економічного розвитку зумовлює і низький рівень життя населення у більшості країн, що розвиваються. Постійне зростання цін супроводжується періодичними замо­рожуваннями заробітної плати. Недостатня або відсутня сис­тема охорони праці. Не вистачає коштів на систему соціального забезпечення - пенсії, допомогу безробітним.

У тяжких умовах перебуває система охорони здоров'я, не вистачає коштів на медикаменти, препарати, обладнання ліка­рень і навіть звичайних медичних пунктів. У результаті в кра­їнах «третього світу» періодично трапляються епідемії тяжких небезпечних хвороб — холери, брюшного тифу, дизентерії, маля­рії. Особливо жахлива ситуація у Тропічній Африці, яка стала джерелом розповсюдження страшних хвороб - СНІДу та еболу.

Щоб міцніше прив'язати країни «третього світу» до себе, західні держави запропонували їм приєднатися до своєї обо­ронної системи в обмін на економічну допомогу. Розвинуті країни утримуються від надання країнам, що розвиваються, ефективної допомоги у модернізації економіки, переманюють до себе перспективних фахівців, гальмуючи в такий спосіб зростання їхнього інтелектуального потенціалу.

Поступово розвинуті країни почали уважніше ставитися до вимог країн «третього світу». Вони зголосилися брати участь у програмах розвитку їхніх економік, у наданні їм нових технологій, у подоланні продовольчої кризи. Звичайно, західні країни прагнуть використати це з найбільшою користю для себе, залучаючи країни, що розвиваються, до виконання менш рентабельних робіт. Однак і такі нерівноправні форми співробітництва мають позитивні результати для країн «третьо­го світу», оскільки в такий спосіб їхнє населення прилучається до сучасного виробництва, здобуває нові професії, знання, навички та кваліфікацію.

2.Становлення і розвиток нових індустріальних країн Сходу.

Після Другої світової війни ряд країн Сходу зробили рі­шучий прорив у своєму економічному розвитку. Серед них - Республіка Корея, Тайвань, Федерація Малайзія, Республіка Сінгапур.

Республіка Корея утворилася внаслідок розділу Кореї після Другої світової війни, коли на півночі встановився кому­ністичний режим. З допомогою США у 1948 р. у південній частині країни встановилася «Перша республіка» на чолі з Лі Син Маном. У 1960 р. він опи­нився в політичній ізоляції і був змушений виїхати з країни. «Друга республіка», що утворилася після вигнання Лі Син Мана, не проіснува­ла і року. У ніч на 16 травня 1961 р.владу в країні захопили військові на чолі з Пак Чжон Хі. У1963 р. він був обраний президентом. Був сформова­ний кабінет міністрів з цивільних осіб. У Південній Кореї утворилася «Третя республіка».

У країні розпочалися рішучі економічні перетворення. Динамічно розвивалася промисловість. Велику роль в аграрних перетвореннях 70-х років XX ст. відіграв «Рух за нове село» («Семаиль»). Його наслідком було зростання освітнього рівня селян, опанування ними новими знаннями і технологіями.

Якщо в 60-ті роки експортувалися в основному товари широкого вжитку, то починаючи з 70-х років - судна, сталь, радіоелектроніка. У 80-ті роки до експортних товарів долучили­ся автомобілі, комп'ютери, відеомагнітофони, деталі для ЕОМ.

Після загибелі Пак Чжон Хі (1979) у місті Кванчжу спалах­нуло повстання, в якому брала участь головним чином молодь. У травні 1980 р. воно було жорстоко придушене. Скориставшись хаосом у країні, у серпні 1980 р. військові здійснили переворот і керували країною до початку 90-х років.

У першій половині 90-х років здійснювалася політика «врощування» Кореї у світову економічну еліту. Для цього країна напозичала 150 млрд. доларів. Однак використання позик здійснювалося неефективно. Унаслідок цього у 1997 р. спалахнула фінансова криза. Вся фінансова система та економіка опинилися перед загрозою повного краху. Країна була змушена позичити ще 57 млрд. доларів у міжнародних організацій, щоб стабілізувати ситуацію.

Складною проблемою залишається об'єднання Кореї. На словах і Північ, і Південь заявляють про своє прагнення до об'єднання, але через несумісність двох політичних систем корейська нація залишається роз'єднаною. Хоча Південна Корея залишається союзником США, однак нерідко демонструє свою окрему позицію з міжнародних питань. Серед молоді ширяться вимоги виведення американських баз із країни. Такими наст­роями у 2002р. скористався представник Демократичної партії Но Му Хен, який виборов посаду президента країни.

Острів Тайвань (інші назви - Тайпей, Формоза) після пере­моги у материковому Китаї комуністів (1949) став притулком для тих, хто тікав від комуністичного режиму - залишків партії Гоміньдан на чолі з Чан Кайші, буржуазії, інтелігенції. Чан-кайшістський режим на Тайвані провів аграрну реформу, передав селянам поміщицьку землю, створив високотехнічну промисловість. Водночас у політичному відношенні країна тривалий час була тоталітарною. Уся влада була сконцентрова­на в руках Чан Кайші та його прибічників. Усі політичні партії, крім Гоміньдану, були заборонені. Оголошений від початку висадки на острів воєнний стан тривав до кінця 80-х років, діяла жорстка цензура. За роки економічної модернізації Тайвань став високо розвинутою процвітаючою країною. Насе­лення острова зросло з 4,5 до 20 млн. чоловік. Основні експортні товари - електронна техніка, текстиль та вироби з нього, продукція металургії, будівельні матеріали. У 1988 р. у країні була проведена політична реформа, згідно з якою передача влади почала здійснюватися відповідно до конституції.

Найскладнішим питанням залишаються відносини з матери­ковим Китаєм. Від агресії з боку КНР Тайвань рятує захист США, які спорудили на острові свої військові бази і перетворили його на «непотоплюваний авіаносець». Уряди у Пекіні та Тайбеї не визнають легітимності один одного. КНР вважає Тайвань своєю 22-ю провінцією, а тайбейський уряд вважає себе єдиною законною владою в усьому Китаї. Тому і в КНР, і на Тайвані законом заборонено висувати ідею про самостійність острова. Водночас тайванці збільшують інвестиції в економіку КНР. Після запровадження на Тайвані політичного плюралізму Демократична прогресивна партія почала офіційно вимагати проголошення Тайванем своєї незалежності, що заборонялося Гоміньданом. Наприкінці XX ст. острів охопила жорстока економічна криза, внаслідок якої закінчилося півстолітнє правління Гоміньдану. У 2000 р. президентом був обраний представник ДПП Чень Шуйбінь. На парламентських виборах 2001 р. його партія здобула більшість місць і сформувала уряд. Демократи відмовилися від гоміньданівської практики підтримки нерентабельних підприємств, скоротили державні витрати, взяли курс на лібералізацію економіки.

У 1957 р. було проголошено незалежність Малайської федерації. 16 вересня 1963 р. вона була перетворена на нову державу — Малайзію. За формою правління Малайзія стала конституційною монархією. Верховний правитель обирається з числа султанів, але не до кінця життя, а на п'ять років. Від заснування держави провідною партією країни залишається Об'єднана малайська національна організація (ОМНО).

9 серпня 1965 р. зі складу Малайзії вийшов населений переважно китайцями Сінгапур, що спричинило зіткнення між малайською більшістю і китайською меншістю у самій Малайзії. Владу на себе перебрала Національна оперативна рада. Головні зусилля були спрямовані на досягнення національної єдності. Була запроваджена державна філо­софія (рукунегара), за якою вірність нації проголошувалася вищою за будь-які інтереси.

Від середини 70-х років XX ст. у країні здійснювалася нова економічна політика, розрахована на 20 років. її метою була боротьба з бідністю, безробіттям, подолання міжетнічної упе­редженості. Протягом двох десятиліть основні положення програми були виконані. Малайзія стала однією з процві­таючих країн «третього світу», щорічні темпи її економічного зростання стали одним з найвищих у світі, ліквідовано загрозу голоду.

Почавши свій шлях як експортер сільськогосподарської продукції - каучуку та пальмової олії - Малайзія через 20 років вийшла на світовий ринок з найсучаснішими легковими автомобілями, кольоровими телевізорами, кондиціонерами, електронними виробами.

Успіхи в розвитку забезпечили внутрішню стабільність Малайзії. У державі досягнуто цілковитої гармонії між трьома основними етнічними групами - малайцями, китайцями та індійцями. Об'єднані в єдину націю, вони вивели Малайзію в розряд «нових індустріальних країн».

Після виходу зі складу Малайської Федерації основою національної ідеології Сінгапура стала концепція «глобального міста». Вона полягає в тому, що країні для виживання необхідно встановити зв'язки з усім світом.

Політика правлячої Партії народної дії (ПНД) ґрунтується на соціал-демократичних засадах. Вона пропагує ідею національної єдності, виступає за державний контроль над економікою. Уряд країни є власником цілого ряду компаній - авіаційної, суд­нобудівних, по морських перевезеннях та інших, що відіграють ключову роль в економіці острова.

ПНД від самого початку орієнтувалася на те, щоб скорис­татися розташуванням міста Сінгапура. Протягом 70-х років першочергова увага приділялася розвитку портового господар­ства, банківській справі, посередницькій діяльності. У такий спосіб країна почала залучати іноземних бізнесменів. Одержані прибутки спрямовувалися на розвиток найсучасніших галузей -електронної, точного машинобудування, нафтопереробної. Спри­ятливі умови, створені для роботи банків, перетворили Сінгапур на міжнародний фінансово-валютний центр Азії.

Міжнародні об'єднання країн Азії та Африки

Молоді незалежні держави з самого початку ставили пи­тання про справедливу систему міжнародного економічного обміну. Почали утворюватися спілки країн, що займаються видобутком сировини, щоб спільно протистояти країнам-покупцям. Так виникло об'єднання країн, що видобувають та експортують нафту (ОПЕК).

У міру того, як зростала кількість незалежних держав, зро­стала їхня вага в Організації Об'єднаних Націй. Раніше в ООН кількісно переважали західні країни, особливо завдяки голосам латиноамериканських країн, які слухняно виконували їхню волю. З появою представників афро-азіатських держав ситу­ація змінилася. У 1952 р. в ООН утворилася афро-азіатська група. Згодом до неї увійшли майже всі афро-азіатські держави. Група виступає на захист економічних і політичних інтересів своїх членів.

Поява афро-азіатської групи вплинула на політику латино­американських країн, які почали звільнятися від тиску СІЛА і об'єднуватися з іншими країнами, що розвиваються. Так поступово утворилася так звана «група 77», до якої згодом фактично увійшли понад 120 держав. Тим самим країни, що розвиваються, утворили спільний фронт на захист своїх інтересів. Це дає їм можливість протистояти економічному і політичному тиску з боку могутніх держав світу.

Починаючи з 60-х років прагнуть до об'єднання своїх сил африканські країни. У 1963 р. в Аддис-Абебі (Ефіопія) була створена Організація африканської єдності, яка поставила своєю метою зміцнення єдності і солідарності африканських держав, координацію і зміцнення співробітництва між ними, захист їхнього суверенітету, територіальної цілісності і неза­лежності, знищення всіх видів колоніалізму на континенті. Організація дотримується принципу неприпустимості насиль­ницької зміни державних кордонів. Великі зусилля спрямо­вуються на досягнення угод по роззброєнню.

У 1969 р. у Джидді (Саудівська Аравія) утворилася Організація «Ісламська конференція». Вона спрямовує сили на зміцнення ісламської солідарності, у т. ч. з народом Палестини, збереження гідності, незалежності і прав мусульманських на­родів. Особлива увага приділяється мусульманській проблемі, подоланню наслідків апартеїду на півдні Африки, створенню на території Азії та Африки без'ядерних зон.

На початку 1958 р. у столиці Єгипту Каїрі була утворена Організація солідарності народів Азії та Африки. Вона висту­пає під гаслами «боротьби з імперіалізмом» та «єдності з усіма силами світу». Свою мету ОСНАА бачить у боротьбі з наслідками колоніалізму, за радикальні соціально-економічні пере­творення на обох континентах, за подолання відсталості африканських та азіатських народів.

3 1967 до 1977 р. функціонувало Східно африканське співтовариство у складі Кенії, Танзанії та Уганди. З 1966 р. діє Митний та економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК). У 1975 р. утворилося Економічне співтовариство держав Західної Африки (ЕКОВАС). Координують свої економічні та торгові дії держави Східної та Південної Африки.

1991 р. ОАЄ оголосила про утворення Африканського економічного співтовариства (АЕС). Передбачено, що спів­товариство добиватиметься інтеграції, процес якої розтягнеть­ся на 34 роки і проходитиме в шість етапів. На завершальному етапі мають бути засновані валютний союз, центральний банк, єдина грошова система і спільний панафриканський парламент. У 2002 р. у південноафриканському місті Дурбані африканські країни прийняли рішення про створення Африканського союзу на зразок ЄС.

Головною перешкодою для створення АС є вкрай низький рівень розвитку більшості африканських країн, а також орієнтація майже кожної з них у своїй економічній діяльності на колишні метрополії.

Дата добавления: 2014-01-04