Розкол ОУН

Другий Великий конгрес ОУН, що відбувся у Римі 27 серпня 1939 р., вибрав головою організації А. Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». Ця міра несподівано призвела до протилежного наслідку: Степан Бандера, який був звільнений з ув'язнення після краху Польщі у 1939 р., разом зі своїми послідовниками, організував у листопаді 1940 р. Революційний провід і проголосив себе спадкоємцем Є. Коновальця.

У квітні 1941 p. фракція C. Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, обрав С. Бандеру головою ОУН. Більшість крайових членів визнали повноваження С. Бандери, і невдовзі розлам став незворотним.

Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН(Б)-«бандерівці» таОУН(М)-«мельниківці». Впродовж війни ОУН(Б) прийняла назву Революційна ОУН (Р).

5. Орієнтація на Німеччину.

Обидві фракції сподівалися використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної Української держави. Кожна фракція намагалась досягти союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною.Передача А. Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 р. викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною. За згодою німецького режиму ОУН(Б) сформувала батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», які повинні були скласти ядро майбутньої української армії. Пізніше з українських націоналістів була сформована дивізія СС «Галичина».

Слідом за німецьким вторгненням на територію СРСР ОУН(Б) проголосила 30 червня 1941 p. у Львові Акт створення Української держави і сформувала Українське Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. ОУН(Б) очікувала, що нацисти змиряться з цим. Спроба проголошення держави викликала незадоволення А, Гітлера, і С. Бандера та кілька його спільників були заарештовані та ув'язнені гестапо. Керування організацією здійснював М. Лебедь, який у травні 1943 р. передав повноваження Роману Шухевичу.

Обидві фракції, посилали похідні групи в Наддніпрянську Україну. Їхня чисельність становила близько 2000 чол. (в основному членів ОУН(Б)). Група ОУН(М), яка досягнула у вересні 1941 р. Києва, випускала газету «Українське Слово» та сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М. Величківським), яка складалася переважно зі східних українців. її членів було заарештовано у грудні 1941 p., і більше 40 з них, разом з О. Телігою та їхнім лідером О. Ольжичем, були знищені.

А. Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 p., коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН(М) його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен.

6. ОУН і УПА.

Перші партизанські загони українських націоналістів, які виникли на Поліссі та Волині, не були пов'язані з ОУН. Їхнім організатором виступив близький до петлюрівського уряду УНР Т. Бульба-Боровець, який влітку 1941 р. сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ» для звільнення регіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т. Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині.

У 1942 р. члени ОУН(Б) и ОУН(М) створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУН(Б) вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До цієї партизанської армії явочним порядком було включено збройні формування Т. Бульби-Боровця і ОУН(М). Остаточно утворена 14 жовтня 1942 р. ця армія дістала назву Українська повстанська армія (УПА).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (різні автори називають різні цифри - від 30-40 тис. до 80-100 тис). УПА діяла переважно наВолині, Поліссі та Східній Галичині. Водночас ОУН(Б) робили активні спроби з допомогою так званих «похідних груп», що складалися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оунівського підпілля у Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах. Частково це їм вдалося, але в цих регіонах оунівський рух не став масовим.

УПА проголосила боротьбу на два фронти - проти німецьких окупантів і радянських партизан і за відновлення самостійної Української держави. Характерною її рисою була державотворча діяльність. У районах, які нею контролювалися, функціонувало українське управління. Були проголошені та впроваджені необхідні населенню закони про місцеве самоврядування: розпорядження в земельній справі, де йшлося про наділення безземельних і малоземельних селян землею, утворено грошову систему, дирекцію лісів тощо. Армія набула рис національної: мала свою структуру, військові звання, відзнаки, нагороди.

У 1943 р. ОУН(Б) захопила контроль в УПА. Прагнучи розширити свою соціальну базу, ОУН(Б) на третьому Надзвичайному Великому Зборі 21- 25 серпня 1943 р. засудила «фашистську націонал-соціалістичну програму та її політичну концепцію», так само як і «російський комуно-більшовизм», і запропонувала систему вільних народів у власних самостійних державах як єдиного ладу, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі. Нова соціальна програма ОУН в основному не відрізнялася від попередніх, але вона наголошувала на потребі участі робітників в управлінні, змішаній економіці, праві виборуфаху й місця праці та вільних торгівельних спілках. ОУН(Б) стверджувала, що вона бореться за свободу слова та думки. Попередня національна політика, яка зводилась до гасла «Україна для українців», була знята з порядку денного.

Керівна структура ОУН(Б) також змінилася: одноосібне керування було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич, 3. Матла та Д. Маївський). У липні 1944 р. було сформовано всеукраїнський представницький орган - Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Більшість її членів були бандерівцями, а Головний Секретаріат очолив Р. Шухевич. ОУН(М) проводила подібну політику та заснувала Всеукраїнську Національну Раду у Львові навесні 1944 р.

У 1944-1945 pp. УПА поступово згортала боротьбу проти Німеччини та її союзників.. У ці роки головну увагу УПА було зосереджено на боротьбі проти відновлення радянської влади на західноукраїнських землях.

У 1946-1950 pp. збройні формування УПА вели партизанську боротьбу проти органів радянської влади на західноукраїнських землях, здійснювали рейди на територію Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії з метою виведення своїх основних сил з-під удару радянських каральних органів і з метою здійснення широкої пропаганди в цих країнах. У перші повоєнні роки радянська влада проводила систематичні операції по знищенню та витісненню за межі УРСР бойових загонів УПА.

У першій половині 1950-х pp. бойові дії за виживання вели розрізненні загони, в цей період збройна боротьба УПА фактично затухала.

Тема. Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини в 20-х - 30-х pр. XX ст.

Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р. деякі території України потрапивши під владу різних держав, зокрема Східна Галичина відійшла до Польщі, Північна Буковина - до Румунії, а Закарпаття - до Чехословаччини.

Зміст:

1. Українські землі у складі Польщі.

1.1. Антиукраїнська політика польського уряду.

1.2. Активація політичної боротьби українського населення Польщі.

2. Українські землі у складі Румунії.

2.1. Північна Буковина.

2.2. Бессарабія.

2.3. Політична боротьба.

3. Закарпаття у складі Чехословаччини.

3.1. Проголошення об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною.

3.2. Особливості національно-культурного і соціально-економічного стану Закарпаття у складі Чехословаччини.

3.3. Особливості політичного життя Закарпаття.

3.4. Утворення Карпатської України.

3.5. Проголошення незалежності Карпатської України й угорська окупація.

1. Українські землі у складі Польщі.

1.1. Антиукраїнська політика польського уряду. Після завершення Першої світової війни й української національно-демократичної революції 1917-1920 pp. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Відповідно до Варшавського (1920 р.) і Ризького (1921 р.) договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) - їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього населення цієї країни).

Незважаючи на обіцянки Польської держави країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, положення українського населення було тяжким. Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. Були ліквідовані всі демократичні інституціїЗУНР. У 1924 р. уряд Польщі ініціював закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали вступати до нього. Забороненими стали слова «українець», «український»; замість них реанімувався термін «русин», «русинський». Польська влада проводила політику колонізації - переселення поляків до Східної Галичини та Волині.

Терор охопив всю територію Східної Галичини. Десятки тисяч українців зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Восени 1930 р. польський уряд провів політику «пацифікації» - масових репресій проти українців, здійснених за допомогою військових та поліції. У червні 1934 р. в Березі-Картузький (тепер м. Береза в Білорусі) був створений спеціальнийконцентраційний табір для репресованих українців.

Тяжкими були і соціально-економічні умови життя українського населення. Населені українцями землі (близько 25% території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Українські селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і змушені були купувати дорогі готові товари. Під час економічної кризи 1929-1933 pp. значна кількість українських підприємств і господарств зазнали чималих збитків або розоришся. Польський уряд активно підтримував тільки польських підприємців і землевласників.

1.2. Активація політичної боротьби українського населення Польщі. Міжвоєнний період характеризувався гострою політичною боротьбою, у якій брали участь різні верстви українського населення. У Східній Галичині й Західній Волині найбільший вплив мало Українське. національно-демократичне об'єднання (УНДО). Його лідером був Д. Левицький. УНДО було об'єднанням центристської напряму, яке орієнтувалося на здобуття Україною незалежності легальним шляхом, на демократичний розвиток Української держави. УНДО підтримували інтелігенція, діячі кооперативного руху, духовенство. 3 другої половини 30-хpp. УНДО дійшло згоди з правлячими колами Польщі, відмовившись від боротьби за незалежність України і визнавши пріоритет інтересів Польської держави.

Другою за впливом у Східній Галичині була Радикальна партія, яка нараховувала близько 20 тис. членів. її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Вирішення найважливіших соціально-економічних проблем ця партія пов'язувала зі здобуттям незалежності.

Частина західноукраїнського суспільства виступала за возз'єднання з УСРР. Ці інтереси виражала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що у 1923 р. увійшла до складу Компартії Польщі. Проведена в радянській Україні «українізація» і початок непу сприяли поширенню прорадянських настроїв і посиленню впливу КПЗУ в західноукраїнських землях. Однак незабаром в УСРР почалася колективізація, голод і репресії, після чого престиж комуністів послабшав. Деякі члени КПЗУ виступали з критикоюсталінської політики. Це стало однієї з причин розпуску КПЗУ, здійсненого в 1938 р. Комінтерном під тиском керівництва ВКП(б). Керівництво КПЗУ було репресоване.

Багато жителів Східної Галичини та інших західноукраїнських земель після поразки в національно-визвольній боротьбі зневірилися в можливості мирного досягнення незалежності. Наростала нетерпимість і схильність до крайніх мір. У 1929р. у Відні на з'їзді Української військової організації при участі представників радикальних студентських груп була створена Організація українських націоналістів (ОУН). Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, теоретиком якого був Д.Донцов. Напередодні 1939 р. ОУН нараховувала 20 тис. членів. Під королем ОУН діяли багато суспіль-но-політичних організацій, видавалася різноманітна друкована продукція.

Націоналісти використовували різні методи боротьби за національне визволення України, але найбільш діючими вважалися саботаж, експропріація і терор. Після вбивства оунівцями в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького були арештовані майбутні лідери ОУН Степан Бандера і М. Лебедь. До концтаборів потрапили сотні рядових членів організації.

2. Українські землі у складі Румунії.

Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош.

2.1. Північна Буковина. Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані всі автономні права, які вона мала ця територія за часів Австро-Угорщини - її було перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. територія перебувала у надзвичайному стані. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю -українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква.

2.2. Бессарабія. В умовах румунської окупації, що була здійснена в січні 1918 р. парламент Бессарабії проголосив 25 листопада 1918 р. приєднання Бессарабії до Румунії. Українське населення Бессарабії на багатотисячних мітингах і зборах протестувало проти анексії Румунією українських етнічних земель у Бессарабії: Акерманщини, Ізмаільщини, Західної Одещини (Південна Бессарабія) і Хотинщини (Північна Бессарабія). На початку січня 1919 р. на Хотишцині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами. У вересні 1924 p. у Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, яке завершилось кривавою розправою над учасниками виступу і політичним процесом (1925 p.) у Кишиневі над керівництвом повстання.

2.3. Політична боротьба. Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальненаціоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.

3. Закарпаття у складі Чехословаччини.

3.1. Проголошення об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. 8 травня 1919 р. зібралися представники ужгородської, хустської і пряшівської народних рад і, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції, представники якої вели переговори з чехословацькими діячами, головним чином з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатських громад дав 2/3 голосів на користь приєднання. На підставі цих актів народного волевиявлення та в результаті дипломатичних зусиль чехословацьких політиків, Паризька мирна конференція і Сен-Жерменський мирний договір (10 вересня 1919 р.) санкціонували передачу Закарпаття до складуЧехословаччини, де цьому краю гарантувався автономний статус.

3.2. Особливості національно-культурного і соціально-економічного стану Закарпаття у складі Чехословаччини.Чехословацьке панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. 3 другого боку, було проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політико-культурний розвиток Закарпаття 1920-1939 pp. відбувався на основі поєднання чехословацького централізму і місцевим автономізмом. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», але поза його межами лишилося близько 100 тис. українців у Словаччині.

Український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, мав помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіта» з мережею читалень по всьому краго (у 1936 р. - 14 філій і 233 читальні), «Учительської громади» (у 1935 - 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинили досягнення українського національного руху на Закарпатті.

За чехословацького режиму на Закарпатті чимало було зроблено у справах технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, громадські будови, лікарні, соціальна допомога мешканцям Верховини тощо). Але владі Чехословаччини не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття серед українського населення.

3.3. Особливості політичного життя Закарпаття. Особливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських партій. Українські суспільні та політичні групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Серед них було три основних течії:

- русофільство, що базувалося на переконанні, що карпатоукраїнці - частина російського народу, яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних умов;

- русинство, прихильники якого бачили в карпатоукраїнцях окремий народ;

- українофільство, що орієнтувалося на возз'єднання всіх українських земель у незалежну державу.

3.4. Утворення Карпатської України. Після Мюнхенської угоди західних держав (вересень 1938 р.) відбулося розчленування Чехословаччини нацистською Німеччиною. Влада центрального уряду Праги становилася номінальною. Закарпаття здобуло автономію. У жовтні 1938 р. було створено автономний уряд, який спочатку очолили русофіли. Того часу як русофіли в більшості підтримували Угорщину, українці виступили за побудову автономної Карпатської Української держави у федеративному зв'язку з чехами і словаками. 3 26 жовтня 1938 р. головою уряду Карпатської України (назва української держави в Закарпатті; інші назви - Карпатська Русь, Підкарпатська Русь та ін.) став А. Волошин.

Новий політично-правний статус Закарпаття визначив конституційний закон Чехословаччини від 22 листопада 1938 p., за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного сейму (парламенту) Карпатської України. Після Віденського арбітражу (2 листопада 1938р.), який передав Угорщині південну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове, столицю краю було перенесено до Хусту. 3 великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до першого сойму Карпатської України, які дали значну перемогу Українському національному об'єднанню (86% з усіх, що мали право голосувати).

Однак міжнародні події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України. Угорці і поляки домагалися створення спільного угорсько-польського кордону в Закарпатті та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава вживали заходи в Берліні з метою одержати згоду А. Гітлера на окупацію Закарпаття.

3.5. Проголошення незалежності Карпатської України й угорська окупація. 15 березня 1939 р., одночасно з окупацією Чехії та Моравії, А. Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону Карпатської України стали військові формування «Карпатської Січі» (організації, яка була створена для оборони краю), які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська (близько 40 тис).

За декілька годин до початку окупації Закарпаття, 15 березня 1939 р. зібрався сейм Карпатської України, який проголосив незалежність цієї країни, прийняв конституцію й обрав президентом Карпатської України А. Волошина. Державною мовою в Карпатській Україні була проголошена українська. Населення краю прагнуло возз'єднатися в єдиній Українській державі.

Але цього ж дня, 15 березня 1939 p., Закарпаття було окуповане військами Угорщини. Угорська окупація Закарпаття була зв'язана з терором та репресіями проти українських політичних і громадських діячів. А. Волошин разом з урядом Карпатської України змушений був емігрувати. Замість обіцяної автономії, угорці проводили політику мадяризації (мадяри - інша назва угорців) в культурному житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, підтримуючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. Угорці окупували Закарпаття протягом 1939-1944 pp.

Тема. Початок Другої світової війни. Возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР та їх радянізація в 1939-1941 рp.

Зміст:

1. Початок Другої світової війни і Україна.

2. Приєднання до СРСР Західної України і Західної Білорусії.

3. Приєднання до СРСР Бессарабії та Північної Буковини.

4. Політика радянізації.

1. Початок Другої світової війни і Україна.

Агресивна політика нацистськоїНімеччини, загарбання нею кількох європейських країн, провал радянських ініціатив щодо колективної безпеки, політика «умиротворення» агресора, авторами якої були Велика Британія та Франція, призвели до змін зовнішньополітичного курсу СРСР. 23 серпня 1939 р. між Німеччиною та СРСР було підписано пакт про ненапад (за прізвищами міністрів закордонних справ, які підписали цей документ його називали пактом Молотова - Ріббентропа). Відомі тепер секретні додаткові протоколи до цього документа свідчать про домовленість А. Гітлера та Й. Сталіна щодо розділу сфер впливу в Європі.

Німеччина відповідно до секретного додаткового протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. погодилася включити до сфери впливу СРСР західноукраїнські та західнобілоруські землі, які до цього часу були у складі Польщі, а також Латвію, Естонію, Фінляндію та Бессарабію.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. Польща виявилася непідготовленою до війни, а її уряд не спромігся організувати захист країни і 17 вересня емігрував за кордон. Польща припинила своє існування як самостійнадержава. Деякі західноукраїнські землі - Холмщину, Підляшшя, Лемківщину з населенням понад 500 тис. осіб було включено до створеного німцями на окупованій території генерал-губернаторства з центром у Кракові.

Роз'єднаність українських земель були не лише трагедією української нації, а одним із складових чинників напруженості в Європі. А. Гітлер не збирався вирішувати українське питання, на що сподівалися члени ОУН. Він розглядав Україну як плацдарм для завоювання СРСР, а потім і всього Сходу. I саме в цьому контексті стає зрозумілим дозвіл Угорщині з боку нацистської Німеччині на окупацію Карпатської України у березні 1939 р. Проголошення цього державного утворення у жовтні 1938 р. і майбутня складна боротьба навколо нього - невід'ємна складова підготовки Другої світової війни.

2. Приєднання до СРСР Західної України і Західної Білорусії.

Згідно з положенням секретного додаткового протоколу про розділ сфер впливу між Німеччиною і СРСР, 17 вересня 1939 р. радянські війська вступили на територію Західної України і Західної Білорусії, які з 1921 p., згідно з положеннями Ризького мирного договору, перебували під владою Польщі.

Межову лінію між територіями, які контролювала в Польщі Червона армія, і захопленими Німеччиною польськими територіями уточнив підписаний 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччиною договір «Про дружбу і державний кордон». Відповідно до секретного протоколу до цього договору до сфери впливу СРСР переходили також Литва і Північна Буковина.

Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяло кілька факторів:

- радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько-радянського кордону військами Червоної армії прагненням запобігти окупації краю нацистами; в умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект;

- поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не зупиняючись перед убивствами мирних жителів;

- західні українці споконвіку прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами, а ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала більшість західноукраїнського населення.

26-27 жовтня 1939 р. у Львові відбулося засідання Народних зборів Західної України. Народні збори, виражаючи «одностайну волю визволеного народу», проголосували встановлення радянської влади на території Західної України і ухвалили декларацію про входження Західної України до складу УРСР. На основі звернення Народних зборів Західної України V позачергова сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 15листопада III позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон про прийняття Західної України до складу УРСР.

3. Приєднання до СРСР Бессарабії та Північної Буковини.

Наступним кроком у реалізації радянсько-німецьких таємних угод, що безпосередньо стосувалися України, було приєднання Бессарабії та Північної Буковини до СРСР. У червні 1940 р. СРСР висунув вимоги до Румунії про передачу цих територій Радянському Союзу. Румунія, не здобувши підтримки від Німеччини, була змушена поступитися.

Після виводу румунських військ 28 червня 1940 р. в Бессарабії та Північній Буковині була встановлена радянська влада.Північна Буковина, а також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії були приєднані до УРСР. На іншій території Бессарабії була створена нова союзна республіка - Молдавська Радянська Соціалістична Республіка.

Приєднання до УРСР земель Західної України, Північної Буковини і частини Бессарабії було безпосереднім наслідком пакту Молотова-Ріббентропа. Ця угода була укладена в порушення всіх норм міжнародного права. Але для українського народу дуже велике значення мало те, що майже всі землі України об'єдналися в межах однієї держави.

4. Політика радянізації.

3 приєднанням до СРСР земель Західної України, Північної Буковини і частини Бессарабії, що входили раніше до складу Польщі та Румунії, почалася їх радянізація.

Радянізація нових земель - це зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених в Наддніпрянській Україні зразків; здійснення комплексу заходів для затвердження «соціалістичних принципів», що панували в СРСР в економіці, політиці й духовному житті.

Деякі дії нової влади викликали схвалення населення:

- розширення мережі українських шкіл;

- поліпшення житлових умов і медичного обслуговування;

- націоналізація, що спочатку не торкнулася інтересів українського населення, тому що торгівля і велика промисловість були в руках поляків.

Але незабаром населення відчуло й негативні наслідки діяльності нової влади:

- насильницька колективізація;

- ліквідація діяльності політичних партій, громадських організацій, «Просвіт»;

- терор стосовно супротивників радянської влади.

За неповними даними, з осені 1939 по осінь 1940 pp. у західних областях України було репресовано і депортовано близько 1,2 млн чоловік, або 10% населення Західної України. Ще 200 тис. чоловік було знищено органами НКВС до початку німецького вторгнення.

У цілому, об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало позитивне значення. Однак установлений за допомогою багнетів Червоної армії тоталітарний режим завдав страждання жителям західних областей України й остаточно переконав населення цих регіонів, що своє майбутнє потрібно шукати у створенні незалежної Соборної Української держави.

Тема. Початок Великої Вітчизняної війни. Боротьба проти нацистських загарбників в 1941-1942 рр.

Зміст

1. Напад Німеччини на СРСР.

2. Об'єктивні та суб'єктивні причин невдач Червоної армії в перший період Великої Вітчизняної війни.

3. Важкі оборонні бої в 1941-1942pp.

1. Напад Німеччини на СРСР.

Радянсько-німецька угода про ненапад, укладена 23 серпня 1939 р. строком на десять років, як показали подальші події, не могла бути гарантом надійної безпеки для народів СРСР. 18 грудня 1940 p. А. Гітлер підписав секретну директиву №21 під кодовою назвою «план Барбаросса». Це був план знищення Радянського Союзу і перетворення його території на життєвий простір для Німеччини.

У планах нацистських стратегів Україна мала стати аграрною колонією «третього рейху» і забезпечувати Німеччину і європейський континент продуктами харчування і сировиною. Реалізація нацистських планів світового панування почалася раптовим нападомна СРСР 22 червня 1941 p. В основу війни проти радянських народів була покладена стратегія блискавичної воєнної кампанії, розрахованої на кілька місяців.

Напад на Радянський Союз здійснювали три добре озброєні групи армій:

- група армій «Північ» здійснювала наступ на Ленінград та Прибалтику;

- група армій «Центр» - на Москву і центральні області Росії;

- група армій «Південь» на Україну і Кавказ.

Група армій «Південь» вдерлася на територію України, якою мала просуватись у напрямку Києва, а після його взяття нанести удар по Харкову і Донбасу з метою швидкого оволодіння всією територією України.

2. Об'єктивні та суб'єктивні причин невдач Червоної армії в перший період Великої Вітчизняної війни.

Початок боїв для Червоної армії був вкрай несприятливий. Цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин зумовили важкі поразки Червоної армії на протязі першого періоду Великої Вітчизняної війни (червень 1941 - листопад 1942 pp.), зокрема на одному з трьох стратегічних наступів - південному, тобто значною мірою українському.

Серед основних причин невдач Червоної армії в перший період війни можна виділити наступні:

- зосередження і розгортання військ з урахуванням нових кордонів не було завершено до початку війни;

- велику роль відіграв фактор раптовості нанесення першого удару;

- кращі командні і командирські кадри Червоної армії були репресовані (до 75% командного складу) в 1937-1941 pp.; загалом по лінії наркомату оборони було репресовано не менше 3,5 млн чоловік;

- на стані військ повною мірою позначилася паралізуюча атмосфера культу особи Й. Сталіна;

- радянська військова доктрина базувалася на тезі, схваленій Й. Сталіним, у якій мова йшла про те, що майбутня війна буде вестися на ворожій території;

- до початку війни не було завершено переозброєння Червоної армії;

- значно послабили боєздатність Червоної армії ліквідація перед початком війни механізованих корпусів і створення кавалерійських дивізій;

- радянське військо-політичне керівництво прорахувалося у визначенні можливого напрямку головного удару супротивника; як пріоритетний в Генеральному штабі Червоної армії розглядався київський напрямок, а мінсько-смоленсько-московський - як другорядний;

- народ країни, керівні кадри, були психологічно дезорієнтовані договорами 1939 р, СРСР з Німеччиною; у багатьох політичних,державних, військових діячів, рядових громадян були занадто великі ілюзії з цього приводу.

3. Важкі оборонні бої в 1941-1942pp.

У липні-жовтні 1941 р. на радянсько-німецькому фронті розгорнулися масштабні бої. Червона армія вимушена була перейти до стратегічної оборони. У цілому обстановка для радянських військ була вкрай несприятливою.

7 липня 1941 р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, у якому закликало населення чинити рішучийопір фашистській агресії. 3 перших днів війни понад 2 млн жителів України вступило в загони народного ополчення, а також винищувальні батальйони. До Червоної армії з України було мобілізовано понад 2,5 млн осіб. Населення широко залучалося до будівництва оборонних споруд, створення грошового і продовольчого фонду оборони, шефства над військовими шпиталями. Сотні мільйонів карбованців зібрала і Православна церков.

3 перших днів війни на території України діяли два фронти - Південно-Західний (командувач генерал-полковник М. Кирпонос) і Південний (командувач генерал-лейтенант I. Тюленєв). Спроба зупинити противника на старому державному кордоні не вдалася. Німецько-фашистські війська прорвали оборону Південно-Західного фронту, і 7 липня 1941 р. почалася оборона столиці України Києва, яка тривала 72 дні. Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська 16 липня залишили Кишинів, але під Одесою окупанти були зупинені. Оборона Одеси почалася 16 липня і тривала 73 дні.

На правому фланзі Південного фронту противник прорвав оборону радянських військ і оточив ослаблені частини 6-ї та 12-ї армій у районі Умані. Нацисти прорвалися до Дніпра. 18 серпня радянські війська, висадивши в повітря греблю Дніпрогесу, відійшли на лівий беріг Дніпра в Запоріжжі, а через тиждень залишили Дніпропетровськ. Дніпро став лінією фронту, яку гітлерівці довгий час не могли подолати.

Але у першій половині вересня 1941 р. німецькі війська, поновивши наступ, взяли у кільце в районі Києва чотири армії Південно-Західного фронту. У полон потрапило близько 660 тис. чоловік, з них 60 тис. командирів. При спробі вирватися з оточення загинули командуючий фронтом генерал-полковник М. Кирпонос, член Військової ради М. Бурмистренко, група генералів. Трагедія Південно-Західного фронту була однією з найбільших невдач Червоної армії у 1941 р. 16 жовтня 1941 р. була залишенаОдеса, потім радянські війська були розбиті в Криму, але зуміли закріпитися в Севастополі, розпочавши багатомісячну героїчну оборону цього міста.

Таким чином, протягом літа-осені 1941р. німецькі війська та їхні союзники захопили всю Правобережну і більшу частину Лівобережної України та Крим. He окупованими в Україні залишилися лише східні райони Харківської області, частина Донбасу, а також невеликий клаптик кримської землі з Севастополем. У грудні 1941 р. радянські війська провели успішну контрнаступальну операцію під Москвою. Передбачалося, що вона буде розвинута у загальний наступ Червоної армії на всіх фронтах. Але подальші події засвідчили нереальність таких розрахунків.

Зірвалася, перш за все, операція зі звільнення Криму. В умовах штормової погоди і панування в повітрі ворожої авіації радянські війська здійснили 25 грудня 1941- 2 січня 1942 рр. Керченсько-Феодосійську десантну операцію та очистили від противника Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. He змогла Червона армія досягнула поставлених цілей і на інших стратегічних напрямках. Гітлерівському командуванні вдалося до весни 1942 р. не тільки компенсувати втрати, а й збільшити чисельність військ на Східному фронті. Тим часом можливості і ресурси радянських військ унаслідок зимового наступу були вичерпані, а резерви ще непідготовлені.

У такому ослабленому стані частин Червоної армії радянське командування готувало наступ під Харковом, який розпочався 12 травня 1942 р. і закінчився важкою поразкою радянських військ. Бої тривали до 29 травня 1942 p., однак лише невеликим групам з боями пощастило вирватися із оточення. У полон потрапило близько 240 тис. радянських солдатів та офіцерів. У травні 1942 р. війська Червоної армії зазнали поразки і на Керченському niвocmpoвi Це визначило долю Севастополя, який на початку липня 1942 р. після героїчної 250-денної героїчної оборони довелося здати ворогу. 22 серпня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся Україна опинилася під окупацією.

Тема. Нацистський «новий порядок» в Україні в 1941-1944 рp. Голокост.

Зміст

1. Розчленовування території України.

2. Установлення нацистського «нового порядку».

3. Голокост.

1. Розчленовування території України.

Захопивши Україну, нацисти, перш за все, знищили її цілісність. Територія України була розчленована нацистами на чотири частини, підлеглі різним державам і адміністративним органам.

- Чернівецька й Ізмаїльська області були включені до складу союзника Німеччини - Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії нацисти об'єднали в губернаторство«Трансністрія» і також включили до складу Румунії.

- Західні землі - Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області - на правах окремого дистрикту (округу) за назвою«Галичина» увійшли до складу окремого губернаторства, що включало також польські землі з центром у м. Кракові.

- Чернігівська, Сумська, Харківська області та Донбас як прифронтові зони безпосередньо підкорялися німецькому військовому командуванню.

- Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у місті Рівне. Він поділявся на шість округів. Рейхскомісаром України був призначений Е. Кох.

Закарпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною.

2. Установлення нацистського «нового порядку».

Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну в німецьку колонію, що входила в «німецький життєвий простір» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейха». 85% усіх продуктів, вивезених у роки війни зі СРСР до Німеччини, були з України. Економічний грабіж відбувався з німецькою обґрунтованістю і педантичністю. Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200 філіями в містах.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху, життєвий простір дляколонізації представників «вищої раси». Протягом 30 років планувалося виселити 65% населення України, на «землі, що звільнилися», переселити німців, а тих місцевих жителів, які залишаться живими, поступово «онімечити».

Окупаційний режим здійснювався гестапо, військами СС, Службою безпеки (СД). Діяла також допоміжна адміністрація з місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). Необхідність керування окупованими територіями України вимагала великого і розгалуженого адміністративного апарату, створити який без участі місцевого населення було важко. I в нацистів знаходилися помічники - колабораціоністи (місцеві жителі, які співробітничали з окупаційною владою). Більшість із них складали ті, хто став жертвою сталінської репресивної системи, бажав помститися радянській владі. Вони йшли в окупаційні органи, поліцію, каральні підрозділи. Саме зрадники сприяли арештам і знищенню антигітлерівського підпілля в Києві, Одесі та інших містах, допомагали знаходити комуністів, радянських активістів, євреїв, прирікаючи їх на знищення; іноді колабораціоністи безпосередньо брали участь в «акціях знищення».

Нацисти в ідеологічній роботі використовували як негативні приклади діяльність більшовиків проти народу України. Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдатів додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України оголошувалися громадянами «третього сорту», їхнє життя строго регламентувалося правилами і наказами, порушення яких призводило до концтаборів або розстрілу.

Великою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу молоді, на роботу в Німеччину. У 1941-1944 pp. 2,8 млнчоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із них були з України. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Частина остарбайтерів (так називали вивезених у Німеччину), боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях була організована примусова праця населення з метою зміцнення економічної могутності «третього рейху».

Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення. Масовий терор проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС знищували цілі села. В жовтні 1941 р. Україна й уся Європа «побачили свою першу Хатинь»: село Обухівка Полтавської області було цілком спалене, а все населення розстріляне. Під час окупації подібні варварські акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.

Майже 3 тис. мирних жителів нацисти знищили в Н. Берестечку. Очевидці розповідали, що гітлерівці закопали в землю напівживих людей, над якими ще довго ворушився ґрунт. У вересні 1941 p. у Львові для масово знищення населення окупанти вперше застосували автомобілі, що стали газовими камерами, у яких жертви умертвлялись під час руху відпрацьованими газами.

Гітлерівці організовували масове знищення військовополонених. У Львівському, Славутському, Кам'янець-Подільському та інших концтаборах були замучені сотні тисяч чоловік. Із 5,8 млн радянських військовополонених, що потрапили до рук нацистів, загинули близько 3,3 млн; із них майже 1,3 млн українців.

3. Голокост. Складовою частиною нацистських планів завоювання світового панування, найважливішим елементом ідеології,політики і практики нацистської Німеччини 1933-1945 pp. був антисемітизм - одна з форм національної нетерпимості, що виражається у ворожому ставленні до євреїв. На практиці він вилився в прагнення поголовного фізичного знищення євреїв у всьому світі. Це трагічне явище в історії людства здобуло назву Голокост.

Голокост - загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок нацистської політики планомірного й організованого фізичного знищення (геноциду) євреїв у Німеччині та на захоплених нею територіях у 1933-1945 pp.

В Україні антиєврейський геноцид мав особливо жорстоку форму. Це пояснювалось тим, що, у розумінні нацистів, тут жили не просто євреї, a євреї «більшовицькі», нібито складова основа радянської влади, які представляли собою рушійну силу світовоїреволюції, для запобігання якої і необхідно було будь-якими способами позбутися від її носіїв.

Напередодні війни за кількістю євреїв, що проживали на її території, -2,7 млн чоловік - Україна (у сучасних кордонах) займала перше місце в Європі та друге у світі.

Убивства євреїв окупантами почалися в Україні 22 червня 1941 p. і тривали понад три роки. Перші «єврейські акції» були спрямовані в основному проти єврейської інтелігенції як потенційного організатора опору окупантам. Першочерговому знищенню також підлягали євреї-партійні працівники і державні службовці. Далі окупанти перейшли до поголовного знищення всіх євреїв. Головна роль у цих операціях надавалася силам поліції та СД. Перед знищенням євреї в Східній Галичині, на Волині, у Поділлі, Закарпатській Україні, частково на Лівобережній Україні були примусово зібрані в гетто.

Гетто, створені нацистами в роки Другої світової війни, були задумані як проміжні місця проживання на шляху євреїв до «таборів смерті». На іншій території України гетто не створювалися, оскільки євреї, які залишилися, винищувалися майже відразу після окупації, максимум через кілька місяців.

Символом Голокосту в Україні став розстріл понад 150 тис. чоловік, більшість із який були євреями, у Бабиному Яру (м. Київ). Масові вбивства єврейського населення відбулися також у Львові, Бердичеві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську та інших містах України. Крім того, значна частина єврейського населення УРСР була вивезена і знищена на території Польщі - у «таборах смерті» Освенцім, Майданек, Треблінка та ін.

Загальну кількість загиблих українських євреїв можна оцінити в 1,8 млн осіб. У цілому Україна втратила близько 70% довоєнного єврейського населення.

Слід особливо зазначити, що багато українців, ризикуючи своїм життям, ховали євреїв у своїх будинках, рятуючи від неминучої загибелі дітей, жінок і чоловіків. У сучасному Ізраїлі їх, як і представників інших національностей, називають «Праведниками світу» і віддають данину глибокої поваги мужності та гуманізму цих людей.

Тема. Визволення України від нацистських загарбників.

Зміст

1. Початок вигнання окупантів з України.

2. Продовження наступу Червоної армії на Лівобережній Україні.

3. Визволення Правобережної України в період зими - весни 1944р.

3.1. Житомирсько-Бердичівська операція.

3.2. Корсунь-Шевченківська операція.

3.3. Рівненсько-Луцька операція.

3.4. Нікопольсько-Криворізька операція.

3.5. Проскурівсько-Чернівецька операція.

3.6. Умансько-Ботошанська операція.

3.7. Одеська операція.

4. Визволення Криму. Масова депортація татар, греків, вірменів, болгар з півострова.

5. Завершення вигнання гітлерівських військ з України.

6. Повернення до мирного життя.

6.1. Надії населення.

6.2. Проблеми відновлення господарства.

6.3. Перші кроки відновлення радянської влади.

1. Початок вигнання окупантів з України.

У ході загального контрнаступу Червоної армії з кінця грудня 1942 р. почалося звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Першими на землю України вступили війська 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнєцова, які 18 грудня 1942 р. вибили окупантів із села Півнівка Меловського району на Луганщині. Цього ж дня були визволенні й деякі інші населені пункти Меловського району.

Відповідно до плану Ставки на початку 1943 р. потужний наступ радянських військ почався в напрямку Донбасу й Харкова.Червоній армії вдалося визволити ряд північно-східних районів Донбасу й м. Харків, однак супротивник завдав потужних контрударів і повернув під свій контроль ряд цих територій. Але, незважаючи на невдачі, стратегічна ініціатива залишалася на боці Червоної армії.

2. Продовження наступу Червоної армії на Лівобережній Україні.

Битва на Курській дузі (5 липня - 23 серпня 1943 р.) стала завершенням докорінного перелому в ході Великої Вітчизняної та Другої світової війн. Перемога в цій битві відкрила для Червоної армії можливість широкомасштабного наступу на всьому південному напрямку радянсько-германського фронту. 23 серпня 1943 р. був визволений м. Харків практично повністю зруйнований окупантами.

У ході Донбаської наступальної операції (13 серпня - 22 вересня 1943 р.) були визволені найважливіші промислові центри Донбасу, a 8 вересня - м. Сталіно (зараз м. Донецьк).

Командування вермахту у своїх планах розраховувало, що непереборною перешкодою для наступу військ Червоної армії стане р. Дніпро, і назвало створювану гітлерівськими військами захисну лінію «Східним валом». Війська Червоної армії вийшли до Дніпра фронтом від Києва до Запоріжжя. Уночі проти 21 вересня 1943 р. почалося форсування Дніпра - епопея масового героїзму радянських воїнів. 14 жовтня 1943 р. було визволене м. Запоріжжя, 25 жовтня - м. Дніпропетровськ, a 6 листопада 1943 р. війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна звільнили від німецько-фашистських загарбників столицю України м. Київ.

3. Визволення Правобережної України в період зими - весни 1944р.

На початку 1944 р. СРСР вступив у завершальний період Великої Вітчизняної війни. Перед Червоною армією стояло завдання остаточного визволення території СРСР від військ супротивника, повного розгрому Німеччини та її союзників. Ставка Верховного Головнокомандування вирішила силами чотирьох Українських фронтів завдати основного удару по ворогу на території Правобережної України, розчленувати і розгромити його основні сили і визволити від німецько-фашистських військ усю територію Правобережної України і Криму.

3.1. Житомирсько-Бердичівська операція. Війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна до середини січня 1944 р. завдали поразки військам групи армій «Південь» і створили передумови для оточення ворожих військ у районі Корсунь-Шевченківського виступу. У ході операції військами фронту були визволені території Житомирської області, велика частина Київської області, частина Вінницької та Рівненської областей.

3.2. Корсунь-Шевченківська операція. Корсунь-Шевченківський виступ у планах обох сторін мав особливе значення. Радянське командування, щоб продовжити наступ на Правобережній Україні, планувало оточити і ліквідувати сили супротивника в цьому районі. У свою чергу, керівництво вермахту планувало з цього плацдарму завдати удар по київському угрупованню радянських військ. Ця наступальна операція здійснювалася військами 1-го і 2-го Українських фронтів з 24 січня по 17 лютого 1944 р. Військам Червоної армії вдалось оточити і розгромити 10 німецьких дивізій. Супротивник втратив убитими і пораненими 55 тис. солдатів і офіцерів, близько 18 тис. гітлерівців потрапили в полон. На честь «нового Сталінграда», як називали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала бійцям Українських фронтів 20 залпами з 224 знарядь.

3.3. Рівненсько-Луцька операція. Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українського фронту почали наступ на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався у складних умовах заболоченої місцевості і бездоріжжя. Велику допомогу їм надали партизанські з'єднання Сабурова, Федорова, Бегми. 2 лютого 1944 р. були визволені від окупантів Луцьк і Рівне, а в результаті подальшого наступу - Проскурів, Тернопіль, Вінниця.

3.4. Нікопольсько-Криворізька операція. Наприкінці січня 1944 р. війська 3-го і 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-Криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя, Кривого Рогу і прилягаючих територій - районів, багатих марганцевими і залізними рудами, які гітлерівська Німеччина використовувала для своїх потреб. Війська 3-го і 4-го Українських під командуванням генералів Р. Маліновського і Ф. Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону гітлерівців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) і Кривий Ріг (22 лютого).

3.5. Проскурівсько-Чернівецька операція. Війська 1-го Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 р. здійснили Проскурівсько-Чрнівецьку операцію, у результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. У ході операції були визволені міста Проскурів, Кам'янєць-Подільський, Чернівці. Радянські війська вийшли до передгір'їв Карпат. -

3.6. Умансько-Ботошанська операція. 5 березня - 17 квітня 1944 р. війська 2-го Українського фронту розгромили 8-у німецьку армію і 26 березня 1944 р. вийшли до державного кордону СРСР, перенесли бойові дії на територію Румунії - держави-сателіта нацистської Німеччини.

3.7. Одеська операція. Війська 3-го Українського фронту за підтримкою сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію, у ході якої були визволені Херсон (13 березня), Миколаїв (28 березня), Одеса - (10 квітня).

4. Визволення Криму. Масова депортація татар, греків, вірменів, болгар з півострова. Навесні 1944 р.

Ставка поставила перед військами 4-го Українського фронту, Приморської армії та Чорноморського флоту завдання розгромити військове угруповання супротивника в Криму і визволити Кримський півострів від загарбників. Кримське угруповання супротивника складалося із 7 німецьких і 5 румунських дивізій і нараховувало до 200 тис. солдатів і офіцерів.

8 квітня 1944 р. почалися кровопролитні бої за Крим. 11 квітня була визволена Керч, 13 квітня - Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулися на Сапун-гори Після 9-годинного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 р. від загарбників був визволений Севастополь. 12 травня Крим був цілкомвизволений від німецько-фашистських військ.

Однак доля багатьох жителів Криму склалася трагічно. Усе кримсько-татарське населення півострова за обвинуваченням у співробітництві з окупантами рішенням Державного Комітету Оборони (ДКО) в травні 1944 р. було примусово виселене в Середню Азію. Із загальної кількості виселених (понад 235 тис. чоловік) понад 80% були жінки і діти. Близько 50% загинули дорогою й у перші роки перебування на нових місцях проживання. Незабаром така ж доля спіткала грецьке, вірменське, а згодом і болгарське населення Криму. Тільки в роки незалежності України почалося повернення кримських татар, які залишилися серед живих, і представників інших народів на півострів, при цьому витрати, пов'язані з їхнім поверненням й облаштуванням у Криму, лягли на плечі уряду України.

5. Завершення вигнання гітлерівських військ з України.

Влітку і восени 1944 р. завершилося визволення території України від німецько-фашистських загарбників. У результаті успішного здійснення Львівсько-Сандомирської, Яссько-Кишинівської, Карпатсько-Ужгородської операцій військами Червоної армії були визволені Львівська, Ізмаїльська області, a також Закарпатська Україна. 28 жовтня 1944 р. останні окуповані гітлерівцями території України були визволені радянськими військами.

Битва за визволення України, що тривала 680 діб і складалася з ряду великих операцій, у яких брали участь до половини живої сили і бойової техніки всіх діючих радянських Збройних Сил, стала найважливішим етапом на шляху до перемоги над нацистською Німеччиною та її союзниками.

Визволивши від німецько-фашистських загарбників територію України, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські фронти взяли участь у бойових діях у Європі. Сотні тисяч солдатів і офіцерів загинули при визволенні від нацистів територій Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Австрії. Українські війська пройшли в Європі героїчним бойовим шляхом, зробивши величезний внесок в остаточний розгром нацистської Німеччини, крок до великої Перемоги над ворогом.

Дата добавления: 2014-01-04