Тема № 7

План

1.Культурно-національний рух в Україні поч. XIX ст.

2.Культурні та політичні здобутки Галичини ХІХ ст..

3.Літературні тенденції другої половини XIX ст.

4. Образотворче мистецтво, музика, театр.

1. Розвиток української культури у XIX ст. обумовлений тим, що українські землі перебували в складі двох найпотужніших феодально-кріпосних імперій – Російської та Австро-Угорської. Обидві проводили загарбницьку колонізаторську політику, гальмували суспільно-економічний розвиток, прирікали народ до зубожіння та неосвіченості. Феодальний гніт поєднувався із національним.

На початку ХІХ ст. розгортається рух українського національно- культурного відродження, який тісно пов'язаний з розвитком і проникненням на Україну ідей романтизм. Центром культурного життя на Україні стає Харків. Саме тут проходить перша реформа освіти, сторюються університети, гімназії, училища. Так, в 1805 р. з почину місцевого культурного діяча Василь Каразина коштом місцевого дворянства і купецтва був заснований університет з факультетами: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, медичний. Тут зосередились найкращі культурні сили українського громадянства, діячі літератури, історії, етнографії: Г Квітка-Основ’яненко, І. Срезневський, П. Гулак-Артемовський. Перший ректор І. Рижський та передові професори намагалися втілити у життя демократичні приципи доступності вищого навчання для всіх станів. Гострою було питання мови, на якій велось навчання, оскільки більшість професорів були іноземними і викладали своєю рідною, ректор наполягав, що від мови залежить ґрунтовне засвоєння знань та формування патріотичних почуттів студентів. Ситуація ускладнювалася внаслідок офіційної заборони навчання українською мовою і тривалий час нею викладався лише курс риторики. Університет закінчили такі діячі культури і науки, як: композитор М. Лисенко, поет П. Гулак-Артемовський, філолог О. Потебня, біолог І. Мечніков, математик М. Остроградський, історик М. Костомаров.

Харкові почали виходити журнали національно-культурної спрямованості: “Український вісник”, “Український альманах”. На чолі літературного руху в Харкові стояв творець української повісті Григорій Квітка. Тут почали свою діяльність І. Срезневський, М. Костомаров, Г. Метлинський.

У 1834 в Києві було відкрито університет, який став осередком культурного життя, де зустрічалися ополячені українці з Правобережжя із русифікованими українцями з Лівобережжя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, на грунті багатому українськими історичними споминами прокидалася українська національна думка і поширювалася ідеї слов’янської взаємності.

Національне відродження мало характер суто культурницький; уся праця здійснювалася в напрямі сприйняття та засвоєння багатств, які народ витворив протягом минулих років. Досвіду утворення політичних організацій не було, вплив декабристських гуртків обмежувався армією. Першою підпільною політичною організацією стає таємне товариство під назвою Кирило-Мефодіївське братство, яке засноване в 1845р. й виробило першу політичну програму для українства.

Товариство об’єднало в собі цвіт української думки, людей, що мали великий вплив на розвиток українського відродження. Історик М. Костомаров, письменник і видатний діяч П. Куліш, професор М. Гулак, видатний етнограф О. Маркович, В. Білозерський, Т.Шевченко.

Вони мали на меті дати громадськості нову політичну програму, бажали створити об’єднання всіх слов’ян, в якому кожен народ міг би мати власну державу і розвивати свою культуру. Програма товариства викладена в маніфесті «Книга буття українського народу», де сформульовано принципи рівності, свободи, релігійної толерантності, головні завдання – ліквідація кріпацтва та абсолютизму.

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго. На початку 1847 року члени його були заарештовані, суворо покарані тюрмою і засланнями. Тільки через 10 років (після смерті царя Миколи І) змогли вернутися до літературної і господарської діяльності. Ідейне значення братства дуже велике, його ідеї і програми надовго зазначили головні напрями українського національного відродження.

З усіх практичних намірів братства найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали проводити шляхом безупинної пропаганди в школі і в літературі, намагаючись виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Вважали за потрібне негайно взятися за поширення освіти в народних масах, за видання популярних книжок і часописів, і взагалі намагатися піднести культуру широких народних мас.

2. В кінці 1784 року у Львові було засновано університет з чотирьох факультетів, з викладанням німецькою, а на богословському факультеті - латинською. Бажаючи швидше підготувати кадри освічених священиків і урядовців, австрійський уряд відкрив у 1787 році у Львові правознавчий, філософський і богословський інститут спеціально для українського студентства, який проіснував до 1809 року. Викладали тут на “руській”, себто, українській мові того часу. Рівень відповідав університетському. Інститути мали велике значення для культурного розвитку Галицької Русі, виховували кадри освіченого духовенства, з якого вийшли видатні вчені і громадські діячі. На Буковині спочатку у Сучаві було засновано духовну школу, в 1789 році її було перенесено до Чернівців, в 1818 її було скасовано, і аж в 1827 році - богословський ліцей (до 1875 року, коли в Чернівцях було засновано німецький університет з трьох факультетів: філософського, богословського і правничого).

Реформи за австрійських часів хоча й впроваджені бюрокартичним способом і не доведені до кінця, підняли дух українського народу. Серед духовенства починають з’являтись люди, які вже свідомо виступають з обороною прав української народності, домагаються поважати її мову і писемність в житті. Серед них: Іван Могильницький, єпископ Іван Снігурський, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський.

Та найбільше вплинули на початок національного відродження українців в Австрії ідеї романтизму і слов’янського відродження, які поширювались серед чехів і поляків, і нарешті безпосереднє знайомство з творами нової української літератури в Росії з українськими, етнографічними, історичними виданнями. Національне відродження в Галичині розпочали вихованці Львівської семінарії, так звана “Руська трійця”: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Всі вони були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві захопилися ідеєю відродження слов’янських народів і під впливом українського письменства в Росії задумали працювати над відродженням української народності в Галичині, на основі духовного зв’язку з Наддніпрянською Україною з її багатою національно-історичною традицією.

В 1837 році М.Шашкевич видав збірник “Русалка Дністрова” - першу книжку в Галичині, написано народної українською мовою. Уряд швидко конфіскував цю книжку, але вона справила велике враження на молодь. Члени “Трійці” збирали народні пісні, публікували їх, писали статті до чеських, польських і німецьких часописів про життя і побут українського народу, прагнучи викликати зацікавлення серед своїх і чужих. Працювали в тяжких і несприятливих умовах. В Австрії панувала загальна політична реакція, поліція і цензура пильно стежила за кожною новою думкою і немилосердно нищила її в самому зародку. Особливо підозріло ставилась влада до національного пробудження серед слов’янських народів вбачаючи в них загрозу для спокою і цілісності держави. “Русалка Дністрова” вийшла в Будапешті.

При таких настроях галицького громадства зусилля “Руської Трійці” збудити зацікавлення до своєї народності, спонукати до практичної праці на користь народних мас, знаходили дуже небагато відгуків.

Я.Головацький талановитий етнограф, філолог, публіцист, виступав у 1847 році в німецькому журналі, де змалював становище українського народу в Австрії і Росії, докоряв галицькому суспільству за його байдужість до національної справи і накидав цілу програму, як піднести політичне, культурне та економічне становище українського народу в австрійській державі. Стаття справила велике враження на галицьке громадянство, розворушила його і спонукала його до певних заходів на літературно-громадському полі. Але перш, ніж ці заходи здійснилися у Відні вибухнула революція 1848 р. і відкрила широке поле для політичної діяльності, до того строго забороненої.

В 60-х роках до Галичини докотилися хвилі українського національного руху з Наддніпрянщини: “Кобзар” Г.Шевченка, твори П.Куліша та інші українські видання, які справили величезне враження на молодь і викликали серед неї народницький рух, аналогічний до руху на Великій Україні. Почали засновуватися українські громади. Твори Г.Шевченка переписувалися. Були модними народні пісні і одяг, молодь почала з уст записувати народні пісні і казки, з’явилися часописи українською народною мовою, зав’язались особисті відносини з українськими діячами в Росії - П.Кулішом, О.Кониським та ін. Розпочалися гарячі змагання за мову і прихильники національного розвитку на народній основі прозвані народовцями, повели рішучу боротьбу проти заходів москвофілів. Коли москвофіли опанували важливі культурні установи (Галицько-Руську Матицю, Народний Дім), народовці заснували в 1868 році товариство “Просвіта”. З того часу все суспільне життя Галичини проходило під знаком цього фатального роздвоєння на дві національні орієнтації, які одне одного взаємно поборювали на культурному, а потім і політичному полі.

Національний рух в Галичині мав певне значення для наддніпрянських українців. Коли російський уряд розпочав репресії проти українського руху, серед українських діячів виникла думка тимчасового перенесення літературної роботи до Галичини. В 1867 році при допомозі українців засновано у Львові журнал “Правда”, де друкувалися П.Куліш, І.М.Левицький, О.Кониський, М.Драгоманов, П.Мирний. На кошти української поміщиці-патріотки з Полтавщини Єлизавети Милорадович куплено у Львові друкарню і віддано товариству «ім. Т.Шевченка». Участь російських українців у культурно-національному житті українців Галичини мало для останніх велике значення: вона підбадьорила їх, зміцнила літературні здобутки, вплинула на демократичні течії серед галицького громадянства, і хоча в поглядах були певні різниці, ідейний вплив був дуже помітний і корисний для національного і політичного розвитку.

У Львові в 1867 році засновано літературний місячник “Правда”. Новою формою організації стали товариства на основі нових конституційних законів. “Руська Бесіда” у Львові - як товариський клуб, що вів національний театр.

В 1868 році засновано “Просвіту” у Львові, для видання книг. В 1873 році. за допомогою меценатів з Наддніпрянщини було організовано “Товариство імені Шевченка”, що опікувалось розвитком письменства, в 1892 році перейменувалось в наукову установу.

В цих культурних установах народовський рух оформив своє національне обличчя: з’ясував свої погляди і випробував їх в полеміці зі старим поколінням; поширював освіту; організовував читальні, бібліотеки; курси для неграмотних, хори, театральні вистави;

Товариство “Просвіта” - метою якого було поширення освіти та національної свідомості видавало втори українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові альманахи, щорічник “Народний календар”. Редакторами книг, календарів та інших видань були діячі української культури - В.Шашкевич, Ю.Целевич, Ю. Федькович, І.Франко, Г. Ходкевич та ін.

На початку ХХ ст. значне місце в житті України займала Галичина. Конституційний лад Австрійської держави дав змогу західній вітці українського народу розвинути свої сили в різних напрямках, а що цей розвиток ішов під гнітом з боку поляків, то він набрав бойового характеру. Галицькі українці намагались опанувати всі ділянки життя своєї країни і створити базу під майбутню державність. Завдяки широкій культурній і науковій діяльності, яку провів у Львові М.Грушевський спільно з І.Франко, Галичина зайняла провідне місце в українському світі.

3.Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федькович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань "Максим Гримач", "Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 року, коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), Олекси Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману.

У 70—90-ті роки XIX століття в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів досягли твори Б. Грінченка, Н. Кобринської, М. Павлика, Т. Бордуляка, О. Маковея. Помітно змінюється форма оповіді — від усної до об'єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістичних відносин на початку нового століття.

"Микола Джеря" (1876) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків, висуває, за словами І. Франка, "лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу".

Повість "Бурлачка" відображує період першого пореформеного десятиріччя. Центральний жіночий образ допомагає авторові провести читача шляхом знедоленої жінки-покритки: бурлакування, безпритульність, експлуатація на заводі. Засобами внутрішньої мови, точними пейзажними замальовками, асоціативними паралелями повно й багатогранно розкривається у творі характер головної героїні Василини.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень. Головний сюжетний стрижень твору пов'язаний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підводить нас до причин, які зробили з нього "пропащу силу".

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті П. Мирного "Лихі люди", "На дні", а також "Борислав сміється" І. Франка, "Пропащий чоловік" М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

"Борислав сміється" І. Франка присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті "Мислі о еволюції в історії людськості".

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70—90-х років. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка "Борислав сміється" висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті роки до проблеми "нових людей" звернулись О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, кий виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського ("Семен Жук і його родичі", "Непримиренна"), Б. Грінченка ("Сонячний промінь", "На розпутті"), І. Нечуя-Левицького ("Хмари").

Реалістичні образи українських інтелігентів в цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

У повісті "Лихі люди" та оповіданні "Народолюбивець" Панас Мирний виводить ще один тип "нових людей" — борців за соціальне та національне визволення. Ці люди — діячі часів народництва. Вони прихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Продовжується романтична традиція багатьма авторами в 70—90-ті роки. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Герої повістей Є. Грушкевича ("Марія, княжна руська"), І. Грабовича ("Марта Борецька") виступають носіями надзвичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка "Захар Беркут" тут детально письменник передає дух, настрій Древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справжні народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Левицький ("Запорожці"), Б. Грінченко ("Галіма", "Олеся").

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX століття відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. Продовжувачем традицій Г. Квітки-Основ'яненка був І. Нечуй-Левицький. Гумор в його повістях та оповіданнях "Кайдашева сім'я", "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі" не стільки розважає читача, скільки примушує його замислитись над життєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей "сміх крізь сльози". У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність ("Афонський пройдисвіт", "Старосвітські батюшки та матушки", "Поміж ворогами").

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства — польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини ("Свинська конституція", "Опозиція", "Звірячий бюджет", "Свиня").

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини XIX століття стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямами. Кращі зразки творів П. Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького сягають світового рівня.

Розвиток української поезії в другій половині XIX століття теж ніс могутній імпульс традицій Т, Шевченка. З цього приводу І. Франко писав: "Зі смертю Кобзаря закінчився цілий один період нашої літератури, вичерпалася ціла окрема манера поетичної творчості. 50— 60-ті роки висунули ряд багатьох послідовників і продовжувачів Шевченка. Гуманістичні мотиви звучать в байках Л. Глібова і співомовках С. Руданського, викривальний пафос проймає лірику Ю. Федь-ковича, М. Шашкевича. Патріотичні ідеї висловлював у своїх поезіях П. Куліш.

У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладової строфічної байки. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит.

Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періоду реформи ("Вовк та зозуля", "Квіти", "Хмара", "Ведмідь-пасічник"); викриваються влада грошей ("Торбина", "Скоробагатько"), марнотратство та невміння господарювати ("Мірошник"). Порушено також важливі морально-етичні проблеми ("Цуцик", "Лев та Миша", "Коник -стрибунець").

Вірші-медитації, вірші-заклики громадського спрямування склали творчу спадщину С. Руданського. Новим в українській літературі був і жанр його співомовок. Талановито опрацьовуючи фольклорні джерела, використовуючи бурлеск, створюючи гострі комедійні ситуації, автор розкривав народне ставлення до панства, попівства, чиновників.

Пантелеймон Куліш активно виступив як поет вже по смерті Т. Шевченка. У його першій збірці "Досвітки" (1862) домінуючими були романтичні теми та настрої. Туди увійшли історичні вірші та поеми — "Кумейки", "Дунайська дума". Друга збірка, "Хуторна поезія" (1882), стала підсумком двадцятирічних пошуків, розчарувань, роздумів. У ній передусім пропагується ідея національного просвітянства, заперечення революційного шляху визволення народу. П. Кулішу належать також поеми "Маруся Богуславка", "Сковорода", "Куліш у пеклі".

У творчості Ю. Федьковича розкрито побут гуцулів у його віршах змінюється картинами природи, переходить в мотиви кохання ("При відході", "Думки", "До неї"). Особливе місце посідає в поетичній спадщині Ю. Федьковича антимілітарна тема. У таких творах, як "В арешті", "Трупарня", "Дезертир" зображено нестерпні муки жовніра, відірваного від сім'ї, муштру, каліцтво і смерть людини.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70— 90-х років. Поряд з громадянською лірикою, розвинулась лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах "Темрява", "Швачка", "До Шевченка" засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих. Тема поета і його місця в суспільстві розробляється у віршах "Поету", "В грудях вогонь, холодне повівання", "На спомин Котляревського". М. Старицький урізноманітнює лексичні засоби поезії, збагачує поетичний словник.

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезій "З вершин і низин" (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми. У розділах "З глибин", "Осінні думи", "Скорбні пісні" постає образ поета-громадянина, що підноситься над буденним, прославляє все прогресивне і засуджує потворне. Справжніми шедеврами вважаються його "Вольні сонети" і "Тюремні сонети". Невідповідність змістового наповнення традиційній формі загострила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності.

Ліричною драмою назвав І.Франко поетичну збірку "Зів'яле листя" (1896). У ній розкрито глибоку інтимну драму людини, широку гаму почуттів, переживань, роздумів і мрій. Від пробудження почуття герой проходить по життю шляхом відчаю, надії, розчарувань. Надзвичайна музикальність Франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся мені у сні”,а збірка "Мій ізмарагд" продовжила виступ поета-демократа з питань громадянського обов'язку людини, патріотизму ("Україна мовить", "Редоленсія", "Сідоглавому").

Різножанрове спрямування мають поеми І. Франка: сатиричні ("Дума про Наума Безумовича", "Лис Микита"), соціально-побутові ("Наймит", "Панські жарти"), філософські ("Смерть Каїна", "Іван Вишенський", "Мойсей"). Останні з названих творів на високому художньому рівні піднімають важливу для поета проблему вождя і народу, героя і маси.

Поезія І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я. Щоголіва збагатила українську літературу розмаїттям тем, мотивів і ритмів, глибиною філософської думки, жанровою багатоплановістю.

Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

4. Образотворче мистецтво, музика, театр.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок ("передвижники"), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники набували в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов'язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи к суттєвого чинника в понятті батьківщина було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанрна високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г. Шевченка — Л. Жемчужников, І.Соколов, К. Трутовський.

Творча діяльність Л.М. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов'ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини "Кобзар на шляху", "Козак їде на Січ", "Чумаки в степу" та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам'ять шевченківського, названого також "Живописною Україною".

Найвище піднесення мистецьких здібностей І.І. Соколова (1823— 1918), про якого Т. Шевченко відгукнувся як про людину, що "любить наш народ і нашу країну", виявилося в картинах "Повернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Погорільці", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Малоросії", "Українські дівчата во­рожать на вінках".

До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О. Трутовського (1826—1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї україн­ського і російського народів ("Хоровод у Курській губернії", "Весільний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок" та ін.), гостро засуджував суспільні порядки ("Збирання недоїдок на селі", "Рекрутський набір", "У судді" та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя та інших письменників.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва ("Сторожа запорозьких вольностей", "Козачий пікет" С.І. Васильківського, "Проводи на Січ" О.Г. Сластіона, "Запорожці викликають ворога на герць" А.І. Кандаурова, "Тривога" Г.С. Крушевського, "Похорон кошового" О.О. Мурашка та ін.

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста С.І. Васильківського (1854— 1917). Найцікавіше у його доробку — твори, присвячені рідній природі, — "Козача левада", "Залишки вікового лісу", "Степ на Україні", "Ранок" та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К.Я. Крижицький (1858—1911) — "Хутір на Україні", "Перед грозою", "Лісові далі", "Косарі на Україні", "Жнива".

У творчості західноукраїнських художників,які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває демократично -реалістичного характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К.М. Устиянович (1839—1903) — "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т.Д. Копистинський (1844—1916) — "Гуцул з Липовиці", "В селянській хаті", "Погорільці".

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л.В. Позен ("Кобзар", "Переселенці", "Жебрак", "Оранка в Малоросії", "Запорожець у розвідці"), П.П. Забіла (бюст М.В. Гоголя, мармуровий портрет Т.Г. ченка), Б.В. Едуарс ("Катерина", "Життя невеселе", скульптурний" портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому (скульптор М.Й. Микешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О.Я. Шілле), готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В. Беретті), театру Соловцова та ін.

На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини XIX століття разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня "Соловейко" та дует "Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813—1873) завершив створення першої української опери "Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні "Стоїть явір над водою" і "Спать мені не хочеться". Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" П.І. Ніщинського (1832—1896). Центральна частина її- знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона", "Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна галка".

Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М. Аркаса (1853—1909) "Катерина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

У творчому доробку П.П. Сокальського (1832—1887) — опери "Мазепа" (за поемою О.С. Пушкіна "Полтава"), "Майська ніч", "Облога Дубна" (обидві за М.В. Гоголем), фантазії "Українські вечори", "На берегах Дунаю" та інші фортепіанні твори, а також романси і хори

М.М. Калачевський (1851—1910) написав відому "Українську симфонію", в основу якої ліг народнопісенний матеріал ("Віють вітри", "Дівка в сінях стояла", "Побратався сокіл с сизокрилим орлом", "Ой джиґуне, джиґуне" та ін.). Переважаючий настрій симфонії — світла лірика, лагідний гумор.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Лисенка (1841—1912) — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І.Я. Франка ("Безмежнеє поле"), Є.П. Гребінки ("Човен", "Ні, мамо, не можна..."), С.В. Руданського ("Ти не моя"), Г. Гейне ("Коли розлучаються двоє") та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма М. Лисенка "Тарас Бульба". На сюжети повістей М.В. Гоголя написані також опери "Різдвяна ніч", "Утоплена". Композитор створив музику до п'єси І.П. Котляревського "Наталка Полтавка", оперету "Чорноморці", дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".

Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною мірою стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах музичні номери були органічною часткою спектаклів, які називалися "комедіо-опера", "мелодрама", "оперета". Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства "Торбан", "Львівський Боян". Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М. Вербицького (1815—1870). Йому належать хорові твори "Заповіт" на вірші Т.Г. Шевченка, "Поклін" на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр.

Зразки професійної національної музики створив І.А. Лаврівський (1822-1873) автор багатьох хорів ("Козак до торбана", "Осінь", "Руська річка", "Заспівай, мій соловію" та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика С. Воробкевича (1863— 1903). Серед його хорових творів — композиції на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича. Знаними були його пісні "Над Прутом у лузі", "Заграй ми, цигане старий", "Сонце ся сховало", "Сині очі", вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів.

Важливою сферою діяльності західноукраїнських композиторів слід вважати їх активну участь в громадсько-культурному житті, видавництві підручників з музики тощо.

Таким чином, в другій половині XIX ст. українські композитори створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель.

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка. Цей розвиток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп.

Драматургічна спадщина М.Л. Кропивницького (1840—1910) — це понад 40 п'єс. Серед них: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "Дві сім'ї", водевіль "По ревізії", жарт "Пошились у дурні" та ін.

У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості» розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати й майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.

Багатогранним був і талант письменника, драматурга М.П. Старицького (1840—1904), автора численних історичних романів (трилогія — "Перед бурею", "Буря", "Біля пристані", "Руїна", "Молодість Мазепи", "Розбійник Кармелюк"). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, М.Старицький вправно обробив ряд сценічних п'єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників — "За двома зайцями", "Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Сорочинський ярмарок", "Утоплена", "Юрко Довбиш", "Циганка Аза" тощо.

Переосмислені та значно художньо ускладнені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п'єс М. Старицького найвідоміші соціально-побутові драми "Не судилось", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Талан", історичні драми "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Остання ніч", низка дотепних водевілів.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є І.К. Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845—1907). Його драми та комедії поряд із п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі "Бурлака" змальовано глибоко правдиві картини приниження і визискування селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія "Розумний і дурень" показує переродження прошарку "хазяйновитих мужиків", які перетворились в нову експлуататорську силу. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п'єси "Наймичка", "Безталанна". Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п'єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України ("Бондарівна", "Сава Чалий" та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням..

Драматичні твори писали також прозаїки І.С. Нечуй-Левицький ("Маруся Богуславка", "На Кожум'яках"), Панас Мирний ("Лимерівна", "Перемудрив"), Б.Д. Грінченко ("Степовий гість", "Ясні зорі") та ін.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися "різні сценічні вистави на малоруському наріччі".У 1881 р. царат дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати "спеціально малоросійський театр". Цензура обмежувала тематику українських п'єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні "вольності" українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п'яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років.

У 1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали й аматори К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Вірина, Л. Максимович. До її репертуару увійшли "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "Чорноморці" М. Старицького, "Сватання на Гончарівці" й "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка та ін. М. Кропивницький поповнив його своїми п'єсами "Глитай, або ж Павук", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", етюдом "По ревізії". Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням.М. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кожна трупа утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

У 1883 р. директором трупи став М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером і актором. Об'єднання найвидатніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчому зростанні трупи, її склад поповнився новими талановитими акторами (М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, В. Грицай, Ю. Косиненко, М. Маньківський та ін.), а репертуар новими постановами ("За двома зайцями" М. Старицького, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського та ін.). Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М. Лисенко. Вона могла ставити й оперні спектаклі. 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві — під керівництвом М. Кропивницького та під керівництвом М. Старицького.

В 1864 р. у Львові було засновано український професійний театр "Руська бесіда", який очолив О. Бачинський. Його репертуар складався з творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п'єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори - І. Гриневицький, М. Романович та ін.

Загалом український театр другої половини ХІХ ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.

Духовна культура українського народу у ХІХ ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.

НАЦІОНАЛЬНО- КУЛЬТУРНЕ

ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТ.

План

1. Особливості розвитку української культури початку XX ст..

2. Розвиток культури в період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.

3. Українізація та її місце в духовному житті народу.

4. Літературні процеси 20-30- х рр. XX ст.

5. Культурно-мистецьке піднесення першої половини ХХ ст.

1.Після лютневої революції у Петрограді, зречення Миколою ІІ престолу, утворення Тимчасового уряду в Росії, в Києві 17 березня 1917 року постала Українська Центральна Рада. До неї увійшли представники українських партій і громадських організацій. Центральна Рада проіснувала тринадцять з половиною місяців. Її великою заслугою було те, що вона добилася визнання прав українського народу на свою державу культуру і мову, після 150-річного перебування України в складі Російської Імперії.

Незважаючи на труднощі, Центральна Рада заклала міцний фундамент для відродження української гімназії. На базі Київського, Харківського, Одеського університетів створюються народні університети. Планувалося заснувати Кам’янець-Подільський університет, широку мережу професійних шкіл, педагогічну Академію та Академію мистецтв.

Багато було зроблено для відкриття Українських видавництв, які випускали, здебільшого, підручники для шкіл. У 1917 році в Україні вийшло 677 книг рідною мовою, 63 періодичні видання. Засновано українські театри, вжито заходів для створення українських музеїв.

На кінець 1920-х років формується ціла когорта майстрів слова, які оволоділи, хоч кожен по-різному і не в однаковій мірі, революційним світоглядом. Це була яскрава революційно-романтична течія, до якої належали П.Тичина, В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, В.Сосюра, М.Рильський, М.Зеров, П.Філіпович, М.Драй-Хмара. Вони здійснювали переклади з античної та європейської літератури, видавали українську класику, проводили культурно-освітню роботу. Плідно працювали митці старшого віку, що сформувалися в дореволюційний період - А.Кримський, А.Алчевська, М.Вороний. Значний вклад в літературу зробили М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, О.Вишня, М.Куліш, А.Головко, П. Ірчан.

Вийшли збірники “Гроно” і “Вир революції”, авторами яких були заводські робітники, селяни, армійська молодь. У 20-ті роки видавалося понад 20 літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Народжувались різноманітні літературно-художні течії та угрупування. Лише в середовищі протягом перших дореволюційних років формується "Асоціація революційного мистецтва України", "Асоціація художників Червоної України", "Об’єднання сучасних архітекторів", "Об’єднання художнього молодняка України" та інші. З 1922 по 1923 рік діяли письменницькі об’єднання: “Плуг”, “Гарт”, “Червоний шлях”, “Жовтневий блок”, “Жовтень”, “Футуризм”, "Всеукраїнська Асоціація пролетарських письменників".

Розвивалось українське сценічне мистецтво. У Києві, Полтаві, Одесі, Харкові утворились робітничі та селянські театри. У драматичному театрі ім.Т.Шевченка, заснованому у 1919 році, працювали корифеї української сцени П.Саксаганський, М.Садовський, на зміну їм прийшли молоді майстри сцени: О.Сердюк, О.Ватуля, Ф.Барвінська, А.Бучма, Ю.Шумський, В.Добровольський; оперні співаки: Т.Паторжинський, О.Петрусенко, Б.Гриня, П.Гришко та багато інших.

Становлення і розвиток українського театру нерозривно пов’язані з акторською та режисерською діяльністю Г.Юри, який у 20-х роках керував драматичним театром ім.І.Франка. Видатним діячем “Молодого театру” був Лесь Курбас (1887 - 1942), енциклопедично освічений, високо обдарований актор-новатор. В 1922 році “Березіль”- своєрідний експериментальний центр в репертуар якого входили твори Старицького, Тобілевича, Куліша. Театр об’єднав визначних акторів - Сердюка, Антоновича, Добровольського, Шагайду.

Чималий доробок мало образотворче мистецтво. З відкриттям у 1917 році Української Академії мистецтв у Києві активізувалась велика група молодих художників, в Академії працюють М.Бойчук, М.Бурячок, О.Мурашко, О.Новаківський. Невдовзі Академію було перейменовано в художній інститут. В цей час розвивається мистецтво нової доби, одним з найвідоміших художників був Анатолій Петрицький (1895 - 1964) - живописець, графік, педагог, театральний художник.

У галузі музичного мистецтва в 20-ті - 30-ті роки розвивались такі жанри, як обробка народних пісень і естрадна пісня. У цих напрямках працювали композитори Г.Вірьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький, С.Людкевич. Плідно діяла і виділялася капела “Думка”. Помітними віхами у розвитку симфонічної музики стали “Друга симфонія” Л.Ревуцького, “Перша симфонія” Б.Лятошинського, симфонічні поеми Г.Майбороди “Лілея” та “Каменярі”. Серед надбань оперної музики виділялась музична драма Б.Лятошинського “Золотий обруч” та лібретто Я.Мамонтова за повістю Івана Франка “Захар Беркут”.

Українські митці плідно працювали в галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами в цей час стали Канівський музей-заповідник “Могила Тараса Григоровича Шевченка”, державні установи, будинок Верховної Ради (архітектора Заболотного), будинок Раднаркому (архітектора Амбросимова). Монументальна скульптура збагатилась пам’ятниками Т.Шевченка в Харкові, Києві і Каневі скульптора Манізера, а також скульптурними портретами Івана Франка, Олександра Довженка скульптора Г.Пивоварова.

Бурхливо розвивалось кіномистецтво, екранізувались літературні твори, ставились фільми, в яких приймали участь українські актори М. Заньковецька, Л.Бучма. Здобутками українського кіно можна вважати фільми П.Чарбіна “Тарас Трясило”, “Тарас Шевченко”. Вперше були створені кіноопери “Наталка Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм”.

Період 1917 - 1920 років був періодом відродження української культури. В цей час значно посилився інтерес народу до музики, пісні, театральної творчості та інших видів мистецтва.

Почалась насильницька колективізація з 1925 року, індустріалізація промисловості з 1927, які супроводжувались обмеженням прав союзних республік - це означало знищення національних культур, посилення шовінізму.

Національне питання набувало формального характеру. Сильний русифікаторський тиск з боку центральних органів влади посилився і по Україні. Створення штучного голоду 1932 - 1933 рр., в результаті якого пішли з життя мільйони людей - носіїв рідної мови, культури, традицій і звичаїв, - все це призвело до занепаду української культури. Тоталітарний режим посилився по всіх літературно-мистецьких угрупуваннях, школах, навчальних мистецьких закладах. Постійне шукання і викриття шпигунів, шкідників так званих буржуазних націоналістів, яких називали “ворогами народу” наповнювало суспільно-політичну атмосферу в Україні в період Сталінізму. Під підозру органів влади потрапляли вчителі шкіл, викладачі вузів, журналісти, працівники культурно-освітніх закладів. За неповними даними лише з 1930 по 1941рр. в Україні було викрито 100 різних організацій та груп, що кваліфікувались як “націоналістично-контрреволюційні.” Жертвами репресій стали понад 800 тис. осіб. Відчутних втрат зазнали письменницькі організації. Щоб зламати опір української інтелігенції в 1933 - 1934 роках було заарештовано 240 письменників, розігнані численні літературні організації, групи, об’єднання. Систематичні перевірки кадрів, недовіра, репресії приводили до частих порушень в роботі навчальних закладів та їх закриття. В кінці 30-х років широка мережа навчальних, національно-культурних закладів була знищена. Розгромлені наукові установи, національні театри, видавництва національних газет та журналів закривалися. Відчутних втрат зазнала Українська автокефальна православна церква, яка була майже розгромлена (якщо у 1927 році нараховувалось 10627 священиків, то у 1931 році - 200 священиків). Такого винищення культури та інтелігенції не зазнала жодна країна. Це був спланований геноцид з метою знищення не лише культури народу, а й української нації.

Дата добавления: 2014-01-04