Стан української культури напередодні та у період національно-демократичної революції 1917-1921рр

Розділ V.Українська культура у ХХ – на початку ХХІ століть

Повторення

1. Чому в Російській імперії українці не вважалися «інородцями»?

2. Яку мету переслідувала царська влада, приймаючи Валуєвський указ та Емський акт?

3. Як проявився інтерес до українських національних традицій на початку ХІХ ст.?

4. Як Ви розумієте поняття культурно-національної автономії?

5. Які вимоги висувало Кирило-Мефодієвське братство?

6. Яку роль відіграли громади і «просвіти» в українському національному русі?

7. Як був створений український гімн «Ще не вмерла Україна»?

8. Що зближувало діяльність Кирило-Мофодієвського братства та «Руської трійці»?

9. Які нові типи навчальних закладів з’явилися у ХІХ ст.?

10. Що Ви знаєте про виникнення перших українських університетів?

11. Який вищий навчальний заклад започаткував вищу освіту на Катеринославщині?

12. Що Ви знаєте про наукові здобутки українських учених у ХІХ ст.?

13. У чому значення поеми «Енеїда»?

14. Які твори М.Гоголя присвячені Україні?

15. Чому український народ шанує і любить Т.Шевченка?

16. Хто автор першого українського національного історичного роману? Що Ви про нього знаєте?

17. Хто заснував український професійний театр?

18. Які архітектурні споруди в Україні класичного стилю Ви знаєте?

19. Чи вважаєте Ви еклетизм занепадом у архітектурі?

20. Які історичні події надихнули Гулака-Артемовського на створення першої української національної опери?

21. Кого з українських «передвижників» Ви знаєте?

22. Хто з українських митців був улюбленим учнем автора картини «Останній день «Помпеї»?

23. Хто з лідерів Товариства пересувних художніх виставок народився в Україні, на Слобожанщині? Які свої твори він присвятив Україні?

24. Хто автор пам’ятника Б.Хмельницькому у Києві?

Етап національного відродження початку ХХ ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст. і тісно пов’язаного з утворенням національної державності. На початку XX ст. правлячі кола Російської та Австро-Угорської імперій посилили гноблення прогресивної культури взагалі й української зокрема. Особливо сильними утиски й гоніння на українську літературу, мову, театр стали після поразки революції 1905-1907 років.

Культурне піднесення розпочала в Україні революція 1917 року. Попри несприятливі економічні, політичні та військові обставини практично всі уряди України – Центральна Рада, Українська держава гетьмана П.Скоропадського, Директорія, більшовики – намагалися розвивати освіту, літературу, мистецтво.

У зв'язку з подальшим зростанням потреби в спеціалістах мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914-1915 навчальному році в українських губерніях Російської імперії налічувалось 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів (механіко-технічні, гірничі, залізничні та інші училища), в яких навчалися 12,5 тис. учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту і ремесло близько 5 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському і Ново­російському (у Одесі), навчалися 35,2 тис. студентів.

Однак усе це не задовольняло потреб, уна­слідок чого близько 70 % населення не вміли читати і пи­сати. На кожну тисячу людей у початкових, неповних і середніх школах навчалося всього 67 осіб. У 1914—1915 роках у Україні, яка перебувала у складі Росії, було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140 тис. учнів. Царський уряд не допускав української мови в на­вчальні заклади, включаючи початкові школи.

Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. За офіційними даними, в 1900 році у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті – понад 70%, а в гірських районах — навіть 90 %. Рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в усіх інших провінціях Австро-Угорської імперії.

З 61 гімназії, які працювали в 1910 році у Східній Гали­чині, було лише 5 з українською мовою викладання. В усіх середніх школах Східної Галичини, де абсолютну більшість становили українці, учнів-українців було близько 20 %, у реальних училищах — 5,5 %. На Буко­вині з 13 гімназій українською мовою викладання велося лише в одній. Українців серед учнів гімназій було лише 20%.

У Львівському університеті викладан­ня майже повністю велося польською мовою, у Чернівецькому — німець­кою. При цьому у Львівському університеті в 1911 році серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, в Чернівецькому університеті — 17,6 %.

Революція 1917 року поклала початок створенню національної освіти. Вже в березні 1917 року була відкрита українська гімназія в Києві, десятки українських гімназій в інших містах. У жовтні 1917 року розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково-педагогічна Академія. Восени 1918 року створені університети у Катеринославі та Кам’янці-Подільському, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі.

Учені України на початку XX ст. досягли значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Харківському, а з 1902 року у Київському універ­ситеті плідно працював професор-математик Д. О. Граве (1863-1939), який став засновником київської алгебраїчної школи. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики внесли професори, а потім академіки В. А. Стеклов (1864-1926), Д. М. Синцов (1867-1946), С. Н. Бернштейн (1880- 1968). Для розвитку фізики й радіофізики багато зробив про­фесор Харківського університету Д.А.Рожанський (1882-1936), що став основоположником харківської школи радіофізиків.

Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, пізніше академік О.М.Сєверцов (1866-1936). Загальне визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Арнольді (1871-1924) – відомого ботаніка-морфолога; В.Я.Данилевського (1852-1936) – фізіолога, одного з основополож­ників ендокринології; М.П. Трінклера (1859-1925) – талановитого хірурга; Л.Л. Гіршмана (1839-1921) — видатного офтальмолога та ін.

Багато зробили вчені України — епідеміологи і мікро­біологи М. Ф. Гамалія (1859-1949), Д. К. Заболотний (1866-1929), патологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854-1912) та ін. для подолання таких тяжких хво­роб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії тощо.

Понад 20 років геологію вугільних родовищ Донбасу досліджував професор Петер­бурзького гірничого інституту Л.І. Лутугін (1864-1915). Він уперше склав геологічний розріз донецької вугленос­ної товщі й докладну геологічну карту Донецького басей­ну. Багато удосконалень у розвиток доменного виробництва вніс металург-доменщнк М. К. Курако (1872-1920), який освіту здобув само­тужки і все життя працював на металургійних заводах.

У 1908 році в Одесі було створено перший в Росії аероклуб. Його члени С. Уточкін і М. Єфімов у 1910 році здійснили перші в Росії польоти на літаку. Російський військовий льотчик П. М. Нестеров (1887-1914) — член Київського товариства повітроплавання — 27 серпня 1913 року над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних фігур вищого пілотажу, і, зокрема, „мертву петлю” (петлю Нестерова).

Активну діяльність розгорнуло Київське товариство по­вітроплавання, засноване в 1909 році. Членами товариства були видатні конструктори і льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров та ін. І. Сікорський сконструював перші в світі багатомоторні літаки став „Російський витязь” та „Ілля Муромець”. Д. Григо­рович став конструктором першого в світі гідролітака. Протягом 1909-1912 років у Києві було створено 40 дослідних зразків літаків різних типів.

Найвидатнішим істориком України початку XX ст. був М. С. Грушевський (1866-1934). Закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету і захистивши магістерську дисертацію, Грушевський в 1894 р. посів кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де в офіційному лекцій­ному курсі історії Східної Європи почав читати курс історії України. З 1897 р. він став головою Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. У 1908 році переїхав до Києва, очолив Українське нау­кове товариство. В 1914 році, з початком Першої світової війни, як австро-угорський підданий, був висланий царським урядом до Симбірська, в 1916 році переїхав до Москви. Після Лютневої революції 1917 р. був обраний головою Української Центральної Ради.

Найбільшою його науковою працею вченого є десятитомна „Історія України-Русі” в якій висвітлена історія України до 1663 року. Праці Грушевського ґрунтуються на узагальненні найновіших даних археології, етнографії, мовознавства і широкому вивченні та використанні доку­ментальних матеріалів з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Відня, Стокгольма. Грушевський був одним з керівників багатотомного видання „Джерел до історії України-Русі”, в якому зібрано і опубліковано велику кількість цінних історичних документів епохи феодалізму.

Головною заслугою Грушевського є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми наступності українського історичного процесу від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство до Великого князівства Литовського та держави Богдана Хмельницького. Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою історичного про­цесу вважав народ. До наукової школи М.Грушевського належали видатні українські історики, зокрема І. Крип'якевич (1886-1967).

На початку XX ст. продовжувала працювати істо­рик О. Єфименко, яка написала „Історію українського народу”. Значний внесок в історію України кінця XIX — початку XX ст. внесли Д.І.Багалій (1857-1932), який особливо багато уваги приділяв вивченню Слобідської України, Д. І. Яворницький (1855-1940) – неперевершений історик запорізького козацтва.

Низка важливих праць з українського фольклору, мовознавства й літе­ратури створив видатний учений-філолог, сходознавець, істо­рик А. Ю. Кримський (1871-1942). Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання „Словника української мови” за редакцією Б. Грінченка.

Визнанням результатів роботи десятків українських учених було створення Українського наукового товариства у Києві (1908), яке відіграло роль провідного наукового центру.

Після революції 1917 року українська наука вперше отримала значну державну підтримку. В 1918 році була створена Українська академія наук (УАН), першим президентом якої став всесвітньо заний учений академік В. Вернадський (1863-1945).

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Україні продовжували свою творчість видатні письмен­ники І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін. У своїх численних творах М. М. Коцюбинський (1864-1913) таврував царизм і всю самодержавну систему, створив яскраві образи революціонерів. У повісті „Fаtа mоrgаnа” Коцюбин­ський глибоко художньо й правдиво змалював картину життя села в період революції 1905-1907 років, соціальні конфлікти, революційні події, психоло­гію мас, настрої і думки селян.

Письменницею широкого діапазону виступала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, 1871-1913). Вона створила велику кількість високохудожніх пое­тичних, прозових і драматургічних творів („Соntrа spеm sреrо”, “Досвітні огні”, “Лісова пісня”, “Кам’яний господар” та ін), у яких глибоко відобра­жено життя народних мас, їх прагнення до свободи, по­слідовно проводиться думка про громадське призначення творчості письменника.

Безпросвітне життя селянства і його революційна боро­тьба в 1905-1907 рр. знайшли реалістичне відображення в творах письменників селянської демократії — А. Ю. Тесленка (1882-1911) і С. В. Васильченка (1878-1932).

На початку XX ст. в українську літературу увійшов Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба, 1878-1944) — поет глибокого ліричного таланту. З 1907 до 1917 р. з'явилося п'ять книг поезій Олеся.

Складним і суперечливим був світогляд, політична діяльність і художня творчість В. К. Винниченка (1880-1951). Один із лідерів українських партій — спочатку РУП, а потім УСДРП, у 1917 році – голова уряду Центральної Ради, Винниченко був, разом з тим, надзвичайно плідним письменником. У своїх ранніх творах, зо­крема оповіданнях і повістях „Голота”, „Солдатики”, „Контрасти”, „Голод”, „Малорос-європеєць” та інших автор реалістично зображував соціальні контрасти, глибоко відтворював внутрішній світ героїв.

Значну частину життя він перебував в еміграції. З 1920-х років його драматургія стала широко відомою у Західній Європі. В Берліні у 1921 році була екранізована його п’єса „Чорна пантера і Білий ведмідь”, у якій йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадськими потребами, а моральне єство – світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п’єса „Між двох сил” (1918), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості у критичних (межових) обставинах.

У Західній Україні співцями тяжкої селянської долі бу­ли письменники В. С. Стефаник (1871- 1936), Л. С. Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк, 1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею демократичного напряму була О. Ю. Кобилянська (1863 -1942). Найвизначнішим її твором є повість „Земля”.

Незважаючи на тяжкі умови, продовжували розвиватися в Україні драма­тургія, театр, музика. Найбільш значною в Україні була театральна українська трупа М. Кропивницького до якої входили М. Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, І.Карпенко-Карий, Г. Борисоглібська, Ф. Левицький та ін. У 1907 р. після успішних гастролей цієї трупи в Києві, М.Садовський заснував перший український стаціонар­ний театр.

На західноук­раїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професійний театр товариства „Руська бесіда” у Львові. Серед російських театральних колективів виділяв­ся театр М. Соловцова у Києві, в якому об'єдналися видатні майстри сцени — М. М. Тарханов (Москвін), О. М. Свєтловидов, К. О. Марджанішвілі (Марджанов) та ін. У містах і селах продовжували працювати численні аматорські театральні гуртки, зокрема робітничі і се­лянські.

Значно розширився на початку XX ст., особливо в пе­ріод революції 1905- 1907 років, репертуар українського театру. Його основою залишались класичні п'єси М. Кро­пивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, але театральні трупи дедалі частіше ставили і п'єси інших українських авторів: Лесі Українки, Франка, Г.Хоткевича, В.Винниченка, а також твори російських і за­хідноєвропейських класиків.

В активізації музичного життя в Україні визначну роль відіграло створення М. Лисенком у 1904 р. в Києві му­зично-драматичної школи, яка в 1913 р. була реорганізо­вана в консерваторію, і в 1903 році у Львові з ініціативи А. Вахнянина – Вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка. Важливе значення мало виникнення бага­тьох хорових колективів. Для поширення оперної му­зики багато зробили постійні російські оперні театри, що діяли в Києві, Харкові та Одесі з другої половини XIX ст., та українські драматичні театри, в першу чергу стаціонар­ний музично-драматичний театр М. Садовського в Києві, в якому поряд з драматичними виставами за період з 1907 по 1915 рік було поставлено близько півтора десятка опер і оперет. Сві­тової слави набула видатна українська співачка С. А. Крушельницька (1873-1952).

На початку XX ст. продовжував свою творчу робо­ту видатний український композитор М. Лисенко. Відгукуючись на революційні події, він на­писав твори, які мали глибоко громадянське, революцій­не звучання: хор-гімн „Вічний революціонер” на слова І. Франка, кантату „До 50-х роковин смер­ті Т. Г. Шевченка” на слова В. Самійленка, опери „Тарас Бульба” за М. Гоголем і „Енеїда” за І. Котлярев­ським та ін.

Низка творів високого громадянського звучання написали учні й послідовники М. Лисенка. Зокрема, К. Г. Стеценко (1882-1922) створив героїчну оперу „Кармалюк”, музично-вокальні твори на слова Т. Шевчен­ка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки. М. Д. Леонтович (1877-1921) найбільше уславився хоровою обробкою народних пісень (“Щедрик”, „Дударик”, „Ой з-за гори кам'яної”, „Козака несуть” та ін.). Організовуючи учнівські й народні хори, Леонтович багато зробив для розвитку масового хорового мистецтва.

Видатним композитором, педагогом і музичним діячем був Я. С. Степовий (Якименко, 1883-1921). Його твори — вокальний цикл „Барвінки”, фортепіанний „Прелюді пам'яті Т. Г. Шевченка”.

На західноукраїнських землях композитором демокра­тичного напряму був С.П. Людкевич (1879-1979). У своїх творах „Хор підземних ковалів”, „Ой вигострю товариша”, „Останній бій”, „Кавказ” (на слова Т. Шевченка) Людкевич створив образ нескореного народу.

Активно працював у Західній Україні композитор і музичний діяч А. К. Вахнянин (1841-1908). Він напи­сав оперу „Купало”, створив багато хорових і сольних вокальних творів, обробляв народні пісні, брав участь у створенні музичних товариств, був організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові.

У образотворчому мистецтві продовжували свою діяльність художники К. Костанді, М. Пимоненко, С.Васильківський та ін. Так, нові цікаві картини створив С. Васильківський. Зокре­ма, разом з художниками М. Самокишем та М. Беркосом він написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції — „Чумацький Ромоданівський шлях”, „Вибори полковником Мартина Пушкаря”, „Козак Голота”. Автором високохудожніх картин був О. О. Мурашко (1875-1919). Найкращі з них — „Похорон кошового”, жанрові картини з життя селян. У Західній Україні плідно працювали в живопису І.Труш і А.Манастирський. Перший із зазначених художників створив низку портретів видатних діячів української культури: І.Франка, Л.Українки, М.Лисенка та ін. Більшість творів Манастирського написані за мотивами українських народних пісень і дум.

У архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (від французького moderne — новітній, сучасний). Прихильники модерну, відходячи від принципів класич­ної архітектури, прагнули до логічного й зручного плану­вання, використовували нові залізні конструкції й оздоб­лювальні матеріали (цементне ліплення, штукатурка, прикраси з витого заліза та ін.). Вони вдавалися до асимет­ричного планування будівель, деформації звичних форм (вигнуті карнизи, криволінійні віконні прорізи та ін.), до вигадливих оздоб, символічних химерних орнаментів, ламаних ліній тощо. Одними з кращих споруд у стилі модерн є Критий ринок на Бессарабці в Києві (архітектор Г. Гай) та „Будинок з химерами” (архітектор В. Городецький).

Одночасно з модерністськими використовувалися й мотиви класичного та інших стилів. У Києві це насамперед будинки Педагогічного музею на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин), Державного банку (архітектор О. Кобелєв), бібліотеки Київського університету по вулиці Володимирській (архітектор В. Осьмак) та ін.

У Харкові архітектор О. Бекетов створив будинки Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера і Комерційного інституту, М. Верьовкін спорудив адмініст­ративний будинок страхового товариства „Росія” (тепер Палац праці) і прибутковий житло­вий будинок кредитного товариства „Саламандра“ на Сумській вулиці.

У Севастополі у 1905 р. за проектом архітекто­ра В. Фельдмана зведено будинок панорами „Оборона Севастополя”, в якому було розміщено полотно панорами, створене художником-баталістом Ф. Рубо.

В Україні на початку XX ст. чимало архітекторів нама­галися поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, господарських будівель, націо­нальний орнамент, барвиста кераміка і т. ін.). У цьому стилі українського модерну споруджено за проектом архітектора В. Кричевського будинок Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей) і школу ім. Котляревського, у Харкові художнє училище (архітектор К. Жуков) та ін.

Дата добавления: 2014-01-04