Освіта і наука в УРСР

У сфері освіти радянській владі від царського режиму дістався важкий спадок. Приблизно 70 % дорослого населення України було неписьменне. За цих умов в Україні розгорнулась кампанія щодо ліквідації неписьменності. У 1923 р. створено товариство „Геть неписьменність”, яке очолив Голова ВУЦВК Г.І.Петровський, ім’я якого, до речі, носить наше місто. Протягом 1920-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43 % дорослого населення, у 1939 році – до 25%. У наступні десятиріччя неписьменність була практично ліквідована.

У перші пореволюційні роки постала необхідність створення нової школи на засадах безоплатної обов’язкової загальної політехнічної освіти. Така школа мусила бути трудовою, тобто забезпечувати тісний зв’язок навчального процесу з працею, що здається цілком виправданим в умовах високих темпів економічного зростання.

У 1924 році було розпочато підготовку до запровадження обов’язкового початкового чотирирічного навчання для дітей. У містах це завдання було вирішене протягом кількох років, проте ще у 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35% дітей шкільного віку.

У 1932 році була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до кінця 1950-х років: початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і серед­ня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладанні матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою в сере­дині 1930-х років було вже охоплено до третини учнів, що дало підставу радянському керівництву висунути наприкінці 1930-х років завдання переходу до загальної середньої освіти молоді, чому, однак, завадив напад на СРСР фашистської Німеччини.

Одночасно з середньою швидкими темпами розвивалася й вища освіта. Кількість вищих навчальних закладів в Україні зросла з 27 у 1917 році до 129 у 1938/39, а чисельність студентів у них, — відповідно, з 35 тис. до 124 тис. Серед багатьох вищих навчальних закладів, що були створені в УРСР у 1920-1930-ті роки й відіграли величезну роль у підготовці кваліфікованих кадрів для народного господарства, був і Дніпропетровський будівельний інститут (1930), який нині зветься Придніпровською державною академією будівництва та архітектури й продовжує славні традиції студентів і викладачів минулих років. Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки.

З метою забезпечення соціальної справедливості й створення умов для навчання представникам тих верств населення, які за царського режиму були практично позбавлені можливості отримати вищу освіту, створювались так звані робітфаки – підготовчі факультети для вихідців з робітників та селян. У 1925 році в Україні діяло близько 30 робітфаків при вищих навчальних закладах. Завдяки державній полиці у галузі освіти вже в 1930-ті роки Радянська Україна випередила за кількістю студентів найбільш розвинуті країни Європи: Вели­кобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.), Італію (75 тис.) та ін. підготовці спеціалістів почали більше приділяти уваги занедбаним раніше якісним показ­никам. Строки навчання в навчальних закладах по­довжилися. Система короткострокової підготовки була скасована. Знову почала розвиватися універ­ситетська освіта. У вересні 1933 року відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові.

У січні 1934 року було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 року скасовані обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

Війна, німецька окупація надовго зупинили розвиток освіти в Україні. За ці роки школи й вищі навчальні заклади були повністю зруйновані. Однак відразу після визволення території України від німецько-фашистських загарбників у надзвичайно стислі терміни до кінця війни була в основному відновлена мережа ВНЗ, значна частина шкіл. У 1944-1950 роках у республіці було побудовано, а та­кож відбудовано 1669 повністю і частково зруйнованих шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості, а також у робітничих селищах, розміщувалася в мало присто­сованих для занять приміщеннях. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, привели до швидкого зростан­ня кількості вечірніх шкіл, особливо в містах. Були засновані також курси для дорослих, професійні за­очні школи. У 1953 році здійснено перехід до обов'яз­кової семирічної освіти.

Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 до 325 тис. у 1956 р. Щоправда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом негативно впливало на рівень фахової підготовки. На кінець 50-х років було в основному відновлене загаль­нообов'язкове початкове навчання, закладені основи для розвитку семирічної й середньої школи.

Менше ніж за 10 років освітня система України освоїла рубіж загального семирічного навчання дітей шкільного віку. Одночасно зростав контингент учнів 8—10-х класів. Було збільшено прийом до педагогічних вищих навчальних закладів, розширилася фахова й матеріальна база освіти.

Наприкінці 1950-х років семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та оди­надцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зо­бов'язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів.

У 1956 році. в республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1960 р. — школи подовженого дня. З 1966 року відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС почалося впровадження загальнообов'язко­вої десятирічної освіти. Перехід до загальнообов'язкової середньої освіти в УРСР був у основному здійсне­ний до 1976 року. Суттєві зміни вносилися у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкрет­ними знаннями з природничо-технічних, еко­номічних та суспільних наук. Одночасно запровад­жувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів – в єдиний тип навчального закладу – середні про­фесійно-технічні училища. У школах республіки з'явились вчителі, чия праця позначена талантом і творчістю, новатор­ськими пошуками. Серед них Герої Соціалістичної Праці В.О. Сухомлинський, Г.Д. Нестеренко, І. Г. Ткаченко та ін.

В умовах тоталітарного режиму процес навчання і виховання молоді був край заполітизованим, освіта страждала від формалізму і гонитви за показниками. Створювалися штучні перепони для навчання дітей українською мовою. Однак як би критично ми сьогодні не оцінювали той політичний режим, що створила радянська влада, але не можна не визнати, прагнучи до об’єктивності, що за будь-якої іншої влади Україна навряд чи так швидко змогла пройти шлях від майже суцільної неписьменності до суцільної писемності та загальної і обов’язкової середньої освіти. До того ж у цілому за якістю середньої освіти наша країна не тільки не поступалася іншим країнам, але багато в чому й випереджала їх, про що свідчать тодішні перемоги наших школярів на найбільш престижних міжнародних конкурсах і олімпіадах.

Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 році був за­снований Донецький університет, у 1972 — Сімферопольський, у 1985 — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський. При великих промислових підприємствах було організо­вано загальнотехнічні та загальнонаукові факульте­ти. Розширювалася підготовка спеціалістів з нових галузей науки і техніки. Всього у 1980-ті роки в Україні діяло 145 вищих навчальних закладів, де навчалося близько 900 тис. студентів. Велика кількість українців здобували освіту в навчальних закладах Москви й Ленінграда, які виконували роль загальносоюзних навчальних центрів. Слід відмітити й те, що вища освіта на той час була безоплатною і реально доступною для дітей з сімей робітників і селян. Більше того: саме ця категорія молоді користувалася певними перевагами при вступі до вищих навчальних закладів. Такий підхід до формування радянської інтелігенції вважався в той час соціально справедливим і виправданим.

Велику державну підтримку в УРСР мала наука. У 1921 році український радянський уряд схвалив положення, згідно з яким Українська академія наук, що була створена за часів гетьманату П.Скоропадського (1918) визна­валася найвищою науковою державною установою радянської республіки. Причому її назвали Всеукраїнською Академією на­ук, тим самим декларуючи намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський (1919—1922), ботанік Володимир Липський (1922—1928), мікробіолог й епідеміолог Данило Заболотний (1928— 1929).

Академія мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав Михайло Грушевський. У 1924 році він повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН, а в 1929 році — академіком АН СРСР. Членами секції були історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин, Осип Гермайзе, Дмитро Яворницький, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, філолог і сходознавець Агатангел Кримський, мистецтвознавець Олексій Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал „Україна”. У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами — математики Дмитро Граве та Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський та Лев Писаржевський, в соціально-економічній секції — Костянтин Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф Михайло Птуха, історик права Микола Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Євген Вотчал, ботанік Олександр Фомін, біолог Микола Кащенко, геолог Павло Тутковський.

У 1934 році у складі Академії наук утворився Інститут електрозварювання під керівництвом всесвітньо знаного вченого у галузі зварювання металів і мостобудівництва Євгена Оскаровича Патона. Видатні відкриття в Україні зробив фізик Лев Давидович Ландау, який пізніше стане лауреатом Нобелівської премії (1962).

Водночас разом із зміцненням тоталітарного режиму, встановленням сталінської диктатури, проведенням репресивної політики відбувався наступ на українську інтелігенцію, що згодом переріс у справжній терор. Першим ударом по українській науці став процес Спілки Визволення України в 1930 році, на якому були засуджені декілька провідних діячів ВУАН. Після цього в Академії були проведені "чистки". Ліквідували Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства ім. Шевченка в Харкові. Під час затверд­ження в лютому 1936 р. нового статуту її було пе­рейменовано на Академію наук УРСР. Президен­том ВУАН у 1930 році став О.О. Богомолець, знаний учений у царині фізіології.

З 1929 року почалося цькування академіка М. Грушевського, який був невдовзі висланий з Києва до Москви, а через кілька днів заарештований як керівник „Українського національного центру” (сфабрикованого ДПУ, як і безліч інших „центрів”, „організацій” і „партій”). Грушевського допитували по 8-9 днів без перепочинку, кілька разів інсценізували розстріл. Старий і хворий академік не витримав психологічного тиску і обмовив себе. Проте Й.Сталін наказав звільнити Грушевського. Можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу. Славетний історик помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську під час хірургічної операції.

У 1936-1937 pоках загинули віце-президент АН УРСР геолог Микола Світальський, генетик, академік Ізраїль Агол, філософ, академік Семен Семковський (Бронштейн) та ін.

Значним був внесок українських науковців у Перемогу у Великій Вітчизняній війні. У радянському тилу українська науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, шахт і електростанцій, складала технічні проекти, розробляла нові технології, створювала досконалішу, ніж у ворогів, зброю. Визначну роль у випуску танків Т-34 відіграв Інститут електрозварювання АН УРСР. Допомогу оборонним підприємствам і фронту тією чи іншою мірою надали майже всі академічні інститути, тематика досліджень яких була відразу приведена у відповідність з потребами воєнного часу.

Відбудова й подолання руйнівних наслідків окупації стали по війні першорядними завданнями наукових установ. Академія наук вирі­шувала проблему створення наукового потенціалу на потребу основ­них напрямів розвитку народного господарства республіки, а також переведення виробництва на оновлену науково-технічну основу. По­ряд із цим поступово формувалось нове розуміння ролі української науки в суспільстві. Вона розвивалась як складова союзного науко­вого комплексу й перебувала під впливом загальної державної по­літики у сфері науки.

Визначальним для цієї політики у перші повоєнні десятиліття було прискорене вкладання інтелектуальних ресурсів і матеріальних коштів у базові науково-технічні галузі: ядерну енергетику, косміч­ну техніку, квантову електроніку. В умовах протистояння двох світо­вих систем вони складали основу оборонного потенціалу, тому мали пріоритетний режим розвитку. Частка загальних витрат на науку становила 11,2 % союзного бюджету. Розширювалась мережа ака­демічних закладів в Україні, зростала чисельність наукового персо­налу. Професія науковця стала престижною.

Розширювалася мережа науково-дослідних установ. Якщо в 1945 році в УРСР їх налічувалося 267, то в 1950 — 462, в т.ч. більше 30 академічних інститутів. У середині 1950-х років у складі академії налічува­лося 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів. У 1946 році після смерті О.Богомольця президентом АН УРСР був обраний О. Палладін, відомий учений біохімік, який мав великий досвід науково-ор­ганізаційної роботи і користувався авторитетом в академічних колах.

Зусилля вчених України спрямовувалися пере­дусім на розв'язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію „плану перетво­рення природи”, який висунув Сталін у 1948 році. По­при всі труднощі морально-психологічного порядку, некваліфікованого втручання в наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, ук­раїнські вчені збагатили науку багатьма фундамен­тальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракет­ної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Учені України взяли активну участь у підготовці до запуску пер­шого штучного супутника Землі в жовтні 1957 pоку, польоту в космос першої в світі людини – Юрія Гагаріна (1961). У 1956 році генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини Сергій Павлович Корольов. Натомість до України був направлений з Росії Михайло Кузьмич Янгель. Під його керівництвом конструкторське бюро „Південне” у Дніпропетровську розробило найкращі в світі бойові ракетно-космічні системи.

Ґрунтовні дослідження проводились у галузі квантової теорії поля, теорії ймовірності, обчислювальної машинної техніки. Під керівництвом С.Лебедева в Інституті електротехніки в 1948-1950 pоках було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислюваль­ну машину. З 1949 року в Інституті фізики під керівництвом М.Пасічника розгорнулися дослід­ження в галузі фізики атомного ядра. Металургію атомної енергетики, ядерну фізику надвисоких енергій, ядерну фізику середніх енергій, фізику над­низьких температур, радіофізику успішно до­сліджували науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР. У галузі технічних наук були також розроблені й впроваджені у вироб­ництво технологія одержання надміцного чавуну, електровимірювальні прилади та ряд автоматичних регуляторів для гідроелектростанцій, нові, більш сучасні врубові машини й вугільні комбайни. З 1948 р. розпочалися дослідження в галузі порош­кової металургії.

В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому 1945 р. було присвоєно ім'я його організато­ра академіка Є.Патона, успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод елек­трошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварних мостів, суден тощо. 3 1953 року після смерті батька і донині Інститут електрозва­рювання очолює академік Б.Є.Патон, котрий одночасно є президентом Академії наук України.

В УРСР проводились дослідження в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних на­ук, у вивченні та використанні гідроенергетичних ресурсів республіки. В галузі сільського господар­ства діяльність учених спрямовувалась на виведен­ня нових зернових і технічних культур, високопро­дуктивних порід худоби, на застосування нових до­брив та удосконалення методів обробки ґрунтів.

Значної шкоди розвитку біологічних наук зав­дала „лисенківщина”. В 1947-1948 pоказ відновилися переслідування генетиків. Біолог Трохим Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Біологів, які в проблемах ге­нетики стояли на наукових позиціях, було піддано нищівній критиці як „безрідних космополітів", що на багато років загальмувало розвиток перспектив­них напрямів біологічної науки і зумовило відста­вання в цій галузі від світового рівня.

У 1960-1980-ті роки екстенсивний розвиток економіки ви­значив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані нау­кові установи, відділи та лабораторії, виникали чис­ленні підрозділи. Більшість з них займалася перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних про­блем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін.). В уста­новах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо у 1960 році їх нараховувалося 3,6 тис., то 1985 — 15,3 тис. осіб Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 раза.

Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний впродовж двох десятиріч академіком В.Глушковим. У складі академії створено найбільші у світі центри наукових досліджень у га­лузі зварювання металів, зварних конструкцій і но­вих металургійних методів добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. Фундаментальні дослідження бу­ли виконані в галузі твердого тіла й низьких темпе­ратур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазми і керованого термо­ядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії. Значний імпульс у своєму розвитку одержали атомна енергетика. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості освоєння корисних копалин на тери­торії України. Виведені нові сорти жита, пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, кормових культур, винайдено нові засоби боротьби з хворо­бами плодових рослин і виноградників.

Протягом 1970–1985 pоків понад 13 тис. науко­вих розробок учених Академії наук УРСР було впроваджено у виробництво. Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в АН УРСР у середині 1980-х років. Найпо­тужнішими серед комплексів були міжгалузеві НТК „Інститут електрозварювання ім. Є.Патона”, „Інститут проблем матеріалознавства”, НТК „Інститут кібернетики ім. В.Глушкова”, „Інститут надтвердих матеріалів”. Однак виробнича сфера об'єктивно не бу­ла зорієнтована на сприйняття наукових новацій і прогресивних ідей. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства ви­користовувати досягнення НТР, штовхало на по­шук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвит­ку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшо­го тим же методом адміністративного тиску, велика їх кількість циркулювала лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового ком­плексу і великі наукові проекти загальнодержавно­го значення.

Особливо нелегкими були 1960–1980 pоки для працівників гуманітарних наук. На їх розвитку позначились періоди „відлиги”, реакції і за­стою. На зміну культу особи Сталіна прийшло справжнє самодурство М.Хрущова, потім настав час брежнєвського застою і спроб запровадити в ідеології трохи оновлений сталінізм. І на догоду компартійному вождю вимагали „творити” науку, прославляти існуючий політичний режим, виводити „закономірності”. Незмінною складовою праці науковців усього спек­тра суспільних наук мали бути так званий “класовий підхід, восхваляння „розвинутого соціалізму” та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Однак, незважаючи на ідеологічний контроль, ук­раїнськими вченими-економістами, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями було опубліко­вано ряд цікавих наукових розробок. Так, історик Михайло Брайчевський написав кілька глибоких наукових розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема: „Коли і як виник Київ”, „Походження Русі”, „К происхождению древнерусских городов”. У 1972 p. з'явилася праця вченого „Приєднання чи возз'єднання?”, в якій була піддана критиці офіційна інтерпретація Переяславської уго­ди, викладена в „Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією, 1654—1954 pp.”. У 1979 році завершив свою історико-філософську працю „Лист до російських та українських істориків” історик та філолог Юрій Бадзьо. В ній він поставив під сумнів офіційну теорію про так зване „триєди­не” походження трьох слов'янських народів — російського, українського і білоруського. Творчо підходили до вивчення історичного минуло­го українського народу та його культури такі істо­рики, як О.Апанович, Я.Дзира, О.Компан. І.Бойко, філософ Є.Пронюк, літературознавці Є.Кирилюк, І.Дзюба та ін.

Науковими колективами було видано ряд фун­даментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не одержали однозначно позитивної оцінки наукової громадськості, особливо за­рубіжної. Серед них варто назвати такі багатотомні публікації, як „Історія Української РСР”, „Історія міст і сіл Української РСР”, „Археологія Ук­раїнської РСР”, „Історія українського мистецтвоз­навства”, „Історія української літератури”, „Слов­ник української мови”, „Українсько-російський словник”. Були випущені також „Українська Ра­дянська Енциклопедія”, „Радянська енциклопедія історії України” та ін.

Учені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з переви­дання української літературної класики, виявили й зібрали в архі­вах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науково­му й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видан­ня творів Т.Г. Шевченка, повного зібрання творів І.П. Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічно­го зібрання творів Т.Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І.Я. Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних до­сліджень творчості українських письменників різних поколінь.

3. Література і мистецтво соціалістичного реалізму

Національне культурне відродження, яке започаткувала революція 1917-1921 років, продовжувалось і після поразки визвольних змагань та утвердження в Україні радянської влади. Адже за короткий час сформувалися такі соціально-політичні та національно-духовні вартості, які протягом усього ХХ ст. визначали напрямок розбудови національної державності та культури. Створився той особливий духовний клімат, який позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Нехтувати цією реальністю радянська влада у перші роки свого існування не могла.

З 1923 року бере початок політична кампанія, відома під назвою „українізації”. Ідеологи та організатори цього процесу з числа керівництва Компартії України розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури. Безумовно, головним її завданням було піднесення авторитету радянської влади, проте українізація мала своїм побічним наслідком бурхливий розвиток української освіти, літератури, мистецтва.

Загальне піднесення національної культури у 1917-1933 роках яскраво проявилось у розвитку літературного процесу. Це була доба відносно вільного розвитку літератури та мистецтва, коли створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий, В.Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку популярність завоював гуморист Остап Вишня. На 1920-ті роки припадає розквіт творчості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила ціла плеяда талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй-Хмара, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка.

Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумака („Заспів”), В. Сосюри („Червона зима”), І. Кулика („Мої коломийки”). Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини „Сонячні кларнети” і „Плуг”.

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки яскравих форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М. Коцюбинського. На творчості українських літераторів позначився також вплив європейських модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871–1940). Він одним з перших увів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії.

Проте наближення багатьох українських літераторів до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, вони виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. Подібні мотиви відчутні в творчості Миколи Бажана 20-х років. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення. Про зрілість таланту поета свідчить збірка „Будівлі” (1929), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії – Павло Тичина (1891–1967). Поезії його збірки „Сонячні кларнети” (мали новаторський характер. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гуманістичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сковороди та Т. Шевченка.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі „неокласиків”. Їх естетична програма характеризувалась прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на кращі зразки європейської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи „Пролеткульту”, проти профанації літератури закликами до масовості, пролетаризації, проти заперечення класичної культурної спадщини. Ідейним натхненням групи „неокласиків” був Микола Зеров (1890-1937) – видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був Максим Рильський (1895–1964). Справжній злет творчості поета починається з його збірки „Під осінніми зорями” (1918), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х років „Крізь бурю і сніг”, „Синя далечінь”, „Тринадцята весна”, романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, побудована передусім на класичних зразках. Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, але й своїми перекладами з західноєвропейських літератур. Однак у 1932 році після гострої критики за „втечу від життя”, „ідеалізм” і „книжність” М. Рильський змушений був „перебудуватися” і став офіційним радянським поетом, автором „Пісні про Сталіна”, поем „Марина”, „Літо”, „Україна”.

До групи “неокласиків” належали також М. Драй-Хмара (справжнє прізвище – Драй), П. Филипович, О. Бургхардт (псевдонім – Юрій Клен). Доля їх складалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

Визначним теоретиком національно-культурного відродження був Микола Хвильовий. Він поділяв принципи „неокласиків”, бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційну радянську ідеологію, спрямованій на формування „пролетарської культури” та „класових цінностей”. М. Хвильовий ототожнював ідеї „Пролеткульту” з хуторянством, критикував політику „масовізму” в культурі. Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового „Вальдшнепи”. Безперечно, це один з кращих національно визначених творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачені за не вияснених обставин. Новели Хвильового „Сині етюди” започаткували нову українську прозу, а твори „Санітарна зона”, „Фрагменти”, „Я (Романтика)”, „Редактор Карк” належать до кращих зразків світової літератури.

У Києві працював видатний російський письменник М.Булгаков, автор романів „Майстер і Маргарита”, „Біла гвардія”, п’єс „Дні Турбіних”, „Собаче серце” тощо. Не можна викидати з української культури тих літераторів, що творили не українською, а російською мовою. Серед них були, такі видатні прозаїки й поети, як І. Бабель („Одеські оповідання” збірка оповідань „Кінармія”), І.Ільф і Є.Петров („Дванадцять стільців”, „Золоте теля”), В.Катаєв (роман „Час, уперед!”, повість „Біліє парус одинокий”), Е.Багрицький (поема „Дума про Опанаса”) та ін.

Цікаві творчі пошуки відбувалися в 1920-ті роки в драматургії та театрі. На кінець 1925 року у республіці налічувалось 45 театрів, у 1932 році – 70. Великої популярності серед глядачів набув перший державний Драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка, який діяв під керівництвом Л. Загарова і В. Кривецького. Утворений у 1912 р. у Києві, з 1927 р. цей театр працює у Дніпропетровську. Нині це Дніпропетровський український музично-драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка.

Засновником новітнього напряму в українському театральному мистецтві став „Молодий театр”, який організували відразу після революції Лесь Курбас і Гнат Юра. В основу його театральної естетики були покладені західноєвропейські модерністські тенденції. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п’єс „У пущі” Лесі Українки і „Затоплений дзвін” Г.Гауптмана. Сенсацію сезону були спектаклі „Гайдамаки” Т. Шевченка та „Цар Едип” Софокла.

Лесь Курбас (1887 – 1937) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва, який прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.

У 1922 році Лесь Курбас на основі „Молодого театру” створив новаторське об’єднання – театр „Березіль”. Театральна практика „Березолю” сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, Й. Гірняка, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

У 1919 році відокремився від „Молодого театру” Гнат Юра. З групою акторів він створив театр ім. І. Франка, що в наш час є одним з провідних українських театрів. Серед видатних майстрів, які у 1920-х роках зробили значний внесок у розвиток радянського театрального мистецтва, були класики української сцени – П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський.

Широку палітру взаємозв’язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія Миколи Куліша (1892 – 1937). Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляються як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п’єс.

Творчість М. Куліша належить до визначених здобутків української драматургії ХХ ст. Його п’єси у 1930-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми „97” та „Зона”, комедія „Мина Мазайло”, лірична драма „Патетична соната”.

У постановці Л. Курбаса п’єси М. Куліша „Народний Малахій” (1928) та „Мина Мазайло” (1929) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка та нової європейській стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака.

З 1920-х років українська музика виходить на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили композитори Микола Леонович, Кирило Стеценко, Яків Степовий та ін. Активно розвивається жанр оперного мистецтва. В 1925-1926 роках були створенні перші українські театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі. В Україні та за її межами здобули визнання виконавці Марія Литвененко-Вольгемут, Іван Паторжинський, Іван Козловський, Зінаїда Гайдай, Борис Гмиря, Ольга Петрусенко та ін.

У 1920 році була створена державна українська мандрівна капела „Думка”, яка за короткий час стала одним з найкращих хорів в країні і пропагувала українську хорову музику не лише в республіці, а і далеко за її межами. Успішно виступала Державна капела бандуристів під керівництвом М. Михайлова.

У 1923 році було організовано Український державний симфонічний оркестр, у 1927 році – Українську державну філармонію у Харкові, яка об’єднала оркестри, колективи, ансамблі та окремих виконавців республіки. На початку 1930-х років у Києві, Харкові та Одесі відкрились консерваторії.

У 1930-ті роки поряд з постановою класичних творів театри опери та балету почали ставити і нові українські опери – „Вибух” Б. Яновського, „Щорс” Б. Лятошинського, „Гайдамаки” і „Перекоп” Ю. Мейтуса, „Сотник” і „Наймичка” М. Вериківського.

Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці прокладав композитор, диригент, педагог Борис Лятошинський. На Західній Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин, Ф. Колесса, С. Людкевич, В. Барвінський. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства „Руська бесіда”, „Торбан”, „Боян”.

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев’яної архітектури і „козацького бароко”. У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у Лубнах комплекс Української сільськогосподарської академії та ін. Талановитий митець був незаконно репресований. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко, автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі, Червонозаводського театру в Харкові тощо.

На етапі національного відродження в 1920-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 році. Перший ректор Академії видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід в історії, української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до „Української абетки”, де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука (1882 – 1937), який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких казарм у Києві, санаторію ім. ВУЦВК в Одесі, Червонозаводського театру у Харкові. Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно увійшли поняття „школа Бойчука”, „бойчукізм”.

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники „Об’єднання Сучасних Митців” (ОСМ), заснованого А.Петрицьким. Він працював у галузі театральної демокрації (зокрема, оформляв вистави „Молодого театру”). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури. ідомі своїми новаторськими пошуками художники М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Мурашко та ін.

Стосовно української скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана „монументальна пропаганда”, спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на проект пам’ятника Т.Шевченку у Києві 1926 році, де були відхилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам’ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 році, де були відхилені проекти відомих українських скульпторів. Пам’ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер.

Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється вже наприкінці 1920-х років, коли сталінське керівництво розпочало наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції. „Розстріляне відродження” – під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Доба „великого перелому” (1930-ті роки) характеризувалася істотними, але неоднозначними результатами в галузі культурного будівництва. З одного боку, було досягнуто вагомих позитивних ре­зультатів у розвитку культури. Підвищився загальноосвітній рівень на­родних мас; розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінно­стей. З іншого боку — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину сус­пільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал.

У 1933 році Й.Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією. У 1937 році слово „українізація” остаточно зникло з партійних документів. У 1938 році в усіх школах було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'єси українською мовою. Якщо у 1931 році 90% газет і 85% журналів були україномовними, то в 1940 їх частка скоротилася, відповідно, до 70% і 45%. Фактично відновилася політика русифікації, хоча вголос це ніколи не проголошувалося.

Наслідки контрукраїнізації були негативними для українського народу. Відбулося падіння престижу української мови і культури, зведення останньої до провінційного рівня, русифікації значної частини України, передусім східних областей і міського населення. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації.

Тоталітаризм у культурі позначився прагненням вождів поставити культуру на службу політиці та ідеології, контролювати поліцейськими методами мистецтво, науку, саму людську думку, заохочуючи добровільних слуг та репресуючи тих, хто намагався зберегти творчу свободу і людську совість. Унаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Відбувається запекла боротьба з будь-якими проявами декадансу, до якого може бути зараховане і абстрактне мистецтво, і джаз, і мода на строкаті краватки чи широкі (або вузькі) штани.

Будь-який твір розглядається з позиції його придатності або непридатності для політичної пропаганди в інтересах „пролетаріату”. Спроба ухилитись від політичної повинності сприймається як злочин. Тому ті митці, які прагнули зберегти творчу свободу, мусили емігрувати. А ті, що залишились, повинні були або загинути, або пристосовуватись, що призвело до руйнації їх творчості особистості.

Держава безпосередньо керувала митцями, об’єднуючи їх у організації на кшталт творчих спілок письменників, художників, журналістів тощо. Було проголошено утвердження єдино правильного мистецького стилю – „соціалістичного реалізму”. Він вимагав зображення типових харак­терів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком ви­значену систему духовних цінностей, передбачав зображення дійсності „з точки зору інтересів пролетаріату”, тобто заохочував її свідоме перекручування. Дійсно прав­диве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно не­здійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії.

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933 і 1934 pоки. На початку 1933 року заарештували поета, прозаїка та драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, застрелився Микола Хвильовий. Того ж року за звинуваченням у причетності до „Української військової організації” був ув'язнений Остап Вишня. Був розігнаний експериментальний театр „Березіль”, а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Так, тільки в 1934 – 1938 роках було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України. Кілька сотень кобзарів були скликані на з'їзд, де їх усіх заарештували і розстріляли.

Ті талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які уникнули репресій, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми. Свободи творчості вони вже не мали. Різноманітні літературні об'єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України. Вона була оформлена на І-му з'їзді письменників України, який відбувся у 1934 році. Слідом за письменниками об'єдналися у творчі спілки інші митці. Система намагалась дик­тувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва. Соціалістичний реалізм від початку заперечував доцільність розвитку національних культур народів СРСР, у тому числі українського. Він орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру „соціалістичну, демократичну, народну”, з одного боку, та культуру „буржуазно-націоналістичну, реакційну” – з іншого.

Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон’юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби – фізичне й духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції.

Разом з тим, було б невірно сприймати цей період розвитку української культури лише як час тотального нищення її здобутків та митців. Розвиток культури не припинявся. Навпаки, накреслюванні більшовиками плани настільки перевищували вихідний культурний рівень насе­лення, що дістали назву „культурної революції”. Щоправда, основний наголос у роботі щодо піднесення культури ставився на ідеологію. Вимагалося вихо­вувати маси в дусі комуністичних ідей і при цьому нещадно придушувати ідеологічний вплив на них з боку некомуністичних, а тим більше антико­муністичних сил. Підхід партії до культурних надбань був утилітарним. Культура цікавила партійну номенк­латуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцнення будованого ладу.

За допомогою спілок письменників, худож­ників, композиторів ідеологічні відділи партії придушували в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. При зовнішній повазі до національних форм куль­тури власті виявили неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами, так званого „соціалістичного реалізму".

Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 1930-ті роки, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми.

Часто, щоб врятувати себе, митцям доводилось у своїх творах прославляти КПРС і Сталіна. Прикладом може бути поезія Андрія Малишка драматургія Олександра Корнійчука. Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикальною. Його вірші, покладені на музику Платоном Майбородою („Київський вальс”, „Пісня про рушник”, „Стежина”), Олександром Білашем („Цвітуть осінні тихі небеса”), отримали народне визнання. Проте у Малишка можна знайти чимало кон’юнктурних творів. Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик І. Дзюба писав: „Чимало в книжці велемовності і суєслів’я. Надмірну в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії”.

У 1930-ті роки розпочався злет кар’єри драматурга, кінорежисера, громадського діяча О. Є. Корнійчука. На всесоюзному конкурсі у Москві в 1933р. його п’єса „Загибель ескадри” була відзначена премією. Успішно йшли в театрах п’єси „Платон Кречет” (1934), „Правда” (1937), „Богдан Хмельницький” (1939), „Фронт” (1942), „В степах України” (1941), „Макар Діброва” (1948), „Сторінка щоденника” (1964), „Пам’ять серця” (1969) тощо. Персонажі багатьох творів О. Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Послідовне проведення „лінії партії”, вірність принципам соціалістичного реалізму – все це сприяло не лише мистецькій, але й політичній кар’єрі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946 – 1953), Головою Верховної Ради УРСР (1959 – 1972), лауреатом державних премій.

Уся складність і суперечливість радянської дійсності відбилася в житті й творчості геніального українського радянського кінорежисера і письменника Олександра Петровича Довженка (1894 – 1956). До значних здобутків митця належать фільми “Звенигора” (1928), „Арсенал” (1929), „Земля” (1930), „Іван” (1932), „Аероград” (1935), „Щорс” (1939). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п’єс, автобіографічної повісті “Зачарована Десна” (1957), кіноповісті “Повість полум’яних літ” (1944 – 1945 рр., екранізована в 1961 році дружиною О.Довженка – Ю. Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О. Довженко змушений був багато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму „Земля” розпочалось його переслідування офіційною критикою. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М. Гоголя „Тарас Бульба”, сценарій до якої був написаний у 1940 році.

Яскравою сторінкою в історії української культури став період Великої Вітчизняної війни. Парадоксально, але саме в цей час відбулось деяке покращення умов її розвитку. У час, коли вирішувалася доля самого сталінського режиму, останній був змушений послабити репресії проти української інтелігенції, допустити відродження національних почуттів українців, жорстоко утискуваних в мирний період. Москва досить швидко зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, у своїй основі національні почуття народу. „Роки війни, — писав М. Бажан,— за всіх тяжких переживань, були для мене як для поета щасливим часом, щасливішим, принаймні за попередні та й деякі з наступних. Я міг писати, не силуючи себе, те, що думав, говорити те, що переповнювало мене”. „Вперше за багато років українські вчені і письменники одержали право вголос сказати про „національний дух українського народу” (М. Рильський). У літературі і науці почався рух за відновлення власної історичної пам'яті, за реальне національне усвідомлення народу і не лише в боротьбі з фашизмом, а й у перспективі, у всіх галузях суспільного буття. І хоча цей рух був до певної міри контрольований, але в багатьох ділянках культурного життя він став помітною і впливовою реальністю. З кінця 1941 року в українській радянській літературі одна за одною починають друкуватися статті істориків і письменників, присвячені величним сторінкам національного минулого, передусім яскравим зразкам відсічі загарбникам і поневолювачам. Раз у раз вони звертаються з різних тематичних приводів до героїчних постатей вітчизняної історії: Ярослава Мудрого, Данила Галицького, П.Конашевича-Сагайдачного. Відроджується потяг до національного тра­диціоналізму, прориваються назовні мотиви українського патріотизму, що не мав нічого спільного зі штучно культивованим радянським патріотизмом.

Роки війни стали часом появи значних, наповнених патріотичним пафосом віршованих творів, які об'єднала тема нестерпної туги за рідною землею, любові до отчого краю (Максим Рильський „Слово про рідну матір”; Павло Тичина „Голос матері”, „В безсонну ніч”; Володимир Сосюра „Любіть Україну”; Леонід Первомайський „На Полтавщині”; Андрій Малишко — цикл „Україно моя”).

Першого ж дня війни Україна слухала натхненне звучання поетичної "Клятви" М. Бажана. Пружні слова, карбований ритм віршованих рядків, заклична суворість рефрену: „Ніколи, ніколи не буде Вкраї­на рабою німецьких катів” — були почуті й сприйняті людськими серцями. Актуальність твору, його художня цінність виявилися трив­кими. Того ж 1941 року „Клятва” стала піснею компо­зитора Г. Верьовки, кантатою Ю. Мейтуса, а в повоєнний час — осно­вою однієї з частин ораторії К. Данькевича „Жовтень”.

Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоюва­ли насамперед мобільні художні жанри — поезія, нарис, репортаж, кінохроніка, плакат. У жанрі плакату художнім явищем стали графічні роботи В. Касіяна „На бій, слов'яни” та „Вражою злою кров'ю волю окропіте” — оригінальна серія плакатів на тексти Т. Шевченка.

У повоєнний період керівництво СРСР зробило спробу повернутись до практики контролю над творчим процесом. Ідеологічна ситуація в Україні середини 40-х—на початку 50-х років негативно позначилася на розвитку вітчизняної культури. Однак всупереч обставинам ними створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського на­роду. Так, Юрій Яновський опублікував роман „Жива вода”, темою якого була воєнна і повоєнна дійсність України. Петро Панч видав ряд новел і роман „Запо­рожці”, в якому змалював події з української історії 1639-1648 pоків. Історичний роман з часів Хмель­ниччини написав Натан Рибак — „Так сходило сонце”. Юрію Смоличу належить роман „Вони не пройшли” про німецьку окупацію Харкова в 1941—1942 pоках. Плідно працювали Володимир Сосюра, Остап Вишня. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість Олесь Гончара, автора трилогії „Пра­пороносці”, повісті „Земля гуде”. До помітних явищ літературного життя належали збірки поезій Андрія Малишка „Чотири літа”, „За синім океаном”, збірка Леоніда Первомайського „Земля”, поема Павла Тичини „Похорон друга”, автобіографічна поема Максима Рильського „Мандрівка в молодість”.

Зусиллями талановитих митців України розви­валося театральне, музичне, образотворче мистец­тво та кіно. Уже в 1944 році було завершено рееваку­ацію театрів. Відновлювали життя і ті театральні колективи, які припинили роботу під час війни. В західних областях УРСР було створено 18 нових театрів. У другій половині 40-х років в УРСР діяло 96 театрів, у 78 із них спектаклі ставили ук­раїнською мовою. Спільною бідою їх була ідейна й мистецька уніфікованість, а спільним здобутком — наявність великої плеяди талановитих акторів. У те­атрах України працювали такі видатні майстри сце­ни, як Марія Литвиненко-Вольгемут, 3інаїда Гайдай, Гнат Юра, Борис Гмиря, Наталія Ужвій, Андрій Бучма та багато інших.

Завершення фашистської окупації України стало важливим стимулом подальшого розвитку культури, відбудови культурно-освітніх, мистецьких і наукових закладів. У республіці розгорнувся рух по відновленню шкіл, вузів, клубів, хат-читалень, бібліотек методом народної будови, тобто силами і коштами громадськості.

Однак за радістю відновлення і розширення мережі наукових, мистецьких, культурно-освітніх закладів крилася трагедія творців духовних цінностей, тупикова ситуація всього національно-культурного життя. Як і в довоєнні роки, режим форсовано централізував усі культурні прояви і почав знову зводити духовні процеси в єдине русло, контрольоване і кероване ко­муністичною партією. На всіх українських землях було уніфіковано систему дошкільного виховання, народної освіти, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, видавництв, наукових установ. Викликані обставинами війни певні поступки режиму українському патріотизмові поступово обриваються, відходять у забуття.

Відновлення ідеологічної роботи у суспільстві було довірено Андрію Жданову, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери і захоплювався досягненнями західної культури. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше підносити досягнення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Протягом 1946–1948 pоків було прийнято низку постанов ЦК ВКП(б) з питань розвитку літератури і мистецтва, які характеризувались грубим і некомпетентним втручанням у творчу діяльність, запереченням елементарних художніх свобод. Відповідно до них ЦК КП(б)У ухвалив постанови, метою яких було „наведення порядку” в українській радянській літературі і мистецтві: „Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури”, „Про журнал сатири і гумору „Перець”, „Про журнал „Вітчизна”, „Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (1946), „Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) „Про оперу „Великая дружба” В.Мураделі” (1948) та ін.

Редакція журналу „Вітчизна”, зокрема головний редактор Юрій Яновський і його заступник Євген Кирилюк, звинувачувалась в тому, що „систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сама опинилася в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів”. Журнал „Перець” звинувачувався у відсутності „гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів нашої Батьківщини”. Тоді ж подібній критиці було піддано перший том „Історії України” під редакцією М. Н. Петровського „за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру”. У суспільних науках все більше утверджувалися догматизм і диктат. З кінця 1948 року в Україні розгорнулася кампанія боротьби проти „низькопоклонства” перед Заходом і „космополітизму” єврейських письменників і художників.

Вершиною ідеологічного наступу став 1951 pік, коли було піддано необґрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри „Любіть Україну”. Цей вірш був названий „ідейно порочним твором”, а автора змусили опублікувати принизливе каяття. M. Рильському знову згадали про „серйозні ідеологічні помилки”, критикувалася опера К. Данькевича „Богдан Хмельницький”.

Наприкінці 1940-х – на початку 50-х років в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набирає величезних розмірів фетишизація російської культури та історії. Ідеологія і політична тактика сталінізму носили відкрито великоруський націоналістичний характер. Скрізь і всюди проголошувалось, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російській думці на­лежало „всесвітньо-історичне значення”. З початком так званої „хрущовської відлиги” – часткової десталінізації внутрішньополітичного життя – створились більш сприятливі умови для розвитку літератури та мистецтва. Критика культу особи поклала край „сталініані” в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, присвячені „вождю всіх народів”. Митці України, насамперед графіки, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 року в „Литературной газете” статті О.Довженка „Мистецтво живопису і сучасність”. У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму”. Він знайшов глибоке ро­зуміння й підтримку як в Україні, так і за її межами, сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.

Першим на нову ситуацію зреагували письмен­ники. З позицій „розширеного трактування мето­ду соціалістичного реалізму” написані автобіог­рафічна повість самого Олександра Довженка „За ширмою”, його повісті „Зачарована Десна” і „Поема про море”, а також поеми „Розстріляне безсмертя”, „Мазепа” та повість „Третя рота” Володимира Сосюри, Леоніда Первомайського „Ди­кий мед”, роман Григора Тютюнника „Вир”.

Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими рока­ми повоєнної історії. В 1957 році вони становили 53%, у 1958 — 60, у 1960-му — 49, але уже в 1965 році цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. — 41%. Далі — лише неухильно зменшу­вався. Після смерті Й.Сталіна критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес був складним і суперечливим, але загалом сприяв громадському пробудженню, національному від­родженню в Україні. Так, у період політичної відлиги (1956 – 1961) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. „Відлига”, як було названо цей період за однойменним твором І.Еренбурга, розкріпачила твор­чий потенціал українського народу, сприяла підне­сенню національної гідності та самосвідомості, збе­реженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби.

Знову було відкрито поставлено питан­ня про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Газети „Радянська культура”, „Радянська освіта”, „Літературна газета” та ін. друкували численні листи письменників, учителів, викладачів вузів із закликами й вимогами поширю­вати українську мову, боротися за її культуру, підносити красу й милозвучність. Під тиском реальних обставин навіть перший секретар ЦК КПУ П.Шелест неодноразово висловлювався на захист української мови. За збереження і розвиток національної мови й культури відкрито висловилися учасники V з'їзду українських письменників, що відбувся в листопаді 1966 року.

Під впливом громадської думки відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім в західних областях України. Проте головним наслідком „відлиги” було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих „шістдесятників”, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи.

У середині 50-х років з'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали „Прапор” (1956), „Радянське літературознавство” (1957), відновився вихід журналу „Всесвіт” (1958). У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки — Спілка журналістів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання „Українського історичного журналу” та першої „Української Радянської Енциклопедії”. Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії української літератури та літературної мови, „Антології української поезії” та ін. У 1962 році встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалась в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітек­тури.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву „шестидесятників”, оскільки піднесення їх творчої діяльності припало на 60-ті роки ХХ ст. Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукопи­сах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, як його називали, „самвидав”.

Серед зачинателів руху „шестидесятників” були Ліна Костенко і Василь Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викли­кали збірки поезій Л.Костенко „Проміння землі” (1957), „Вітрила” (1958), „Мандрівки серця” (1961). У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка „Тиша і грім”, що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. В 1953 р. Дмитро Павличко дебютував збіркою „Любов і ненависть”. Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій Івана Драча „Соняшник” та Миколи Вінграновського „Атомні прелюди”. До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. У плеяді митців-шестидесятників — поети Борис Олійник, Віталій Коротич, Іван Калинець, Василь Стус, прозаїки Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Роман Іваничук, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, публіцист В’ячеслав Чорновіл та ін.

Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників Валентин Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприк­лад, був редактором комсомольської загальноу­країнської газети. Дзюба був одним з найваж­ливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні морально­му... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій нарід російщать, — це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна”.

Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи ру­сифікація”. З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму” автор розглядав пробле­му права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої нації” позитивний зміст. Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М.Руденка, Є. Гуцала та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становити одну з героїчних сторінок в історії української культури.

Однак уже у другій половині 1960-х років почалось згортання „відлиги”, а з приходом на пост Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького (1972) розпочався новий наступ на українську мову та культуру. Щербицький відмовився від терміна „український народ”, а вживав лише поняття „народ України”. Уже на початку своєї керівної діяльності на найвищому партійному посту В.В. Щербицький звернув увагу на „помилки і недоліки в ідеологічній роботі”, які виявились, на його погляд, в ідеалізації патріархальщини, висвітленні історичного минулого українського народу з ідейно хибних позицій „самобутності”.

Поширювалась теза про стирання національних відмінностей, особливо мовних, про „зближення націй і досягнення їх повної єдності”. Тобто йшлося про „злиття націй”, перетворення їх у єдину соціалістичну націю, у „нову, історичну спільність — радянський народ”. Так теоретично обґрунто­вувалась чергова хвиля русифікації багатонаціонального СРСР.

Українська мова почала зникати з офіційного вжитку. Приклад у цьому подав сам лідер комуністів республіки виголошенням звітної доповіді на XXV з'їзді Компартії України (1976) російською мовою. Надалі престиж­ним вважалося вживання російської мови і плебейством — української. Вимога писати дисертації лише російською мовою, „рекомендація” нею ж популяризувати наукові досягнення „вимивали” українську мову із сфери науки. Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури українські митці продовжували працювати на ниві духовності та культури.

Молоді українські письменники були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК КПУ, що розглядав питання ідеологічної роботи партії. Але широкий наступ на шестидесятників розпочався наприкінці 1962 pоку, після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції у Москві. Боротьбу з модернізмом, абстракціонізмом, будь-якими но­ваціями, що виходили за рамки традиційного реалістичного мистецтва, було підхоплено і в Україні. „Відлига” скінчилась трагічно для покоління „шістдесятників”. Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О.Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні. Творча праця знову ставилася під жорсткий адміністративний контроль. Розпочалися атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, які підтримували „шестидесятників”. На зустрічі представників української творчої інтелігенції з ідеологічними працівниками в квітні 1963 р. критиковано І. Драча, М. Вінграновського, С. Голованівського. Йшла кампанія проти тих, хто приділяв надмірну увагу негативним явищам сталінського періоду. В західних областях УРСР пророблялася група „формалістичних теоретиків” з Львівського інституту декоративного і ужиткового мистецтва. Тобто, почалося згортання процесів лібералізації і з'явилися перші ознаки ресталінізації суспільства.

Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. Репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним і навіть українські фільми переважно демонструвалися у російськомовному варіанті.

З часу приходу до влади В. Щербицького відбулась переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо 1973 р. в Україні російською мовою вийшло 3,3 млн. примірників художньої літератури, то вже 1974 р. — 9,9 млн. За переписом 1989 p., українці в СРСР становили 15,5% населення, а книжок та брошур українською мовою 1988 р. було видано за назвами всього 2,8% та за тиражем 4%. У 1970 р. ці пропорції знаходились на рівні відповідно 5,2 та 8,5 %.

Непересічний талант і громадянську мужність виявив поет, літературознавець і критик з Донеччи­ни Василь Стус. Переслідуваний і гнаний, він лише за кордоном зумів опублікувати книжку прекрасних поезій „Зимові дерева”.

Трагічною була доля Миколи Руденка, поета, пись­менника і публіциста, ветерана війни з німецько-фашистськими загарбниками. Його літературний доробок багатий і різноманітний. Перу М.Руденка належать роман „Вітер в обличчя”, „Остання шаб­ля”, фантастичні повісті „Чарівний бумеранг”, „Народжений блискавкою”, трагедія „На дні морському”. Наприкінці 60-х pp. вийшли три збірки поета: „Всесвіт у тобі”, „Сто світил”, „Оновлення”. Всі ці твори одразу по виході були забо­ронені. Автора заарештували. Перебуваючи в ув'язненні він написав цикл віршів „Я вільний”, поему „Хрест”, збірки лірики „Прозріння”, „За ґрата­ми”.

Письменники України попри всі труднощі, пе­реслідування і репресії продовжували працювати над історичною та сучасною тематикою. Гелій Снегірьов підготував у 1970-ті роки повість „Ненько моя, ненько” про процес „Спілки визволення Ук­раїни”, яка вийшла за кордоном. Євген Сверстюк, що багато віддавав сил боротьбі за збереження національних традицій, написав есе „Собор у риш­тованні” — історично-філософський твір про тра­гедію сучасної України. Справжнім шедевром був видрукуваний 1980 р. віршований роман Ліни Кос­тенко „Маруся Чурай”, що в яскравих образах змальовує епоху Б.Хмельницького. В центрі твору — народна поетеса і співачка Маруся Чурай, ав­торка багатьох пісень, що здобули велику попу­лярність серед людей.

Ук­раїнська література у 60-80-ті роки поповнюється творами одного з натхненників шістдесятництва, відомого письмен­ника Олеся Гончара („Тронка”, “Циклон”, „Собор”, „Берег любові”, „Твоя зоря”, „Чорний яр”), рома­нами і повістями Михайла Стельмаха („Чотири броди”, „Дума про тебе”, „Правда і кривда”), Павла Загребельного („Розгін”, „Диво”), Василя Дрозда („Катаст­рофа”), Івана Білика („Меч Арея”), Василя Земляка („Ле­бедина зграя”, „Зелені млини”), Олекси Чендея („Бе­резневий сніг”). Інтерес громадськості викликали історичні романи Р.Іваничука, Ю.Мушкетика. Плідно працювали О.Коломієць, М.Зарудний та інші драматурги, п'єси яких ставилися теат­рами України й інших республік. Українську поезію збагатили новаторські твори Івана Драча, Дмитра Павличка, Василя Голобородька, Ліни Костенко, Андрія Малишка.

З великими труднощами пробивало собі шлях нова­торство у кінематографі і музиці, образотворчому й театральному мистецтві. Видатним явищем ук­раїнського кіно стала творчість Сергія Параджанова („Тіні забутих предків”), Юрія Іллєнка („Вечір на Іва­на Купала”, „Білий птах з чорною відзнакою”, „Криниця для спраглих”), Леоніда Осики („Камінний хрест”, „Подарунок на іменини”), Леоніда Бикова („У бій ідуть тільки старики” „Ати-бати, йшли солдати”), Кіри Муратової („Короткі зустрічі”).

На 1970-1980-ті роки припадав пік творчості та­ких митців, як скульптор і живописець Іван Гончар, ху­дожники Алла Горська, Лариса Семикіна, Опанас Заливаха, майстри сцени і кіно Іван Миколайчук, Броніслав Брондуков, композитор Володимир Івасюк. Найхарак­тернішою рисою творчості їх усіх були високий про­фесіоналізм, новаторство, оригінальність і національний колорит.

Людиною великого таланту і музичного чуття був Володимир Івасюк — молодий композитор, уродженець Буковини. Він мав хист і до музики, і до поезії, ук­ладав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його пісні „Я піду в далекі гори” (1968), „Червона рута” (1969), „Водограй” (1969) дуже швидко заспівали по всій Україні і далеко за її ме­жами. Співали його пісні навіть ті, хто ніколи не розмовляв українською мовою. Пісня В.Івасюка „Червона рута” дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989р. регулярно прово­диться в Україні.

Нових барв набула в 1970-80-ті роки музика Ігоря Шамо, Мирослава Скорика, Євген Станкевича. Ши­рокою популярністю користувалися виконавці ма­сової естрадної пісні Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, тріо Мареничів та ін.

З другої половини 1980-х років розпочався процес відродження історичної пам'яті, повернення народові культурної спадщини попередніх поколінь. Вагомий внесок у цю справу зробили Спілка письменників України та її друковані органи: газета „Літературна Україна”, часописи „Вітчизна”, „Жовтень” (з 1990 р. — „Дзвін”), „Київ”, „Прапор” (з 1991 р. — „Березіль”). Свій вагомий внесок зробили також часописи „Дніпро”, „Всесвіт”, академічні журнали „Радянське літературознавство” (з 1990 р. — „Слово і час”), „Народна творчість і етнографія”, тижневик „Україна” та квартальник „Пам'ятки України”.

З'явилися нові розвідки, вперше опубліковані твори Богдана Лепкого, Григорія Чупринки, Миколи Зерова, Володимира Винниченка, Михайла Драй-Хмари, Павла Савченка, Гната Михайличенка, Миколи Куліша, Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка та інших. Журнал „Пам'ятки України” започаткував рубрику, в якій вміщено бібліографічні відомості про незаслужено забутих українських краєзнавців, про діяльність подвижника української культури Івана Гончара, проблемні статті істориків М. Брайчевського, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Ф. Шевченка. Для українського народу відкривалася практично не знана досі творчість письменників української діаспори — Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Івана Багряного, Уласа Самчука, Григорія Костюка, поетів-борців, які загинули в боротьбі з фашизмом — Олени Теліги, Олега Ольжича (Кандиби). На особливу увагу заслуговують народознавчі етюди Василя Скуратівського, що повертають читачів до джерел народних традицій. Побачили світ багато цікавих творів українських письменників: поезія Ліни Костенко, поема „Чорнобильська мадонна” І. Драча, документальна повість „Чорнобиль” Ю. Щербака, публіцистика І. Дзюби.

Процес духовного відродження української культури започаткував IX з'їзд письменників України (1986), а українські письменники очолили його, ставши першою опозицією у суспільстві, яке від 1930-х років опозиції не знало. Концентрований аналіз занепаду української культури зробив на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді, що відбулася в 1987 році, Олесь Гончар. Відбивши загальні настрої української творчої інтелігенції, видатний український письменник висловив думку, що літературі і науці необхідно спільно з гуманістичних позицій трудитися в ім'я людини. Саме до цього ідеалу завжди прагнули найкращі українські митці, художники і літератори. І тому, попри всі труднощі культурного розвитку в умовах тоталітарного режиму, в зазначений період в Україні відбувається подальше піднесення художньої культури, літератури і образотворчого мистецтва.

У 1989 році на Полтавщині відбулося перше республіканське свято української мови, а наступного року — на Житомирщині. Весь процес духовного відродження об'єктивно змусив Верховну Раду у жовтні 1989 р. прийняти хай і половинчастий, внаслідок тиску консерваторів від компартії, „Закон про мови в Українській РСР”, за яким українська мова отримала статус державної. У другій половині 1980-х років відбувається значне оновлення національної культури, пов’язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвертий, етап в історії української культури ХХ ст. органічно пов’язаний з відродженням національної державності.

Дата добавления: 2014-01-04