Загальні тактичні прийоми допиту на різних його етапах (стадіях)

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини по справі.

Поняття, види, завдання допиту, значення показань для розкриття і розслідування злочину

Допит класифікується за різними підставами на види:

1) за процесуальним становищем допитуваної особи і регламентацією порядку допиту в КПК України: допит свідка (ст.ст. 68-71, 167-170), потерпілого (ст.ст. 49, 72, 171), підозрюваного (ст.ст. 43¹, 73, 107), обвинуваченого (ст.ст. 43, 74, 143-146), експерта (ст.ст. 75, 201), підсудного (ст. 300);

2) за віком допитуваної особи: допит дорослої, неповнолітньої (малолітньої, ст.ст. 168, 438 КПК України) особи;

3) за обсягом отримуваних відомостей: основний і додатковий (метою додаткового допиту є з’ясування й уточнення обставин справи, які були упущені під час первинного допиту або висвітлені недостатньо повно й конкретно);

4) за послідовністю проведення: первинний і повторний (повторний допит проводиться, коли після первинного допиту в результаті перевірки отриманої інформації виникають сумніви в правильності показань допитаного);

5) за характером слідчої ситуації: а) допит у безконфліктної ситуації, що характеризується прагненням того, хто допитує, і допитуваної особи встановити істину, їх взаємодією, співробітництвом, відсутністю супротиву (допит особи, яка дає правдиві показання чи добросовісно помиляється); б) допит у конфліктній ситуації з несуворим чи суворим суперництвом, що характеризується розбіжністю інтересів того, хто допитує, і допитуваної особи. Це виявляється в першому випадку у свідомому викривленні реальних подій шляхом давання неповних, неточних показань (наприклад, у разі часткового визнання обвинуваченим своєї вини); в другому різновиді ситуації – у відмові давати показання, запереченні достовірних фактів, небажанні співробітничати зі слідчим, активній протидії встановленню істини (допит особи, яка відмовляється від давання, або дає свідомо суперечливі чи повністю неправдиві показання). (Фактично наведеними ситуаціями охоплені п’ять видів типових ситуацій допиту, що названі В.Ю. Шепітьком);

6) за складом учасників – допит без участі (присутності) й за участю інших осіб, які за КПК України мають бути присутні під час допиту обов’язково чи на розсуд слідчого.

За іншими критеріями: залежно від судимості – допит раніше судимої та раніше не судимої особи; за місцем проведення – в кабінеті слідчого, іншому місці.

Метою (завданням) допиту є отримання повних і достовірних (таких, що відповідають дійсності) відомостей про розслідувану подію та її окремі обставини. Все, що з’ясовується під час допиту, становить його предмет.

Фактичні дані, які повідомляє допитувана особа, є доказами, показання і протоколи допиту, носії інформації щодо цієї слідчої дії, на яких з допомогою технічних засобів зафіксований допит, – джерелами доказів (ст.ст. 65, 82 КПК України). Як такі вони є важливими засобами встановлення обставин, що підлягають доказуванню у справі (ст.ст. 23, 64 КПК України). У цьому полягає процесуальне (доказове) значення допиту і показань.

Формування показань складається зі сприйняття, запам’ятовування й відтворення фактів. На формування показань у стадії відтворення впливають численні суб’єктивні й об’єктивні чинники. А саме:

· психоемоційний стан особи, що допитується, в момент відтворення (схвильована вона чи спокійна, переживає почуття радості, страху, горя тощо;

· дія так званої захисної домінанти, яка найбільш часто проявляється в обвинуваченого чи підозрюваного, хоча буває і у свідків та потерпілих;

· темперамент і характер особи, що допитується.

Уся діяльність з організації та провадження допиту поділяється на декілька етапів (стадій), стосовно до яких розроблені тактичні прийоми, що застосовуються практично під час будь-якого допиту з урахуванням його виду.

Перший етап – підготовчий (багато авторів розглядають підготовку окремо, а виділяють етапи чи стадії власне допиту). Його завданням є організаційно-технічне забезпечення допиту та визначення тактики наступних етапів допиту, для чого здійснюється:

1) визначення шляхом вивчення матеріалів справи кола питань, які необхідно з’ясувати, тобто предмета допиту;

2) вивчення особистості допитуваної особи (шляхом вивчення наявних матеріалів справи, непроцесуальної інформації, а також шляхом проведення спеціально з цією метою слідчих дій, оперативно-розшукових та інших заходів, в тому числі встановлення особливостей, що позначаються на процесі формування показань: сприйнятті, запам’ятовуванні, відтворенні (вивчення особи продовжується і під час допиту);

3) визначення часу, черговості, місця допиту, способу виклику на допит;

4) вивчення спеціальних питань, які будуть обговорюватися під час допиту, самостійно чи з допомогою консультації фахівця, наприклад, під час розслідування злочинів проти безпеки виробництва, злочинів у сфері господарської діяльності;

5) визначення і забезпечення явки осіб, які відповідно до вимог КПК України мають бути присутніми під час допиту обов’язково чи на розсуд слідчого (ст. 48 – захисник; ст.ст. 168, 438 – педагог, лікар, батьки, законні представники – на допиті неповнолітнього свідка, обвинуваченого), або якщо така потреба випливає із матеріалів справи (спеціаліст);

6) визначення, виходячи із тактичних міркувань, необхідності застосування для фіксації перебігу і результатів допиту засобів звукозапису чи відеозапису, яких саме, підготовка цих засобів;

7) підготовка необхідних матеріалів справи: доказів та їх джерел, що визначається планом допиту;

8) планування допиту, яке розпочинається з моменту прийняття рішення про його проведення і охоплює як підготовчий, так і наступні етапи, а відтак, визначає всю діяльність з організації, провадження і тактику допиту, тобто можливі конкретні тактичні прийоми, тактичні комбінації.

Другий етап – формування психологічного контакту. Саме з нього розпочинається власне допит, тому нерідко його вважають першим етапом допиту (дехто взагалі не виділяє такий етап). Психологічний контакт – це найбільш сприятлива психологічна «атмосфера» допиту, яка допомагає взаємодії та взаємовідносинам між його учасниками, це певний «настрій» на спілкування.

Нерідко формування психологічного контакту розпочинається усуненням напруженості за допомогою бесіди на сторонню тему, що становить інтерес для допитуваного (це визначається завдяки даним про його особу). Доцільно роз’яснити значення показань для правильного вирішення справи, надання допомоги органам досудового розслідування. Формування психологічного контакту супроводжується з’ясуванням біографічних даних допитуваної особи, заповненням вступної частини протоколу допиту. На цьому етапі вже вимальовується позиція допитуваної особи, досить чітко визначаються її особисті якості, що може вплинути на тактику і план допиту.

Третій етап – вільна розповідь, тобто виклад допитуваною особою всього того, що їй відомо у справі чи з окремих обставин. Під час вільної розповіді особа, яка провадить допит, має уважно вислухати показання, без великої потреби не перебивати допитуваного.

Четвертим є етап запитань та відповідей, оскільки як правило вільна розповідь не вирішує всіх завдань допиту. Виникає необхідність задати уточнюючі запитання щоб усунути суперечності в показаннях, а іноді, викрити допитувану особу в нещирості. Основні запитання зазвичай охоплюють предмет допиту в цілому або його значну частину. Додаткові задаються для з’ясування обставин, упущених у вільній розповіді. Уточнюючі – щодо фактів, про які були дані нечіткі, такі, що потребують уточнення, показання. Запитання, що нагадують, ставляться для того, щоб допомогти згадати забуте (стосуються подій, які передували злочинній події, під час або після неї). Контрольними запитаннями перевіряють отриману при допиті інформацію: з’ясовують умови сприйняття події, хто ще бачив подію та інше. Під час допиту слідчий може запропонувати потерпілому, свідку, підозрюваному чи обвинуваченому уточнити свої показання за допомогою наявних у справі креслень, схем, макетів тощо.

Характер запитань, які зазвичай поєднуються з тактичними прийомами, залежить від ситуації допиту. У безконфліктній ситуації слід намагатися якомога повніше з’ясувати всі обставини, конкретизувати повідомлену інформацію. Рекомендується використовувати додаткові, уточнюючі, контрольні запитання.

Якщо допитуваний забув певні обставини, висвітлює їх неповно чи неправильно інтерпретує, то використовуються тактичні прийоми, що допомагають актуалізувати (відновити) забуте в пам’яті, й відповідно запитання, які нагадують. Серед цих прийомів: 1) використання асоціацій; 2) упізнавання шляхом пред’явлення об’єктів, фотознімків, проведення допиту на місці події; 3) повторний допит з обмеженого кола обставин.

У конфліктній ситуації з несуворим і суворим суперництвом тактичні прийоми, тактичні комбінації спрямовані на переконування допитуваного в необхідності змінити свою позицію, дати правдиві показання, спонукання до цього, викриття свідомої неправди. У криміналістичній літературі наводиться безліч рекомендацій з цього приводу. Для названої ситуації характерні наступні тактичні прийоми допиту (частково врахована позиція Р.С. Бєлкіна):

Дата добавления: 2014-01-04