Правові засади регулювання телебачення та радіомовлення в Україні

Договір між засновником і редакцією (якщо це різні особи) визначає виробничі, майнові й фінансові відносини між сторонами: планування отримання доходів, порядок виділення і використання коштів на утримання редакції, розподіл прибутків, відшкодування збитків та інше.

Але засновник ЗМІ має все ж користуватися заснованим ЗМІ в інформаційних цілях.

Це пов’язано з тим, що іноді засновник бажає висловити думку стосовно якихось матеріалів у «власному» ЗМІ, зробити оголошення та ін.

Тому логічно було б надати йому право вимагати від редакції поміщати безкоштовно в зазначений термін повідомлення або матеріал від імені засновника. Граничний об’єм матеріалів засновника повинен бути визначений у статуті редакції, договорі або іншій угоді із засновником. Очевидно, що якби редакції публікували матеріали своїх засновників без обмеження їх об’єму, то багато газет складалися б тільки з даних матеріалів (особливо коли засновниками виступають органи державної влади і місцевого самоврядування, політичні партії й організації).

Наступним суб’єктом діяльності друкованих ЗМІ є редакція. Згідно зі ст. 21 Закону редакцією називається установа, яка здійснює підготовку та випуск у світ друкованого ЗМІ за дорученням засновника (співзасновників). Редакція діє на підставі свого статуту й реалізує програму друкованого ЗМІ, затверджену засновником (співзасновниками). Редакція друкованого ЗМІ набуває статусу юридичної особи з дня державної реєстрації, яка здійснюється відповідно до чинного законодавства України. Статут редакції затверджується засновником (співзасновниками) відповідно до чинного законодавства України.

Відповідно зі ст. 23 Закону керує редакцією головний редактор, який здійснює свої повноваження на основі Закону, статуту редакції, договору між засновником і редакцією (головним редактором). Головний редактор представляє редакцію у відносинах із засновником, видавцем, розповсюджувачем, громадянами, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, державними органами, а також у суді. Він несе відповідальність за виконання вимог, що пред’являються до діяльності ЗМІ Законом та іншими нормативними актами.

Разом із тим політика діяльності редакції у будь-якому випадку не повинна виходити за загальні рамки, які визначені засновником при реєстрації даного ЗМІ і вказані у свідоцтві про держреєстрацію (вид видання за цільовим призначенням, сфера розповсюдження, тематична спрямованість та ін.).

На відміну від видавця до функцій редакції входить не матеріально-технічне, але більшою мірою організаційне і творче забезпечення виробництва продукції ЗМІ.

Згідно зі ст. 28 Закону видавцем друкованого ЗМІ може виступати суб’єкт підприємницької діяльності, який здійснює функції матеріально технічного забезпечення видання друкованого ЗМІ на підставі пред’явлення засновником (співзасновниками) свідоцтва про його державну реєстрацію й укладеного між ними договору.

Статусом видавця може бути наділене видавництво, інша установа або комерційна організація, які здійснюють матеріально-технічне забезпечення виробництва продукції ЗМІ.

Як вже зазначалося, видавцю Законом надана можливість суміщати свою роль з функціями інших суб’єктів діяльності друкованих ЗМІ: він може бути також засновником друкованого ЗМІ, редакцією, розповсюджувачем.

Якщо видавцем виступає окрема особа, вона, згідно зі ст. 28 Закону укладає договір із засновником ЗМІ. У цьому договорі визначаються виробничі, майнові і фінансові відносини між сторонами, взаємний розподіл видавничих прав, зобов’язання видавця по матеріально технічному забезпеченню виробництва продукції і відповідальність сторін.

Закон про пресу містить небагато конкретних вимог до друкованих засобів масової інформації, решта містяться в інших законах – Цивільному кодексі України, Законі України „Про авторське право та суміжні права” тощо. Особливими положеннями є правила щодо вихідних даних та обов’язкових примірників. Вихідні дані – це відомості, які, за законом, повинні міститися у кожному випуску друкованого засобу масової інформації. Такими відомостями є:

· назва видання;

· серія, номер і дата видачі свідоцтва про державну реєстрацію;

· порядковий номер випуску і дата його виходу в світ;

· засновник (співзасновники);

· видавець (співвидавці);

· адреси редакції, видавця, друкарні;

· прізвище та ініціали редактора (головного редактора);

· індекс видання, розповсюджуваного за передплатою;

· тираж;

· ціна або помітка "Безкоштовно".

Закон також передбачає, що контрольні примірники періодичних і видань, що продовжуються, одразу після надрукування безоплатно надсилаються редакцією засновникові (співзасновникам) і органу, що реєструє (органам юстиції).

Відповідно до Закону, в Україні передбачено існування державних, комунальних, приватних та громадських телерадіоорганізації, а також Система суспільного телебачення і радіомовлення. Перші три форми є простими для розуміння: державні телерадіоорганізації засновано органами державної влади, комунальні – органами місцевого самоврядування, приватні – фізичними та юридичними особами. Інших двох форм на практиці не існує, вони залишаються фікцією на папері.

Закон про телебачення визначає, що громадські телерадіоорганізації – „ це телерадіоорганізації, які, відповідно до закону, є неприбутковими організаціями, створеними з метою задоволення інформаційних потреб територіальних громад ”. Також Закон говорить, що „ Суспільне телебачення і радіомовлення – організаційно-правова форма некомерційного телебачення і радіомовлення, засади діяльності якої визначено Законом України „Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України ”. У такому вигляді громадське та суспільне мовлення навряд чи можуть з‘явитися, оскільки в даному разі закон не узгоджений із іншим законам України.

В редакції закону 2006 року було запроваджено суттєві зміни для національних мовників (Національної телекомпанії України – НТКУ та Національної радіокомпанії України – НРКУ), які в першу чергу стосувалися порядку формування керівних органів, порядку затвердження Статуту та юридичного статусу. Формально, новий закон робив НТКУ та НРКУ ближчими до європейських стандартів громадського мовлення.

Законом передбачалося, що Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України повинні мати колегіальні органи управління – громадські ради. Кожна рада, відповідно до закону, має складатися з 17 осіб; персональний склад ради затверджується Верховною Радою України за таким принципом: 9 осіб – за поданням депутатських фракцій у Верховній Раді України, 4 особи – за поданням Президента України та 4 особи – за поданням загальнодержавних об’єднань громадян, що діють у сфері виробництва і розповсюдження телерадіопрограм.

Найголовніше і де-факто єдине повноваження громадської ради за законом 2006 року – пропонувати кандидатури на посаду керівників Національних теле- та радіокомпанії України. При цьому кандидатура мала б вноситься до Верховної Ради України, і остання, в свою чергу, мала б зробити подання Президенту України. Саме Президент України де-факто призначає та звільняє керівників НТКУ та НРКУ. Щодо інших повноважень громадської ради — вони мали б бути визначені у Статуті цих мовників, який затверджується окремим законом України. Законом змінено організаційно-правову форму національних компаній: НТКУ та НРКУ визначаються як державні підприємства, однак закон не виписав перехідних положень, тому статус досі не змінено.

Важливо зазначити, що з моменту ухвалення Закону у 2006 році громадські ради так і не були сформовані. Більше того, 15 вересня 2009 року Конституційний суд України ухвалив рішення², яким Президент України і Верховна Рада України були позбавлені повноважень призначати як керівників НТКУ та НРКУ, так і членів громадських рад. Причиною визнання цих норм неконституційними є те, що Конституція України не передбачає таких повноважень ні у Президента України, ні у Верховної Ради України. Таким чином, Суд сказав, що Верховна Рада України має прийняти новий закон, яким урегулювати ці питання.

Водночас, статус державного підприємства і відсутність законів про статути НТКУ/НРКУ надав можливість Кабінету міністрів України підпорядкувати³ собі НТКУ і НТКУ і всупереч закону про телебачення і радіомовлення, але відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів України» призначив⁴ нових керівників цих органів перейменувавши їх на генеральних директорів.

Дата добавления: 2014-01-04