Сутність культури та її генеза

Лекція 1.

КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА ТА ЇЇ КАТЕГОРІЇ.

1)Предмет культурології;

2) Методологія і принципи аналізу культури, її структура і функції.

3)Взаємозв'язок культури та цивілізації;

4)Концепції культури.

Слово "культура" сьогодні в лексиконі практично кожної людини, і, мабуть, кожен вважає, що знає його зміст та значення. Коли говорять про досягнення в галузі культури, то, як правило, відзначають появу нових музичних та літературних творів, високохудожніх полотен, скульптурних композицій тощо. Культура в даному випадку найчастіше асоціюється лише з явищами мистецтва та літератури. Коли ж мова заходить про кризу культури чи її нестачу, то говорять, як правило, про занепад моральності, руйнування усталених цінностей, відсутність естетичних смаків тощо. В такому контексті поняття "культура" відбиває лише цінності духовного життя. То що ж таке "культура" і чого, власне, не вистачає, коли ми говоримо про занепад, кризу чи низький рівень культури? Та й чи можна, перелічивши явища культури, зрозуміти сам феномен культури, її специфіку? Щоб з'ясувати ці питання, необхідно проникнути в сутність явищ культури, а не обмежуватись їх описом чи лише переліком. У цьому і допоможе культурологія як наука.

Курс культурології дає розуміння того, що будь-яка матеріально-практична, наукова чи будь-яка інша діяльність людини поза культурою неможлива, так само, як неможливе без культури і саме життя людини. Усе сказане вище, звичайно, не означає, що, вивчивши курс української та зарубіжної культури, можна автоматично стати культурною людиною. Ще Гегель свого часу іронізував із приводу наївних роздумів про те, що, вивчивши логіку, можна тим самим навчитися правильно мислити. Це, писав він, все рівно, що очікувати на краще перетравлення їжі після вивчення фізіології. Так само, як знання про культуру не гарантують культурності майбутнім фахівцям. Як і в будь-якій іншій справі, тут необхідні бажання і зусилля, а не лише знання.

Культура за своєю суттю явище феноменальне, складне, багатоманітне: це і все те, що створене розумом та руками людини, і те, що формує особистість, і нарешті, це система смислів та значень, які виникли в ході суспільно-історичної практики людства і закріплені в знаках. А тому без пізнання теоретичних та методологічних основ, базових понять, головних концепцій визначення цього феномена неможливо ґрунтовно засвоїти й оцінити культурні надбання всього людства і окремого народу, тим більше сформувати основні напрями культурної політики.

Тому доцільним буде розглянути такі проблеми:

1) предмет культурології;

2) методологія і принципи аналізу культури, її структура і функції;

3) взаємозв'язок культури та цивілізації;

1) концепції культури.

1. Предмет культурології.

Культурологія – порівняно молода наука, яка сформувалася на перехресті соціального і гуманітарного знання про людину та суспільство. Незважаючи на те, що дослідження культури мають глибокі філософські традиції і здавна привертають увагу представників різних наук, культурологія як наука виникла лише в кінці XIX - на початку XX ст. Необхідність виникнення специфічно наукового знання про культуру пояснюється рядом причин.

Насамперед, це крах так званого "культурного євроцентризму" – способу досліджувати культуру зовсім різних народів на основі її відповідності (чи невідповідності) європейському зразку. Починаючи з першої половини XIX ст., в історичній науці домінував так званий еволюціонізм - погляд на історію як закономірний поступальний і планомірний процес розвитку. Аналогічно уявляючи і процес розвитку культури, вважалось, що відсталі в культурному плані народи в кінцевому результаті досягнуть того рівня, якого досягли європейці і надалі будуть розвиватися за зразком європейської культури, яка оцінювалась як вища й універсальна.

Але вже в другій половині XIX ст. з'явились сумніви щодо того, що різноманітність культур зумовлена виключно їх станом на різних ступенях прогресу. Виникли вчення про унікальність кожної із культур і їх своєрідність. Ця своєрідність залежить від якихось внутрішніх факторів, притаманних лише цій культурі, і визначає різноманітність культур. Так з'явився новий предмет пізнання – своєрідність кожної із культур і ті внутрішні механізми, які цю своєрідність культур визначають. Простого опису досягнень різних культур було вже недостатньо. Стали необхідними розуміння та наукове пояснення особливого характеру кожної культури.

Але культура – це не лише множинність культур, це також єдиний культурний потік від шумерів до сучасності, зі Сходу на Захід, із Заходу на Схід. Отже, необхідно було відшукати "спільний знаменник" у розумінні культури – ту єдину природу, яка виявляється в локальній культурній різноманітності. Крім того, дослідження культури проводилось різними науками і базувалося на різній методології. Тому необхідно було розробити таку методологію, яка забезпечувала б, з одного боку, адекватне дослідження культури конкретними науками, а з іншого – їх предметну єдність.

Ці завдання і покликана була вирішити наука, яка отримала назву "культурологія".

Культурологія розвивалась і під впливом певних процесів у самій європейській культурі. Вони свідчили про глибокий перелом в історії, рівних якому не було в попередніх століттях. Перша світова війна і революції в Росії, Німеччині, Угорщині, фашистські режими в Італії і Німеччині, новий тип організації життя людей, зумовлений індустріальною цивілізацією, зростання влади людини над природою, поява тоталітарних режимів і "людини маси" - все це примусило інакше поглянути на зв'язок історії і культури. Складалася парадоксальна ситуація: історичний розвиток продовжувався, а культурний уповільнювався, відроджуючи в людині інстинкти руйнування та агресію. Цю ситуацію неможливо було пояснити на основі традиційних уявлень про культуру, згідно з якими остання виступала процесом організації та впорядкування самої історії.

Кризові явища в європейській культурі призвели до переоцінки її характеру та значення. Вона вже не оцінюється більшістю вчених як культурний еталон; все частіше говорять про її кризу та занепад. Європейська культура втратила почуття, дух, душу і спирається лише на розум та інтелект. Як один із численних доказів наводять і службу в армії не з патріотичних міркувань, а на основі контракту. Дехто із сучасних дослідників воліє вже говорити не про культуру, а тектуру (гібрид із слів "техніка" і "культура").

Таким чином, культурологія як світоглядна і гуманітарна наука виникла в результаті усвідомлення певних факторів, що стали очевидними в кінці XIX - на початку XX ст., а саме:

• різноманітності культур, що визначаються їх своєрідністю;

• незбіжності процесів історичного і культурного розвитку;

• кризових явищ у культурі XX ст.

Культурологія – в буквальному значенні – це наука про культуру. Таке розшифрування мало що говорить про предмет дослідження, аж доки ми не з'ясуємо, що стоїть за поняттям "культура". Слід зазначити, що слово "культура" і поняття "культура" – не одне і те ж. Слово "культура" - латинського походження. Воно з'явилось у листах і трактатах давньоримських поетів і вчених для визначення дій, спрямованих на обробіток чого-небудь. Римський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон (234-149 рр. до н.е.) написав трактат про землеробство (в приблизному перекладі -"Агрокультура"), в якому вжив слово "культура" в значенні "культивування землі". Під останнім мається на увазі не лише обробіток землі, а і такий за нею догляд, який передбачав особливе шанобливе ставлення. Наприклад, Катон дає таку пораду тому, хто купує землю: потрібно не лінуватись і декілька разів обійти поле; якщо ділянка гарна, то чим частіше її обходити, тим більше вона буде подобатись. Оце саме "подобатись" повинне бути неодмінно. Якщо ж його не буде, то не буде і дбайливого догляду за землею, тобто не буде культури. Отже, слово "культура" з самого початку означало не лише обробіток, а й шану, повагу, поклоніння, тобто -певний "культ".

Римський оратор і філософ Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) вперше застосував слово "культура" до тієї сторони людського буття, яку ми зараз називаємо духовністю. Культурою духу чи розуму він вважав філософію. Так Цицерон вчив: "Як родюче поле без обробітку не дає врожаю, так і душа. Обробіток душі - це і є філософія: вона виполює в душі вади, готує душу до посіву і ввіряє їй - сіє, так би мовити, лише ті зерна, які, дозрівши, приносять щедрий урожай"¹.

Як бачимо, Цицерон у своїх творах учив культивувати вже не землю, а душу, розум. Лише Рим з його громадянами і державою, вважав він, може бути взірцем культури. Протилежністю культури було варварство.

Для епохи Середньовіччя характерне кардинальне переосмислення принципів, що лежали в основі античного розуміння культури. Головною цінністю стає Бог і слово "культ", як вважає більшість дослідників, вживалось значно частіше, ніж слово "культура". Але існувало і поняття лицарства, тобто своєрідного культу чи культури доблесті, гідності і честі.

Найбільш розгорнуте християнське розуміння культури можна знайти в Августина Блаженного (354-430) – теолога і філософа Середньовіччя. Орієнтація людини на людину, вважав він, повинна поступитися місцем орієнтації людини на Бога. Життя за Богом і для Бога – ось єдина цінність, варта людини. Абсолютна перевершеність нематеріальної душі над тлінним вимагає від людини аскетичної зневаги до всіх благ і спокус чуттєвого світу. Августин Блаженний розмежовує блага людського життя на ті, які слід любити, шанувати і плекати, і на ті, якими слід лише користуватися при необхідності. До перших належить любов до Бога як до вічного добра і джерела всякого існування. До других - всі блага і речі матеріального світу. Ними слід користуватися, але любити їх, і тим паче леліяти – означає забувати про вище призначення людської душі і чинити наперекір християнській моралі. Земні блага - лише засоби для культивування неземних вічних цінностей. Отже, в природі і в самій собі людина повинна любити і плекати лише те, що стоїть ближче до Бога.

Таким чином, в епоху Середньовіччя культура усвідомлюється як культивування здібностей виявити творчу силу і волю до Бога за допомогою ритуалу.

Епоха Відродження відкрила новий етап в осмисленні культури. З одного боку, вона повернулася до античного розуміння слова "культура" як гармонійного і величного розвитку людини, але з іншого – глибоко трансформувала це розуміння в культі Людини як діяльної, вільної і творчої істоти. Людина стає центром світобудови. Ось як розмірковує з цього приводу італійський гуманіст Піко делла Мірандола (1463-1494). Бог, створивши світ і вичерпавши весь матеріал, розподілив усе на вищі, середні і нижчі сфери. Але тоді він забажав, щоб був хтось, хто зміг би оцінити смисл його роботи, і створив людину, поставивши її в центр Всесвіту: "Я тебе поставив у центрі світу, - сказав Бог, - щоби звідти тобі було зручніше оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ні небесною, ні земною, ні смертною, ні безсмертною, щоб ти сама, вільний і славний майстер, сформувала себе в образі, якому ти віддаси перевагу".

Піко делла Мірандола обстоював ідею щодо вищості людини над усіма істотами, в тому числі й небесними духами, оскільки людина є не лише буттям, а й становленням. Вона – поза будь-якою можливою ієрархією, оскільки ієрархізувати можна лише тверде, нерухоме, незмінне буття, але аж ніяк не вільне становлення. Природа будь-яких інших істот є готовою й незмінною. Людина ж, народжуючись, отримує діапазон будь-якого можливого життя. Діапазон її можливостей практично безмежний: "Ти можеш переродитись у нижчі, нерозумні істоти, але можеш переродитись за велінням своєї душі й у вищі, божественні" – пише Мірандола.

Такої сили, такої влади над усім існуючим і над самою собою людина не відчувала ні в Античному світі, ні в епоху Середньовіччя. Лише в епоху Відродження вона усвідомлює себе творцем. Ось чому в цей час великого значення набуває постать художника. Своєю творчістю він покликаний перевершити природу. Та що там природу! Дехто навіть говорить про перевершеність Бога. Так, наприклад, Джаноццо Манетті (1396-1459рр.) – італійський гуманіст, вважав, що, одержавши від Бога світ у невідпрацьованому вигляді, людина вдосконалює його і робить прекрасним: "Після первинного і ще незакінченого творіння світу все, очевидно, було винайдене, виготовлене і доведене до досконалості нами".І людина виявилася навіть кращим творцем і художником, ніж Бог: створені Богом "...світ і його красоти... були створені (людьми) значно досконалим, і чудовим, і прикрашеним з більшим смаком". І все це – не завдяки божому навіюванню чи дарунку, а лише "завдяки... виключній гостроті людського розуму і їх праці", – писав він.

Своєю діяльністю людина тепер не лише задовольняє свої особисті інтереси і земні потреби – вона творить світ, красу, саму себе.

Таким чином, ідея культури в епоху Відродження набуває гуманістичного сенсу і наділяється людським виміром. Культура -це не лише зміна природи людиною, але й зміна нею себе.

Після епохи Відродження настала епоха Нового часу. Її особливість полягала в тому, що люди почали жити не відповідно до ритмів, циклів чи закономірностей природи, а за закономірностями міського життя з його штучними ритмами. Крім того, це була епоха технічного і промислового перевороту, становлення машинного виробництва, епоха великих географічних відкриттів і колоніальних завоювань. Усі ці події супроводжувались формуванням нового світогляду. Змінювалося не лише ставлення людини до собі подібних та до природи, а й її ставлення до Бога. Формується і новий тип людини - людини діяльної, самостійної, раціональної, яка розраховує лише на власні сили, здібності та розум. Розум, знання, раціональне мислення цінуються перш за все: "Знання – сила", – говорить Ф.Бекон; "Я думаю – отже, я існую", – проголошує Р.Декарт. Показником розумових здібностей виступає вміння зробити щось корисне чи дотепне, що в кінцевому результаті і звеличує людину, здіймає її над стихією природи. Життя, діяльність і її результати все більшою мірою визначалися самою людиною. Очевидність визначальної ролі людини і стала основою розуміння культури як самостійного явища. Отже, починаючи з Нового часу, культура стає предметом спеціального вивчення. Вважається, що як самостійне поняття "культура" вперше була розглянута в роботах німецького просвітника Самуеля Пуфендорфа (1632-1694). Він протиставив культуру природному стану людини. Це протиставлення цілеспрямованих сил і здібностей людини дикій, неприборканій стихії природи стало важливим для всіх наступних підходів до розуміння культури.

Починаючи з Нового часу, дослідження культури стають професійними, отже, можна говорити вже про різні концепції культури, що і буде зроблено в заключному питанні. Якщо ж говорити в цілому про наступні історико-культурні періоди, то слід зазначити, що в епоху Просвітництва центр ваги при розгляді культури був перенесений на людський розум.

Певною самокритикою розуміння взаємозв'язку розуму і культури стала філософія Жан Жака Руссо (1712-1778). Французький мислитель не захоплювався прогресом культури, який супроводжувався, як він вважав, падінням моралі, і протиставляв розбещеній цивілізованій людині простоту і чистоту "доброго дикуна".

Позиція Ж.Ж.Руссо багато в чому визначила трактування культури в німецькій класичній філософії. її представники (І.Кант, І.Г.Фіхте, Ф.В.Й.Шеллінг, Г.В.Ф.Гегель) обмежували сферу культури формами духовного саморозвитку суспільства і людини. Культура для них - це розвиток духу людини і сфера її духовної свободи.

Така обмеженість була знята марксистською філософією, яка трактувала культуру як сферу практичної діяльності людини, а також сукупність результатів цієї діяльності.

XX століття, означене як Новітній час, з його глобальними катастрофами – це час "розчарувань у прогресі" (Р.Арон), який породив безліч ірраціоналістичних, натуралістичних та інших концепцій культури, які розглянемо пізніше.

Таким чином, у кожну із конкретних епох культура трактується по-різному. По-різному вона визначається і представниками різних шкіл та напрямків. Крім того, різні сторони культури є предметом вивчення археології, етнографії, історії, соціології, мистецтвознавства, релігієзнавства та інших гуманітарних дисциплін. У кожній із цих наук "образ культури" проглядається по-різному. Звідси і безліч визначень культури. За підрахунками американських культурологів Альфреда Кребера і Клайда Клакхона, з 1871 по 1919 роки було дано лише сім визначень культури. Одним із перших вони вважають визначення англійського мислителя XIX ст. Едуарда Бернетта Тайлора в його книзі "Первісна культура". З 1920 по 1950 рр. з'явилося ще 157 визначень культури. Зараз уже існує більше 257 визначень цього поняття, а за підрахунками інших – ця цифра наближається до тисячі. Така кількість визначень пояснюється багатьма причинами, головні серед яких такі: по-перше, це зумовлено специфічними інтересами до культури кожної із конкретних наук; по-друге, різноманітність світоглядних позицій різних вчених і груп дослідників у межах кожної окремої науки; і по-третє, безліч визначень пояснюється складністю, динамізмом, багаторівневим характером самого феномена культури.

Поняття "культура" характеризує як рівень розвитку певних історичних епох, конкретних суспільств, націй і народностей (наприклад, антична культура, єгипетська культура, культура майя), так і ступінь досконалості різних сфер життя людини і діяльності (культура праці, правова і політична культура, художня культура, культура побуту). Термін "культура" охоплює все те, що визначає специфіку існування людини у світі (на відміну від існування всіх інших живих і неживих тіл). У більш вузькому значенні ним визначають тільки сферу духовного життя людини. Культура - це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, висловлений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також утворених ними матеріальних і духовних цінностей.

Як і інші явища, культура потребує наукового визначення, узагальнення процесу розвитку, оцінки місця і ролі в житті суспільства, розробки категоріального апарату і методики досліджень, пізнання закономірностей розвитку і розробки напрямів подальшого удосконалення згідно з потребами часу. Цими питаннями й займається спеціальна наука - теорія та історія культури, або культурологія. Іншими словами - це і є предметом культурології.

Говорячи про предмет культурології, слід також мати на увазі три її основні пізнавальні орієнтації - історичну, філософську і теоретичну. Відповідно, в сучасній культурології вирізняють історію культури, філософію культури (культурфілософію) і науки про культуру.

Історія культури передбачає перш за все комплексне вивчення різних її сфер - історії науки і техніки, побуту, освіти і суспільної думки, фольклористики і літературознавства, історії мистецтва і т. ін. Щодо цих сфер історія культури є узагальнюючою дисципліною, яка розглядає культуру як цілісну систему в єдності і взаємодії всіх її галузей.

При вивченні культури обов'язковим є аналіз прояву специфічних закономірностей, зумовлених історичними умовами даного часу. В різні періоди керівну роль у розвитку культури може відігравати то одна, то інша її галузь (архітектура протягом всієї епохи Середньовіччя, література в XIX ст., наука в розвитку сучасної культури).

Інтерес культурологів до історії культури, звичайно, може бути різним. їх інтерес може виявлятися, наприклад, в інтерпретації того, як формувались ті чи інші традиції чи певні сфери культури, які історичні умови їм передували, які фактори вплинули на їх зміну чи загибель і т.ін. Але поза цими найрізноманітнішими інтересами, притаманними різним дослідникам, проходить, мабуть, як основний інтерес - прагнення з'ясувати, що саме попередні чи ті культури, які вивчаємо, дають для розуміння сучасної цивілізації, культури, в якій ми живемо, для нас самих. Так, наприклад, при вивченні української культури постає питання про її витоки та зв'язки з іншими культурами. При цьому треба уникати двох крайностей, одна з яких основну роль у становленні і розвитку української культури відводить чи то Візантії, чи Західній Європі, інша - ігнорує цей вплив, ізолюючи українську культуру від світового історико-культурного процесу. Для кожної культури шкідливою є як національна замкненість, так і ігнорування національних традицій.

Поряд з історією культури існує філософія культури, зорієнтована на філософське осмислення культури як універсального і всеохоплюючого поняття. У філософії культури можна вирізнити дві групи проблем, вирішенням яких вона займається. Це, по-перше, що конституює культуру як ціле, на відміну від окремих її проявів, і, по-друге, в чому смисл культури та яке її значення.

Третьою галуззю культурології є науки про культуру. Як відомо, наукове пояснення може бути різним. У сучасній культурології, як і в інших гуманітарних науках, стикаються два різних ідеали наукового пізнання і, відповідно, два різних типи наукового пояснення - природничо-науковий і гуманітарний. Природничо-наукове розуміння культури базується на її об'єктивації. Тобто, культура мислиться як об'єкт, подібний до об'єктів природи. Культура в таких дослідженнях - це, швидше, єдність, структура, система. Вона задається як система норм і цінностей, набір соціальних інститутів, як особливий організм і т. ін. Дослідження культури, яка зорієнтована на природничо-науковий ідеал, ведуться, в основному, в руслі виявлення функціональних механізмів, процесів і форм соціокультурної організації і регуляції колективного життя.

Гуманітарні дослідження концентруються на вивченні процесів і форм самопізнання культури - інтелектуальних рефлексій і інтерпретацій природних і соціальних явищ буття, що втілюються в різні вербальні і невербальні "тексти культури". У таких дослідженнях культура центрована чи то на особистості, чи на свідомості людини. Тому культура - це множинність і процес, ідея і діалог.

Ці два напрямки суттєво відрізняються і своєю методологією досліджень культури. Вона є раціонально-пояснювальною у першому випадку (природничо-науковому) і описово-інтерпретаційною у другому (гуманітарному).

Звичайно, ці типи наукового пояснення культури є лише відносно самостійними, тому переважають у тій чи іншій галузі дослідження. Так, природничо-науковий ідеал пізнання реалізує, наприклад, морфологію культури. Вона розглядає форми культури як самостійні, незалежні від людини організми із закономірним ходом всього їх розвитку (народження, юності, розквіту, старості, смерті). Морфологія культури базується на твердженні, що як цілісність і самостійність, так і перехід культур з одного ступеня на інший породжуються внутрішньою силою, що діє в самій культурі.

Природничо-науковий ідеал пізнання культури досить широко втілюється і в соціології культури. Ця наука описує культуру за допомогою таких категорій, як "соціальна взаємодія", "соціальна динаміка", "соціальна організація", "соціальний інститут", "соціальні норми" і т. ін.

Гуманітарний ідеал пізнання культури більшою мірою реалізують такі науки, як психологія культури, феноменологія культури та ін.

Але ще раз слід зазначити, що самостійність цих підходів у сучасній культурології є досить умовною, а тому найчастіше ці два напрямки в дослідженнях культури переплітаються, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи один одного.

Підводячи підсумки розгляду першого питання, необхідно зазначити, що:

1) слово "культура" виникає значно раніше, ніж поняття;

2) поняття "культура" означає специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, принципово відмінний від біологічних форм;

3) починаючи з Нового часу, культура стає предметом спеціального вивчення;

4) в кінці XIX – на початку XX ст., внаслідок усвідомлення певних факторів, а саме: а) різноманітності культур, що визначаються їх своєрідністю; б) незбіжності процесів історичного і культурного розвитку; в) кризових явищ у культурі XX ст., остаточно сформувалася нова наука – культурологія;

5) предметом культурології є дослідження закономірностей зародження, формування й розвитку світової та національних культур в історичному, філософському та конкретно-науковому аспектах.

Дата добавления: 2014-01-04