Суперечність між нагальними потребами розвитку духовної творчості особистості педагога й недостатнім науково-методологічним і методичним їх забезпеченням.

Суперечність між декларованими і гарантованими можливос тями вияву духовної творчості педагога.

Як відомо, проблема духовної творчості в умовах незалежної України знаходить відображення у ряді документів загальнодержавного значення, зокрема у Конституції України, Національній доктрині розвитку освіти, Законі України "Про вищу освіту" та ін. Проте у більшості випадків реальні можливості реалізації цих документів відсутні, що зумовлює і таку похідну суперечність, яка є між можливостями творчого розвитку особистості педагога і слабким використанням цих можливостей у розбудові демократичного суспільства. Чого лише вартують податки на наукову й навчальну літературу з боку держави...

Ця суперечність є наслідком концептуальних положень і підходів ідеології тоталітарної держави про першорядність суспільного у порівнянні з особистісним, підкорення людини науково-технічному і соціальному прогресу, примату засобів над метою, символу над дійсністю, техніки над людиною та її духовністю. Особливо ці технократичні риси почали виявлятися у 80-х роках минулого століття, коли нарощування виробництва не було пов'язане з реальними потребами людей. А людина ставала лише засобом для досягнення стратегічних господарських цілей як "людський фактор" економіки.

Науково-методологічне забезпечення обґрунтованості проблеми духовної творчості педагога вимагає передусім визначення якостей, особливостей особистості як суб'єкта творчості, соціально-культурної цінності.

Таким чином, усе сказане вище дає підстави для висновку про те, що діалектичне поєднання, входження категорії "мораль" у категорію "культура" і навпаки утворює якісно нове інтегративне поняття — "моральна культура".

Моральна культура педагога — це позитивна духовна цінність як система моральних знань і переконань, почуттів і навичок, норм і відносин, інтересів і потреб, культурно-морального досвіду і безпосередньої поведінки, спрямована на самовдосконалення, навчання і виховання особистості.

Елементи педагогічної етики знаходимо у вченнях древніх філософів і педагогів, які намагались осмислити специфічні проблеми педагогічної моралі, її виникнення пов'язане з появою педагогічної професійної діяльності, зумовленої певними соціально-економічними причинами.

Проте не лише ними, але й духовним розвитком особистості та суспільства. Потреба суспільства передавати свій досвід і знання підростаючим поколінням викликала до життя систему шкільної освіти і народила особливий вид суспільне необхідної діяльності — професійну педагогічну діяльність, яка стала результатом процесу поділу праці й виникла на певному етапі історичного розвитку суспільства.

У первісному суспільстві нікому окремо не довірялося виховання дітей. Дорослі їх охороняли і виховували, залучаючи до колективної праці. З розвитком виробничих сил і накопиченням трудового досвіду розширювалися знання людей, ускладнювалися вміння і навички. Виникла необхідність організованого навчання і виховання підростаючого покоління. Виховання доручалося найбільш досвідченим членам родової общини. До них пред'являлися певні вимоги: володіння тими уміннями і навичками, яким слід навчати дітей, знання релігійних обрядів, казок, ігор і пісень, які є джерелом моральності. Так, уже в умовах родового устрою виховання почало виокремлюватися в особливу форму суспільної діяльності.

Особливе місце в історії педагогічної етики посідає вчення Сократа. Перший мораліст-просвітник, застосовуючи метод самопізнання, прийшов до висновку, що сутність людського буття полягає в моральності. Причому для Сократа вищим було не те, що дано людині природою, а те, що набувається культурою, вихованням.

Зробивши це важливе відкриття в пізнанні людської сутності, мислитель усю свою просвітницько-виховну роботу, діяльність пізнавального розуму спрямовував на моральне вдосконалення особистості. Головну роль у моральному вдосконаленні особистості він відводив знанням. Знання вирішують усю справу. Вони роблять людину вільною не за її природою, а за її соціальною сутністю.

Виходячи з того, що вихованням можна подолати потворне, аморальне, тобто виправити природні недоліки, Сократ ставив високі вимоги як до учителів, так і до учнів. Передусім учитель повинен мати незаперечний авторитет, а учень має послідовно звільнятися від духовного рабства: бути витриманим, освіченим, "пізнати самого себе", в усьому дотримуватися міри, хвалитися не зовнішніми ознаками, а прекрасними справами. Сократ як учитель мав незаперечний авторитет серед своїх учнів, як про це переконливо писав французький мислитель-педагог М. Монтень.

На нашу думку, це твердження може бути добре проілюстровано, якщо звернутися до аналізу взаємин Сократа і його найбільш відомих учнів — Платона й Алківіада. В основу спілкування, дружби, глибокого взаєморозуміння між учителем і учнями покладалася духовність, взаємо-відповідальність, любов.

Алківіад, як свідчить Плутарх, був надто честолюбним, розбещеним юнаком. Аристократичне походження, багатство, зовнішня привабливість спонукали його до необмежених любовних утіх і насолод, зневажливого ставлення до однолітків і старших людей. Не зразу розбещений, оточений підлабузниками Алківіад став прислухатися до моральних настанов Сократа. Проте щира любов учителя до учня, педагогічний такт і витримка незабаром зробили свою добру справу. З великою насолодою Алківіад слухав розповіді Сократа, переживаючи докори сумління перед його доброчесностями, і вважав, що зобов'язаний зустріччю з учителем богам, які піклуються про юнацтво і бажають йому спасіння. Учень полюбив учителя так, що всі дивувалися, споглядаючи, як він постійно спілкується і вечеряє разом із Сократом, займається з ним боротьбою, будучи в той же час недоступним і неприязним для багатьох співвітчизників й іноземців. Не перед кимось іншим, а перед Сократом він відчував сором за зроблене, ні до кого іншого, а до свого учителя він ішов із покаянням. "Як залізо, розм'якнувши в огні, знову стискається і збирає в собі всі свої частинки від холоду, так і Алківіад, розніжений, переповнений гордощів, під впливом бесід Сократа... багато разів стискався і збирався в себе, ставши і несміливим, і скромним, усвідомлюючи, як багато йому бракує і який він недосконалий стосовно доброчесності".

Як відомо, Сократ учив і виховував у ході живої розмови, діалогу і не виступав як професійний викладач.. Метою цього "сократівського методу", надзвичайно актуального і сучасного сьогодні, було дійти до істини, визначити, що таке доброчесність, благо, відповідальність, мужність. З'ясувавши для себе, що таке мужність, людина буде діяти відповідно, повчав Алківіада Сократ. Нагода виявити свої моральні якості як учителю, так і учню незабаром трапилася.

Ще будучи підлітком, Алківіад брав участь в експедиції проти Поті-деї, жив у одному наметі з Сократом і стояв поруч із ним у битвах. В одному запеклому бою вони обоє відзначилися; Алківіад був поранений; Сократ прикрив його, захистив і спас йому, на очах у всіх, життя і зброю. Насправді Сократ був більш гідний отримання нагороди за хоробрість, але стратеги виявили бажання дати її Алківіаду з поваги до його аристократичного походження, і Сократ, сподіваючись розвинути честолюбство Алківіада в хороший бік, перший виступив свідком у його захист і просив увінчати його і дати йому повне озброєння.

У битві при Делії афіняни були змушені рятуватися втечею. Алківіад мав коня, Сократ же відступав у пішому строю. Побачивши це, Алківіад не залишив свого учителя, а супроводжував його і захищав від противника, який тіснив афінян і нищив багатьох із них.

Важливим принципом формування моральних якостей молодої людини для Сократа був принцип єдності слова, знання і справи, якому він залишається вірним упродовж усього свого життя. Сократу наслідує йодин із кращих учнів — Платон, у якому на всі часи втілено культурний ідеал людства: творення життя з допомогою науки. Як справедливо зауважує В. Виндельбанд, майже немає сумніву, "що погляди філософа знаходяться у зв'язку з тим, чому він навчився у Сократа. За час тривалої дружби з ним Платон на собі відчув благотворний вплив безпосереднього духовного спілкування, і в очах зрілого учня найвище завдання полягало в тому, щоб те ж віддавати своїм друзям і послідовникам. Адже тут справа була не лише в передачі й засвоєнні поглядів і теоретичних підходів, але і в тому, щоб викликати і закріпити відомі переконання і напрями волі". Свій вплив на учнів Платон, як і Сократ, намагався здійснювати шляхом усного викладу ідей. Проте, якщо у Сократа це безпосередньо випливало з його геніальної натури, то у Платона було свідомим принципом, відповідно до якого він збудував своє життя.

Утворах Платона ніщо, можливо, не витримано так по-справжньому і чисто в сократівському дусі, як опис тієї священної єдності розірваних людських душ, яку вони знаходять у прагненні пізнавати. Це благородне вірування він виклав у "Федрі" і в "Пирі". Союзи між мужчинами, звичайні у греків, тут постають у піднесеній, зразковій формі. Із дружби вчителів і учнів, які жадають однієї й тієї ж мети, із життєвого союзу споріднених характерів щезає все утилітарне, прагматичне; дружба стає взаємною моральною і розумовою підтримкою. Ті своєрідні взаємини між зрілим мужчиною і юнаком, які були дуже поширені у греків, у Платона, як і в Сократа, звільняються від усього ницого, чуттєвого, і тут залишається лише один духовний зв'язок, який полягає в тому, щоб давати і брати, спонукати і розвивати. З допомогою спільності думок і палкого бажання приводити один одного до істини — ось у чому полягає для Платона сутність будь-якої дружби й любові, які мають з'єднувати людей між собою. Із цього зв'язку смертного виникає у вічно новому житті безсмертне. В академії, яку створив Платон, дотримувалися принципу: жодну науку вільна людина не повинна вивчати як раб. "Тілесні вправи, що виконуються навіть проти волі, ніскільки не шкодять тілу, в душі ніяка пригноблююча наука не залишається міцно... Тому не насильницьки викладай, шановний, дітям науки, аз допомогою гри; тоді ти краще побачиш, хто до чого здібний". Вчитель, на думку Платона, має бути дуже обережним і стриманим у своїх оцінках, висловлюваннях. Тому на посаду вчителя "можуть бути допущені такі стійкі натури, не так, як це буває нині, коли будь-яка людина, навіть цілком непридатна, береться за неї".

З академії Платона, яка проіснувала понад тисячу років, вийшло багато прекрасних педагогів, але особливо виділяється серед них Арістотель, який встановив предмет і особливі ознаки етики як науки, дав їй ім'я. Учень багато запозичив у вчителя. Проте, займаючись самостійними дослідженнями етичних проблем, Арістотель серйозно відходить від Платона. Він, передусім, демістифікує науку етику. У своїх працях "Евдемова етика", "Нікомахова етика", "Велика етика", "Про доброчесність" Арістотель підкреслював її практично-поведінкову орієнтованість. Філософ наголошував, що кожна людина, а особливо вчителі повинні володіти високими доброчесностями. Він виділив десять моральних доброчесностей: мужність, розсудливість (стриманість, поміркованість), щедрість, пишність, величавість, честолюбство, рівність, правдивість, дружелюбність, люб'язність, — кожна з яких стає предметом усебічного прискіпливого вивчення. Водночас, кожна з них є суспільною мірою поведінки в тих чи інших сферах громадського життя. Найдосконалішою доброчесністю Арістотель називав справедливість: "їй дивуються більше, ніж світлу вечірньої і ранкової зорі". Вона, по-перше, тотожна законності й має відношення до всіх моральних доброчесностей, адже закон піклується і про мужність, і про поміркованість, і про рівність і т. ін. По-друге, вона стосується ставлення людини до інших людей. "Правосудність ця є повна доброчесність, [що береться], все-таки, не безвідносно, але у відношенні до іншої [особи]". Отже, справедливість є не окремою доброчесністю, а деяким зрізом доброчесності взагалі; вона — "не частина доброчесності, а доброчесність в цілому".

Арістотель в "Афінській політиці" описує урочистий ритуал виборів афінянами вчителів, які повинні були загартовувати молодь фізично й духовно. На людину, яку вибрали вихователем, покладалися великі обов'язки перед суспільством, і це свідчило про те, що в рабовласницькому суспільстві педагогічна діяльність була популярною і їй надавалося велике суспільне значення. Людина, вибрана на посаду вчителя і вихователя юнацтва, проймалася почуттям гордості та вдячності до співвітчизників, що довірили їй "долю держави", оскільки, на думку древнього мислителя, доля держави залежить від політичної і моральної загартованості молодого покоління. Ніякої користі не принесуть найкращі закони, писав Арістотель, якщо громадяни не будуть навчені державного порядку, якщо вони не будуть виховані в його дусі. Коли не-дисциплінований один, недисциплінована і вся держава.

Виховання молоді — це основний засіб збереження державного устрою. Тому його організація є справою не лише освітян, а передусім держави. "А оскільки держава в її цілісності має на увазі одну кінцеву мету, то ясно, що для всіх потрібне тотожне виховання і турбота про це виховання повинна бути загальною, а не власною справою, як тепер, коли кожен турбується про виховання своїх дітей власним способом і навчає власним шляхом того, чого йому заманеться. Те, що має загальний інтерес, потрібно і вирішувати загальним способом. Не треба, крім цього, думати, ніби кожний громадянин існує сам по собі. Ні. Всі громадяни належать державі, тому що кожний із них є часткою держави. І турбота за кожну частку, звісно, повинна мати на увазі піклування про все ціле". Тут великий мислитель уперше в історії філософської думки приходить до розуміння, що педагогічна етика зумовлена соціальними відносинами.

Грецька культура, педагогіка здійснила великий вплив на культуру й педагогіку Риму. І хоча римським сенатом і римським цензором були прийняті декрети, спрямовані проти поширення грецької освіти в Римі, вони не досягли бажаних дій. Більше того, у Римі в першому столітті нової ери започатковується гуманна педагогіка, в якій питання взаємин учителя й учнів посідають значне місце. Джерелами педагогічної етики стають праці відомих мислителів цього часу: Марка Аврелія "Наодинці з собою. Роздуми", Луція Аннея Сенеки "Про благодіяння", "Моральні листи до Луцилія", Марка Фабія Квінтіліана "Про виховання оратора" та ін.

Наприклад, Квінтіліан обґрунтовує думку, згідно з якою всі діти від природи здатні до навчання. Саме тому надзвичайно важливим є вибір такого вчителя, у якого моральність стоїть на першому місці. Аморальний учитель виховує подібну до себе аморальну дитину. Досвідчений педагог передусім вивчає розумові й природні схильності дитини. З'ясувавши це, він буде знати, яким чином поводитися з її душею, уникне тілесних покарань. Насилля, знущання над дитиною свідчать про те, що вчитель недостатньо з'єднаний духовно зі своїм учнем. У результаті відбувається моральне приниження як учня, так і вчителя, формується рабська психологія.

Квінтіліан розробив своєрідний кодекс педагогічної етики. Його дотримання повинно призвести, на думку мислителя, до поваги й шани учителя з боку своїх вихованців. Провідні думки цього кодексу такі:

1. Нехай учитель викличе в собі батьківські почуття до своїх учнів іпостійно уявляє себе на місці тих людей, які довіряють йому своїхдітей.

2. Нехай він сам не має вад і не переносить їх на інших.

3. Нехай суворість його не буде гнітючою, а ласкавість не буде розсла-бливою, щоб звідси не виникла ненависть або презирство.

4. Нехай будуть тривалими бесіди про моральне й добре, адже чимчастішими будуть умовляння, тим меншою буде потреба в покараннях.

5. Нехай учитель не буде роздратованим і водночас не потурає тим, хто потребує виправлення. можною відшукати золото в багні. Учитель, наголошував Августин, має ставитися до учня, як до Божого створіння. А це можливо лише тоді, коли він сам буде постійно самовиховуватпся, самовдосконалюватися. Так, у праці "Учитель", де філософ-педагог розмовляє зі своїм сином Адеодатом, він окреслює всі необхідні риси, які повинен мати педагог. Передусім він повинен щиро любити Бога, бути добрим, скромним, володіти різнобічними знаннями. Але якщо вчитель чогось не знає, то краще признатися у цьому, ніж демонструвати удаване знання. Мислитель засуджує тих педагогів, які невимогливі до учнів, віддають перевагу грошам, а не науці. Це небезпечно як для особистості, так і для держави. Виховати справжню особистість можна лише у школі радості.

Близьких поглядів щодо педагогічної стики дотримувалися й такі мислителі, як Боецій, Алкуїн, Абеляр, Ельфрик, Фома Аквінський та ін. Наприклад, Фома Аквінський, запропонувавши грандіозну систематизацію етики, особливо в працях "Коментарі до "Нікомахової етики", "Сума проти язичників", "Сума теології", "Про душу", наголошував на тому, Ідо формування індивіда має відбуватися на пріоритетних перед наукою засадах — засадах віри. До дослідження істини "можна прийти лише великою працею і сумлінням, і небагато хто хоче взяти на себе цю працю з любові до знань, природне прагнення до якого Бог, все-таки, вклав у людський розум... Тому боже милосердя виявило рятівну передбачливість, наказуючи приймати на віру і те, що здатний досліджувати розум, щоб таким чином усі легко могли бути причетні до пізнання Бога без сумніву і помилки".

Через віру, розум, доброчесність, справедливість учитель повинен привести учня до сутності розуміння Бога. Водночас йому необхідно пов'язувати розвиток особистості з її індивідуальними особливостями й здібностями. Індивідуалізація виховання, зазначає "ангельський доктор", повинна покладатися на вибір таких засобів впливу, які відповідають особливостям індивіда, а також стану, в якому перебуває душа цього індивіда.

Проте слід зазначити, що гуманні ідеї великих мислителів-теологів в епоху середньовіччя далеко не завжди втілювалися в життя. У середньовічних університетах майбутнім учителям закладали думку, що успіх навчання і виховання дітей у школі залежить від суворості й уміння покарання лінивих і неслухняних. При закінченні університету вчителю вручали різку і так звану "раїїп" — палку з диском на кінці для ударів по дитячих долонях. Випускник університету повинен був продемонструвати перед екзаменаційною комісією свої вміння "виховувати" з допомогою цих знарядь. Наприклад, у Кембриджському університеті була встановлена платня хлопчикам, які піддавалися катуванню під час іспитів майбутніми вихователями. Подібну систему взаємин у середньовічній школі породжувало те, що навчання було відірване від життя і ґрунтувалося на зубрячці, схоластиці. Крім того, церква теоретично обґрунтовувала необхідність фізичних покарань дітей у процесі виховання з метою "очищення їх від диявольської скверни". "Строго веде школу Маркелл. Різка і палка часто служать йому для підтримки дисципліни, особливо суворої у внутрішній школі, звідки багато хто з учнів пізніше піде у монахи".

Перші відомості про школи й училища в Київській Русі співпадають із відомостями про прийняття і поширення християнства (988р.). Це знайшло відображення в пам'ятках писемності того часу. Проблеми педагогічної етики розроблялись у "Руській Правді", "Збірниках Святослава", "Повістях минулих літ", "Київському літописі", працях Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Іларіона Київського, Кирила Туров-ського та багатьох інших.

За свідченням літописців, матері оплакували своїх дітей, яких віддавали до навчання, ніби мерців, тому що ще не утвердилися у вірі. Плач цей був викликаний не одним лише результатом відбору дітей у школу: у своїх дітях матері-язичниці бачили майбутніх проповідників нової віри і тому-то плакали за ними. Першими вчителями, вірогідно, були південнослов'янські, болгарські й сербські священики, які були ближчими від греків за мовою до тих, кого їм належало навчати. Це призначення школи — виховувати і привчати до справи служителів церкви — надовго, до самого кінця XVII століття, визначило і характер навчання у нашій древній школі, й ті педагогічні ідеали, яких школа прагнула досягти на основі вивчення Біблії. Але Біблія поєднує в собі збірку багатьох різноманітних книг з неоднаковим світоглядом, з неоднаковими педагогічними підходами. У ній найбільш суттєво відрізняються книги Старого й Нового Заповітів. У педагогіці Старого Заповіту панує, строго кажучи, патріархат. У ньому глава сім'ї — все, його права майже безмежні, всі члени сім'ї знаходяться у повному підпорядкуванні володаря дому. Ставлення глави до членів сім'ї є надто суворим. У новозаповітній християнській педагогіці панують інші начала — любові, смирення, цінності кожної особистості. Діти мають не лише обов'язки, але й певні права.

Який ідеал треба було вибрати нашим предкам, на який бік пристати — старозаповітного чи новозаповітного світогляду?

Наші предки більше дотримувалися старозаповітного педагогічного Ідеалу. Тому й педагогічна етика головним чином ґрунтувалася на засадах двох основних книг — "Приповідок Соломонових" і "Премудрості Ісуса, сина Сірахова". Під впливом цих та інших книг склалася система жорстоких покарань дитини як із боку вчителя, так і з боку батька.

Дата добавления: 2014-01-04