Лекція 3

Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових і фі­зичних здібностей, професійних знань, підвищенні освіт­нього й культурного рівня.

Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі:

· охорону здоров'я й фізичну культуру;

· загальну середню, спеціальну середню, професійно-тех­нічну й вищу освіту, систему підвищення кваліфікації тощо;

· житлово-комунальне господарство;

· пасажирський транспорт і зв'язок;

· побутове обслуговування;

· культуру й мистецтво.

Згідно з прийнятою у статистиці методикою обліку до соціальної сфери належить наука як одна із форм суспільної свідомості, один з головних факторів духовного розвитку людини. Однак прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва як безпосередня продуктивна си­ла.

Така „роздвоєність” властива й торгівлі, транспорту, зв'язку: вони належать як до матеріального виробництва (тією мірою, якою в них продовжується процес виробництва), так і до нематеріального (оскільки пов'язані з обслуговуванням людей).

Охорона навколишнього середовища належить до мате­ріального виробництва, бо здійснюється шляхом його вдоско­налення. Водночас вона стосується також і соціальної сфери, оскільки безпосередньо пов'язана зі створенням сприятливих умов для життя людини.

Праця, що затрачена на певну соціальну послугу, є суспільно необхідною і корисною. Вона рівнозначна праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати про­дуктивною. Все це дає підстави вважати, що соціальна інфра­структура є сферою нематеріального виробництва; її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.

Досвід розвинутих країн переконує, що соціальна інфраст­руктура поступово перетворюється в основну сферу людської діяльності.

Так, у США в сфері соціальних послуг зайнято близько 70 % усіх найманих працівників і створюється понад 60% валового національного продукту. В нашій країні ці по­казники набагато нижчі.

Обсяг і якість соціальних послуг — важливий показник економічного прогресу суспільства й рівня життя населення. Тривалий час недооцінка ролі соціальної сфери спричинювала значне відставання у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства (охорона здо­ров'я, побутове обслуговування населення, в низькому рівні матеріально-технічної бази науки, вищої та середньої освіти тощо), характер со­ціальної спрямованості виробничої діяльності.

Важливою складовою суспільного виробництва є також його організація й управління. Не потребує доведення те, що будь-який економічний процес має бути певним чином орга­нізований. Причому за умов посилення усуспільнення ви­робництва, поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперу­вання значення чіткої організації всіх ланок економіки зростає.

Вимоги до суспільної організації виробництва:

а) створювати широкі можливості для природно-історич­ного процесу економічного розвитку, не допускати волюн­таристського втручання у виробництво;

б) забезпечувати науково-технічний прогрес і бути адек­ватною досягнутому рівню реального усуспільнення виробництва.

Лише за цих умов організація виробництва сприятиме економічному розвитку, підвищенню його ефективності.

Суспільне виробництво завжди пе­редбачає функціонування двох факто­рів: особистого й речового. Особи­стий фактор виробництва представ­ляють трудові колективи, люди, зайняті суспільне корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва (працівники промисловості, будівництва, сіль­ського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі, комуналь­ного господарства, науки, культури, охорони здоров'я, тобто всі ті категорії трудящих, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послуга)).

Робоча сила — це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, що ви­користовуються в процесі створення матеріальних і ду­ховних благ. Отже, щоб з'ясувати суть робочої сили, необхідно спочатку розкрити зміст самої праці.

У процесі трудової діяльності людина перетворює дані природою предмети відповідно до своїх потреб. Однак цей процес не слід розуміти однобічно. Йдеться про те, що не лише природа має слугувати людині, а й люди повинні слугу­вати їй, зберігаючи її багатства. Крім того, кожний працівник, впливаючи на навколишнє середовище, змінює також власну природу, розвиваючи свої здібності, нагромаджуючи досвід, знання і вміння. В цьому розумінні праця не лише породила людину, а й забезпечила її розвиток і вдосконалення. І навпаки, якщо людина не зай­мається трудовою діяльністю, вона деградує як суспільне явище. Поза працею фактично не може бути й повноцінної людини.

Здатність до розвитку тієї чи іншої системи визначається насамперед тим, які вона створює умови для творчого розвитку самого пра­цівника, насамперед його розумових та інтелектуальних здібностей, а також чи забезпечує умови реалізації цих здібностей безпосередньо в господарській діяльності. Одна з найважливіших причин економічної відсталості нашої країни полягає саме в тому, що командно-адміністративна система тривалий час не лише стримувала господарську ініціативу, а й створювала на шляху прогресу непереборні перепони.

Науково-технічний прогрес підвищує роль людини в су­спільному виробництві і висуває нові вимоги до кожного працівника, а саме:

1) зростають вимоги до кваліфікації і відпові­дальності працівників за функціонування могутньої і складної техніки. Сучасний робітник має бути висококваліфікованим. Отже, суспільство повинне виділяти значні кошти на підготовку кваліфікованих трудових ресурсів.

2) технічний прогрес вимагає робітника творчого, тому праця має бути вільною. Так само як примітивні засоби праці зумовлюють рабську експлуатацію, сучасний НТП об'єктивно вимагає розкріпачення працівника, надання йому необхідних прав і свобод.

3) праця в умовах НТП має бути також матеріально забезпечена (житлові та інші побутові умови). Історичний досвід незаперечно доводить, що без вирішення соціальних проблем жодне су­спільство не зможе досягти істотних результатів і в розвитку суспільного виробництва. Більше того, ігнорування соціальних проблем неминуче породжує кризову ситуацію в економіці. Про це переконливо свідчить той стан, в якому опинилася наша країна.

Праця для людини є засобом життя, але й вимагає напруження фізичних та інтелектуальних сил. Однак, одержане при цьому матеріальне й моральне задоволення надихає людину на активну творчу діяльність. Ще У. Петті справедливо назвав працю - батьком багатства. І справжня радість праці — в її результатах, у ній самій як джерелі підвищення добробуту кожного працівника і зростання суспільного багатства.

Другим фактором виробництва є за­соби виробництва: предмети й за­соби праці. Це — речові елементи виробництва, за допомогою яких люди створюють матеріальні й духовні блага.

Предмети праці включають всі ті предмети, на які спрямо­вана праця людини, а саме:

· предмети, дані природою;

· сировина (створені людьми предмети праці);

· вторинні ресурси;

· штучно створені матеріали (штучні тканини, полімерні, ке­рамічні матеріали).

Збільшенню обсягу сировинної бази слугують такі фактори:

а) комплексне використання корисних копалин, повніше добування цінних елементів природи. Поступово долається таке становище, коли через недостатній розвиток технології багато рідкісних металів не видобувалися з корисних копалин і залишалися у відходах;

б) розвиток матеріалозберігаючих технологій. Вони дають можливість нарощувати виробництво кінцевого продукту за тих же обсягів видобутку сировини і матеріалів.

У сучасних індустріально розвинутих країнах ресурсозбе­реження стало вирішальним джерелом задоволення приросту потреб економіки в паливі, енергії, сировині й матеріалах. Отже, важливим завданням нашої країни є зниження мате­ріалоємності та енергоємності національного доходу. Для цьо­го в Україні є значні резерви.

У 1991 р. в машино­будуванні та металообробці у відходи спрямовувалося 24,9 % чорних металів. Водночас розрахунки показують, що в тому ж році зниження матеріальних затрат тільки на 1 коп. на кожний карбованець суспільного продукту (тобто на 1%) дало б можливість одержати майже 3 млрд крб. національного до­ходу.

Однією із складових засобів виробництва є засоби праці - ті засоби, за допомогою яких людина впливає на предмет праці. Вони включають:

· знаряддя праці (машини, верстати, автомати та ін.);

· „без машинну” техніку (електричне розрядження, хімічний та електричний процеси);

· „судинну” систему виробництва (трубопроводи, цистерни та інше обладнання);

· виробничі будови, споруди, шляхи.

Рис. 2. Структура продуктивних сил.

У продуктивних силах існують певні пропорції, в яких поєднуються фактори виробництва, тобто взаємодіють.

З технічного боку, характер їхньої взаємодії ви­ражається через технічну будову ви­робництва. Вона показує в натуральному вигляді, скільки засобів виробництва приводить у рух один працівник. Цей показник виражається кількістю машин, потужністю двигунів, обсягом сировини і матеріалів, що припадають на одного працівника.

З розвитком технічного прогресу відносно менша кількість працівників використовує дедалі більшу масу засобів ви­робництва. Наслідком даного процесу стає вивільнення тру­дових ресурсів. Це свідчить про необхідність глибокого аналізу тенденцій технічної будови, з тим щоб виробити необхідні заходи щодо запобігання безробіття, своєчасного здійснення перепідготовки і перекваліфікації працівників, їхнього соціального захисту.

З економічного боку, характер поєднання факторів ви­робництва визначається їхньою суспільною формою. Коли власником засобів виробництва і робочої сили є одна й та ж особа, то існує пряме поєднання особистих і речових елементів продуктивних сил. Це характерно для індивідуальної трудової діяльності, дрібного товарного виробництва.

У капіталістичному суспільстві поєднання факторів ви­робництва відбувається шляхом купівлі-продажу робочої сили. Робітник як власник робочої сили продає її, а капіталіст купує. При цьому основу заробітної плати робітника становить вартість робочої сили, тобто вартість матеріальних і духовних благ, необхідних для самого працівника й утримання його сім'ї. Це було характерним переважно для домонополістич­ного капіталізму. За сучасних умов у розвинутих країнах поєднання факторів виробництва здійснюється шляхом добро­вільного найму працівника. При цьому заробітна плата дедалі більшою мірою пов'язується не лише з вартістю робочої сили, а й з кількістю та якістю праці.

На практиці, за часів соціалістичної економіки одержавлення власності зумовило різні форми поєднання робочої сили, причому переважали насильницькі методи. Це проявилося в низькому рівні оплати, що спричинило втрату заінтересо­ваності безпосередніх виробників у її результатах.

Екологічні обмеження суспільного виробництва. Суспільне виробництво ґрунтується передусім на природних факторах. Виробнича взаємо­дія людини й природи здійснюється шляхом втягування у господарський обіг відповідних ресурсів та обміну речовин між людиною і навколишнім природним середо­вищем. У результаті праці природні ресурси набувають конкретних властивостей, які задовольняють певні потреби суспільства.

Природні елементи (їх обсяг і різноманітність) впливають на функціонування економіки кожної країни. Не визначаючи цілком хід її соціально-економічного розвитку, вони є важливою умовою розміщення продуктивних сил, результатив­ності виробництва та добробуту населення.

Природні фактори господарювання, якими володіє кожна країна, становлять її еколого-економічний потенціал. Він ви­ступає у двох формах: ресурсного та регенераційного по­тенціалу.

Ресурсний потенціал являє собою сукупність елементів природи, що бере або може взяти безпосередню участь у суспільному виробництві. Беручи участь у кожному циклі су­спільного виробництва, природні ресурси виступають як пер­шоджерела засобів виробництва або заміщують їх. Від наяв­ності природних ресурсів залежить забезпечення виробництва первинною сировиною та енергією і відповідно ефективність господарювання, хоча цей зв'язок не є прямим.

Природні ресурси поділяються на:

· відновні;

· невідновні.

Даний поділ грунтується на розмежуванні при­родних ресурсів за ступенем їх відновлюваності та вичерп­ності. Велика група ресурсів (до них належать передусім мінерально-сировинні) практично не відновлюються і не мають замінників. На жаль, саме ця група ресурсів активно ви­користовується у суспільному виробництві, та її запаси різко скорочуються.

Так, за підрахунками спеціалістів, за останні 50 — 70 років у світі перероблено стільки сировини, скільки за всю попередню історію людства. Якщо світовий видобуток сировини подвоювався кожні 15 років, то для України цей показник становив близько 10 років. Щорічно у світі видобу­вається різних гірських порід майже 100 млрд т, виплав­ляється близько 800 млн т різних металів. В Україні щорічний видобуток гірських порід дорівнює близько 2 млрд т, мі­неральної сировини — 1 млрд, кам'яного та бурого вугілля — 160 млн, залізної руди — 100 млн т.

Процес вичерпання доступних природних ресурсів, усклад­нення умов їх видобутку, зниження цінних речовин у корисних копалинах призводить до зростання витрат та істотного при­родного обмеження ефективності суспільного виробництва. Очевидним прикладом цього слугує те, що в Україні майже вичерпані розвідані копалини нафти й газу, і зміна ситуації з енергоносіями даного виду стала важливим фактором де­стабілізації економіки держави.

Не менш складна ситуація склалася з відновлюваними ресурсами. Справа в тому, що частина ресурсного потенціалу відновлюється під впливом природних процесів перетворення і нагромадження речовин та енергії. Однак за надмірної інтенсивності їх використання швидкість природного віднов­лення може не забезпечити їхнього відтворення.

Факти свід­чать, що на планеті використовується близько 70 % грунту, придатного для сільськогосподарського використання, майже половина приросту лісу, близько 10 % стоку річок. В Україні високий рівень розораності земель, орні землі становлять 85% площ степів та лісостепів, але значна частина земель загубле­на в результаті вітрової та водної ерозії. Дефіцит води дорівнює 4 млрд м³, використовується майже 65 % річного стоку Дніпра. Низька забезпеченість України лісом, а ті лісові ресурси, що є, значною мірою заражені хворобами та шкідни­ками.

Регенераційний потенціал ґрунтується на можливості при­родних систем переробляти наслідки людської життєдіяльності і відновлювати обіг речовин у навколишньому середовищі. Природні системи та їхні елементи мають властивість відновлюватися та нейтралізувати шкідливі результати су­спільного виробництва. Людство повинно рахуватися з тим, що збереження традиційної технологічної схеми „видобуток сировини — переробка — викид у навколишнє середовище відходів” призводить до дедалі більших порушень екологічної стійкості у навколишньому середовищі.

Регенераційна функція еколого-економічного потенціалу України реалізується досить складно. Обсяг відходів добув­ної, енергетичної та металургійної промисловості досягає 12 млрд т і продовжує щорічно зростати на 1,7— 1,9 млрд т.

Проблема ус­кладнюється тим, що погіршення екологічного стану прояв­ляється не так виразно, як, наприклад, інфляція, дефіцит, безробіття, але за своїми наслідками воно є не менш склад­ним та загрозливим.

Чи означає сучасна екологічна ситуація той факт, що природні обмеження суспільного виробництва є абсолютними і дана проблема не може бути вирішена? Теоретичні надбання та господарська практика свідчать, що екологічні обмеження суспільного виробництва будуть існувати завжди, але су­спільство має адаптуватися до природних умов, що зміню­ються. Йдеться передусім про екологізацію виробництва, обов'язкове врахування природних факторів при прийнятті господарських рішень.

Узагальнюючим результативним показником виробничої діяльності суспільства виступає сукупний суспільний продукт, який являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило за 1 рік).

Розраховують сукупний суспільний продукт по-різному. Залежно від того, які елементи включають до його складу, слід розрізняти:

• валовий суспільний продукт;
• кінцевий суспільний продукт;
• валовий внутрішній продукт;
• валовий національний продукт.

Валовий суспільний продукт – визначається як сума виробленої за рік (чи інший проміжок часу) валової продукції всіх галузей матеріального виробництва: промисловості, будівництва, сільського й лісового господарства, вантажного транспорту, зв'язку і торгівлі (тією мірою, якою вони обслуговують ви­робництво), матеріально-технічного постачання, заготовок сільськогосподарських продуктів, громадського харчування, а також інших виробничих видів діяльності (видавництво, ви­робництво кінофільмів, збирання грибів, ягід тощо).

При визначенні величини валового суспільного продукту завжди стикаються з повторним рахунком окремих виробничих затрат. Справа в тому, що до його вартості включається не лише готовий, а й проміжний продукт (сировина, паливо, матеріали), причому один і той же проміжний продукт врахо­вується декілька разів. Наприклад, залізна руда спочатку включається у валову продукцію гірничодобувної промисло­вості, а потім — у вартість виготовленого з неї металу, тобто у валову продукцію металургійної промисловості, і т. д.

Головний недолік даного показника: він навіть приблизно не відображає тієї суми благ, які створені суспільством для задоволення своїх потреб.

Кінцевий суспільний продукт - являє собою всю масу виробленої за певний період часу готової продукції. За своїм речовим змістом він складається:

а) з готових до особистого споживання предметів спожи­вання;

б) з готових до виробничого використання засобів праці (тобто лише частини засобів праці без предметів праці).

Отже, кінцевий продукт є лише частиною валового продук­ту, яка у вигляді готової продукції надходить у розпорядження суспільства й використовується для споживання населення, відновлення зношених протягом року засобів праці та нагромадження. За своєю величиною він відрізняється від валового суспільного продукту тим, що не включає проміжного продук­ту, а також незавершеного виробництва та будівництва і виключає, таким чином, повторний рахунок матеріально-виробничих затрат.

Розраховується кінцевий продукт як сума валової продукції не всіх галузей матеріального виробництва, а лише тих, де формується готовий продукт. Наприклад, для виготовлення вантажного автомобіля необхідна різноманітна кількість дета­лей, які виробляють понад 100 галузей економіки. Але в кінцевому продукті всі вони враховуються один раз, а саме: у вартості вантажного автомобіля.

Видобуток руди → виплавка металу → виготовлення заготовок і деталей → складання автомобіля

Наприклад, у розрахунку на один автомобіль видобу­вається 10 т залізної руди вартістю 300 грн. Дана вартість складається із затрат засобів праці і створеної живою працею шахтарів вартості у такому, скажімо, співвідношенні: 100 грн — перенесена вартість і 200 грн знову створена вартість. На наступній стадії з даної руди виготовляється метал на суму 700 грн, сюди включається вартість використаної руди 300 грн і додана вартість 400 грн, яка створена на металургійних підприємствах. Метал поступає на машинобудівні підприєм­ства, де спочатку виготовляються певні деталі, припустімо, на 2000 грн (700 грн руда + 1300 грн додана вартість), а потім збирається автомобіль вартістю 8000 грн (2000 грн деталі + +6000 грн додана вартість). У цьому випадку кінцевий про­дукт становитиме 8000 грн - це вартість вантажного авто­мобіля. Розрахована ж за валовим методом дана вартість дорівнюватиме: 11 тис. грн = 300 + 700 + 2000 + 8000.

В структурі валового продукту лише його менша частина слугує задово­ленню людських потреб. Тому валовий продукт не може характеризувати кінцеві результати суспільного виробництва, однак саме цей показник вживався в нашій країні до недавньо­го часу. Використовуючи валові показники, статистичні органи фактично перекручували дійсність, не завжди давали правдиву інформацію про такі важливі економічні показники, як підвищення продуктивності праці, темпи зростання обсягів виробництва та ін.

Наведені дані свідчать також про досить високі проміжні затрати на виготовлення одиниці готового продукту. Це - показник високої матеріалоємності продукту, що виражає низьку ефективність суспільного виробництва.

Таким чином, кінцевий продукт є показником, що ві­дображає величину створених у суспільстві матеріальних благ.

Суспільство завжди має знати, скільки необхідно створити проміжного продукту, щоб одержати певну кількість готових до споживання предметів. Кінцевий же про­дукт має велике значення для статистичного обліку реально виготовлених у суспільстві матеріальних благ, а також для розрахунку загальногосподарської економічної ефективності.

Валовий і кінцевий продукт — це показники матеріального виробництва. Проте в суспільстві існує і немате­ріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства. Результати господарської діяльності в цілому у галузях ма­теріального і нематеріального виробництва найповніше вира­жаються через валовий національний продукт. До офіційної статистики нашої країни даний показник був включений лише з 1987 р. У капіталістичних країнах його величина визна­чається постійно.

Валовий національний продукт складається з кінце­вого продукту і вартості виготовлених нематеріальних благ та наданих послуг. Він розраховується не за ви­робничим принципом, а як сума кінцевих доходів або витрат.

Складові частини валового національного продукту:

· вартість спожитих населенням предметів споживання і пос­луг;

· вартість державних закупок;

· капітальні вкладення;

· сальдо платіжного балансу.

Цей показник широко використовується при аналізі со­ціально-економічного розвитку країни і при міжнародних зіставленнях.

Валовий внутрішній продукт - представляє собою вартість кінцевих товарів, вироблених все­редині країни.

Яка різниця між ВНП і ВВП? Частина ВНП заробляється за кордоном. Наприклад, доход громадянина України, який працює у США, є частиною валового націо­нального продукту України.

Але цей доход не є частиною валового внутрішнього про­дукту, бо він заробляється не в Україні. З іншого боку, доходи, які одержала компанія „Кока-кола” від виробництва продукції в Україні, є частиною валового національного продукту США, а не валового національного продукту України. Але такі доходи становлять частину валового внутрішнього продукту України, бо вони зароблялися в Україні.

Чистий продукт - являє собою частину валового на­ціонального продукту, за умови, якщо з останнього вирахувати вартість тих засобів праці, які витрачаються на відшкодування їх зношеної частини. Це - реальний доход, який суспільство може використати для особистого споживання, а також для розширення виробництва. Тому стосовно су­спільства в цілому чистий продукт характеризують як націо­нальний доход. Його ще називають валовим доходом су­спільства. За своїм натуральним змістом він складається з предметів споживання (матеріальних і духовних благ) і нагро­маджуваної (тобто спрямованої на розширення виробництва) частини засобів виробництва.

Чистий продукт можна розділити на два крупних фонди:

· фонд нагромадження;

· фонд споживання.

Норма нагромадження – це відношення фонду нагромадження до всього обсягу національного доходу.

Нн = ,

де, Нн - норма нагромадження, ФН - фонд нагромадження, НД - національний доход.

Важливе значення також має поділ чистого продукту на необхідний і додатковий продукт.

Необхідний продукт — частина чистого продукту, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили в сфері виробництва (матеріального і нематеріального). Це — витрати на одяг, житло, задоволення культурних і соціальних потреб, на екологічні заходи.

Додатковий продукт — це надлишок над необхідним про­дуктом. Він використовується для розширення виробництва, створення економічних основ для розвитку сфери немате­ріального виробництва, повнішого задоволення духовних пот­реб суспільства.

Відношення додаткового продукту до необхідного нази­вається нормою додаткового продукту, її можна визначити за такою формулою:

п_О = 100%,

де п_О — норма додаткового продукту, п — додатковий про­дукт, Н — необхідний продукт.

Наприклад, в Україні в 1994 р. було вироблено національного доходу на суму 966 727 млрд крб., у тому числі необхідного продукту — 360 711 млрд крб., додаткового продукту — 606 018 млрд крб., норма додатково­го продукту становила 168 %.

Аналізуючи наведені показники, слід мати на увазі, що вони розраховані за методикою, згідно з якою до національного доходу включається лише продукт сфери матеріального виробництва. Отже, вони показують, скільки часу працівники саме виробничої сфери працюють на себе і скільки — на інших членів суспільства.

Динамічність суспільного виробництва найповніше проявляється в зростанні та оновленні національного багатства, що відбувається постійно за рахунок створюваного сукупного продукту.

Національне багатство — це сума матеріальних і ду­ховних благ, які є в розпорядженні суспільства. Воно нагромаджувалося суспільством протягом усієї історії його виробничої діяльності. Основну його частину становить ма­теріальне багатство, тобто сукупність нагромаджених засобів виробництва й предметів споживання. Крім того, національне багатство включає також нематеріальні, духовні цінності, такі як виробничий досвід, освітній потенціал, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, культурні цінності тощо.

Структура національного багатства:

· виробничі фонди (основні й оборотні);

· основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об'єкти, житлові будинки);

· особисте майно населення;

· природні багатства (корисні копалини, ліси, земля, вода тощо).

Названі матеріальні компоненти національного багатства разом з духовними цінностями являють собою сукупні можли­вості суспільства в розвитку суспільного виробництва і задо­воленні особистих потреб населення. Тому раціональне, ефективне їх використання — важливий фактор економічного розвитку, причому сучасний прогрес суспільства, який здій­снюється під впливом науково-технічного прогресу, супровод­жується підвищенням ролі і значення нематеріального багатст­ва в житті суспільства.

Розвиток су­спільного виробництва визначається обсягом і високими тех­нічними характеристиками виробничих основних і оборотних фондів, які разом з кадрами робітників, інженерно-технічних працівників становлять економічний потенціал країни, який ви­ражає здатність держави забезпечити той чи інший рівень виробництва й добробуту суспільства.

Однією з найважливіших якісних характеристик суспільного виробництва є його ефективність. Ефективність суспільного виробництва поділяється на: соціальну та економічну ефективність.

Соціальна ефективність виражає ступінь задоволення особистих потреб суспільства. Вона показує, наскільки господарська діяльність спрямована на саму людину, відповідає її потребам та інтересам. Якщо постійно підвищується добробут народу і забезпечується ви­сокий життєвий рівень, то, звичайно, дане суспільне ви­робництво є соціальне ефективним.

Економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва шляхом зіставлення затрат і одер­жаного результату, її визначають за такою формулою:

Еф =

де, Вп - означає вартість продукту, а Змг - матеріально-грошові затрати.

В результаті одержуємо показник, що характеризує величину затрат на одиницю створеного продукту. Чим дешев­ше, з меншими затратами обходиться суспільству виготовлен­ня матеріальних і духовних благ і чим більше їх створюється, тим буде вищою економічна ефективність суспільного виробництва.

Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємозв'язок. З одного боку, поліпшення задоволення особистих потреб усіх членів суспільства об'єктивно вимагає зростання економічної ефективності. Так, не можна підвищити добробут народу, не забезпечивши істотне зростання про­дуктивності суспільної праці. Економічна ефективність ви­ступає могутньою підоймою вирішення соціальних проблем. З іншого боку, підвищення соціальної ефективності виступає вирішальним фактором раціонального та економного ведення господарства в інтересах суспільства та окремих його членів.

Проте на практиці подібний взаємозв'язок не завжди існує, що проявляється в нераціональному використанні матеріаль­них ресурсів, забрудненні навколишнього середовища тощо. Якщо втрачається зв'язок між соціальною та економічною ефективністю, то це фактично означає, що виробництво здійснюється заради виробництва, тобто воно набуває без­глуздого характеру. Об'єктивною закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції і такої якості, яка дійсно потрібна суспільству для задоволення його потреб. У цьому суть взаємозв'язку економічної і соціальної ефективності господарської діяльності.

Для характеристики ефективності ви­робництва використовується ціла система економічних показників, за допомогою який визначається результативність використання окремих видів ресурсів.

Продуктивність праці – виражає відношення величини продукту (П) до затрат живої праці (Зжп).

Пп =

Зворотний цьому показник виражає трудоємність продук­ції. Вона показує, скільки виробляється продукції за певний проміжок часу, або, навпаки, скільки затрачається праці на одиницю продукції.

Продуктивність праці розраховується двояко:

а) вироб­ництво продукції на одного працівника;

б) виробництво про­дукції на одну відпрацьовану людино-годину.

При цьому ви­користовуються як натуральні, так і вартісні показники.

На­приклад, на взуттєвій фабриці одержано такі показники: вироблено 40 тис. пар взуття, працювало 100 робітників протягом 25 днів, робочий день становив 8 год.

Продуктивність праці розраховуватиметься таким чином:

Пп = = 2 пари / год.; Пп = = 40 пар / робітника.

Продуктивність праці — це синтетичний показник ефективності виробництва. В ній у концентрованому вигляді відбиваються всі сторони господарської діяльності: технічний прогрес, організація виробництва, використання трудових і матеріальних ресурсів. Тому не випадково, що саме рівень продуктивності праці нерідко розглядається як найважливіший показник прогресивності суспільної форми виробництва. Про­дуктивність праці — це показник використання робочої сили.

Ефективність ж матеріально-речових факторів виражається такими показниками, як матеріаловіддача і фондовіддача.

Матеріаловіддача — це відношення вартості продукту до матеріальних затрат. Вона показує, скільки виробляється про­дукції на одиницю затрат праці, втіленої в предметах праці.

Наприклад: вироблено 100 пар взуття — на суму 10 000 грн., витрачено сировини, матеріалів, палива — на 4 000 грн.

матеріаловіддача = = 2,5 грн.

Це означає, що на карбованець матеріальних затрат припадає 2,5 крб. готового продукту.

Зворотний показник являє собою матеріалоємність. У на­веденому прикладі він становить 0,4 грн.

Фондовіддача — це відношення вартості продукту до основних виробничих фондів. Вона виражає ефективність ви­користання засобів праці, тобто показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю основних виробничих фондів.

Наприклад, на підприємстві використовується щорічно основ­них виробничих фондів на суму 1 млн. грн., а продукції випускається за рік на 1,2 млн. грн. Тоді фондовіддача ста­новитиме: 1,2 млн. грн./1 млн. грн. = 1,2 грн.

Фондовіддача:

· важливий показник інтенсивності використання фондів. Якщо обладнан­ня не простоює, а використовується в 2-3 зміни, то відповідно виробляється і більше продукції, а отже, і вища фондовіддача;

· важливий показник технічного стану фондів. Якщо досконаліше й продуктивніше застосо­вується обладнання, то відповідно має бути вищою і фондо­віддача.

Завдання полягає в тому, щоб забезпечити інтенсивне використання найновішого обладнання, відмовившись від збиткового застарілого устаткування. При цьому продуктив­ність впроваджуваного нового обладнання має зростати швидше, ніж його вартість. Однак недотримання цих вимог технічного прогресу зумовлює істотне зниження фондовіддачі.

Зазначені основні показники ефективності виробництва тісно між собою пов'язані. Насамперед слід підкреслити пря­мий зв'язок між підвищенням продуктивності праці і від­повідним зростанням фондовіддачі.

Названі основні показники ефективності суспільного ви­робництва виражають (поряд з іншими) лише окремі резуль­тати господарської діяльності. Щоб мати уявлення про ефек­тивність виробництва в цілому, необхідно проаналізувати всю систему факторів, які впливають на кінцевий результат. Цей інтегральний показник ефективності виробництва можна ви­разити такою формулою:

Е =

Е - ефективність виробництва; П — продукт чи доход; 3жп — затрати живої праці; Зм — матеріальні затрати; Ф — однора­зові вкладення в основні виробничі фонди; β — коефіцієнт переведення затрат одноразових вкладень у основні фонди.

Дата добавления: 2014-01-04