Анімізм: первісна світоглядно-психологічна теорія

Відтворення первісних форм уявлень про душу в ранні періоди людської історії стає можливим на основі аналізу археологічних даних, старовинних ритуалів, які дійшли практично незмінними до нашого часу, а також даних фольклору, первісного мистецтва тощо.

На міфологічному етапі історії психології, який охоплює добу від появи перших людей до їх класового розшарування, відбувалось закладання фундаменту уявлень про ті явища і процеси, які сучасна наука відносить до загалу психічних. Свідомість первісної людини спромоглася на розподіл довколишнього світу на тіло (всі предмети, що реально існують) та душу (те, що спричинює зміни, як у світі, так і в самій людині). На цій підставі виникає фетишизм – культ неживих предметів – фетишів, які наділяються надприродними властивостями. Людина обожнює їх, пов'язує з ними можливість задоволення своїх бажань. Так поступово формується анімізм – світогляд первісної людини. Це такий рівень розуміння природи де душа визнається існуючою у всіх природних тілах, явищах та визначає їхні безперервні перетворення. При цьому вона здійснює метемпсихоз (з грец. "переселення душ") – мандри з одного тіла в інше.

Англійський етнограф Едвард Бернетт Тайлор (1832–1917) одним із перших дослідив прояви анімізму в первісних суспільствах і назвав його "мінімумом релігії". Творець психоаналізу З. Фройд вважав анімізм першою світоглядно-психологічною теорією людства. Адже немає жодного народу, у якого б не було уявлень про духів. "Спосіб, у який анімістична душа криється за проявами особистості, нагадує несвідоме" – відзначав З. Фройд.

Первісна людина відчуває жах і безпорадність перед силами природи. Тому одухотворення природи робить її більш близькою, більш зрозумілою. Первісна людина безсила, але вже не така безпомічна. Вона просить, благає, навіть залякує духів і демонів. Її психічний стан відображається в анімізмі, що З. Фройд називає психологічною теорією, а магію вважає її технікою, практичною іпостассю. Магія покликана примусити явища природи служити людині, захистити її від ворогів, надати їй сили для перемоги над ворогом. Мотивами, що спонукають до магічних дій, є бажання людини. З часом психічний акцент переноситься з мотивів магічних дій на їх засоби й на самі дії.

З. Фройд проводить паралель між первісною людиною та дитиною. "Обом притаманна велика довіра до сили думок, обоє, не маючи реальних засобів для їх здійснення, звертаються до ілюзорно-оманливих засобів задоволення бажань". Резюмуючи свої думки, психоаналітик відзначає: "Принцип, що панує в магії, у техніці анімістичного образу думки, полягає в усемогутності думок". Прослідковуючи розвиток "всемогутності думок" в історії, З. Фройд відмічає, що коли на анімістичній стадії людина сама собі приписує їх неперевершену силу, то на релігійній стадії такою прерогативою вона наділяє богів, але все ж залишає за собою можливість впливати на богів різними засобами. У науковому світогляді людина визнає свою слабкість, підкоряється всім природним необхідностям. Всемогутність думки в магії збережена, тоді як в анімізмі частина цієї могутності вже передається духам. Але згодом і магічні дії мають силу лише в тому разі, коли в цьому дійстві бере участь віра.

Уявлення людей про душу в міфологічний період значною мірою визначають їх поведінку. Звичаї, ритуали, пов'язані з народженням, наданням ім'я, одруженням, зрілістю, похованням, спілкуванням з мертвими мають у своїй основі певне уявлення про душу. Дотримання ритуалів, звичаїв має на меті зберегти людську спільноту.

Чим відрізняються живе й мертве тіло, що складає причину неспання, екстазу, хвороби або смерті, що таке образ сновидіння? Відповідаючи на ці питання, люди створюють уявлення про душу, двійника, привида. Особиста душа, за міфологічними віруваннями, – це людський образ, який нагадує повітря, пару, тінь. Така душа вільно входить в тіло і виходить з нього. Вона здатна відвідувати тіла інших людей, тварин і навіть неживі речі, оволодіваючи ними, впливаючи на них, виступаючи причиною життя.

"Адамове яблуко": форми існування душі

Стародавні міфології наділяють перших істот лякаючим зовнішнім виглядом, анатомічною і фізіологічною надлишковістю. Типовий приклад – першолюдина давньоіндійських переказів Пуруша. Він тисячоголовий, тисячоокий, тисячоногий, покриває усю землю. Коли хаос приборкується, то першотіло розбирається як будівельний матеріал. Із розуму Пуруши з’являється місяць, із ока – сонце, із рота – вогонь, із дихання виник вітер, із пупа – повітря, голова утворила собою небо, вуха перетворилися в частини світу, а ноги стали землею. Подібні уявлення про всесвіт у певній мірі відображають спроби міфологічної свідомості поєднати розрізнені і часом полярні якості та характеристики космосу, наочно уявивши його у вигляді величезного антропоморфного персонажа. Аналогічні уявлення відображені у давніх китайських, єгипетських, грецьких, скандинавських джерелах. Недарма в науковій літературі неодноразово висловлювалася думка про їхню генетичну спорідненість.

Давньоруські перекази про всесвіт створений "від Адама", знаходять аналогію в європейських християнських легендах середньовіччя, які розповідають, як із тіла біблійного першопредка виникла земля, із крові – море, із кісток – каміння, із волосся – трава. Ці перекази, напевно, беруть початок в загальній апокрифічній традиції, яка у свою чергу пов’язана із стародавніми іудейськими оповідями.

Багато прикладів із різних цивілізацій і різних епох свідчать про універсальність символу Космічної Людини. У західній цивілізації Космічна Людина ототожнювалася, головним чином, з Христом, на сході – з Кришною або Буддою. В Старому Завіті цей же образ постає в якості Сина людського, а пізніше, в єврейській каббалі він названий Адамом Кадмоном.

Уявлення про співвідношення людського тіла (мікрокосму) і всесвіту (макрокосму) складають одну із фундаментальних ідей міфологічної свідомості.

Існувало також і безліч форм, в яких первісна людина уявляла душу. Слово, що виражало тілесний субстрат душі, було і словом, що виражало саму душу. У тасманійців, наприклад, одне і те ж слово означало "дух" і "тінь". Зулуси ототожнювали "тінь", "дух", "душу". Люди племені басуто вважали, що коли хтось ходить берегом річки, крокодил може схопити його тінь, що впала на поверхню води, тобто проковтнути людську душу.

Український народ уявляв собі душу як пару, хмаринку, дихання, дим, вітерець або як пташку, чи метелика, бджолу, мурашку. Вважали, що спочатку по смерті душа відлітає від тіла й перебуває недалеко від дому аж до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставили посудину з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити.

^{Про вмістилище душі в тілі були різні уявлення. Найчастіше вважалося, що душа знаходиться на шиї, в ямці під "адамовим яблуком" (кадиком).} Відображення такого розуміння подибуємо в "Слові о полку Ігоревім". Проте, як на місце душі в тілі вказували і на печінку, і на груди, і на живіт, а то й на людську кров. Саме тому кров свята і її треба шанувати ("людська кров не водиця, проливати не годиться").

Караїби, тонганці пов'язували душу з серцем, використовуючи одне й те ж слово для їх позначення. Про вмерлу людину говорили: "її серце пішло", а про людину, яка одужувала після хвороби, – "її серце повернулося". Ацтеки, приносячи серце в жертву богу, цінували його вище, ніж інші тілесні органи, вважаючи його субстратом душі. Цей старовинний, міфологічний погляд на серце як на субстрат душі зберігся у фольклорі та поезії до нашого часу на рівні метафори, художнього порівняння тощо.

Папуаси вважали кров субстратом психічного. Її втрата приводить людину до смерті. Старовинні клятви кров'ю свідчать саме про таке вірування. Про звичаї скіфів родичатися й укладати союз дружби кров'ю досить докладно розповідає Геродот. І в наш час при суворих випробуваннях люди клянуться кров'ю як найдорожчим, як тим, з чим найперше пов'язане життя.

В австралійців слово "вауг" означало одночасно "дихання", "дух", "душу". Гренландці визначали в людині дві душі – тінь і дихання. В аналогічному віруванні малайців душа померлого у вигляді дихання виходить через його ніздрі. Не випадково, що у слов'ян слова дух – дихання – душа мають споріднене походження. З такими уявленнями тісно пов'язуються і відповідні звичаї. У семінолів – індіанців Флоріди, коли жінка помирала під час пологів, немовля тримали перед її обличчям, щоб воно прийняло в себе відлітаючу душу матері. При смертному одрі стародавнього римлянина найближчий родич схилявся над вмираючим, щоб вдихнути в себе його останній подих; був звичай підносити до рота вмираючого батька дитину, щоб вона перейняла його досвід і мудрість. Тірольські селяни ще у XVIII ст. вірили, ніби душа доброї людини після її смерті виходить із рота у вигляді білої хмаринки.

В етнопсихології можна знайти чимало даних про наявність кількох душ в одній і тій же людині. Їм нале­жать різні функції. Туземці островів Фіджі розрізняли темну душу, що йде в пекло після смерті, і світлу (ві­дображення у воді чи дзеркалі), яка залишається там, де людина вмирає. Алгонкіни Північної Америки вірили, ніби одна душа виходить і бачить сни, інша залишається в тілі. У племені дакота розрізняли чотири душі в одній і тій же людині: після смерті одна залишається в тілі, інша в її селищі, третя відлітає в повітря, четверта – в країну духів.

Уявлення про існування тілесної душі засвідчується турботою про певні органи людського тіла. Центральне розташування нирок та їхній зв'язок зі статевими органами може бути провідним мотивом для визнання їх носіями душі. Людоїди Австралії надавали переваги нирковому м'ясу, щоб спадкувати силу жертви. Імітаційні дії фалоносіїв-танцюристів у рослинних культурах свідчать про відповідну локалізацію тілесної душі. Втрата крові означає втрату життя: з убитого ворога п'ють кров. Душа пов'язується також з виділеннями (слиною) і продуктами росту (волосся, нігті). Змішування слини, як і крові, є дією, що виражає і скріплює союз дружби, зокрема між воїнами. Поцілунок первісно становить собою акт змішування душ у процесах дихання та обміну слиною. Сила біблійного героя Самсона втілюється у волоссі, чим користаються його вороги. Від хвороб позбавляються тим, що волосся хворого закопують у землю. Швидкий ріст нігтів і волосся давав підставу бачити в них життєву силу, властиву душі. Уявлення про "погане око", ("пристріт") безпосередньо пов'язується з уявленням про душу.

Тілесна душа може переходити в навколишнє середовище: в одяг, прикраси, зброю, житло. Первісні народи вірували в те, що, одягаючи хутро тварини, перо птаха, навіть маску, що відтворює певну тварину, вони разом із цим набувають властивостей цих тварин. Якщо дати дитині ім'я хороброї людини, то разом з іменем передаються і властивості цієї людини, найбільше – її хоробрість.

Існування тілесної схожості між батьками і дітьми свідчить про перехід такої душі до нащадків. Деякі племена індіанців ховали померлих дітей біля великих доріг, щоб душі цих дітей могли увійти у перехожих матерів. Поцілунок носом був розповсюджений у арктичних народів – лапландців, ескімосів – і свідчив про обмін душами через дихання. Чхання означає вихід із тіла злого духа. Коли чхав король Мономотапи (негритянська держава, що існувала до XIX ст. в південно-східній Африці), усі піддані ставали навколішки і раділи тому, що він здоровий. І тепер ще бажають здоров'я людині, яка чхає.

Дата добавления: 2014-01-04